— Селям-алейкум, Осман-ага, — на східний манер привітався Георгій.
— Здоровеньки були! — той «відплатив» йому тим же жартом.
Незважаючи на зовнішню «бейську» огрядність, Осман-огли мав маленьку, по-дитячому м'яку ручку. Через неї завжди передавалася потужна енергетика. Саме тому Липинський завжди намагався притримувати її на мить довше.
Османов перевальцем пішов до зали, де засідала його фракція. Георгій дивився йому вслід. Дивний він чоловік. Його називають «монстром» української політики. Осман Османов, або по паспорту Осман-огли, — це втілення східного мистецтва вирішувати справи — негаласливо і мудро. Зовні він здавався дуже неповоротким, однак це було оманливе відчуття: варто було йому, спадковому кочівнику, «опинитися на коні», тобто зайнятися справою, в якій був кровно зацікавлений, як у ньому з'являлася блискавичність рішень, влучність ударів по супротивнику і несподіваність комбінацій.
— Привіт, Джордже, — вивів його із заціпеніння Діма Білоцерківський, його колишній однокурсник. З ним Георгій не любив ручкатися: не тому, що той був по життю панським холуєм і бездоганно володів методикою ґешефту, —це його вибір, і він має на нього право, а тому що через рукопотиснення Білоцерківський вампірив.
— Здоров! — привітався Георгій і рвонув до зали засідання своєї фракції.
У дверях він зіштовхнувся з Ільчишиним. Від того пахло новим французьким ароматом, якого Георгій ще не встиг придбати.
— Що там? — спитав Липинський, указавши порухом голови на двері, за якими відбувалося засідання фракції.
— Дерибан! — засміявся той у відповідь. Георгій посміхнувся: любив він цього хлопця.
Липинський зайшов у зал засідань і вдихнув запах дерибана. Сьогодні ділили комітети. Запах дерибана ні з чим не можна сплутати: запах кількох десятків зіпрілих чоловічих тіл, що виривався з парника їхніх темних костюмів: одні депутати пітніли, намагаючись увірвати найласіший шмат, інші пітніли від усвідомлення того, що в цій дельожці їм нічого не дістанеться.
Георгій не любив пітніти. Тож сів у куточку і почав спостерігати за всім, що відбувалося. Мажоритарники ополчилися проти «списочників». І хоча сам він цього разу пройшов за списком, прекрасно розумів обурення мажори-тарників і навіть щиро співчував їм. Поки тиловики-списоч-ники відсиджувалися в теплих офісах, лиш час од часу демонстративно приєднуючись до ескорту мандруючого лідера і розігруючи театральний спектакль борців-страдників, мажоритарники-фронтовики вкалували з п'ятої ранку до першої ночі — голодні, холодні, на грані нервового виснаження, в старих поламаних машинах (щоб виборець не подумав, що їхній кандидат надто великий пан), невиспані, немиті, обпльовані своїми опонентами, шантажовані... Поки вони, харкаючи кров'ю, боролися за кожного виборця, за кожен відсоток для блоку, тиловики в білих сорочечках і випрасуваних штанцях крутилися біля лідера, на телебаченні, створюючи видимість своєї незамінимості і значущості. І ось тепер дерибан відбувається явно не на користь «фронтовиків». Георгій із задоволенням підтримав би їх, бо й сам на минулих виборах побував у їхній шкірі, однак боявся, що ті сприймуть його підтримку як знущання. Адже для них він був «тиловиком». Ці вибори направду для нього пройшли значно спокійніше за попередні. Георгій на цих виборах прорахував, що йому місце в списку обійдеться значно дешевше, ніж виборча кампанія в окрузі. І справа не в грошах, бо саме по його гаманцю ці вибори добряче вдарили, а дешевше для нервових клітин, тобто для здоров'я. Адже життя в нього одне. І воно безцінне.
Георгій з цікавістю спостерігав як Семенець, цей депутат з іміджем витонченого інтелігента, став у позу і заявив, що якщо йому не віддадуть комітет, то він вийде з фракції. «Ой як страшно! Невже після його виходу фракція не зможе жити? Бона без нього прекрасно проживе. А от йому без неї буде важче. Політик-одинак не має ніяких перспектив у політичній кар'єрі. Узяти, скажімо, мене. Хоча формально я належу до партії, до фракції, але фактично не можу привчити себе до стадності. Це суперечить моїй природі. Тож на верхівці ієрархії ніколи не зможу опинитися. Та й не треба. Хіба в цьому щастя? Звичайно, не в цьому. А в чому ж тоді? Краще про це не думати, аби життя знову не видавалося безглуздим».
Георгій не міг спокійно дивитися на те, що відбувалося у фракції, тож вийшов із зали «на перекур». Ні, він не курив. Він дбав про своє здоров'я. Він вийшов провітритися у коридор. До нього підлетіли з камерами і диктофонами журналісти. Георгій відмахнувся — не тепер. Він любить журналістів, але ж не до такої міри, щоб «виносити сміття з хати»!
Дещо розчаровані журналісти залишились очікувати нової жертви, яка вискочить із залу засідання фракції. Нею виявився той самий Семенець, який, очевидно, зопалу прийняв рішення зробитися смертельно ображеним і розірвати стосунки з політичною силою, яка по-батьківськи ввела його за списком до парламенту.
Журналісти оточили його зусібіч, і той імпровізом почав давати імпульсивне інтерв'ю, звинувачуючи всіх підряд у всіх гріхах. Узагалі, чесно кажучи, він не робив чогось екстраординарного. Він поводився як звичайний українець. Звинувачування всіх у всьому — це народна забава українців, і той, хто цього не розуміє, не відчує родзинки політичної ситуації в Україні.
Георгій не чув, що говорив Семенець, однак з мін журналістів і жестикуляції інтерв'юера зрозумів, що той добряче «поливає» своїх колишніх однофракційників. Ідіот. Хоч би поглянув, кому дає інтерв'ю. Саме тому каналу, журналісти якого навіть уявлення не мають, що в світі існує така штука, як журналістська етика. Сьогодні ж у новинах вони висміють фракцію, а його самого виставлять дурником.
Георгій замислився.
Поділ керівних посад і комітетів відбувається в будь-якому парламенті в будь-якій державі, де — емоційніше, де спокійніше — однак усюди це є. Завжди. І це нікому не видається ненормальним, а навпаки, цілком закономірним, оскільки це і є демократія. І лише в нашій країні цей процес викликає нездоровий інтерес громадськості, позаяк Банкова і по-собачому віддані їй мас-хМедіа представляють роботу в парламенті як вертеп, а депутатів — як дурників. Протиборство «Банкової» і «Грушевського» старе як Конституція. «Банкова» панічно боїться «Грушевського», бо відчуває комплекс неповноцінності перед нею. «Грушевського» по суті — сильніша від «Банкової», оскільки назагал репрезентує кращі уми та ініціативу народу і регулярно, щочотири роки оновлює свою кров. Незважаючи на це, «Грушевського» часто програє в нерівній боротьбі з масивним одряхліло-зашкарублим і набагато численнішим і дисциплі-нованішим апаратом «Банкової».
Він стояв біля вікна і дивився на потік машин, що рухався по вулиці Грушевського. До нього підійшов Борис Загородній — його однокурсник по університету і водночас представник сусідньої фракції. Він також вийшов на «перекур». На відміну від Георгія, курив по-справжньому. У його пропрезидентській фракції відбувався такий самий дерибан, як і в їхній, опозиційній, хоча можливо, не так стихійно, оскільки в пропрезидентській фракції народ не надто привчений до демократії, а більше вимуштруваний в кращих традиціях постсовкової чиновницької солідарності.
— Як у вас? — спитав Борис.
— Та так, як завжди, — ухилився від прямої відповіді Георгій. Слово «бардак» крутилося у нього на язиці і мало не вилетіло з вуст.
— Бардак? — вишкірився Борис, показавши зуби, а потім, схаменувшись, сховав їх під губи. Він не любив шкіритися.
Георгій промовчав. Борис затягнувся.
— А у вас спільне засідання комітету комсомолу і парткому? — парирував удар Георгій.
Той засміявся:
— В точку. Пам'ятаєш, як в університеті?.. Вони почали сміятися, згадавши молодість.
— Комітет дадуть? — вже веселіше спитав Георгій Бориса, хоча й без того знав відповідь.
— А куди ж вони подінуться, — засміявся той знову, не показуючи своїх зубів. — Проголосуєш? — пожартував він.
Георгій хотів був сказати: «Як фракція — так і я!» Але не сказав. Усе і так було ясно. Вони розуміли один одного з півслова. Колись в університеті вони трохи товаришували, трохи конкурували, разом працювали на комсомольській роботі, разом їздили в будзагони.
— Підеш у заступники, коли мене оберуть? — запропонував Борис, абсолютно переконаний, що так воно і буде. — Мені потрібні аси. Такі, як ти. Бо мені норовлять підсунути свиню у вигляді заслужених артистів.
Георгій знизав плечима. «До Бориса? В заступники? Яка честь! Я був би не гіршим головою комітету. Однак хто запропонує мою кандидатуру?»
—Знаю, ти був би не гіршим від мене головою комітету, — неначе читав його думки Борис. — Але ж тебе не виберуть. Твої ж і не виберуть. Що правда, то правда.
— Неправильну ти собі партію обрав, Джордже! Був би з нами, ми б твою світлу голову оцінили по заслугах.
— Тільки не треба, старий. Ти ж знаєш, мені неприємно про це говорити.
— Знаю, знаю! — зітхнув. — Якщо чесно, я тобі навіть трохи заздрю. Ти один із небагатьох політиків, чиї ворота ще не вимазали дьогтем і не написали на них «хвойда!»
— Я не один.
—Ну, ще пару чоловік — Серьожка Соболєв, Ігорьок Ільчишин і... Він знову засміявся, приховуючи свої зуби.
Називається — похвалив! Яка Георгієві користь від політичної цноти? Як не дивно, а Георгій, у свою чергу, трохи заздрив спритності і конформізму Бориса, який був набагато мобільнішим у політиці й бізнесі, незважаючи на зовнішню огрядність.
Борис у своєму житті не керувався, як він, Георгій, принципами, а тільки своїм політичним нюхом. І це йому значно полегшувало життя. А оскільки в парламентсько-президентській республіці з ознаками постсовкової авторитарності найвигідніше містечко — це представник пропрезидентської фракції у парламенті, то він завжди там був на видному місці.
Хоча що діялося в його душі, не знав навіть Георгій. Якось після гучного політичного скандалу Борис забіг до Георгія в кабінет і, розмахуючи руками, почав репетувати: «Ганьба! Що за президента ми маємо? З нас увесь світ сміється! Мало того, що невиїзний! Мало того, що інтелектуальна убогість! Мало того, що маріонетка! Хоч би навчився слухати професіоналів! І не ляпати дурниць у прямому ефірі! І такого президента я повинен захищати?» Виливши всю свою агресію в Георгієвому кабінеті, Борис побіг на телебачення, щоб у прямому ефірі захищати «такого» президента.
Натомість Георгій ніколи не поливав брудом президента. Президента, який би він не був, треба поважати, інакше взагалі немає ніякого сенсу в державі. Однак на задніх лапках на червоному килимку Георгій також ніколи не стояв. А результат такий: Борис у фаворі, а він — ні. Борису набагато легше жилося під теплим крильцем влади. Тож і в його юридичній фірмі спрайи йшли значно краще, аніж у
Георгієвій. Єдине, чим міг похвалитися Георгій, так це бездоганною репутацією.
Георгію розмова про поділ комітетів була неприємною, вона зачіпала його самолюбство. Тому він зробив вигляд, що згадав про якусь термінову справу, вийняв з кишені мобільника і включив його. Проте набрати номер йому не вдалося. Телефон заспівав лезгінку. Георгій подивився на номер. Знову Аліса. Зі свого мобільника. І він знову вимкнув телефон і намірився піти до зали, де засідала його фракція. Однак Борис його смикнув за рукав. «Стара студентська звичка смикати за рукав», — роздратовано подумав Георгій і обернувся до товариша. Той стояв без здобутої в довгих сеансах аутотренінгу маски лагідної зухвалості, яка йому так допомагала ладити і з начальством, і з підлеглими. Цієї миті Борис виглядав колишнім закомплексованим від власної повноти і непривабливості хлопцем — Пупсом — так називали його за спиною однокурсники.
Борис м'явся, неначе вагаючись казати йому щось чи ні.
— Може зустрінемось якось... — невпевнено спитав він.
— Давай! — швидко погодився Георгій, аби тільки той відчепився.
... У залі засідання фракції емоції не вгамовувалися.
До Георгія підсів Кащук. Він також удруге пройшов до парламенту. На початку минулого скликання в них зав'язувалося щось на зразок дружби, проте несподівано ниточка увірвалася. Кащук був із тих сільських хлопців, які од самих низів самі, тільки дякуючи власній голові та вродженій сільській кмітливості, видерлися на верхівку піраміди суспільної ієрархії. Якщо поглянути на українських політиків, то левову частку серед них становлять саме вони — колишні сільські хлопці. Половина з них — так і залишилася простими сільськими хлопцями, у яких поєднується дивним чином сентиментальна співучість і селянський прагматизм, а друга частина — «запаніла», виправдовуючи мудру народну приказку — «бійся не того пана, що з пана, а бійся того пана, що з Івана». Георгій колись і відійшов від Кащука з цієї причини. Георгій—«пан з пана»— недолюблював «пана з Івана» Кащука за його зневагу до «чорної» депутатської роботи: він завжди крутився на виду: перед телекамерами, на прийомах, створюючи ілюзію своєї значущості, не представляючи насправді нічого путнього і конкретного. Та Бог з ним. Адже життя продовжувалося. Належність до однієї фракції, до однієї партії змушує до корпоративної солідарності.
Кащук сів біля Георгія і почав розповідати про свій новий костюм. Георгію було нецікаво слухати про нові віяння чоловічої моди в інтерпретації Кашука. Однак це було краще, аніж думати про комітет, який по праву мав би належати йому, але ніколи йому не припаде.
Георгій поглядом сноба зміряв Кашука знизу вгору. Та-ак. Не засвоїв Іванко його, старого сноба, уроків хорошого смаку. Напевно, це даремна справа вчити одягатися людину, в якій генетично закладений несмак. Кащук навчився заробляти великі гроші на своєму сякому-такому бізнесі, навчився без остраху відкривати двер; дорогих магазинів, однак так і не навчився основних правил джентльмена. Сказати б Іванкові все у вічі.- Але ж він смертельно образиться. Треба б йому популярне пояснити: «Знаєш, Іванку, джентльмена видно по взуттю. Погане взуття видає
людину за кілометр. Ніколи не жалій грошей на взуття і на догляд за ним! Тепер шкарпетки. Невже вони так дорого коштують, шо ти економиш на них? Думаєш, їх ніхто не бачить? їх бачать. їх бачу не тільки я, їх бачить офіціант у ресторані, їх бачить журналіст. Подивившись на шкарпетки, вони бачать твою нижню білизну, на якій ти також економиш. Я вгадав? Твій дорогий костюм — це для людей. А твоя нижня білизна — це для тебе особисто. Це твоя
внутрішня суть. Перш ніж думати про дорогий костюм, подумай про білизну. Перш ніж думати про те, що ти значиш для людей, які оточують тебе, навчися поважати себе. Зроби перший крок до цього — поміняй білизну. А сорочка з краваткою і костюмом справді куплені в якісному магазині. Однак вони представляють стандарт. А головне для джентльмена — стиль. Цей стандарт дорогих магазинів не може зробити людину стильною. А людина без стилю ... словом, не може вона називатися джентльменом. У Верховній Раді доволі багатих людей. А от стильних — немає. За винятком, ну, Серьожки Терьохіна, ну Ігоря Ільчишина і, звичайно, мене... Господи, що в тебе за годинник? Навіщо тобі цей дорогий «котел» з кількома циферблатами і секундоміром?..»
— Ну, як тобі? — перебив його роздуми Кащук.
«Що тобі сказати, Іванку? Гірку правду чи солодку брехню?»
— Нормально... — сказав багатозначно Георгій і поспішив поміняти тему:
— Іване, твоя остання стаття у «Дзеркалі тижня» — дуже потужна. Ти став класним макроекономістом.
Георгій знав, що цей комплімент сподобається Кащуку. Він мав слабкість до компліментів. Причому чим незаслу-женішим він був, тим більше задоволення він від нього отримував. От і зараз Георгій вже вкотре скривив душею. Був у Кащука такий прищуватий помічник — Костик Нерідний. Прізвище повністю відповідало його суті: нікому він був не потрібен. Кащук розгледів за прищами і сколіозним худорлявим тільцем справді аналітичний гострий розум. Він пригрів безрідного Нерідного, дав йому зарплату, і той на знак удячності пече для нього економічні статті, до речі, досить професійні. Від Георгієвого компліменту Кащук почервонів із задоволення. Він дуже любив лестощі. Це була його слабкість. Він став активно переказувати зміст статті Георгію. «Ну й нехай. Аби тільки не про чоловічу моду і не про комітет», — подумав він.