«Егоїст» Марина Гримич
«Так, я егоїст! Егоїст я! То й що з того? Так, я маю свої принципи і не хочу ними поступатися! І нехай ці принципи не відповідають середньому статистичному стандарту — це мене не обходить. Це мої принципи, і крапка.
Так, я егоїст! Але невже в світі не існує більшої людської вади, ніж егоїзм? Невже краще бути улесливим блюдолизом з підібганим хвостом? Невже краще бути генетично невиліковним рабом?
Так, я на дух не переношу примітивності й непрофесіо-налізму! Тому моя категоричність і нетерпимість виправдані. Я максималіст. То й що? Мені тепер — повіситися?
Так, я сноб! Так, п'ята частина моєї квартири віддана гардеробній! То й що? Невже краще ходити у заяложеному костюмі та несвіжій сорочці? Так, у моїй гардеробній навіть шкарпетки мають свою поличку, і там вони бездоганно складені. Авжеж, я так себе люблю, що навіть їх прасую! Що тут смішного? Так, кількість моїх краваток перевищує уявні середньостатистичні норми. То й що? Чому я повинен рівнятися на середньостатистичні норми? Чому? Що з того, що я хочу бути бездоганним навіть у цьому? Невже ге такий гріх?
Так, я не терплю дитячого вереску. Так, я не хочу дітей, тим паче від Аліси! Не хочу на ній одружуватися! Хай іде! Мені її сексуальні послуги надто дорого обходяться! І справа не в грошах. А в тому, що, бачте, я сплю з нею лише тоді, коли мені хочеться, а не коли їй закортіло! Чому я повинен з нею спати, коли в мене немає до цього ніякого бажання? Чому? Чому я повинен себе ламати? Так, визнаю: у ліжку для мене головне — щоб добре було мені. Я не альфонс, щоб задовольняти забаганки своєї партнерші!
Так, я знову збираюся купити машину. Нову модель. Що в цьому поганого? Я заробив — я маю право! Я люблю машини. Можу я в житті щось любити чи ні? Хороша машина, як пес: вона ніколи тебе не зрадить. До того ж, вона жіночої статі. До того ж, ніколи не патякає, а спокійно спілкується з тобою через комп'ютер. Але набагато розумніше створіння, ніж жінка. Тому я не продаю старих машин, а зберігаю їх. Саме зберігаю, а не колекціоную. Час од часу мені хочеться поспілкуватися з тією чи іншою своєю машиною — і тоді я іду в гараж і сідаю за кермо. Я не зраджую своїх старих машин. Я не розумію: що в цьому поганого?
Такий самий сентимент я маю до годинників. Чому, купуючи новий годинник, я повинен старий продати лише тому, що він застарів? А якщо мені його подарувала мама? А якщо я його купив на свою першу зарплату? А якщо цей золотий годинник — пам'ять про мій східний вояж? А якщо кожен годинник — це пам'ять? Невже пам'ять можна продавати?»
Давно Георгій так не нервував. Роздратовано тарабанив пальцями по керму машини. «Я запізнююся!.. Ганьба! Через сварку з Алісою я виїхав з дому пізніше, і ось результат: затяжний затор. Машинне стадо. Перша передача — нейтральна — гальмо. Перша — нейтральна — гальмо. Рух для рабів, які безпечно почувають себе лише у стаді».
Він включив лівий поворот і різко вирулив з крайнього лівого ряду на зустрічну смугу. На нього дикими очима дивилися водії із машинного стада, знаючи, що попереду стоїть «свистунець», проте, побачивши (хто із заздрістю, а хто й з осудом) номери його спортивної машини, відразу ж переставали цікавитися нахабою. А Георгій, набравши «вісімдесятку», наближався до регулювальника. Той здаля вдивлявся в номери. Побачивши їх, він зробив вигляд, що не бачить порушника. Це такий сучасний звичай, така гра між власником «крутих номерів» і міліціонером. Коли другому «не положено» зупиняти «крутого» порушника, він того просто «не бачить», просто робить вигляд, що того взагалі не існує.
На відміну від усіх водіїв, Георгій, як людина порядку, не відчував неприязні до «даїшників». Він любив порядок у всьому і тому підтримував тих, хто, за службовими обов'язками, мав за ним слідкувати. Якщо встановлені правила дорожнього руху, треба їх виконувати. Він ніколи не порушував їх. Лише в екстрених випадках.
Сьогодні був саме такий випадок. Він запізнювався на свою адвокатську фірму «Липинський і К». А шеф фірми має приходити на роботу мінімум за півгодини до приходу першого співробітника, тобто Ірини Марківни. А йому треба було з'являтися на своє робоче місце ще раніше звичайного шефа звичайної фірми, оскільки ось уже п'ять років він поєднував свій бізнес з політичною кар'єрою. А тепер, після нових виборів, треба тяжко працювати, щоб відновити фінансову стабільність, яка похитнулася після виборів.
Георгій вибився з графіка. Од самого ранку. Це загрожувало всім його подальшим планам на день. Стояв біля світлофора і дивився у свій електронний щоденник. Нічого катастрофічного не сталося. Можна й скоротити робочу нараду в офісі. Однак не це основне. Основне — його збито з ритму. З нормального, ділового ритму.
Як він і передбачав, Ірина Марківна була вже на своєму місці.
Ірина Марківна — його референт. Скільки разів над ним сміявся Діма Білоцерківський: «Коли вже ти позбудешся свого антикварного ридикюля? Візьми собі молоду довгоногу кобіту!» Георгій йому на те відповів: «Ти знаєш, чому ми з тобою робимо один і той самий бізнес, але при цьому ти — обплетений кредиторами як павутинням, а в мене —процвітання? Тому що в тебе в офісі — довгоногі повії, а в мене — професіонали!» Тож він свого Антикварного Ридикюля не проміняє ні на кого! Вона, Ірина Марківна, була бездоганна на своєму місці. Вона розуміла його з напівслова, з напівпогляду. Ірина Марківна була ідеальним організатором або, як модно тепер казати, логістиком. Вона була також прекрасним психологом — людей бачила наскрізь. І все це мала від Бога. З цим народилася. Щоправда, була у неї одна вада: Ірина Марківна і його, тобто свого шефа, бачила наскрізь.
Ось і зараз: вона пронизала його рентгенівським поглядом і все зрозуміла.
— Доброго ранку, Георгію Андрійовичу! — Ірина Марківна вимовляла його ім'я, злегка картавлячи. — Зробити чай із м'яти? — запропонувала.
Він кивнув. «Все бачить Антикварний Ридикюль! Замість щоденної кави — заспокійлива травка».
— На коли збирати нараду? — пильно подивилася на шефа Ірина Марківна.
Він мовчки скривився і махнув рукою, що мало означати: «Вирішуйте самі!» Вона кивнула:
— Думаю, за півгодини ви будете в нормі.
Георгій зайшов до кабінету, сів у своє крісло, поклав ноги на стіл, попередньо знявши взуття і включивши комп'ютер, став проглядати найгарячіші новини з інтернет-видання.
До кабінету безшумно зайшла Ірина Марківна, поставила біля шефа горнятко з чаєм, поклала свіжі газети і так само безшумно вийшла.
Через півгодини за довгий скляний стіл, що стояв перпендикулярно до його, директорського, робочого столу, почав збиратися керівний склад фірми — завідувачі відділів.
Першою зайшла, як завжди, Таміла Сергіївна — у строгому діловому костюмі, строгих окулярах, із строгою зачіскою. Так і має виглядати профі. Адвокат-профі в економічних справах. Податки, аудит, банкрутство тощо — вона з цим справлялася завиграшки. Фірмі вона приносила добрий прибуток. Коли п'ять років тому Георгій вирішив балотуватися в парламент, він зробив саме її формальним шефом фірми, оформивши себе «почесним президентом». І добре зробив. Його фірма і далі процвітала.
А от рік тому він мало не втратив її. Виявляється, вона з університету (а вони вчилися разом) любить його! Одного чудового дня Таміла закатала йому істерику (чого він від неї ніколи не чекав) і стала по-бабськи його шантажувати: або заміж, або вона піде з фірми! Він був шокований. «Хочете — ідіть, Таміло Сергіївно! Вас тут ніхто не тримає!» Вона згарячу написала заяву про звільнення і кинула Георгію, а той передав на оформлення Ірині Марківні. Антикварний Ридикюль, старий мудрий Ридикюль, поклала Тамілину заяву назад йому на стіл і сказала:
— Георгію Андрійовичу! Послухайте биту життям жінку. Напишіть на заяві — підвищити зарплату вдвічі!
Він був шокований. Але послухався. І не пожалкував. Через день Таміла прийшла до нього «з повинною» і, червоніючи, вибачилася. Вона продовжувала працювати на благо фірми. Так само бездоганно. По життю вона була занудою, однак у професійній діяльності це був її козир. На судових процесах своєю занудністю вона змушувала будь-якого суддю здатися на її умови, аби тільки вона відчепилася зі своїми добре обґрунтованими доказами. «Калькулятор» — це була її кликуха в університеті, так вона перемандрувала і до його фірми.
До кабінету ввійшли майже одночасно Олексій Олексійович і Ганна Миколаївна —• два антиподи. Обидвоє спеціалізувалися на кримінальних справах. Тільки Ганна Миколаївна мала «чисті руки» і «чисту совість», а в Олексія Олексійовича «руки були по лікті в крові». Так жартували у фірмі. Взагалі, у них у фірмі любили чорний гумор. Ганна Миколаївна — професор юридичного факультету, а за сумісництвом — адвокат-практик. Щоправда, фірмі зиску від неї не було ніякого. Річ у тім, що вона бралася лише за ті справи, в яких свято вірила у невинність підсудного. А справжні невинні рідко мають великі гроші, щоб платити доволі високі гонорари адвокатам. Вона ж працювала не заради грошей, а заради ідеї справедливості. Ганна Миколаївна вважала, що її головне покликання в житті — захищати безневинних жертв свавілля. І вона влаштовувала на кожному судовому засіданні шоу, маючи неабиякий ораторський хист. Саме за останнє Георгій тримав її у себе. Вона була совістю фірми і створювала їй позитивний імідж. А це не купиш ні за які гроші. їй вірили. А це вже щось. Крім того, Георгій любив час од часу пофілософствувати з нею або подискутувати на тему теорії права. Вона мала переконливо величну поставу і переконливо великий шиньйон на голові, яку вона «несла» на абсолютно рівній спині. її прізвисько в юридичних колах — Феміда у Шиньйоні.
До фірми, звичайно, зверталися не лише безневинні жертви, а й справжні злочинці. Вони так само, як і не злочинці, мають право мати адвоката. І їх теж треба захищати. От Олексія Олексійовича й тримали у фірмі саме для таких клієнтів. Кажуть, що професія відкладає відбиток на людину: психіатр трохи божевільний, етнограф володіє магією, лікар панічно боїться мікробів. Олексій Олексійович зовні був подібний до маніяка-убивці. Його немигаючий погляд з-під білих вій міг вивести з рівноваги будь-кого. Однак він приносив добрий прибуток фірмі. У професійних колах його знали як Льошу-маніяка.
А ось і Вовік — спеціаліст з брудної білизни. Розлучення, поділи майна, спадщини — це була його стихія. Він міг висудити у будь-кого будь-що. І хоч гонорари в нього були не такі високі, як у Калькулятора чи Льоши-маніяка, однак стабільні і регулярні. Це також надійно підтримувало фірму. Вовік, як завжди, був розхристаний, комір м'ятої сорочки незастібнутий, штани пом'яті, окуляри замацькані пальцями, а щедрі кучері на голові давно не миті, і нігті на руках безжально погризені. Однак Георгій пробачав йому все. За професіоналізм.
Останньою безшумно увійшла Ірина Марківна з папкою документів.
Нарада пройшла нормально. Вклалися в мінімальний час. Це йому трохи піднесло дух. Вагонетка з вугіллям котиться по вузькоколійці за інерцією. І це радує. Щоправда, треба мабуть заглибитися у справу, яку веде Таміла Сергіївна, наскільки це дозволяє професійна етика, звичайно. Щось його насторожує в цій справі Антипова, щось маленьке і майже непомітне, однак щось таке, що дає підстави запалити маленький червоний мигаючий ліхтарик небезпеки у його мозку. Та й справа про зґвалтування, яку веде Льоша-маніяк, доволі небезпечна. Ґвалтівник — син високого посадовця, а жертва — безневинна сирота. За справою стежить обурена громадськість, а головне, Феміда у Шиньйоні — Ганна Миколаївна. Колеги розмовляють між собою крізь зуби. А це поганий знак. Проте зараз нема часу вникати в справи, адже зараз постає реальніша загроза — ось уже вдруге за день збитися з ритму. Іншим разом...
«Катастрофічно не вистачає часу! Можливо, запланувати завтра зустріч з Тамілою на пів на восьму і з Льошкою-маніяком на восьму? Сподіваюся, завтра мені вже не буде з ким сваритися вдома, тож я вчасно опинюся на роботі. Аліси вже не буде...»
Ага, болюча тема. Він узяв трубку і набрав свій домашній номер.
— Ніно Іванівно! Як справи? Що на сьогодні готуєте? Тільки в пароварці, будь ласка! Аліса удома? Так? Що робить? Дивиться телевізор? Шарман! Ніно Іванівно, слухайте мене уважно: підіть на базар і принесіть побільше картонних коробок, нехай Аліса збирає туди свої манатки, на таксі у неї гроші є. І на все решту. Кредитну картку нехай лишить собі. Що ви кажете? Вам незручно? Якщо хочете у мене працювати, робіть, як я кажу!
«Це егоїстично? Не по-джентльменськи? А я думаю, що навпаки. Саме так роблять джентльмени, коли хочуть позбутися нестерпної леді. Без скандалів і сліз. Без з'ясовування стосунків — хто кому що винен. Все дуже просто. А може, я й справді ненормальний? Я не відчуваю ніякого жалю з приводу розриву з Алісою. Невже так має бути? Адже ми прожили якийсь час разом. Теоретично мали б бути хоч якісь сентименти! А практично сентиментів немає. Лише полегкість, або, як писали у минулому столітті, «полехкість». У фонетичному принципі написання слів є певний сенс, — так говорила його мама, викладач історичної граматики. І справді, слово «полехкість» звучить набагато «легшим» і «невагомішим», аніж «полегкість».
Він під'їжджав до будови з куполом на Грушевського. Його спортивна машина виглядала дещо несерйозно серед масивних мерседесів нових депутатів.
«Ну от. Хіба я неправий? Невже мені не конче потрібна нова машина? Я відчуваю фізичний дискомфорт, паркуючи свою спортивну машину біля поважної установи. Адже відомо, що ти — те, на чому ти їздиш. Машина — це твоя візитна картка. Після того, як я втратив свою «Бойову машину водія», довелося пересісти на цю дуже стильну дівчинку. Моя спортивна машина — це стан моєї душі, тобто дещо інтимне. Навіщо вивертати свою душу? Адже я ретельно приховую її за маскою. Саме тому мені потрібна ще одна — тепер уже представницька — машина. Може, придбати викличну «Мазераті»? Цікаво, як повилазять банькуваті фари у «Мерседесів» під ВерховнойРадою, коли біля них нахабно запаркується лялечка, на носику якої блищатиме майже український державний герб. Треба над цим поміркувати. Треба... Навіщо було Алісі заводити скандал через моє рішення купити нову машину? Адже вона прекрасно знає, що істерика не піде їй на користь. От і позбулася достроково права жити зі мною. А могла б іще протриматися місяць — другий. Такої лафи, як у мене, їй навряд де знайти. Тепер хай на себе нарікає! Щось я сьогодні надто агресивний. Треба припиняти. Це не мій стиль».
Мобільник заспівав лезгінку. Він подивився на номер. «Аліса, — визначив він по номеру. — Дзвонить з дому. Невже так важко зрозуміти, що це кінець?» Він відключив телефон, запаркував машину і попрямував на засідання фракції.
Ідучи коридором, зустрів Плюща. Це хороша прикмета. Зустріч один на один з Плющем приносила йому удачу.
— Доброго ранку, Іване Степановичу! — привітався він і протягнув руку.
— Здрастуй, Жорику! — дружньо потиснув йому руку екс-спікер.
Георгій тільки йому дозволяв називати себе Жориком. Тільки з його вуст це звучало не вульгарно. Вони з Іваном Степановичем явно симпатизували один одному. Плющ — це класик української політики. А таких в Україні два — три. А екс-спікеру Георгій імпонував, очевидно, своїм аналітичним мисленням, тверезим баченням реалій і професійним юридичним гартом, чого так часто бракувало парламентському стаду.
— Слухай, Жорику, я давно хочу тебе спитати, де ти купуєш свої галстуки? — чи то жартома чи то всерйоз спитав Плющ.
«Жартує?»—розмірковував Георгій. Плющ був не таким простим, як здавався на перший погляд.
— У Парижі, — посміхнувся Георгій, — а що? Подобається? Хочете — подарую?
Георгію дуже захотілося в цю ж мить подарувати йому краватку, яку купив за суму, що далеко перевищує середньо-статистичну. Йому здавалося, що це принесло б йому удачу. Однак екс-спікер розсміявся:
— Та мене ж у ній засміють!
Георгій і собі засміявся й пішов далі. По ходу він з підозрою роздивлявся свою краватку від «Пако Рабана». Криваво червоні колечка-бублички, покриті срібними блискітками, на ніжно-голубому фоні. Так, звичайно, вона не стандартна і навіть дещо виклична, але, здається, цілком пристойна.
Георгій побіг, щоб не запізнитися на засідання фракції, і по дорозі зіштовхнувся з Османом Османовим, за паспортом Осман-огли.