«Треба діяти!» — вирішив Георгій і після прийняття повіз Євдокію не просто до її дому, а, зробивши великий гак містом, опинився, немов випадково, біля свого будинку.
— Тут я мешкаю! — сказав він невинно літературну фразу і хотів був додати: «Чи не хотіли б ви подивитися, як я живу?», однак Євдокія випередила його:
— Ви хочете спитати, чи не хотіла б я подивитися, як ви живете? Так? Я це зрозуміла з маршруту, який ви обрали: з Десятинної через Печерськ на Тарасівську. — Вона зробила паузу. — Ну, що ж. Раз привезли — ведіть, показуйте. Тільки без сексу, будь ласка. Георгій втратив мову. Євдокія нетерпляче зайорзала на сидінні:
— Послухайте, вибачте, якщо я вас образила, однак мене вдома чекає дитина! То ми йдемо чи ні?
Георгій мовчав.
— Тоді поїхали додому! — скомандувала Євдокія і уточнила: — На Тарасівську.
Усю дорогу вони мовчали. Коли він зупинився, вона вийшла з машини і, притримуючи дверцята, сказала:
— Дякую за чудовий вечір.
У її голосі було щось на зразок спроби примирення. Однак він не піддався на спокусу розчулення. Він холодно попрощався і поїхав геть.
Побачення не вдалося. Вдома Георгій довго дивився на себе у велике дзеркало і дивувався: що з ним не так? Теоретично він мав би бути мрією життя цієї безробітної вчительки математики. А практично вона зігнорувала ним.
«Викинути її з голови!» — наказав він собі суворо, лягаючи спати.
Те саме він повторив уранці перед дзеркалом.
Однак, здається, аутотренінг не діяв. «Нічого. Я — впертий!» — переконував він самого себе.
Через труднощі у фірмі Георгій з'являвся в парламенті рідко. Переважно по четвергах, коли відбувалося голосування.
В його адвокатській фірмі зламався маленький швейцарський годинничок. Співробітники, немов відчуваючи внутрішню напругу, дозволяли собі деякі «вольності», які раніше категорично не допускалися.
Георгій не міг дивитися на це спокійно. Він зібрав нараду і досить різко і жорстко повідомив, що ніякі угоди фірма не розриватиме. Він упевнений, що всі справи вони виграють, а це головне. На решту моментів, у тому числі моральних, — усім заплющити очі. Принаймні тимчасово. їм добре у його фірмі. Це факт. Якщо буде добре йому — Георгію — буде добре і їм. А благополуччя Георгія і його фірми зараз залежить від двох справ — Антипова і Пупця. Тож нехай Таміла Сергіївна і Олексій Олексійович закасають рукави і працюють далі.
На Георгієве здивування Олексій Олексійович не виявив своєю мімікою великої радості. Що вже казати про Тамілу... На Липинського дивилися перелякані очі інших співробітників. Він ніколи так себе не поводив. Ніколи. Він умів приховувати своє роздратування за маскою усміхненого і доброзичливого шефа. Йому стало незручно від цих поглядів, і він спробував виправдатися:
— Розумію: я зараз трохи несхожий на себе. Однак є моменти в житті, коли треба сказати «треба!» От я й кажу вам це слово «треба!» Вважайте, що ми рятуємо фірму. І тому зараз усі методи доцільні, у тому числі не надто моральні.
Ганна Миколаївна прокашлялася. Вона завжди так починала свою довгу лекцію щодо моральних принципів юриста з яскравими історико-юридичними ілюстраціями. Георгій був не готовий до дискусії з нею, тому випередив її:
— Ганно Миколаївно, а вас я попрошу зайти до мене на розмову пізніше.
— Коли? — суворо перепитала Феміда у Шиньйоні.
— Я повідомлю. І ніякої самодіяльності! Справа Пупця Вас не стосується.
Ганна Миколаївна стала роздувати ніздрі, однак щось їй підказало не зачіпати у цей момент болючу тему. І вона стрималася.
Георгій обвів усіх поглядом.
«Я їх роздавив. Так. Я їх розчавив своїм авторитетом. Своїм авторитаризмом. Своїм егоїзмом.
Та-ак. Таміла пішла буряковими плямами. Чому ж Льошка-маніяк не радіє? Ірина Марківна зберігає олімпійський спокій, однак я підозрюю, що твориться / неї в серці. Вона сподівалася, що я не допущу цієї критичної ситуації, що я знайду вихід. Старий Ридикюль вірив, що я прийму рішення, яке не зашкодить ані фірмі, ані її репутації. А що таке репутація? Це міф. Он Борис у своїй юридичній фірмі прекрасно живе без цієї «бездоганної» репутації і заробляє утричі більше, ніж я. Я не зміг гідно вийти з цієї ситуації. Не зміг. Я не хочу бути «благородним». Я знаю: в цій країні мені мого «благородного» вчинку не простять. Я не хочу ризикувати кар'єрою. Я не хочу ризикувати фірмою «Липинський і К», я не хочу ризикувати справою мого життя. Не хочу!» З наради розійшлися мовчки, не дивлячись один одному у вічі. Спини співробітників були згорблені і неначе спазмовані.
Георгій переконував себе у тому, що зробив правильно. Однак кого-кого, а себе обдурити так і не зміг. Він почав нервово ходити по кабінету. Стіни тиснули на нього. Стеля тиснула. Георгій не міг більше перебувати у цьому приміщенні. Він вибіг на вулицю, прошмигнувши повз Ірину Марківну, мов шкідливий кіт.
Сівши за кермо, Георгій усвідомив, що не може навіть керувати машиною: тремтіли руки. Він не знав, куди йому податися. Зараз би йому не завадила підтримка близької людини, улюбленої жінки. Але такої немає. А та, яку він би хотів бачити на цьому місці, уперто його уникає. Егоїстка!
Стоп! Георгій зловив себе на цьому слові. Еврика!
«Вона — егоїстка! Вона — страшна егоїстка! Тепер усе стало ясно, як божий день: та ж вона точнісінько така, як я! Саме так я колись поводився з жінками! Точнісінько так само! Що ж я вимагаю від неї, якщо сам такий?
Треба зосередитися. Я зробив велике відкриття. Я зрозумів її. А це вже півсправи. Знати психологію супротивника — це вже напівзавойований супротивник. Так... Якщо я хочу мати Євдокію... треба... Що треба? Треба спершу розробити логічний план. Отже передусім варто уявити, що я — це вона. Та-ак... Треба подумати... Що я, будучи егоїстом, хотів од жінки? Щоб вона не набридала. Це раз. Щоб вона на ламала мій ритм життя. Це два. Щоб вона була однодумцем. Це три. Щоб вона була вправна у ліжку, не примушуючи мене до додаткових зусиль. Це чотири.
Тож як він буде ненабридливим, цікавим співрозмов-ником-однодумцем і підходитиме їй у ліжку, то... можна сказати, що він зможе її завоювати.
Так. Але має бути ще якась жіноча специфіка. Яка ж? Ага. Шлях до серця жінки лежить через її дитину. Малий Георгій! Ось варіант! Як же я раніше про це не подумав? Як же я раніше не здогадався, коли вона спішила додому до дитини? Це ж ясно, як на долоні! Дитина одна вдома, а я пропоную їй секс! Ідіот! Треба виправитися! Треба довести, що я не кобель, а інтелігентний чоловік! Аристократ!»
Липинський відчув гарячу хвилю, яка розпружила всі його м'язи. Він твердо узявся за кермо і вирулив на вулицю. Георгій об'їхав кілька книжкових крамниць, і за півгодини в нього була прекрасна підбірка пізнавальної і художньої літератури для десятирічних.
Він, мугикаючи веселу англійську пісеньку, скерував своє авто до Тарасівської. Зупинився, подивився нагору. Старий каштан просто нахабно влазив своїми гілками до Євиної квартири через балкон. Георгій посміхнувся. Він відчував себе тим каштаном. По-молодецьки вибіг на п'ятий поверх і натиснув на дзвоник.
Йому відкрила Євдокія у білому махровому халаті і з рушником на голові. «Щойно з душу!» — захвилювався Георгій.
Він хотів було щось казати, мовляв, їхня фірма займається благодійністю, і у них лишився комплект книжок... і що він хотів подарувати його Георгію... Однак не встиг збрехати.
Вона подивилася на нього такими ж самими очима, якими колись давно подивилася біблейська Єва на Адама після спілкування зі змієм. Вона подивилася на нього з бажанням, і встояти перед тим поглядом було неможливо.
— Я саме думала про вас... — тихо сказала вона, взяла його за руку і повела до своєї спальні.
Георгій кохав її нестямно... Такого з ним ніколи не було. Він шепотів їй: «Як ти любиш?» І робив усе, що вона хотіла. Це також було з ним уперше. Він віддався їй повністю, до останньої клітинки свого тіла. І він відчув себе безмежно щасливим. Життя набуло сенсу.
... Київ знемагав від спеки. Місто хотіло, щоб кияни нарешті вшилися на дачі, курорти, на село... А ті все ще снували його розжареними вулицями, не даючи йому спокою...
У Георгія забренькав мобільник. Це дзвонив Костик Морозов із СБУ.
— Зустріч не відміняється? — спитав він. «Мало не забув!», схаменувся Георгій.
— Звичайно, ні! — сказав він у трубку.
— Розмова буде довгою. Ти готовий? — спитав той. Іншим разом Георгія це роздратувало 6: він ніколи не мав часу на довгі розмови. Однак тепер, коли він вийшов із свого цейтноту, така перспектива його не лякала.
Вони зустрілися за бізнес-ланчем у «Вавилонській вежі». Георгій сидів навпроти Віктора. Той повільно їв, нікуди не поспішаючи. Георгія це влаштовувало. Він також нікуди не рвався.
Минуло вже багато років, однак, виявляється, Віктор не забув, як колись Георгій врятував йому життя.
Після кількох нічого не значущих фраз Морозов нарешті почав:
— Хочеш розкажу, як я вчився в академії ФСБ у Росії? — запропонував він.
— Хочу. — Ця тема справді цікавила Георгія. — Звичайно, якщо це не державна і не професійна таємниця.
— Звичайно, я розповідаю це не всім. Однак я хочу, щоб ти про це знав. Аби у нас не було непорозумінь.
«Яких непорозумінь?» — шпигнуло у Георгія в мозку.
—■ Ти навчився добре говорити українською мовою, — відзначив Георгій із задоволенням: із українофоба Морозов перетворився принаймні у толерантного громадянина України.
— Я вивчив українську мову не тому, що тепер це стало престижно, адже українська мова — це візитна картка державної людини. Я вивчив українську з інших міркувань, я зробив це принципово, тому що зрозумів, що моя батьківщина, батьківщина чистокровного росіянина, саме тут, і я поважаю цю державу.
— Ти так змінився...
— Ні, я не змінився. Змінилася держава. Я завжди був законослухняним громадянином і хорошим офіцером. Змінилися реалії, змінилася держава, якій я служу.
— І довго тривав процес твоєї трансформації?
— Кілька років. Я хочу коротко тобі про них розповісти... Власне, я вже почав... Бо йдеться про навчання в академії ФСБ... Чи тобі нецікаво?
— Чому ж? Цікаво!
— Я — генетичний росіянин, і їхав туди з таємною надією, що залишуся там назавжди. Я знав, що Росія — це та країна, де хороших офіцерів цінують. Я відчував: вони
захочуть, щоб я служив їм. І був готовий до цього. Думав: вислужуся до генерала і покажу цим хохлам, що таке справжній офіцер.
— А то ми не знаємо...
— Ні, ви, тобто вже ми... Ми не знаємо... Ми не вміємо цінувати військовий професіоналізм... Але я не про це...
Георгій подумав: як дивно, що вони з різних позицій приходять до одного і того ж висновку: в Україні професіоналізм не цінується.
— Власне, я їхав туди, як на свою історичну батьківщину і не для того, щоб повертатися. І ти знаєш, перший рік пройшов, як уві сні. Я був бездоганний і щасливий водночас. І справді, хіба порівняти нашу службу безпеки з їхньою! Ми ж аматори! В нас дитсадківські чи, краще сказати, дідівські методи роботи. А там — махина. Потужна махина з віковими традиціями царської охранки! Розумієш: служба безпеки — це тоді служба безпеки, коли є традиція. У них від Катерини II впроваджено німецький стиль роботи, замішаний на російському фанатизмі. Це вибухонебезпечна суміш! І там я став фанатом. Я став в академії одним із них... ні, я став кращим серед них. Віриш?
— Вірю! — упевнено сказав Георгій.
Цей хлопець завжди в усьому намагався бути першим.
— І найбільше мене вражало, що служба безпеки — це не лише тупа охорона вищих посадових осіб і примітивне збирання досьє на всіх і вся «про всяк випадок» — раптом провиниться, от і шантаж готовий. Ні. У них працює ціла система хитромудрого продукування національних міфів і педантичного знищення всього того, що могло б їх дискредитувати. От, наприклад, поставлена мета: довести всьому світові, що грузини — брудні поплічники терористів — і для цього фабрикуються різні дуже правдоподібні докази і поширюються на весь світ. Дарма, що це неправда. Дарма, що це несе за собою людські жертви!.. Ти мені не віриш?
— Чому не вірю? Ти трохи перебільшуєш, але... Я прекрасно знаю з історії, як Катерина II знищила всі документи своїх попередників, зібрала науковців, і вони написали нову історію Росії, історію великої Росії, фальсифі-куючи літописи, житія, «писчие книги»... — От і я про це саме. Тільки це відбувається в наш час! І ти собі не уявляєш, яка це насолода бути учасником творення цих міфів і їх втілення в життя! Це просто наркотик! Ти стаєш творцем історії, ти повертаєш історію так, як тобі хочеться!..
— Це ти про себе?
— Та ні... Я — пішак... Я — гарматне м'ясо. Однак я пішак з головою. Часом буває таке... Така помилка природи... Я ж усе-таки кадебешник у третьому поколінні... Мій дід ще твого діда розстрілював... Як це не сумно звучить... Я на цьому розуміюся...
«Дуже дотепний жарт! Що він од мене хоче? Щось останнім часом забагато людей чогось від мене хочуть!»
— І я буг закоханий в цю махину, в цю фабрику!.. Тільки, будь ласка, не засуджуй мене! Це був чисто професійний інтерес!
«Нічого собі! Невинна дитяча забава!»
— Скажи, навіщо ти мені все це говориш? Я не хочу цього чути, — сказав Георгій.
— Ти хочеш це почути! Хочеш! І ніхто цього не знає краще від мене! А чому я тобі все це кажу, ти потім зрозумієш, коли я закінчу. Нам треба вчитися в Росії й Америки конструювати національні міфи і втілювати їх за допомогою служби безпеки. Вчитися!
— Здається, ми потихеньку освоюємо це ремесло: таку лапшу на вуха людям вішаємо...
— Отож-то і воно! Ви лапшу вішаєте, а вони працюють!.. Георгія розмова вже почала дратувати. Він вирішив
пришвидшити розв'язку:
— Скажи відверто: ти через Бориса затіяв цю сльозливу прелюдію?
— Якого? Бородача? Ти що? За кого ти мене маєш? Невже ти думаєш, що я до тебе через того козла? Він нікому не потрібний! Він — параноїк! І для нас небезпеки не становить.
— То в чому ж річ?
— Дай я закінчу свою історію. Я хочу, щоб ти мені повірив.
Георгій змирився: Морозов від нього не відстане, поки не доб'ється свого. Тож він вирішив не опиратися і слухати:
— Давай повернемося до мого навчання у Москві. Отже, я був найкращий студент, взірцевий офіцер! І мене цінували! Мене ніхто ніколи так не цінував, як там! Оце вони уміють! Оцього в них не відбереш! І я був гордий з того. Аж до того моменту, поки мені не запропонували працювати на них, тільки не так, як я мріяв. Вони запропонували мені працювати на них, проте в Україні! Ти зрозумів, до чого я веду?
— Звичайно. А що тут незрозумілого?
— Я був шокований. Мені в принципі не звикати до сексотської служби. Я зі студентських років працював інформатором — ти знаєш це. Однак щоб я — блискучий офіцер, помішаний на офіцерській честі, — продав свою батьківщину?
— Батьківщину? — перепитав Георгій з іронією.
— Ти віриш, я тоді вперше в житті ототожнив себе з Україною! Я тут, на цій землі, виріс, і я такий, як і ви, а не такий, як вони! Я це зрозумів! Я зрозумів, що я — не росіянин. Я — хохол. Я — впертий, самозакоханий хохол, який ненавидить москалів!
— Оце так новина! Морозов не зважав:
— Вони мене переконували: ніякої брудної роботи! Операція: «Україна — країна російського бізнесу». Тут немає нічого аморального! Так роблять десятки твоїх земляків, до речі, з українськими прізвищами! І знаєш, що я їм сказав? Я їм сказав: «Я — український офіцер!»
Георгій подивився на Морозова із здивуванням.
— Віриш? — вже вкотре спитав Костя.
— Тепер ні. — сказав Георгій. Він ніколи не вірив людям, які б'ють себе в груди...
Георгій подумки перебрав варіанти можливих причин зустрічі: Антипов, пан АП, Борис. Ні, Борис відпадає, то котрий із двох варіантів?
— А тепер про справу, — сказав Морозов.
Те, що почув Георгій, просто приголомшило його.
— Я хочу тебе попередити щодо твоєї нової знайомої.