— Якої?
— Євдокії Ханенкової.
— Господи! Вона що — зрадник українського народу?
— Ні. Вона — одна з керівників підпільної партії українських націонал-анархістів.
— Ти з глузду з'їхав!
Георгій згадав репортаж і молодих людей, які досить невинно носили якісь слогани щодо голого короля.
— Мені нема коли з тобою сюсюкати, Георгію. Слухай мене уважно. Є інформація, що ця група готує терористичний акт у Марийському палаці...
— Боже, ви напевно в СБУ всі панікери і параноїки!
— Ти навіть не уявляєш, наскільки це серйозно.
— Я бачив репортаж: це ж діти!
— Георгію, я знаю, що кажу: це дуже серйозна, досить розгалужена таємна організація. І вона користується далеко не просвітянськими ідеями.
Георгій схопився за голову. Він не знав що й думати. Єва — терористка? Щось не вкладається у голові.
— Можеш нічого не казати, — сказав Морозов. — Тепер ти мої погляди знаєш. І мою позицію теж. Ти колись мене врятував, тож я тебе попереджаю по-дружньому: для мене мир своєї держави — справа моєї офіцерської честі. Я не зможу витягти тебе з того лайна. Я сказав усе.
— Я нічого не розумію. Нічого.
— А ти подумай. Але май на увазі: акція готується через півроку. На Різдво.
— Що ви від мене хочете?
— Вирішуй сам, що робити... Я тебе просто попередив, щоб ти не втрапив у халепу, нічого не знаючи. Тепер можеш
утрапляти в неї уже свідомо. Все, бувай. Якщо захочеш переговорити, мої телефони у тебе є.
Морозов зник, як зникають розвідники. «Вишкіл!» — подумав Георгій.
Його ошпарив страх. Він відчував себе самотнім і обдуреним.
Він — один в усьому світі. Ще кілька годин тому він думав, що назавжди покінчено з його хворобливою самотністю. Ат ні! Він став ще більш самотнім, аніж будь-коли. Ось і наслідки його егоїзму. Практично немає нікого, з ким би порадитися, нема до кого притулитися, знаючи, що тебе не зрадять, не продадуть.
«Ах, Єво, Єво! Що ти зі мною зробила!»
До столику підійшов Ромко.
— Усе добре, старий? — спитав він Георгія.
— А що?
— Ти вже півгодини дивишся у простір.
Георгій подивився на Ромка. «Ми — друзі з дитинства. Однак чи можу я розповісти йому все, від чого хотів би звільнитися? Ні, не можу!»
— Я втомився, старий. Я страшенно втомився, — сказав Георгій.
Ромко поплескав його по плечу:
— Хочеш, я до тебе зайду? Георгій кивнув.
—■ Ну то домовилися. Зустрінемося на днях. Усе. Я побіг. Вибач, у мене замовлення.
Йому треба було побути на самоті, лишитися сам на сам зі своїми думками. Його мучив страх. Страх перед невідомим.
«Спокійно. Що сталося? Ще нічого не сталося. Невже я хочу стати таким самим пароноїком, як Борис? Спокійно. Ще рано бити на сполох. Навіщо? Треба просто жити. Пити, їсти, працювати... А любити? Цікаво, що робити з Євдокією? Покинути її? Просто так, як він робив багато разів — без особливих пояснень і сентиментів? По-англійськи. Ні. Тут так не вийде. Я фізично не зможу підняти трубку і вичавити з себе: «На жаль, ми не зможемо бути разом...» Або: «Все було прекрасно, але...» Що «але»? Боже, який я ідіот! Навіщо поспішив? Навіщо зблизився з нею? Поспішив? Та я б усе віддав за один її поцілунок! Усе? Ні, не все... Точніше, нічого. Я — триклятий егоїст! Я — суперегоїст. Я — егоїст у кубі! Що робити? Що? Треба розібратися з Євдокією. Що це за жінка? Є один вихід — Марина».
Він набрав номер телефону Ільчишиних.
— Привіт, це Георгій.
— Привіт, тільки недовго, у мене — завал.
— У тебе завжди завал. Мені треба з тобою зустрітися. Зараз. Негайно.
— Ти що — здурів? Я ж — не ти! Це ж ти — егоїст проклятий — маєш купу вільного часу, а в мене — чоловік, діти, божев'.льні клієнтки...
— Вважай, що я роблю тобі екстрений виклик на психологічну підтримку.
— Ти — психологічну підтримку? Не сміши людей! Слухай, я зараз подивлюся в календар і скажу тобі, коли зможу з тобою зустрітися.
— Я зараз приїду до тебе!
— Ні! Тільки не це! У мене вдома безпорядок! Ігор їде у відрядження — сам знаєш — всесвітній потоп.
У її голосі почулося вагання. Здається, вона збагнула — з ним діється щось не те.
— Тобі що, справді, погано? — після паузи спитала вона.
— Так. Мені треба з тобою переговорити.
— Ну гаразд. Кажи, куди їхати. Тільки май на увазі: я буду з малим.
Георгій зрадів:
— Я у «Вавилонській вежі».
Георгію стало легше. Марина — непоганий психо-аналітик. Щоправда, її клієнтками були переважно замучені побутом жінки, або замучені багатством примадонни, або замучені самотністю люди... Тепер до цієї веселої компанії запишеться і він... — з посмішкою подумав Георгій. Він покликав Ромка і попросив приготувати щось смачненьке: Марина любила попоїсти. Мала такий гріх. Щоправда,
тільки один.
Марина їла із задоволенням. Георгій завжди любив спостерігати, як вона їсть. Його мама дуже цінувала Марину.
Однак між ним і нею від початку склалися відверті дружні стосунки, які не часто бувають між чоловіком і жінкою, і коли любовна пригода може тільки зіпсувати кайф від спілкування. Вони це інтуїтивно відчували і ніколи не робили спроб до любовного зближення.
— І який тобі вибрик викинула Євдокія? — спитала в лоб Марина, успішно упоравшись із салатом із справжніх крабів.
Георгій здивовано наморщив чоло. Хоча нічого було дивуватися. Вона завжди відзначалася спостережливістю й аналітичним розумом.
— Розкажи мені про неї... — попросив Георгій.
— Георгію, вона — моя подруга. Навряд чи ти можеш вимагати від мене відвертості. Мене тому і цінують, що я, як риба...
Марина з апетитом поїдала жульєн. Зненацька вона перевела тему на зовсім інше.
— Ти знаєш, усе-таки у маленьких галицьких ресторанах готують найкраще. Там такий жульєн роблять із свіжих білих грибочків!.. Тільки не кажи Ромкові, бо образиться...
— Марино, я тебе не для цього запросив сюди. Вважай мене своїм клієнтом...
Марина розсміялася.
— Ти — і мій клієнт! Це щось новеньке!
Георгій не зміг її переламати на серйозну розмову. Він зрозумів: треба дати їй наїстися. Тоді вона сидітиме нерухомо і слухатиме. Щоправда, від цього може погіршитися її аналітичне мислення.
А тут іще вступив у розмову Данило, її син:
— Ма, я не хочу їсти!
— їж, я тобі сказала!
Треба було якось привернути її увагу. Цікаво, що саме знає Марина про Євдокію? Чи підозрює вона, хто та насправді?
Георгій подивився на Марину. Вона впіймала його погляд, і він зрозумів: вона все знає або, принаймні, майже все, а зараз просто грає з ним у якусь гру. Марина зовсім не хоче їсти, а тільки прикидається, що їсть із апетитом, а насправді все обдумує. І схоже, не знає, що йому сказати. Вони говорили про різні дурниці, проте Георгій бачив: вона подумки щось аналізує.
Нарешті Марина подивилася на нього серйозно:
— Георгію, я не готова сьогодні тобі щось сказати. Я повинна подумати.
Георгій, не відриваючись, утупився їй в очі. Він чекав іще чогось. І він це отримав:
— Але ти не переживай. Усе буде добре. Я тобі обіцяю. Саме це йому й було потрібно. Цього він і чекав. Він
зітхнув з полегкістю, неначе перевалив свою проблему на чиїсь плечі. А ці плечі були пухкенькі і дуже надійні.
До їхнього столика підвалив Ромко. Він поцілував Марину в щічку і спитав:
— Ну як?
— Ти перевершив самого себе! — похвалила його Марина. — Дякую тобі, особливо за баранинку!
— Поправляйся, поправляйся, моя мурмулеточко! — пожартував Ромко.
Марина реагувала на натяк на свій єдиний гріх по-різному, в залежності від настрою: вона могла образитися, а могла звести все на жарт.
Георгій і Ромко завмерли, очікуючи, що зараз буде: гнів чи милість.
Марина подивилася на нього з посмішкою, проте не дуже
привітною:
— Іще раз таке ляпнеш — вилетиш з числа моїх клієнтів! Ромко виструнчився по стійці «струнко».
Коли він пішов, Георгій вирішив уточнити:
— Він що, і справді твій клієнт?
— Ага. Його ідеальна сім'я — результат моєї копіткої роботи.
Вона розсміялася.
— Щоправда, це не тільки моя заслуга. Його теж. Марина встала з-за столу, витерла серветкою малого і
зібралася йти.
— Я тебе підвезу, — запропонував він. Вона не відмовилася.
У машині Марина спитала Георгія:
— У тебе проблеми на фірмі?
Від цієї Марини нічого не приховаєш.
— З чого це ти взяла?
— Ігор каже, що ти рідко з'являєшся у парламенті. Це на тебе несхоже. У тебе точно якесь ЧП.
— Так. Але зараз я не готовий про це говорити.
— А я й не набиваюсь.
Георгій піймав себе на думці, що хоче їй поплакатися.
— Ти права: я загруз. Здається, цього разу капітально.
— Виплутаєшся! — заспокоювала його Марина. — Ти ж на це — мастак.
— Цього разу, схоже — ні. Знаєш, хто мої клієнти?
— Хто?
— Перший — Антипов.
— Котрий? Король бензоколонок? Його хочуть посадити? Нарешті! Давно пора! Яка в нього стаття?
—■ Цілий букет: відмивання грошей, рекет, ухилення від сплати податків...
— Хто його адвокат?
— Таміла.
— Таміла витягне його...
— Річ у тім, що вона не хоче.
— Не хоче? Молодчина! Нехай тоне! Не кидай йому рятувального круга!
— Легко тобі говорити! На мене вже почали тиснути...
— Ти ж справжній мужик!
— Ні, я не справжній мужик. Я — егоїст. Я хочу спокійно жити.
— А хто другий?
— Пупець.
— Гнида.
— Я знаю. Точніше, не він, а його син — за зґвалтування неповнолітньої.
— Фе, яка бридота. Слухай, куди ти вляпався? Ти що, не маєш служби інформації? Куди ти дивився, коли брався за ці справи?
— Слухай, чого ти до мене причепилася?
— Це я причепилася? Сам мене витяг з дому, а тепер я ще й винна!
Вона ображено замовкла. Йому теж не хотілося говорити. Виходячи з машини, Марина замість прощання поставила йому ультиматум: — Якщо ти не відмовишся від цих двох справ, я тебе поважати не буду.
Вона хряснула дверцятами і пішла геть.
«Гупай дверцятами своєї машини!» — розсердився Георгій і поїхав геть.
Липинський зрозумів: треба повністю ламати життя і повертати його в інше русло. Ось тільки маленька притичина: у яке саме?
Він іще не знав, як йому реагувати на те, що почув від
Морозова: чи вірити йому чи послати подалі... Костя у своїй розмові не був логічним. Його промова була штучною. Вона була побудована за принципом: Костя Морозов — український патріот і тому хоче захистити свою батьківщину від терористів. Так? А оскільки Георгій знав його з іншого, далеко не патріотичного боку, то він сконструював міф про своє «нове народження». Навіщо йому це? Відповідь може бути тільки одна, хоча й виглядає цілком абсурдною: Морозов намагався переконати Георгія в тому, що він не є агентом сусідньої держави, хоча насправді це так... Дурниці... Цього не може бути... Що ж тоді?
Одне Георгій знав напевне: навколо нього згустився туман. Густий, світлонепроникний туман оповив його зусібіч... Липинський хотів прозорості, а її не було. Він, як досвідчений водій, знав, що в густому тумані краще зупинитися і перечекати, а не гнатися у невідомість. Так він і зробить: з'їде на обочину, зупиниться, включить «аварій-ку» і заглушить двигун. Він перечекає туман. Перечекає, не ризикуватиме.
«Не ризикувати? Що означає — не ризикувати? Продовжувати бовтатися у бруді, захищаючи бандитів? Ні. Не цього я хочу. Моє «его», «его» адвоката у білих рукавичках не піде на це. Воно сильніше за будь-які погрози і загрози. Спрацьовує генетика. Я — спадковий аристократ. Я егоїст!
Я давно вже відчуваю потребу зупинитися. Але не перечекати негоду, а ослабити... ні, розчепити, обрубати ремені, які стримують мою свободу. І помчати вперед, у невідомість. Спалити всі мости, не жалкуючи за втраченим, почати все спочатку».
Сокіл-сапсан не дивився йому в очі. Георгій стояв навпроти нього і чекав знаку. Безрезультатно. Його тотем не хотів мати з ним зорового контакту.
Георгій не міг заснути: був надто збуджений.
Він став на тренажер, щоб капітально втомитися. У грудях стискало, однак він усе біг, біг, біг... Сьогодні Георгія ця фізична вправа дратувала: стільки зусиль, а в результаті— не зрушив з місця. Він на тому самому місці. Рух є, а результату немає. Начебто щось і діється, а насправді нічого з цього не виходить. Як в Україні. В цій державі постійно відбувається якась мишача метушня. І не видно ніякого просвітку. Метушня заради метушні. Країна не біжить уперед, а витрачає свою енергію на тренажер. Як оце він тепер.
Піт котився градом, а він усе стояв на місці. Сон не приходив.
Георгій прийняв душ. Сон не приходив. Георгій зробив те, чого ніколи не робив. Він налив собі великий фужер горілки і залпом випив. Його розморило, і він нарешті заснув.
Уранці було гірко у роті, хоча голова й не боліла. Георгій подивився на себе в дзеркало і менторським тоном сказав своєму відображенню:
— Фірми — нема. Євдокії — нема. Є лише я. І все!
Із дзеркала на нього недовірливо дивився молодий, привабливий, однак смертельно втомлений чоловік. Той чоловік йому не вірив.
Георгій повторив іще раз, більш різко:
— Фірми — нема. Євдокії — нема. Є лише я. І все!
Той чоловік, що дивився на нього із дзеркала, дуже йому не подобався. Георгій пожбурив у нього рушник і вийшов геть із ванни.
— Я починаю новий день, — переконував він себе, перебираючи у своїй гардеробній костюми. — Я починаю нове життя.
Який з цих трьох нещодавно придбаних костюмів вибрати? Лляний — мнеться, він більше пасує до елегантної прогулянки з дамою... Якої немає. Світлий в клітинку? Георгій обожнював клітинку. Однак для парламенту він не годився. Залишається тільки темно-синій кашемір у тонку смужку, придбаний у дуже дорогому київському магазині. Нова сорочка, нова краватка, нові черевики... Щоб досягти ефекту перевтілення або нового народження, треба поміняти абсолютно все, аж до шкарпеток. Він заглянув у спеціальну шухлядку для шкарпеток: жодної нової пари. Це на нього несхоже. Жодної нової пари шкарпеток! Що з ним діється? Так можна на бомжа перетворитися!
Що це я? Шкарпетки — це образ. Зовсім не обов'язково вдягати абсолютно нові шкарпетки. Хай будуть не нові! Що з того?»
Але настрій був уже не той. Георгія муляли шкарпетки, неначе він їх не виправ і не попрасував.
Досить. Час виходити з дому. Георгій, так і не поснідавши, побіг на роботу до парламенту. Запізнюватися не можна. Сьогодні День уряду.
Забігши до Верховної Ради й окинувши професійним оком сноба сьогоднішній гардероб парламентаріїв, він із жахом помітив, що в темно-синіх кашемірових костюмах у тоненьку елегантну смужку було принаймні з десять чоловік. Не виключено, що всі вони придбані в одному і тому ж хмагазині. Ганьба! Георгій мало не провалився крізь землю.
«Ніколи більше не купуватиму костюмів в Україні!»
Настрій був зіпсований. Йому здавалося, що всі навкруги обговорюють лише темно-синій кашеміровий костюм у білу смужку.
«Типова параноя! Таке ії еа$у!»
Розпочалося засідання.
День уряду був традиційним: це була одна й та сама п'єса, з одними й тими ж героями, щоправда, з іншими виконавцями. Дійові особи: Дуже Позитивний Герой — Парламентарій, який бажає щастя своєму народові. А щастя Він виборює у Десятиголового Монстра, тобто уряду. Депу-татка-голосільниця рве на собі волосся. «Червоний» парламентарій посипає голову попелом. Добрий (краще сказати, «Добрий») Пан невидимо присутній у залі: його не завжди доречний дух завжди витає в залі. А Погані Підпанки метушаться, як пацюки, заважаючи Дуже Позитивному Герою здійснити свою високу місію дискредитації Десятиголового Монстра.
Георгія попросили виступити, однак цього разу він відмовився: йому не хотілося брати участь у спектаклі в ролі Позитивного Сподвижника Головного Позитивного Героя. Набридло. Вже нецікаво. Усе ясно заздалегідь: Дуже Позитивний Герой буде до кінця боротися з Монстром. Однак, відрубавши йому всі голови, він заспокоїться, ніби не знаючи, що назавтра у цього Монстра знову виростуть голови на тому самому місці.