За ним устав літній чоловік зі світлими, майже Ісусів-ськими очима. «Іван Самійлович або просто Дід». Георгій навіть зробив порух, щоб схилитися перед ним, проте в останню мить схаменувся.
Останнім стояв здоровань, що представився «Сидором». Рука в нього була велика і сильна. Рука охоронця.
Євдокія уважно спостерігала за сценою чоловічого знайомства.
— Із чим ти, до нас прийшов? — нарешті спитала вона Георгія. — З благою вістю... — пожартував він і перелякався: це видалося йому святотатством, адже зараз він скаже їм усю правду. Він іще раз обвів чоловіків поглядом і повідомив:
— У вас на хвості сидить служба безпеки.
Чоловіки перезирнулися і втупилися в Євдокію. Вона знизала плечима:
— Невже це новина? — зневажливо заявила вона. Георгій кахикнув.
Чоловіки одночасно повернули шиї і подивилися на Георгія.
— Вони вже давно вас вичислили, — пояснив він. — Не питайте: я не знаю як. Я прийшов, бо... — він розгубився. — Бо хочу сам у всьому розібратися...
— А хто тобі дав право? — спитав викличним тоном Студент із зовнішністю фаната-царевбивці.
Георгій замислився. «А й справді: хто йому дав право стромляти носа в чужі справи? Та й навіщо мені це? Взагалі-то я прийшов до Євдокії. Як до жінки. І я зовсім не розраховував на безглузду дискусію».
— Ну, то я пішов! — примирливо промовив він. — Вибачте, що потурбував!
Він і справді вже попрямував до виходу, аж тут озвався Професор, той, що дуже подібний до чахоточного різночинця:
— Стій!
Георгій з тону зрозумів, хто тут головний.
— Поговорімо!
Липинський обернувся. Професор припинявся з крісла і відразу ж опустився. Георгій спостеріг, що той сидить на хутряній підстилці, незважаючи на те, що за вікном літо.
Липинський стояв перед цією групкою чоловіків і почував себе ніяково у своєму костюмі за тисячу доларів, сорочці за сто доларів і черевиках ручної роботи. Він уперше в житті відчував, що його стильність абсолютно безглузда у цьому житті. Тим паче тут. А зараз вона взагалі працювала проти нього.
Члени таємної групи промовисто дивилися на нього. В їхніх поглядах читалося: що ти можеш розуміти про нас? Ти, що носиш ці дорогі й абсолютно нефункційні речі? Ти, що можеш витрачати такі шалені гроші на щось матеріальне? Ти, що з жиру бісишся і не знаєш, що на себе начепити! Як можеш ти, денді, розумітися на тому, що є свобода, а що є справедливість?
«Краще мені було б піти звідси. Нічого доброго для себе я звідсіля не винесу. Мені не до вподоби ця похмура компанія», — говорив собі подумки Георгій.
— Ти можеш поставити нам запитання, які тебе цікавлять, — хрипким тоном дозволив Професор і закашлявся.
Георгію не лишалося нічого іншого, як прийняти правила гри.
— Вас багато? — спитав він.
— Небагато, всього кілька тисяч. «Ого!»
— Ви вважаєте тероризм прийнятним?
— Ми не терористи.
— А хто ж ви?
— «Асенізатори суспільства».
— Ви вважаєте нормальним, коли гинуть невинні люди?
— Ні. Ми намагаємося уникати цього. Однак ми — фаталісти. Наші дії спрямовані проти конкретних людей, державців, яких ми вважаємо злочинцями. Якщо випадково загинуть невинні люди, то це фатум.
— Ви віруючі?
— Звичайно. Фанатично віруючі.
— І що каже з цього приводу Святе письмо?
— Це хрестовий похід.
— Проти держави?
— Так.
— Припустимо, ви домоглися свого: ви зруйнували державу. Що потім? — Зруйнувати державу — неможливо. Ми тільки руйнуємо її.
— Не розумію.
— Важливий лише сам процес. У даному випадку процес руйнації.
— Що він дає?
— Відчуття свободи.
— Кому?
— Народу.
— Як ви собі уявляєте процес руйнації держави?
— Педантичне знищення всіх представників і символів влади.
— На їх місце прийдуть інші.
— Я ж сказав: важливий сам процес.
— До чого тут свобода?
— Акт знищення представників чи символів влади викликає сум'яття у самій структурі влади. Народ відразу ж користається цим сум'яттям і бодай деякий час має свободу дій.
— Ви вважаєте себе патріотами?
— Так.
— Але ж руйнуючи державу, ви автоматично ставите під загрозу її незалежність? Ваші дії, ослаблюючи свою державу, створюють передумови включення її до складу могутнішої держави.
— Тепер не ті часи. Крім того, у нашому списку «точкових ударів» — представники не тільки України, а й можновладці-сусіди.
— Ви усвідомлюєте, що ви — злочинці?
— Наші вчинки можуть оцінити лише наші правнуки. Георгій відчув, що в нього мокре чоло. Він поліз шукати
хусточку в кишені і не знайшов. Краплина поту стекла по його обличчю на білосніжний комір дорогої сорочки.
Його переповнювало тільки одне бажання: втекти звідси і забути все, що він тут почув. Однак ноги неначе вросли в підлогу.
— Хто ви всі? — ковтнув він слину.
— Ми всі — твоєї крові. Ми всі нащадки колишньої української еліти.
— Що вам поганого зробила ця держава?
— Кожна держава є антиморальною за своєю суттю, оскільки обмежує людську свободу. Однак одні держави — меншою мірою, інші — більшою. Наша держава якраз є надто аморальною.
— Різдвяна акція — це серйозно?
— Так. Це різдвяний подарунок українському народу... Георгій обвів усіх поглядом. Перед ним сиділи зазомбо-
вані люди.
— Мені треба йти! — різко сказав він. Професор припіднявся.
— Я відповів на всі твої запитання. Тепер твоя черга. Георгій не мав сили опиратися. Слабкий голос тримав
його у тенетах.
— Що таке свобода?
Перше, що спало Георгію на думку, — це марксове «усвідомлена необхідність». Однак це б прозвучало надто смішно в нинішній ситуації.
— Не знаю... — сказав він після певної паузи. — Ти відчуваєш себе вільним?
— Не знаю...
— Що треба зробити, щоб людина почувалася вільною? Георгій мовчав. Він відчував, що програв цей словесний поєдинок. А мав би виграти. Він повинен був, це його моральний обов'язок... Він мусив переконати їх, запобігти можливим нещастям.
Він обдумував, як правильно повести дискусію далі. Тим часом Професор звернувся до нього з проханням:
— Георгію, ми тебе просимо особисто взятися за оборону в суді нашого колеги, який потрапив туди зі своєї дурості на акції «Голий король». Чув про таку? Його треба витягти з в'язниці. Візьмешся?
«Тільки цього не вистачало!» — подумки закричав Георгій. Але вголос цілком несподівано для себе погодився:
— Візьмуся! Я дам хорошого адвоката. «Він мене що — загіпнотизував?»
Георгій безпорадно обернувся. За його спиною стояла Євдокія. Вона привітно посміхалася. Йому стало легше.
— Розслабся, — сказала вона.— Це класні хлопці! «Нічого собі «класні»! Убивці, терористи, злочинці...» — Вони — не злочинці. Вони — патріоти, — усміхалася Євдокія.
— Убивати — це не злочин?
Єва була готова до цього запитання.
— Робін Гуд був злочинцем? Кармелюк — теж? А Довбуш? Де-юре — так, а де-факто — ні. Цікаво, чи були вони патріотами? Так? Ні? Чому ж тоді історія саме з них робить героїв? Чому історія мовчить про тих, хто став їхніми жертвами?
— Сьогодні інший час... — невпевнено сказав Георгій. — Ми маємо свою, незалежну правову державу...
Він це сказав і почервонів. Напевно, слово «правову» не слід було вживати у цьому товаристві. Він підняв очі і подивився на Професора. «Так і є. Ляпнув дурницю! Треба якось зам'яти цю незручність».
— Звичайно, в нашій державі багато недоліків... Адже це тільки початок... Перехідний період... Свого роду НЕП... Немає досвіду... І бізнес, і політика ще безграмотні. Але ми вчимося. Зрештою, прийдуть нові люди до влади... Кращі...
— І ти віриш, що вони змінять щось?
— Вірю, — сказав Георгій, проте надто вже невпевнено. Треба було сказати це переконливіше.
— Ти помиляєшся. Як не крути, однак будь-яка держава є інститутом, який обмежує людську свободу.
— Без неї не може бути порядку...
— Порядок? А що таке порядок у твоєму розумінні? Коли безпорадним президентом-маріонеткою керують то одні, то інші? Коли нам згори поступає вказівка робити щось, а ми точно знаємо, що так чинити безглуздо? Це ваше уявлення про порядок. А наше — зовсім інакше: народ не можна ґвалтувати... Він мудріший за вас усіх разом узятих. Дайте йому волю...
— Ми також хочемо розширити права місцевих органів влади... Ми також—за розширення форм самоуправління...
— Одколи це ти став захисником влади? — почувся іронічний Євин голос за спиною.
Липинський не обернувся. Зараз він аж ніяк не хотів зустрічатися з нею поглядом.
— Що ми з ним розсюсюкуємо! Він же один із них! — підскочив на місці гарячий Студент.
—Хлопці! — спробував переконати присутніх Георгій. — Не бавтеся з вогнем! Покиньте цю справу! Це все добром не скінчиться!
— Єво, навіщо ти його впустила? — різким голосом спитав той, хто назвався Аміко.
Липинський намагався спиною відчути, що зараз відбувається з Євдокією. Іззаду не долинуло жодного звуку. Вона нічого не відповіла. «Не схотіла? Не знайшлася? Шкодує, що впустила мене? Чи чхає на мене? Чому вона мовчить?» Він обернувся. Вона безтурботно посміхалася. їй подобалася ця гра. Георгій знову заговорив:
— Кожна політична сила чи партія бореться з владою задля однієї мети: захопити її самій. А ви? Навіщо боротися, як не заради влади? Ваші ідеї абсолютно абсурдні! Це якийсь політичний анахронізм!
— Він не розуміє, — з жалем промовив Професор, обвівши поглядом своїх однодумців, а потім звернувся до Липинського:
— Ми — не партія. Ми — релігія. Ми — віра.
— Мені здається, ви просто займаєтеся демагогією... — сказав Георгій і подивився на годинник. Сягнуло за північ. Він давно мав би бути в ліжку.
Йому закортіло щонайшвидше вшитися з цього дому. Липинський ще раз обернувся і зиркнув на Євдокію. Вона притягувала його наче магнітом. Чим більше він боявся цього товариства, тим більше вона його збуджувала.
Георгій, не попрощавшись, рушив до дверей. Це було схоже на втечу. Однак гіпнотичний голос Професора примусив його зупинитися.
— Ось, візьміть, Георгію... — протягнув він купку паперів, не встаючи зі стільця.
«Я що, повинен підійти до нього? Чи по-рабськи приповзти?» — Липинський стояв на місці. Професор з простягненою рукою сидів на стільці.
Пауза затяглася. її порушила Євдокія. Вона підійшла до Професора, взяла у нього пачку паперів і віддала їх Георгієві.
Липинський глянув на першу сторінку. «Історичний шлях України». Він ледь утримався, щоб приховати відразу на обличчі. Він терпіти не міг доморощених істориків-фантазерів. Однак присутність Євдокії дещо стримала його.
Вона провела його вниз, до машини. — Єво... — промовив Георгій і осікся: він не знав, що казати.
— Знаю, — відмовила йому жінка. — Так уже сталося. Так уже нам судилося: мене спокусив Змій під назвою націонал-анархізм, а я спокусила тебе. І ми обоє постраждаємо за це і впадемо з високої гори донизу...
— Я не хочу падати. Я ще вас переконаю. Євдокія потисла йому руку.
— Ти не переживай: те, що було між нами, тебе ні до чого не зобов'язує. Ти — вільний. Я відпускаю тебе!
«Я — вільний? Від кого? Від неї?»
Це вже занадто. Треба тікати з Києва подалі, бо добром усе це не скінчиться. їх треба зупинити... Донести на них я не можу. Духу не вистачить. Але треба якось перепинити їх. Як? Здається хлопці серйозно вірять у свою ахінею... А поводяться як діти. їх же не сьогодні-завтра заметуть. А Євдокія? Уявімо, що в цій божевільній компанії не було б Євдокії: як би він вчинив? Усе-таки доніс би? Поки що немає підстав. Одні словеса та й годі. Може, це просто фантазери? Теоретики? Чому ж тоді мене попереджав Морозов? Може, і справді є підстави до хвилювання? Безперечно, служба безпеки про їхні ідеї вже давно знає. Тепер уже там відомо про те, що я побував на їхніх зборах. І, вочевидь, від мене чекають якихось конкретних дій: наприклад, що я стану інформатором. Ще одним, бо хтось на цих напівбожевільних патріотів уже «стукає».
Ні, це добром не кінчиться! І як це я влип у цю історію?»
Він повернувся додому і почав складати речі до валізи. «Поїду геть. Начхаю на все: нехай горить яскравим полум'ям. Я втомився. Я хочу відпочити. Я не хочу нічого знати».
Георгій нервувався. Він бродив по квартирі, неспроможний зосередитися на думках, на власних діях. Випадково його погляд упав на сокола-сапсана. Той дивився на купку прим'ятих паперів, що лежали на скляному столику у вітальні.
«Історичний шлях України. Діаруш Величка». Георгій навмання відкрив сторінку.
Кожен народ має свій шлях. Який він —український шлях? Український шлях — широкий і битий. Широкий битий шлях. І в цих словах немає нічого песимістичного. Битий шлях — це найнадійніший шлях, який може бути. «Тихше їдеш — далі будеш». Так, битий шлях — це не магістраль, не шосе, не асфальтована дорога. Вони не можуть з ним порівнятися. Бо вони штучні і приречені на смерть. Український битий шлях природний і вічний. Так, він дещо застарілий і нединамічний. Однак минуть роки, і настане той час, коли будуть зруйновані магістралі й асфальтовані дороги, а битий шлях так і залишиться. Настане той час, коли колишні користувачі магістралей будуть, немов малі діти, вчитися ходити босоніж тим широким битим шляхом. Український широкий битий шлях урятує людство.
А така пора настане. І річ не в містичному кінці світу. Це є цілком закономірна річ для історії цивілізацій. В історії не існує еволюційності. Якби історія розвивалася еволюційно, ми, розвиваючи давньогрецьку, давньоримську чи майя цивілізації, вже були б далеко за горизонтом. А так не сталося. Бо цивілізації народжуються, зростають, квітнуть, старіють і вмирають. А після них залишається згарище і широкий битий шлях. Народи, привчені до цивілізаційних злетів, зникають з лиця землі, як зникли давні греки, давні єгиптяни, месопотамці. А народи, що живуть на їхній території, не можуть дати собі ради. Що стосується інших народів, яких не зачепили цивілізаційні злети, то вони виявляються найбільш живучими. Так і мандрують українці історією, тягнучись по широкому битому шляху — коли босоніж, а коли на волах...
Наступного дня Георгія знайшов в його офісі здоровань Сидір і приніс документи по затриманому хлопчиську в акції «Голий король». Георгій, сидячи у своєму шкіряному кріслі на високій ніжці, окинув поглядом революціонера. Чорний шкіряний піджак.
Недешевий. Навіщо йому в таку спеку чорний шкіряний піджак? Хіба що для зброї. «Чи я помиляюся? Дай Бог».
Коли Сидір пішов, Георгій проглянув папери і зрозумів, що справу виграти нескладно. Тільки навіщо йому це? Навіщо? До кабінету хтось постукав. Це була Таміла. Вона шалено схудла. Дієта така? Здається, ні. її також доймають нерви.
—Георгію, мені вже тиждень хтось дзвонить по телефону і дихає у трубку. Я боюся.
— Ти вже повідомила Антипову про відмову вести його справу?
— Так.
— Що він сказав?
— Він — нічого. Зате його охоронець... Попередив, що я пожалкую.
— Ну то й що?
— Сказав, що подасть на нас у суд за вимагання.
— Що-що? — іронічно скривився Георгій. — Ти мала з ним якусь розмову про гроші?
— Ти що, Георгію, ти ж мене знаєш! У мене завжди рот на замочку.
Георгій згадав розмову, в якій Антипов натякав, що поза контрактом заплатить шалену суму. Та-ак. Однак Георгій точно пам'ятав, що теми не підтримав. А якщо вони зроблять монтаж? Сучасні технічні засоби дають можливість змонтувати на аудіоплівку все, що завгодно. Навряд чи аудіоплівка може стати доказом. Ясно, що вони не мають ніяких доказів. Це чистої води шантаж.
— Ти мала при собі диктофон? — спитав Георгій Тамілу.
— Так. Але він погрожував дуже тихо, на вухо... Свідків було багато, тож він зробив вигляд, неначе нашіптує мені якогось масного комплімента... Звичайно, на плівці нічого не чути.
— Цього й треба було чекати. Антипов — дуже обережний хлопець... І ти будь обережною. А я звернуся в міліцію, вони вичислять телефонного хулігана...