— Це не ті люди, яких легко вичислити...
— Що ти хочеш від мене?
— Я вже не сплю тиждень.
— Я, до речі, також.
— Не треба було братися за цю справу, — дорікнула Георгію Таміла. — Ти мусив би прорахувати все наперед. Ти мене підставив! Навіщо ти так зі мною повівся?
Вона розплакалася.
— Я ж тебе не силував!
— Ти — бездушний робот! Я прийшла до тебе, щоб почути хоч крихту співчуття! Ти ж знаєш, що я одна... Що мене нема кому захистити!
— Вибач! — Георгій підхопився зі стільця. — Вибач! Я справді... Я справді егоїст... Якщо чесно, мене також вибило все це з колії... Все це так невчасно... Як сніг на голову... Але ти не бійся, я тебе не дам образити, Мілко. Я ціную все, що ти для мене зробила!
Таміла схлипувала на кріслі. Зайшла Ірина Марківна.
— Георгію Андрійовичу, що робити з дискетами?
— Не знаю. Хай поки що будуть у вас, — відмахнувся Георгій. Він продовжував заспокоювати колегу:
— Таміло, я куплю тобі путівку до Єгипту. Завтра ж. Ти давно хотіла туди. З тобою поїде охоронець. Надійний хлопець і добряк. Вітя Дяченко.
Таміла кивала головою.
— Ірино Марківно, видзвоніть щось пристойне у турагенствах.
— Добре, Георгію Андрійовичу.
— Після Таміли поїдете ви, — посміхнувся Георгій, тільки посмішка в нього вийшла невеселою. — А після вас Ганна Миколаївна. Зроблю подарунок своїм дорогим жінкам на прощання...
— Не треба так говорити... Все ще налагодиться...
— І ви вірите?
Ірина Марківна промовчала.
«Не вірить...», — подумав Георгій, здивовано відзначивши, що йому все стало абсолютно байдуже. Неначе всередині щось перегоріло. Стало байдуже і водночас легко.
Ірина Марківна зупинилася на порозі його кабінету, не повертаючись, немов вагаючись сказати щось важливе.
— Що іще? — спитав Георгій.
— Льошка-маніяк віддав матеріали своєї справи Ганні Миколаївні...
Георгій підхопився зі стільця:
— Вони що — показилися? Це ж порушення закону!
— Ганна Миколаївна каже, що зло має бути покаране... І тут усі методи годяться... навіть протизаконні... — так само не обертаючись сказала Ірина Марківна.
— Мені вже її мораль у печінках сидить... Мені — капець...
І замість того, щоб побігти в кабінети Феміди у Шиньйоні і Льошки-маніяка, він розреготався: — Мені — капець!..
Можна їхати. Закриваючи валізу, Георгій, дещо повагавшись, поклав до неї «Діаруш Величка».
Історія мудріша за будь-яку державу. Вона все робить по-своєму. Як їй забагнеться. Історія — істота одухотворена. Вона безумна. Безумно красива і безумно підступна. Вона безумно мстива. Вона безумно марнославна. Вона безумно розумна. Безумно розумна? Так, саме безумно розумна. Вона така розумна, що іноді здається, що вона божевільна. Однак з нею не можна боротися. Ті не можна переламати. Вона сильніша за будь-якого можновладця, за всі армії світу разом узяті. Вона підносить один народ до верхівки могутності, а потім сама ж скидає його з тієї верхівки. І поки він падає в прірву, в болото, в гній, вона регоче. І її сміх божевільний. Він лунає крізь століття.
Як Історія ставиться до України? О, це надзвичайно цікава історія...
ЧАСТИНА ДРУГА
Парламентський санаторій представляв дуже цікавий і доволі вдалий синкретизм кращих традицій радянської культури відпочинку керівників партії і новітніх ринкових умов. Унаслідок цього поряд з депутатами відпочивали «нові українці», які тішилися, немов малі діти, що можуть лежати на одному й тому самому лежаку, що й представники політичного бомонду.
Георгій спостерігав за своїми колегами по парламенту і не впізнавав їх у пляжному вигляді. Складалося враження, що ті костюми, сорочки, краватки, черевики, які вони носили на роботі, були по суті камуфляжною формою, що маскувала їхню справжню суть. А тепер вони стояли на пляжних камінчиках — такі беззахисні, як щойно вилуплені з яєць пташенята. Георгій знав по собі: коли він уранці дивився на себе в дзеркало в піжамі або без неї — він видавався таким нікчемним... Але потім він розпочинав свою магію вдягання: з кожною накинутою на себе одежиною він перетворювався, або краще сказати, маскувався під стильного, мужнього, справедливого і дуже мудрого державного мужа.
Саме тому він не любив поставати перед жінками в оголеному вигляді, незважаючи на те, що мав гарну спортивну поставу. Він, до речі, з прикрістю зауважував подібні метаморфози, що відбуваються з його жінками. Георгій завжди шукав собі жінок стильних і розумних водночас. Щойно він починав симпатизувати сучасній привабливій і розумній жінці, все складалося добре до першого поцілунку. Варто було якій-небудь жінці опинитися роздягненою в його ліжку та ще й без макіяжу, як вона перетворювалася з привабливої партнерки на звичайну бабу, тупу бабу, яку нічого не цікавить, окрім намагання вгодити звіриним інстинктам чоловіка. От і зараз Георгію зовсім не хотілося роздягатися перед своїми колегами, які виглядали біля моря такими, які вони є насправді, у своєму первинному вигляді, у своїй суті. Георгій дійшов висновку, що цивілізація недаремно пройшла свій шлях від культу оголеного тіла до накладання найсуворіших табу на інтимні і не дуже інтимні місця. Культура одягу — це велика і мудра культура.
Георгій усе ще дивився на депутатів, на їхні круглі черевця, рожеві пальчики на ногах, волохаті спини, численні родимки, бородавки, обвислості, прищі, целюліти... і вагався: роздягатися йому чи ні. Здається, колективний відпочинок депутатів має свої ґанжі. Напевне, лежачи під парасолькою десь на середземноморському пляжі серед чужої чужини, він і гадки не мав би розмірковувати про історію людської цивілізації як процес накопичення і урізноманітнення елементів одягу.
Зненацька він спостеріг на лежаках Марину зі своїм верескливим виводком. Без «цивілізаційного одягового камуфляжу)' вона нічим не відрізнялася від затурканої дітьми аборигенки — матері сімейства. Саме так поводилися жінки ще мільйон років тому, бавлячи своїх дітей біля своїх печер.
Георгій посміхнувся. Вона подивилася на нього скляним
поглядом.
— Ти мене не впізнаєш? — спитав він її. Марина не повірила своїм очам:
— Джордже! Ти — і тут? У цьому кодлі? У цьому серпентарії? Я думала, що ти відпочиваєш лише на півдні Франції, на Кіпрі, врешті-решт у Туреччині... А ти тут? Щось у лісі здохло!
— Ну досить, досить... Однак вона не зупинялася:
— Яка честь для совкового санаторію!.. Сам Пан Рафінований Джентльмен! Сам Суперегоїст!
— І як тебе Ільчишин витримує? — тільки й спитав Георгій і звернувся до Ігоря. — Тобі треба орден дати за співжиття з нею!
Той скрушно кивнув головою:
— Це точно! Вона — язвочка рідкісна! Ти єдиний, хто співчуває мені. Решта вважають, що вона мене ощасливила!
Поки Марина гримасувала, намагаючись виразити свою начебто ображеність, Георгій поручкався з Ігорем і обмінявся найостаннішими новинами: збирається команда для висловлення громадської непокори владі у вересні. Поки що все було неясно і розмито.
Георгій озирнувся по пляжу і зустрівся поглядом з Ольгою Бородач. Вона радісно заверещала:
— Борька, дивись: Липинський тут!
Борис повільно повернувся на лежакові, як неповороткий морж, і радісно помахав йому рукою, як ластом.
Липинський був приємно здивований. У його душі щось ворухнулося і забриніло, немов гітарна струна, нагадавши ностальгійні студентські часи.
— Так... — неначе читаючи його думки, сказала Марина. — Саме в цьому і полягають «прелєсті» парламентського санаторію!
Чесно кажучи, Георгій здивувався, побачивши Бориса в санаторії. Багаті депутати тут не відпочивають.
Липинський пішов скупнутися. З моря він спостерігав за двома жіночими фігурками: одна повненька, друга худорлява. Це були Марина з Ольгою. Георгій спробував уявити поряд з ними Євдокію...
«Євдокія... Цікаво, а як вдалося їй уникнути мого розчарування після нашої близькості?» Георгій замислився. Нарешті він може спокійно обміркувати все. Георгій любив плавання в морі за те, що воно давало можливість подумати, зосередитися, абстрагуватися. У морі все виглядає зовсім не так, як на суші. Морська вода розслабляє м'язи і нерви, тим самим звільняючи думку, очищаючи мозок від зайвого, штучного, наносного.
Георгій плив у море і подумки аналізував той шквал, який називався його першою близькістю з Євдокією. Спогади тих кількох годин, проведених з нею, розмилися, він не міг чітко відтворити деталі. Однак відчував напевне: вона і в ліжку поводила себе не як повія, не як баба, а як партнерка.
«Ну що це зі мною? Треба викинути її з голови! Раз і назавжди! Мені не потрібна жінка, яка сповнена всіляких небезпек! Я хочу мати поряд жінку, яка створюватиме домашній затишок, а не руйнуватиме його своїм анархістським божевіллям. Я люблю порядок, а не анархію! І що за дурень придумав, що анархія — матір порядку? Що за дикість! Стоп, а чому ні? Те, що я вважаю державним українським порядком, насправді є непорядком, тож процес руйнації останнього, тобто непорядку, зрештою «працює» на порядок... Чи не так? Що за абракадабра! Треба очистити пам'ять від усього зайвого. А зайвим у цей момент є все, що лишилося в Києві. Треба навчитися насолоджуватися життям. Треба навчитися жити. Як не дивно, а це останнім часом йому не вдавалося. Його життя було не справжнім життям, а грою, він не жив, а грав за якимись штучними, створеними невідомо ким правилами. А так хочеться пожити! Звичайним земним життям! Колись треба починати! Почну сьогодні! Може, зіграти в теніс?»
Георгій часто грав у теніс з Андресюком. Він був найсимпатичнішим депутатом серед «есдеків», оскільки, здається, був позбавлений соціал-демократичної кланової ознаки — підступності. Андресюк був завжди усміхнений, миролюбний і привітний, чим суттєво відрізнявся від однопартійців. Грав у теніс чесно і відкрито. Цим і підкупав. Фанатично любив теніс Михайло Ратушний. Щоправда, на жаль, він зараз не потрапив до парламенту, поступившись місцем абсолютно зайвому баласту тупуватих бізнесменів. А жаль, його беззастережний радикалізм часом дуже потрібний у нинішніх парламентських дискусіях. Ратушний грав у теніс точнісінько так, як і в політичні ігри, — ризиково, не озираючись на авторитети, не боячись за наслідки, широко махаючи ракеткою — і в прямому, і в переносному розумінні.
Однак найчастіше Георгій грав з Ільчишиним. Грати з Ільчишиним в теніс — одне задоволення. Він — інтелектуальний і дуже досвідчений гравець, а, поза тим, ще й лівша, що чудово володіє різаними ударами і крученими подачами. Тож виграти в нього майже неможливо. Щоправда, за кілька років спілкування з Ільчишиним в парламенті і на тенісному корті Георгій навчився одному прийому, який зрідка приносив йому перемогу у двобої з Ігорем. Це був не технічний, а психологічний прийом: спершу треба піддатися Ільчишину, дати виграти йому два сети, а може, навіть і два гейми. Потім треба почати побиватися: «Ой, та в тебе* Ігоре, виграти просто немож-
ливо! Та ти, Ільчишине, такий гравець! А в тебе, Ігоре, такий ударисько!» Поки Ільчишин слухає ці лестощі, він починає втрачати свою пильність. Дивись — і вже «рівно», дивись — і вже «більше», дивись, і гейм «твій». Ось і другий... Так і гру можна виграти ненав'язливо. Головне, щоб на грі не було Марини, бо тоді Ільчишин починає випендрюватися, а Марина під'юджувати його на нестандартні комбінації і смертельні для противника трюки.
Ось і цього разу гра складалася у Георгія пречудово, поки не почувся голос Марини, що наближалася зі своїм дитячим виводком до кортів. Ільчишин, почувши голоси свого прайду, стрепенувся і тут же зробив підступний фінт: обманну подачу.
Георгій розізлився:
— Марино, ти невчасно!
— Якраз дуже вчасно, мамусечко! — не згодився з ним Ігор.
Георгій зрозумів, що він уже програв, незважаючи на те, що вів 3:1.
— Марино, ти не можеш погуляти десь в іншому місці?
— А що — я вам заважаю?
— Мені — ні! — весело зауважив Ігор, даючи потужну подачу.
Георгій пустив «соплю», або, як каже Ільчишин, по-галицьки «шмарку».
—Таж ти і тримати правильно в руках ракетку не вмієш! — почала знущатися над Георгієм Марина. Це був її стандартний підлотний прийомчик — підрив психологічного стану Ігоревого супротивника.
— Звідкіля ти знаєш? Ти ж взагалі не вмієш грати в теніс! — подаючи, перемовлявся з нею Георгій.
— А це зовсім не обов'язково. Чукча — не гравець, чукча — глядач!
— Марино, прошу тебе, не відволікай мене! — попросив Георгій.
— Ще чого! Щоб ти виграв у Ільчишина? До речі, на що ви граєте?
— На ресторан.
— Ну все, Георгію, тобі капець! Ігор ніколи такої нагоди не пропустить — щоб на дурняк дати мені наїстися! —А про тебе мова взагалі не йшла у зв'язку з рестораном!
— Як це так? Невже ви зібралися без мене їсти? Негідники! — жартувала Марина. — Невже ти, давній мій друг, хочеш, щоб я померла з голоду? Скупердяй!
— Ти так говориш, немов доля матчу вже вирішена!
— А хіба ні? Ти вже можеш розслабитися! Перемога за нами!
— Ти мене точно до могили доведеш своїми знущаннями! — нарешті розсердився Георгій.
— Я вже цю фразу чую двадцять років. І вже двадцять років обіцяю привести тобі на похорон циганський табір! І все ніяк не складається!
— Прикуси язика!
Так вони перемовлялися, і, природно, Георгій програв.
— З тебе — ресторан! — оголосив Ігор, тиснучи Георгієві руку.
— Тільки без Марини! Бо її нагодувати неможливо. Я так без штанів лишуся.
Нарешті він зачепив її за живе. Бона надулася і відвернулася.
— Бородачів беремо? — спитав Георгій, витираючись рушником.
— Беремо! — сказала Марина. — Що я робитиму за одним столом з двома егоїстами?
Тим не менше в ресторані, поки не прийшли Бородачі, Марина почувалася між двома егоїстами цілком нормально. Вони говорили про те і про се — трохи про політику, трохи про кулінарію, трохи про особисте.
— Вип'ємо за те, — запропонувала Марина, — щоб наступного разу, зібравшись разом, ми вже були в поповненому складі: не один проти двох, а двоє проти двох!
Випили, однак Георгій вирішив уточнити:
— Двоє проти одного — це ми з Ігорем проти тебе?
— Може й так! — несподівано погодилася Марина. — Адже з погляду розвитку цивілізації, життя — це постійна боротьба жіночого і чоловічого начал. Тож я у даний момент становлю меншість, і це мене дискримінує!
— Улюблена тема сучасних жінок! — скривився Георгій. — Жінку неможливо дискримінувати, якщо вона з цим не згодна.
Ця думка дещо збентежила Марину. Вона навіть перестала жувати.
— Я думаю, ти частково маєш рацію.
— Дякую, за «частково», .
— До речі, що ти мав на увазі? — допитувалася Марина.
— А те, що, опиняючись у стрип-барах чи на ідіотських конкурсах краси, я, окрім жалю до красивих дівчат, не відчував нічого. Я не бачу в цьому ніякої естетики, а тільки грубу дискримінацію. А жінки, замість того, щоб палко бити себе в груди на тендерних конференціях, спершу б розібралися поміж собою: чи самі вони хочуть бути дискримінованими, чи ні.
Марина замислилася, а потім, наморщивши чоло, сказала:
— А ти не пробував подивитися на це з іншого боку: жінки, примушуючи в стрип-барах чоловіків пускати слину і ще щось, по суті дискримінують чоловіків, свідомо педантично перетворюючи їх у безвольне фізіологічне м'ясиво.
Тепер настала черга Георгія замислитися.
— Може, ти також маєш рацію... Якось років з десять тому мені довелося опинитися на одному стрип-шоу досить близько до сцени. І от я почув крізь музику і шум оплесків розмову двох дуже чуттєвих стриптизерок, які, кланяючись після виконаного танцю публіці, крізь зуби перемовлялися: «Боже, які козли!» Це було сказано таким тоном, що я зрозумів — ці жінки холоднокровно і тверезо роблять з чоловіками те, що їм треба: видоюють з них величезні гроші, зароблені мозолястими руками й інтелектом. І при цьому не почувають до цих чоловіків нічого, крім огиди...
— От і я про це! — згодилася Марина. — Однак, погодьтеся, це лише один бік реальності. А інший говорить за те, що патріархальність ще дає про себе знати на побутовому рівні. Ось, наприклад, щодо мене: нікого не цікавить, що я особистість: головне, щоб на столі був обід, а у шафі — випрасувані сорочки. Правда, любий?