«Усе тільки починається, — говорив собі він. — Далі буде, панове».
Георгій та Євдокія приживалися. Це було нелегкою справою. Ледь загоїлася рана від конфлікту. Чоловік і жінка не поверталися до дражливої теми, намагаючись жити звичайним земним життям.
Узагалі їм було цікаво разом, хоча вони частенько й сперечалися.
Липинський — старий український сноб — любив слухати італійську оперу на всю гучність музичного центру. Євдокія тихо страждала. Понад усе вона любила тишу. Єва була ревною віруючою — Георгія це дратувало. Він любив кидати гроші на вітер — вона це засуджувала. Єва любила пасивний відпочинок: у ліжку з книжкою і горнятком чаю, він у вихідні грав у теніс і гольф. Липинський любив рибу, вона — м'ясо. Він був у всьому дипломатом — Євдокія тяжіла до радикалізму.
Георгія завжди цікавило, що його жінки носять у своїх сумочках. Іще малим він любив порпатися в маминій торбі. Він передусім шукав там щось смачненьке: може, якась цукерочка завалялася. Пізніше Георгій «увійшов у смак»: він любив запах маминої сумки, що пахла розсипаною колись пудрою, маминими парфумами і ключами. У кишеньці лежала білосніжна мережана хусточка, в іншій — маленький потертий гаманець і записна книжечка. А ще там була книжечка з талонами на трамвай. А ще — календарик. Ні, календарик лежав у кишеньці записної книжечки. Однак головне: в ту сумочку мама завжди клала якийсь сюрприз для сина — щоразу інший. Це міг бути паперовий кульочок, загорнений у вигляді конуса, зі ста грамами «Білочки» фабрики імені Карла Маркса, або металева коробочка з монпансьє, або пахучий мандарин, або кислючий лимон. Усе це в часи Георгієвого дитинства було страшним «дефіцитом» і від того таким жаданим.
Оця любов чи цікавість до жіночих сумочок лишилася в Липинського на все життя. Він любив провокувати ситуацію, при якій жінці доводилося вивалювати вміст своєї сумочки, аби знайти якусь річ. Найчастіше він розігрував спектакль про загублений ключ і насолоджувався спогляданням вивернутої торби, бо це давало вичерпну характеристику його обраниці. Так, його пасія зі Львова, яка навчила його готувати фантастичні деруни, носила в своїй сумочці всяку всячину: прокладки, жуйку «Дірол», косметику, парфуми, записник, гаманець, ручки, мобільний телефон, щітку для волосся, таблетки — тобто все те, що й інша жінка її достатку, однак серед тієї всякої всячини була одна річ, не притаманна іншим сумочкам: зошит у товстій обкладинці, на вигляд, щоденник. Той щоденник пізніше виявився вмістилищем різних інтимних подробиць їхнього спільного життя, і ним ображена після розлуки львів'янка намагалася шантажувати Георгія. Аліса, окрім перелічених вище речей, носила великий манікюрний набір: вона займалася своїми нігтями завжди, щойно випадала вільна хвилинка. Було колись у Георгія одне неформальне дівчисько, яке мало зовсім інший вміст свого студентського рюкзачка: конспекти, плеєр з навушниками, жуйку, шоколадку, м'якого хутряного ведмедика, два пакетики презервативів і... Коли Георгій це побачив, він одразу ж покинув дівчисько: там був шприц. А вчителька української мови носила у своєму портфелі пачку учнівських зошитів із творами на тему «Морально-етичні мотиви у творах Тараса Шевченка» чи ще щось на кшталт такого, а також журнал для чоловіків і про чоловіків «Мен'с хелс».
Коли Георгій примусив Євдокію «пошукати добре ключі у своїй сумочці», вона на це холодно сказала:
— Тут їх нема. Можеш сам перевірити.
При цьому вона вжикнула «блискавкою» сумочки і розкрила її перед Георгієм. Там був ідеальний порядок: все розкладене по кишеньках: гаманець, бездоганно загострений олівець, пачка сигарет і...
— Це запальничка... — заспокоїла його Євдокія, коли він побачив там маленький блискучий пістолетик.
Георгій не здивувався б, коли б побачив у її сумочці справжню зброю. Бо його Єва — це була небезпечна і водночас дуже сексуальна жінка, він її хотів і боявся водночас. Він намагався не давити на Євдокію, хоча це не завжди йому вдавалося. Часом його мучили підозри, що вона все ще зустрічається зі «своїми». Але спостерігаючи за нею, розумів, що вона виконує дану йому обіцянку.
Разом з тим у ньому загрозливо наростало бажання ще раз зустрітися з націонал-анархістами і подивитися на них новим поглядом, більш серйозним і уважним. Тож одного разу він зважився і запропонував Євдокії «розвіятися» і провідати своїх «аміків». Вона чіпко вхопилася за його пропозицію і стала обдзвонювати «своїх».
Вони зустрілися на Тарасівській. Георгій переконався, що Євдокія справді не зустрічалася з ними без його відома.
Чоловіки дуже скучили за нею: на їхніх суворих обличчях сяяли щирі посмішки.
Євдокія повідомила, що Георгій сам висловив бажання зустрітися з ними. Виявляється, вона його розкусила «з усіма потрохами», а він, дурний, ламав комедію, що, мовляв, тільки хоче зробити Євдокії приємне. Чоловіки повірили її словам, і їхні очі загорілися. Липинський знав, чому Єва так сказала: вона вела тонку гру, з'єднуючи його і націонал-анархізм докупи.
— Ну що, хлопці, як тут у вас справи? — спитала вона бадьоро. У неї був піднесений настрій. Георгію навіть стало ніяково, що він забороняв їй спілкуватися зі своїми однодумцями.
— Усе за планом, — сказав Аміко.
«Що за план?» — подумки перелякався Георгій.
Чоловіки збентежено впритул подивилися на Липинсь-кого. В їхніх очах стояв знак запитання. Здається, вони ще не наважувалися говорити відверто при ньому.
Запала мовчанка. її порушила Євдокія коротким запитанням:
— Коли?
— Завтра, — відповів Аміко.
Георгій здригнувся. Він подивився на Євдокію, а вона очікувально дивилася на Діда. Той, у свою чергу, дивився на неї або крізь неї немигаючим Ісусівським поглядом. Липинський шкірою відчув якусь загрозу.
Атмосферу вчасно розрядив Студент, розповідаючи про свої враження від перебування на обох акціях непокори — 16 вересня і 12 жовтня. Агресивна бабця у капел.ошку і з комсомольським значком на кофтині задиралася до одного жовтодзьобого міліціонера, намагаючись його спровокувати на грубість. Однак той стояв, як і належить справжньому міліціонеру, — як стовп. Бабулька мало не плакала з розпачу. А потім підійшла до нього і вдарила спересердя носаком своїх червоних черевичок міліціонера по гомілці, аж той зігнувся. Розсерджена бабулька пішла геть, а хлопець у формі довго дивився їй услід здивованим поглядом.
Студент був красивим. Його краса була чиста і незаймана, майже ангельська. Він мав чорне хвилясте волосся і бездоганно білу шкіру. Коли він посміхався, всіх охоплювало якесь дивне відчуття легкості й щастя. Георгію здавалося дивним, що цей красень вірить в ідею вбивства як священного обов'язку, як божого покликання. Георгій міг побитися об заклад, що він — поет. Він був одягнутий у тонкий старомодний светр з коміром під шию, із закороткими рукавами, з яких виглядали довгі білі руки.
Георгій раніше не приглядався до Студента, можливо, тому, що той ніколи не привертав його уваги. Він майже завжди мовчав, лише час од часу вставляв у розмову слівце, а частіше якусь риму. Сьогодні він був якийсь натхненний.
«Молодий Браницький. Два століття тому хотіли убити його предка, що стояв на верхівці ієрархічної піраміди, а нині він готовий до ритуального вбивства нащадка убивці його предка, помінявшись із ним місцями в ієрархії. Цікава штука — історія».
Професор погано себе почував. Його морозило. Він кутався в картатий плед, біль перекосив його обличчя. Був мовчазний і пасивний до всього, що відбувалося. Чи справді він може бути нащадком козацького літописця Самійла Величка? Худорлявий, вольовий, інтелектуальний, з потужною силою волі... Цілком.
— Помолімося, — несподівано запропонував Розстригай. Липинський насторожився: чого це раптом? Сьогодні
звичайний день. Та й не сталося нічого, може... Може, має статися? Георгій здригнувся.
— ... Пресвятая Покрово, покрий нас своїм омофором... Убережи нас від куль, від чужого ока, від зрадників, від наглих випадковостей... Дай, Боже, нам сили у нашій святій справі. Дай, Боже, довгі щасливі літа нашій Україні...
Розстригай лишався розстригою: безнадійним відступником від суворого ортодоксального церковного обряду. Однак щось у нього було від старої священицької династії Скарг. Що саме? Що? Здається, це можна було назвати виплеканою упродовж кількох поколінь справжньою духовністю. Так, Андрій Скарга «грав» церковного анархіста, але насправді був набагато ближчим до Бога, аніж сучасні ревні прихильники анахронічних церковних традицій, попи у першому поколінні, попи, що «визріли» в радянських умовах. Можливо, Розстригай саме тому й пішов з церкви, що був на голову вищий від радянської і пострадянської
Поки Розстригай читав молитву, Аміко стояв на коліні з притиснутою до серця правицею, а хрестився, як католик. Йому пасував католицький фанатизм, як він пасує італійцям, іспанцям, латинос... Жагучий темперамент і палка любов до Мадонни — ось що світилося в його чорних очах. «Яке його прізвище? Орлик? Так, Орлик... Орел... Друг Сокола-сапсана... Ще чого! Ніякий він мені не друг!»
Коли прощалися, Євдокія усім потисла руки, а Студента поцілувала в чоло...
Георгій сидів «під куполом» і спостерігав за новим політичним спектаклем — цинічним і по-своєму дуже милим — під назвою «Так Звана Більшість». Георгій не міг позбутися відчуття, що поряд сидить Професор і посміхається: усе за алгоритмом. Від цього відчуття Георгію ставало моторошно. Від думки, що він може взяти участь у черговій абсолютно безглуздій і безперспективній метушні, його нудило. На нього з осудом дивилися однопартійці: адже він сидів пасивний і байдуже дивився порожнім поглядом на трибуну, замість того, щоб боротися, боротися і ще раз боротися... Черговий раз боротися невідомо за що. Просто боротися. А поборовшись, розслабитися. Ну чому все так? Георгій нагадав собі слова В.Бєлінського, які колись, у часи студентства, його обурили до глибини душі. Російський критик писав про те, що малороси завжди вміли хоробро битись і великодушно помирати за свою батьківщину, для них не дивовижа було перемогти сильного ворога малими засобами, але вони ніколи не вміли скористатися плодами своїх перемог. Розгромлять ворогів ущент, виявлять чудеса хоробрості й геройства і розійдуться по хатах пити горілку. Так, Бєлінський був російським шовіністом, але при цьому хорошим аналітиком. Професор говорив про те ж саме. Для кожного народу притаманний свій спосіб виконання будь-якої дії. Для українців важлива дія сама по собі, а не її результат. Десять років незалежності виявили абсолютну неспроможність отримати результат від численних дій. Ні президента, ні спікера, ні прем'єра, ні закону, ні порядку, ні держави, ні честі, ні справедливості, ні надії... Одна руїна... Поняття «більшість» — не зовсім українське, а точніше — зовсім не українське. На відміну від оптимістичного колективізму і щирої общинної взаємопідтримки росіян, українці навіть у межах маленької сільської громади не любили бути одностайними. Це принижувало їхню гідність. Якщо ж більшість суто випадково, суто ситуативно виникала, то завжди була тимчасовою і непевною. При найменшій зміні вітру вона розпадалася й утворювався громадський хаос, анархія. 1 це завжди було природнішим для українців, аніж собача слухняність «русской дєрєвні». Так, вони могли ганити громадський непорядок, засуджувати його, таврувати, однак підсвідомо прагнули, щоб так тривало якнайдовше, аби ніхто ними не міг погейкувати. Ось у цьому і є українське щастя: щоб ніхто ніколи ними не керував.
Георгій вийшов із зали.
«Так, я поводжуся неадекватно. Я справді винен? У цей момент я повинен сидіти в парламенті і... І що? Боротися проти віртуальних суперників? Проти віртуальної більшості? Приймати віртуальні закони? Що? Що я повинен робити як громадянин? Що? Як я можу боротися з нинішньою ситуацією в країні? Як? Я сам. Я один. Я бачу те, що не бачать інші. Чи це мені тільки здається? Якщо зараз ми перебуваємо на етапі «руїни», якщо зараз взагалі неможливо нічого зробити, то навіщо цей маскарад? Навіщо стрясати повітря? Навіщо махати руками? Стоп. А що робити? Сидіти склавши руки і чекати світлого майбутнього? Має ж бути якийсь вихід! Має бути! Де ж він?»
«Відстріляти!» — якось запропонувала Євдокія тоном Снігової Королеви. — Відстріляти два десятки чоловік і мати чистий спокій!..»
Георгія тіпало. Він мало не біг, не в силі вгамувати гнів. У цей момент він готовий був повірити в її слова. Це ж такий простий, прозорий вихід!
«Господи! Що я мелю! Дай, Господи, мені тверезу голову!»
Липинський здивувався, що згадав Бога. Так, він згадав Бога! Що з ним? Георгій завжди вважав себе свідомим атеїстом. Що з ним відбувається?
У голові була якась круговерть думок, емоцій, ідей...
Опам'ятавшись, Липинський був уже біля дверей власного дому. Він увірвався до квартири. У кімнаті сиділа
бліда Євдокія за комп'ютером. У цю обідню пору вона все ще була у нічній сорочці. Жінка тримала в зубах незапалену сигарету.
Георгій відчув щось недобре.
Вона подивилася на нього розгубленими очима. В них блищали сльози.
— Андрій...
— Що? — не зрозумів Георгій. — Який Андрій?
— Студент... — схлипнула вона.
— Що з ним?
— Його більше нема... Вона заплакала.
— Що він зробив? — тихо спитав Георгій. Жінка мовчала.
— Я питаю: що він зробив? За що його вбито? — холодно сказав Георгій.
Євдокія дивилася на нього широко відкритими мокрими очима.
— Що ви задумали? На що його послали? На смерть? Що ви собі думаєте! Ви... Ви... Убивці! — Георгій кричав на повен голос.
Євдокія взяла в руки книгу і запустила нею в Георгія. Той ухилився.
— Так, ми убивці! — зашипіла вона. — А що робити, якщо ти і такі, як ти, — політичні імпотенти? Сидіти, склавши руки? Чекати світлого майбутнього?..
Георгій здригнувся.
— Ви — нікчеми! Навіщо братися керувати державою, не вміючи? Навіщо взагалі ця незалежність, які_ю ви не вмієте нею розпорядитися? Та для вас ця незалежність все одно, що бісер перед свинями! Подивіться на себе! Та з вас увесь світ сміється!.. Ні, пардон, не сміється... Вам Європа гидує подати руку!.. Об вас можна лише ноги витирати!.. А ви обтираєтесь і далі лижете все і всім, кому не лінь!.. Що ви зробили з Україною?.. Де ваша національна гордість?
Георгій палав.
Вона заплакала, присівши на стілець. Потім якось швидко опам'яталася і вже майже сухими очима подивилася на Георгія.
У мене все, — сухо сказала вона. — А в тебе?..
Георгій не знав, як реагувати. Здається, вона від нього збирається піти. Назавжди.
Неначе на підтвердження його думок, Євдокія піднялася. Вона трохи похитувалася, у руках м'яла сигарету.
— Якщо ти хочеш піти, мені буде дуже боляче, — тихо промовив Георгій. — Я цього хочу найменше...
Вона взяла до губ сигарету. Проте не запалювала її.
— Ти йдеш? — перепитав Георгій.
— Я б пішла... — почала вона і не закінчила.
Георгій кинувся з дому, щоб не бути свідком її втечі, і за мить перед тим, як грюкнули двері, він почув:
— Я чекаю дитину...
Георгій завмер на сходах. «Це мені почулося? Почулося? Ні. Здається, я чув чітко. Я стану батьком. Я — батьком? Нонсенс якийсь. Я не можу бути батьком, бо... бо... Що — бо? Бо я... Я — егоїст! Так, я егоїст! Я не готовий бути батьком сімейства. Це не моє... Як тільки жінки натякали про бажання мати від мене дитину, я відразу ж з ними поривав. Іще чого! Мені так добре було самому. Щоправда, до пори, до часу... А тепер я готовий стати батьком? Не готовий. Не готовий, проте не відмовився б... Так, не відмовився б... Я не відмовився б щоранку прогулятися по парку з дитячою коляскою... Тільки це так несподівано!.. Що в цій ситуації повинен зробити чоловік? Справжній чоловік. Не знаю. Я нічого не знаю. Я настільки поглинений роботою і політикою, що абсолютно не знаю елементарних речей. Я не знаю життя...»
Георгій заїхав на роботу. Він сидів у своєму кабінеті на гвинтовому кріслі і, погойдуючись у ньому вліво-вправо, дивився у вікно.
«Я стан}' батьком. Я стану батьком дитини Євдокії. Тільки Євдокії. Цієї небезпечної, але обожнюваної мною жінки. Я люблю її і водночас боюся...»