Тут у розмову вступив Ігор:
— Котусю, ти помиляєшся! Ви — жінки — самі не знаєте, чого хочете. Зараз настав такий час, коли жінка має право вибирати між сімейними цінностями і кар'єрою. І ви розгубилися, бо хочете одне і друге водночас. Ви проголошуєте, що сильні, а підсвідомо бажаєте бути маленькими пухнатими кішечками, мрієте, щоб вас пестили великі і надійні чоловічі руки. Жінка женеться за двома зайцями, а оскільки це, як правило, безрезультатно, то вона від цього дратується і починає брати участь у всіляких жіночих рухах...
— Он якраз на горизонті з'явилася така «рухістка», — зауважив Георгій.
У ресторан увійшли Бородачі. Ольга віднедавна стала займатися жіночими проблемами в якійсь асоціації боротьби проти торгівлі жінками. Здається, більш віддаленої від цієї теми людини годі було знайти. Ось і зараз, вловивши, про що йде мова, Ольга сказала, що не розуміє жінок, яких захищає. Спершу дівчата їдуть за кордон, щоб заробляти своїм тілом, а потім іще чимось незадоволені. Чому вони роблять із себе жертв? Вони ж ідуть на цей крок свідомо!
— Тобі не можна і на кілометр наближатися до тієї установи... — сказала Марина. — Не можна засуджувати тих жінок. Щоб працювати в твоїй асоціації, треба бути трохи «курвою», щоб «залізти в шкуру» тих молодих повій, зрозуміти психологію і логіку їхньої поведінки. Ти надто моральна для цієї роботи.
— Може й так, — погодилася Ольга. — Поряд зі мною працює одна жінка, яка, розпитуючи «жертви» про їхню «роботу» за кордоном до найменших інтимних дрібниць, отримує справжнє фізичне задоволення від розмов. А з яким захопленням вона все те переповідає! І навіть не може сховати це задоволення під маскою співчуття й обурення за увесь жіночий рід!
— Напевне, є щось штучне в таких організаціях! — засумнівалася Марина.
— Справа просто в грошах. Одним — я маю на увазі міжнародні фонди — нема куди їх подіти, а іншим, тобто нам, — їх бракує, і ми згодні досліджувати будь-що, аби вони тільки нам платили гроші!— зробив свій висновок Борис.
— А я думаю, — озвався Георгій,—щоправда, моя думка виглядатиме дещо крамольною, що українки в усі часи були
хорошим товаром. Вони завжди поповнювали невільничі ринки. Саме українки. І не треба пояснювати це географічним положенням нашої «багатостраждальної» батьківщини. Українські жінки були товаром, який користувався не лише шаленим попитом, а й шаленою пропозицією...
— Ти хочеш сказати... — підвела брови Марина.
— Я хочу сказати, що в гаремах українським жінкам 6\тю не так уже й погано. В усякому разі вони не голодували і не гнули спини в полі. Тож, окрім насильницького і брутального викрадення жінок, існувала цілком цивілізована торгівля жінками за їхньою ж згодою і навіть бажанням... Звичайно, і тоді існували випадки, коли жінці не щастило і вона потрапляла до рук якихось садистів... Але це були винятки, дуже повчальні, дуже сумні, але винятки. А закономірність була не такою вже й захмареною.
— Ти — цинік! — сказав Борис і розсміявся.
— Я — реаліст. Ви ж знаєте, я завжди любив історію, і вчив її не за підручниками, а за першоджерелами. Я чомусь підозрюю, що мандрівки українок у світ у пошуках щастя і любові — одна із найстабільніших ознак української соціальної традиції.
Розмова виявилася палкою, тож усі втратили контроль над кількістю випитого. Тим паче, що пили хороше кримське вино.
Георгій сидів між двома подружніми парами і спостерігав. Що для Ільчишиних і Бородачів означає сім'я? Чи чесні Ільчишини, коли грають в ідеальну сім'ю? Що тримає в шлюбі Ольгу і Бориса? Чи може бути сім'я щасливою? Ці питання дуже цікавили Георгія. Час од часу вія уявляв, що поряд з ним сидить Єва у ролі його дружини. Але варто було лише подумати про це, як він здригався від почуття страху і ще чогось... Чогось такого невловимого...
Розмова за столом поступово перекинулася на тему принад відпочинку в межах батьківщини. Борис сказав, що йому бракує Вітренчихи у парламенті і, відповідно, у парламентському санаторії. її присутність будь-де — це завжди ін'єкції адреналіну, незалежно від того, де вона перебуває: на парламентській трибуні, на вуличному мітингу чи на волейбольному майданчику санаторію «Парламентський». — Хотів би мати таку дружину? — закінчив свою тираду питанням до Георгія Борис.
— Ні. Вона швидко втомлює. Та ще й б'ється...
— Зате з нею ніколи не нудно!
— У мене інший ідеал...
— Звичайно, для Вашої Величності потрібна не жінка-руйнівник, а жінка-творець...
Георгій хотів був сказати: «Так точно!», але схаменувся: чому ж тоді його тягне до цієї революціонерки Євдокії?
Марина пильно подивилася на нього. Він уловив її запитальний погляд і знітився. Георгій був готовий розтерзати Марину за цю її манеру бачити його наскрізь... Вона, ніби зрозумівши це, відвернулася. На її обличчі застиг той холодний вираз, яким вона хотіла висловити свою ігнорацію.
Заграла музика, і він запросив її на танець.
— Що ти від мене хочеш? — спитав Георгій Марину.
— Я від тебе? І що це тобі стрілило в голову? Це я тобі потрібна. Як посередник між тобою і Євою.
Георгій ще більше роздратувався. «Нічого я такого не хочу. Я хочу позбутися Єви, а не добитися її!»
Йому було цікаво, чи знає Марина все про Євдокію, тому спитав:
— Я не знаю, в яких ти стосунках з нею, але... чи тобі відомо, що вона... Що вона... — не докінчив він.
— ... не така проста, як здається на перший погляд? — завершила його питання Марина і сама ж і відповіла: — Я тебе попередила про це перша. Пам'ятаєш? Тоді, на британському прийомі...
— Що ти мала на увазі?
— Те саме, що й ти...
— Не говори зі мною так! Відповідай: ти знаєш щось про націонал-анархізм?
— Припустимо, що не знаю.
— Припустимо, що знаєш! — різко обірвав її Георгій. — Пояснити мені, що це означає? І навіщо воно мені?
— Відпусти мене!
Георгій міцно її тримав. Він хотів домогтися від неї відповіді. Проте вона не була налаштована на цю дискусію.
— Зараз покличу Ільчишина і пожаліюся, що ти до мене чіпляєшся! — із злом випалила Марина, вирвалася від нього і сіла за стіл.
Вони остаточно зіпсували настрій один одному.
— Георгію, це вже зовсім негуманно до Марини! Кажи: що ти їй таке сказав, що в неї пропав апетит? — пожартував Ігор.
— Доконали ви мене! — розізлилася Марина. — Я їм не більше від вас! Просто я їм із задоволенням! Я все роблю із задоволенням: їм, п'ю, працюю, люблю! Тому в мене все добре і виходить. Я люблю життя! Навіщо мене цим дорікати раз по раз?
Ігор злякався: якщо зараз Марина буде робити розгон, то перепаде всім — від нього аж до директора ресторану.
— Все, котусю! Все! Я з усім згоден! Тільки не хвилюйся! Давайте замовимо десерт!
Тим часом на протилежному боці столу зав'язалася суперечка у Бородачів.
— Борисе, тобі не можна солодкого! — скомандувала Ольга. — У тебе підвищений цукор!
— Мовчи, вобло! — несподівано огризнувся той у відповідь.
Усі за столом завмерли. Борис набрався до неможливого.
— Ти мені тут не командуй! Плоскодонка! Не дави на мене! Мегера!
Усім стало ніяково. Усім, окрім Ольги. Вона простягла руку і взяла його за підборіддя:
— Ти, Бородач! Сконцентруй свій погляд на мені! І слухай уважно! Ти — нікчема! Ти — втілення нікчемності всіх тих мужиків, які видерлися на верхівку суспільства! Ви сидите там своїми зомлілими задами й уявляєте, що схопили бика за роги! А самі тримаєтеся за свої власні роги! Ви на своєму віртуальному Олімпі безнадійно відстали від життя! Якби ви знали, як ви нас дістали своїми віртуальними політичними іграми, своїми віртуальними стражданнями за долю України і своїми далеко не віртуальними простатитами!
Тепер здивовані погляди сконцентрувалися на Ользі. Здається, вона теж перебрала.
— Нічого собі! — аж підскочила на місці Марина. — Це ж треба було так постаратися, щоб довести незворушну Ольгу до такої стадії! Що він тобі наговорив, Олько? — Я вже не можу з ним жити! Коли б ви знали, які афери він крутить з такими, як і він сам! Шахер-махер-парикмахер! Хто править Україною? Кому не лінь —■ тільки не професіонали, тільки не українці, тільки не чесні люди...
— Мовчи, стерво! — рявкнув Борис до Ольги.
— Е ні! — заперечила Марина. — Олю! Я хочу ще! Скажи їм в очі всю правду!
Ольга встала з-за столу і, похитуючись, уперлася в нього руками.
Георгію стало шкода її. Вона не розуміла, що робить. Він тихенько смикнув її за рукав:
— Не треба, Олю! Потім жалкуватимеш!
Ольга поглянула на нього затуманеним поглядом, і її очі наповнилися сльозами:
— А ти?.. Ти, чому ти не захотів на мені одружуватися? Це через тебе я вийшла за цього ідіота!.. Через тебе!..
Георгій почервонів. Він терпіти не міг жіночих сліз і звинувачень. Тим паче йому було дуже незручно перед Борисом. Георгій перелякано глипнув на друга, проте той виглядав цілком спокійним.
— Що тебе в мені не влаштовувало? — продовжувала скиглити Ольга. — Що я робочо-селянського походження? Так? Що я недостатньо вишукана для тебе? Ну то й що? Зате я б тебе любила!
Борис гидливо скривився. Він був зовсім п'яний. Марина, також відчуваючи деяку незручність, спробувала перевести розмову на іншу тему:
— Щось холодно стало! Поїхали додому!
Усі піднялися з-за столу. Георгій махнув офіціанту:
— Рахунок!
Цього разу Ольга вхопила його за рукав:
— Скажи, чому ти досі не одружився? Через мене, правда ж?
— Ні, — холодно сказав Георгій. Він ледь стримався, щоб не вигукнути: «Та як ти тільки таке могла подумати? Ти ніколи мені не подобалася! Навіть трошки!»
Однак він намагався ніколи не ображати жінку. Принаймні словами. Незважаючи на те, що він уперто дотримувався цього правила, жінки все одно ображалися. Як казала Аліса: «Я ображаю тебе словами, а ти ображаєш мене своїми діями!»
— Скажи! — не відставала Ольга. — Чому ти не одружуєшся?
— Бо він любить чоловіків! — примирливо сказав Борис, і всі розсміялися, настільки безглуздою була ця думка.
— Я одружуюся! — випалив Георгій, немов намагаючись довести всім свою безгрішність у плані сексуальної орієнтації. — На жінці, яку шукав усе життя.
Його немов ошпарило від власних слів, які він геть несподівано для себе вимовив.
На нього уважно подивилися чотири пари шокованих очей. Вони чекали від нього роз'яснень. Георгій зиркнув благальним поглядом на Марину, мовляв, «виручай». Однак зона відвела очі.
«Я щось не те ляпнув? — злякався Георгій.
— І хто ж вона? — тихо спитала Ольга.
— Побачите скоро... —■ запевнив Георгій.
Підійшов офіціант і приніс рахунок. Розмова перервалася. Липинський розрахувався, і всі рушили до машин: Георгій підвозив напоєну майже до безтями компанію до санаторію.
Він їхав за кермом і лаяв себе подумки за необережність. ■Л хто мене тягнув за язика? І навіщо я бовкнув про одруження? Підсвідомість спрацювала, чи що?»
Він попрощався з Ільчишиними біля їхнього корпусу. Марина спитала в нього:
— А вона про це знає?
Питання лишилося без відповіді. Георгій мовчки пішов геть.
Він любив вечірні прогулянки темним парко:.' санаторію. Що-що, а парк тут був суперовий. Закладений в імперські часи, дбайливо доглянутий у радянський період і, як не дивно, не занедбаний в часи незалежності. Натхненно співали цикади. Закохані вони, чи що? Георгій ішов повільною ходою, глибоко вдихаючи субтропічне повітря.
— Гей, Джордже! — почулося Маринине навздогін. — Я. післязавтра їду до неї. Вона якраз відпочиває під Феодосією. Може, разом?
Георгій зупинився, прислухався, але не обернувся. Постояв і пішов далі, в темінь. Липинський у санаторії прокидався дуже рано. Його будило сонце і крик чайок. О цій порі не спали лише Жулинські і Мовчани. Микола і Галина щоранку здійснювали свій ранковий заплив. Уранці море було сонне і лагідне. Плавання заспокоювало Георгія, як ніщо інше. Після ранкового запливу він почувався молодим і гарним, розумним і жаданим.
Після сніданку море вже було не те: на морській поверхні з'являлися дратівливі хвильки, а у Георгія в душі — певні сумніви щодо своєї ідеальності. В обід його неспокій посилювався в такт збуренню моря. Купатися в ньому вже не здавалося хорошою ідеєю: хвилі плюскали в лице і збивали з ритму дихання. Обідня пора — спека, розбурхане море і, відповідно, Липинський — дражливий і невпевнений у собі. Коли увечері перед сном море заспокоювалося, Георгій трохи охолоджувався, і його долала байдужість до всього.
Він лягав у ліжко і читав Діаруш Величка.
Українська діаспора у світі селиться дисперсно, на відміну від єврейської, італійської та китайської. Навіть за кордоном українці не можуть помиритися між собою. Це й не дивно. Головною українською дією на історичному шляху було відділення. На всіх рівнях і в усіх сферах. Українська традиційна сім'я, на відміну від російської, ділилася щоразу, як син одружувався. Українська сільська громада ніколи не була монолітною цілісністю з гаслом «один за всіх — всі за одного», як це було в російській традиційній общині, навпаки,
вона була простим територіальним об'єднанням окремих сімей, які жили сепаратно й автономно. На противагу моноцентричності російської соціальної піраміди — від барина до царя-батюшки, в українців — поліцентричність.
Георгій замислився. Колись його мама-філолог казала: для української мови не стільки актуальний об'єднувально-з'єднувальний префікс «з», скільки роз'єднувальний префікс «роз»...
Головна помилка політичного процесу часів незалежності — виголошення президентської республіки. У росіян завжди був Батюшка-Цар, а українці його ніколи не мали, навіть якщо формально він існував. Якщо в росіян не буде батюшки-царя, вони все одно його собі знайдуть. Бо вони без нього не можуть жити. Вони повинні прокинутися вранці переконані, що Він теж прокинувся — жорстокий, але справедливий. Не жорстокий не є справедливим. Не жорстоким був ліберал Олександр II, який, відмінивши кріпацтво, почав руйнувати імперію, тож його й убили. Не жорстокими були Горбачов і Єльцин, які доруйнували імперію, їх теж убили, щоправда , морально.
В українців усе навпаки. Якщо на Олімпі з'явиться щось подібне до царя, вони обов'язково почнуть його закидати камінням. Яким би він не був. Президентська республіка була від початку приречена на провал.
Щоправда, помилково вважати панацеєю парламентську республіку. Демократизм Запорізької Січі не зміг створити у політичному плані нічого путнього. Українському етатизму притаманна анархічність апріорі. Такі ми є, українці.
Для того, щоб зрозуміти, в якій іпостасі виживе Україна, треба, знову ж таки, озирнутися назад. Адже історія повторюється. Повторюється за алгоритмом, притаманним тому чи гнилому народові. Що нам говорить алгоритм української історії?
Те, що найголовніша риса української політичної моделі — є її запрограмованість на самознищення. Вона виникає як співіснування несумісного і протилежного. В часи національних піднесень завжди співжили і ворогували несумісні сили: інститут гетьманства — інститут демократії Запорізької Січі, Верховна Рада — Адміністрація Президента, Петлюра — Скоропадський... І завжди невидимо була присутня третя сила, яка, мовчки спостерігаючи за тим, що діється в Україні, спрямовувала політичну дію у вигідне їй русло. Назва цій третій силі —■ Росія...
Боротьба між Верховною Радою і Адміністрацією Президента врешті-решт призведе до самознищення політичної системи України і перемоги (вже вкотре!) третьої зацікавленої сторони. Цього не станеться лише за однієї умови...
Ніч перед Марининою поїздкою до Євдокії Липинський не спав. По-перше, в двох газетках вийшли дві паскудні статейки, які ставили під сумнів Георгієву професійну порядність. Однак більше його хвилювала Євдокія. Він нервував. О п'ятій ранку Георгій вирішив, що не їде. О шостій він підхопився з ліжка і почав збиратися в дорогу.
Липинський чекав Марину біля її машини, а та вискочила з корпусу на п'ятнадцять хвилин пізніше, заспана і похапцем одягнена. Вона тягла за собою малого Данила.
— На моїй поїдемо чи на твоїй? — замість привітання спитала вона Георгія, позіхаючи.