До кабінету ввійшла Ірина Марківна. На підносі стояв пахучий чай з материнки.
— А це що? — неуважно спитав Георгій, вказуючи на вазу, де стояли надзвичайно свіжі патлаті рожеві хризантеми.
— Вам це сьогодні знадобиться, — лукаво посміхнулася вона.
«Всюдисущий Старий Ридикюль!» — подумав він.
«Так точно, шефе!» — відрапортувала вона подумки.
Георгій включив комп'ютер і став проглядати інтернет-видання. Він намагався з'ясувати, де міг загинути Студент. Жоден сайт не висвічував жодної події, яка могла тим чи іншим чином бути пов'язаною з націонал-анархістами.
Георгій зайшов до кабінету Льошки-маніяка. Він якраз посилено працював над новою справою.
Георгій невпевнено затупцяв на порозі. Він хотів розпитати його щодо Пупця — чи живий він чи ні.
— Ви щось хотіли, Георгію Андрійовичу?
— Ні.
— А що?
— Та так, нічого.
Льошка підозріливо поглянув на шефа білими очима, проте нічого більше не спитав.
Так нічого і не з'ясувавши, Георгій поїхав на післяобіднє засідання до парламенту.
Повз нього пробіг Білоцерківський. Той на ходу протягнув йому руку, Георгій потис її і притримав на мить, щоб запитати щодо ордену святого Станіслава, членом якого, подейкували, він був. Той слухняно зупинився, однак Липинський передумав розпитувати. Натомість Діма спитав:
— Уже знаєш? Георгій похолов.
— Що саме?
— Сьогодні у Москві вбито журналіста Леонтова. Георгій відчув, що у нього на лобі виступили краплини.
Білоцерківський з підозрою подивився на нього:
— Чого ти так розпереживався за цього українофоба?
— Я себе погано почуваю, — збрехав Георгій.
Він протискувався крізь гурт депутатів, помічників і журналістів, не реагуючи ні на привітання, ні на компліменти, ні на пропозицію дати інтерв'ю. Йому треба було зосередитися. Він зупинився біля вікна, що виходило на вулицю Грушевського.
«Леонтов — це їхня справа? Це справа Студента?» Георгій нюхом відчував — так. Він подивився на свої руки: вони тремтіли. Щоб заспокоїтися, Липинський став спостерігати за рухом машин і регулювальником на перехресті. До нього підійшов Борис Бородач.
— Бачу, що твій політичний запал пригас, — засміявся він. — Бачу, ти вагаєшся! — поплескав Георгія по спині Борис. — Молодець! Правду диктує більшість! Хоча я тебе вже не агітую за більшість. Можеш до нас не приєднуватися, тільки вийди зі свого кодла! Уявляєш, який ефект? Скандал на всю Україну!
— Я ніколи не любив провінційні театри з поганою режисурою! — із злістю промовив Георгій. Він себе не впізнавав. Де його врівноваженість? Де його витримка?
Борис оцінив злий дотеп.
— Що ж зробиш! Від того, що ми безкінечно повторюємо про наш «європейський вектор», до Європи ми не наближаємося. Ми — село. Були селом, селом і залишимося. Але те, що відбувається в нашому селі, для нас має більше значення, аніж те, що діється у Європах та Америках.
Бородач перейшов на шепіт:
— П'ятірка з п'ятьма нулями...
— Що? — не зорієнтувався Липинський.
— Що чув.
Георгій збагнув, що йдеться про суму за вихід з фракції.
— Як ти мені обрид, старий облізлий пацюк! —процідив він крізь зуби.
Борис не образився:
— Не пацюк, а Пупс. Я — Пупс! Але при цьому я — «прима» у нашому містечковому театрі, а ти — актор другого складу, навіть не другого, ти — суфлер!
Тепер настала Бородачева черга бути злим і мстивим. «Чим же тобі відплатити за суфлера?» — гарячково розмірковував Георгій.
— Я вчора бачився з Морозовим... — багатозначно сказав він.
Борис завмер.
Георгій по-садистськи витримував паузу. У Бориса затряслися пальці.
— Провинився... — єхидним голосочком промовив Липинський, розвернувся і пішов по коридору.
«Що з тобою, Липинський? До чого ти опустився? До підлої побрехеньки? Що з тобою діється? Опам'ятайся!»
— Ти прикалуєшся, правда? — смикнув його за рукав Борис, наздоганяючи його.
— Ні, — не змигнувши оком, збрехав Георгій. -— Знайдено один втрачений документик, складений тобою, про «законність» незаконних поставок зброї...
Борис закам'янів.
«Невже в точку? Так, Липинський, ти — справжній сокіл-сапсан...» Він посміхнувся і рушив до залу засідань.
Георгія наздогнав Кащук. «Ще один! — подумав Георгій. — За іронією долі я опинився в опозиції до всіх політичних сил — і до своїх, і до чужих».
— Скільки він тобі пропонував? — заглянув Липин-ському в очі Іван.
Георгій від несподіванки закашлявся, мало не похлинувшись.
«Коли ти ще носив червоний галстук і пас корів у своєму селі, ми із Борисом уже мріяли про незалежну Україну... Нехай ми тепер у різних таборах, однак мене з ним зв'язує більше, аніж з тобою...» — подумки проголосив тираду Липинський, і, здається, Кащук його зрозумів.
— Слухай, брате, що з тобою діється? — артистично обурювався Іван. —Фракція тобою незадоволена. Ти якийсь неуважний, пасивний. Тобі все байдуже. Так не можна. Ти ж пройшов за списком — відробляй!
Георгій зміряв його зневажливим поглядом: «Ти, селюк у дорогому костюмі! Та хто ти такий, щоб мені вказувати, що я повинен робити?» Погляд Георгія був настільки красномовним, що Кащук зіщулився і пішов геть.
Липинський кипів. Треба було повернутися до зали, однак його щось стримувало. Якесь передчуття... Він не міг ступити ні кроку.
Іззаду він почув старече астматичне дихання. Георгій обернувся. Це був Осман Османов, «Монстр української політики». Осман-огли поклав руку на Георгієве плече. Здається, саме так кладе на плече синові руку батько, — подумав Георгій, який все життя був обділений батьківським теплом.
— Синку, — прохрипів Османов, і Георгій здригнувся. Так його давно ніхто не називав. Липинський вдивлявся в старечі риси обличчя. У водянистих очах Османова він побачив щось таке, від чого в нього в грудях розлилося тепло.
— Я не маю часу говорити з тобою, синку, — сказав Осман-огли. — Коли ти на своєму кіпрському рахунку побачиш семизначну суму, не лякайся. Все чисто. Ти сам знаєш, як розпорядитися грішми... Хоча гроші в нашій справі не головне...
Старий хотів іще щось сказати, однак до нього підійшли двоє молодиків і стали поміж ним і Георгієм. Липинський обурився: як вони сміють влазити в їхню бесіду, однак Османов, сумно посміхнувшись, махнув рукою:
— Прощавай...
Від цих слів у Георгія пробігли мурашки поза шкірою. Саме так прощаються назавжди. Липинський подивився на старого, а той кинув на Георгія той самий батьківський погляд і поволі, немов старий качур, поплівся, перевалюючись з ноги на ногу, по коридору. Його підтримували попід руки два здоровані...
«І що це означає? Звідкіля Осман-огли знає про Георгіїв рахунок на Кіпрі? Це шантаж чи підкуп? Шантажують не так. Кладучи гроші на рахунок, хочуть скомпрометувати або підкупити. Це гроші за те, щоб я перейшов до більшості? Не схоже. Надто багато. До того ж, до мене вже підходив Борис. Навряд вони підкупали б мене через старого Османова. Ні, Осман-огли — не того польоту птиця. Що це все означає?»
Липинський зайшов у зал засідань. Займаючи своє місце, він розгублено озирнувся, бо інстинктивно відчував на собі погляди колег. Георгій вирішив узяти себе в руки. Упродовж цього засідання він чемно і дисципліновано натискав на кнопки, як і вся фракція.
Тим часом зал вирував. У принципі хороша ідея щодо більшості виявилася повністю скомпрометованою тим, що втілена була нечесно. Взагалі, якщо розібратися по суті, то першопричина обурення народу проти влади лежить не в тому, що народу погано живеться. Народ терплячий, він навчений терпіти. Просто стало гидко, що держава побудована на брехні.
Щирий українець ніколи не є щирим. Уже в самому словосполученні «щирий українець» затаєна нещирість, оскільки воно не означає те, що здається на перший погляд. У цьому словосполученні слово «щирий» означає «справжній». А справжній українець ніколи не є щирим. Це також синдром Дикого поля. В Дикому полі щирим бути вкрай небезпечно. У Дикому полі виживає топ, хто дбає тільки про себе.
— Слово має Георгій Липинський. Приготуватися Петру Симоненку...
Георгій здригнувся. Він нахилився до мікрофону і сказав:
— Передаю слово Іванові Кащуку.
Той отетеріло подивився на Георгія. Проте швидко опанував себе, і полився дощ красномовного обвинувачення проти «гнилої» більшості. Кащук діяв, як щирий українець: говорив нещиро. Бо більшість виявилася не зовсім гнилою, а зовсім навпаки — бадьорою і живучою, вдало застосувавши принцип Дикого поля.
«Може, порадити опозиційному рухові діяти також за принципом Дикого поля: підступно нападати зненацька, бездоганно влучаючи в ціль?».
У козацькому фольклорі є так багато фантастичних оповідей про козаків-характерників, які руками ловлять кулі; які мають «такі чарівні зерцадла», що посилають гарматні ядра ворогів на них самих; про шаблюки, які самі рубають ворога, поки козаки сплять; про здатність козаків бути невидимими. І це не дивно. Те, що виробляли ті обідранці на полі бою, інакше, як фантастикою, назвати не можна. Обідранці-козаки — це воїни супер-класу, їм під силу було неможливе: здобути перемогу в безвихідній ситуації.
Щирий (читай: справжній) український президент повинен бути характерником і бездоганно володіти тактикою Дикого поля: діяти несподівано і блискавично влучати в ціль. Це одна з умов виживання української держави.
Георгій продовжував уважно слухати виступи, хоча те, що діялося, його вже не зачіпало. Ось виступив Йосип Вінчук. Його класичною фразою було «та' я' має бути» (так, як має бути). Ця фраза — суто українська. А ще кажуть, що українська мова нелаконічна. Лаконічна вона! Тільки вона стала розвиватися не тим шляхом, не «та' я' має бути». їй нав'язали стилістику і синтаксис російської мови — мови важких книжних конструкцій. А пішла б вона своїм шляхом, усе було б інакше. Колись Георгієва мама казала: українська народна мова, з багатьма синтаксичними конструкціями, є більш європейською, аніж російська. Так, наприклад, у мовознавстві вважається чисто британською конструкція «Сьогодні гарна погода, чи не так?» А в народній мові українців є така ж сама конструкція: «Нині надворі ловко, ге?» І скільки таких «перлів» втрачено через нашу неповороткість!
Узагалі ресурси української мови до кінця ще не вивчені. Скільки колоритних слів в українському політичному словничку виникло за останні кілька років: «спікеріада», «касетний скандал», «темники», «українські остарбайтери», «більшовики», «гарант», «під куполом»... У кожному з цих слів виявляється український гумор, або, як писали в XIX столітті російські українофоби, «пресловутьш малороссий-ский юмор», якого росіяни ніколи не розуміли.
Тим часом слово узяв Самчук. Георгій давно вже переконався: цей генерал належав до тих ораторів, які чим більше вип'ють, тим краще говорять. Зараз він виступав тверезим, тож кайфу від його виступу — ніякого.
Ось і Плющ. Зал, та й вся Україна, слухаючи його виступи, почувають справжній «драйв», саме завдяки «пресловутому малороссийскому юмору», такому незрозумілому сусідам. Яка мова! Георгія зовсім не дратували, а навпаки, — захоплювали — колоритні й неповторні «плющизми», особливо в фонетиці: українській вимові чужий грецький звук «ф», споконвіків у нас вживалося «хв». Плющ — це поки що неперевершений у новій українській історії політичний шоумен. Забудуть усіх політиків перших десятиліть незалежності, а його — ні.
Юрій Яценко. Ну господи! Чи є у нього іміджмейкери чи не-має? Він же ключова фігура в українській політиці: та навчіть же його говорити по-людськи!
Діма Білоцерківський. Хто тобі, друже, прищепив смачну черкаську вимову? Тебе від українця і не відрізниш! Мудро говориш, але... не вражає. Чому? Мабуть тому, що Біло-
церківський бездоганно володіє мовою як технікою, однак неправильно володіє нею як сигнальною системою: він завжди когось або щось виправдовує...
Борис Бородач, гарант гаранта. Юрист — і цим все сказано. Виступи юристів завжди «несмачні». Хоча вони й хизуються своєю «професійністю», проте насправді — це міф. Одне й те ж саме явище два різні юристи можуть витлумачити цілком протилежно. Липинський завиграшки міг би просто двома влучними ударами розбити палку Борисову промову вщент. Однак він не хотів цього робити. Він не хотів опускатися до рівня словесного маніпулятора. Георгій вважав, що парламент — це цілком окремішний вил діяльності — над'юридичний, надекономічний, надполітич-ний — парламентський. У парламенті має бути спеціальна порода людей — професійних парламентарів, які працюють «на стику всіх жанрів»...
У Сполучених Штатах баскетбол набагато популярніший від футболу. Чому?Бо американці — нація, яка любить отримувати результат від власних дій негайно. Тому що це нація, де вчать блискавично приймати рішення. Чому в Україні футбол популярніший від баскетболу? Бо футбол — це модель української поведінки. Зусиль багато, хоча результат не гарантований. До речі, спокійні прибалти також цінують баскетбол, може тому вони так швидко справилися зі своєю незалежністю? Щоб переламати ситуацію в Україні, треба примусити українців полюбити баскетбол більше, аніж футбол... Хоча це неможливо. Це суперечить українській суті. Президент, при якому ситуація в Україні зміниться на краще, буде класним гравцем у баскетбол.
Коли Липинський виходив із парламенту, побачив машину швидкої допомоги.
— Хто? — спитав він лікаря.
— Османов. Георгій похолов.
— Це;— серйозно?
— На жаль... Він дивився услід «швидкій». Липинському заболіло серце. По-справжньому. Не заскімлило, не стислося, а заболіло. '
За один день кілька втрат і кілька надбань... А точніше, два надбання і дві втрати. Перша втрата — Андрій Браниць-кий, або Студент. Перше надбання—дитина, яка має з'явитися на світ. Друге надбання — величезні гроші. Друга втрата — Осман Османов, людина-загадка. Липинський ніколи не був прямо зв'язаним з ним. Принаймні, він так думав. Однак сьогодні з'ясувалося, що їх таки щось єднало. Щось таємниче і дуже потужне... Осман-огли знав, що сьогодні помре. І він не жартував, коли говорив про гроші. Що це все означає?
Липинського лякало його теперішнє життя. Він завжди боявся невизначеності й непрогнозованості. А тепер усе стало таємничим і заплутаним...
Він відігнав від себе сумні думки.
Стояв гарний осінній вечір. Бабине літо — щемливе й тужне. У Георгія в руках -— рожеві патлаті хризантеми. Він ішов додому. І там його чекали: дружина і діти. Народжені й ненароджені... Майбутні президенти й спікери...
Чим ближче він підходив до свого дому, тим більше його охоплювала непевність. Георгій не знав, як йому бути. Він не знав, як зайти в квартиру, як подивитися Євдокії в очі, що їй сказати.
«Що повинен сказати чоловік жінці, яка повідомила, що чекає дитину? «Я люблю тебе»? «Я щасливий»? Чи ще щось? Як дивно! Я дорослий мужчина. Я прожив чи не половину свого життя, однак нічого не знаю про це саме життя. Я не вмію робити елементарних речей».
Георгій стояв на вулиці під своїм під'їздом і дивився на вікна своєї квартири. Звечоріло. На фоні вікна з'явився силует Євдокії. Вона визирнула із-за фіранки і побачила його. Він помахав їй. Вона також відповіла йому легким помахом руки.
Євдокія була в його піжамі. її обличчя трохи припухло від сліз. Невже так пізно? Георгій подивився на годинника. Навіщо він примусив її стільки чекати? До того ж, у перший день, коли дізнався про те, що стане батьком. Йому стало соромно. Чоловіки інколи бувають дуже жорстокими до хоча часто це відбувається від незнання, від нерозуміння, від власного чоловічого егоїзму. І справді. Замість того, щоб кинутися їй на шию від звістки, що стане батьком, він холоднокровно пішов на роботу, зробив усі свої справи і, не поспішаючи, повернувся додому. Добре, що Ірина Марківна вклала йому в руки букета. Інакше він би зараз виглядав абсолютним ідіотом. Ніжно-рожеві патлаті пружні хризантеми навіювали сентиментальний настрій. Георгій стояв перед вагітною жінкою не як сильний мужчина, а як слабка дитина, на яку новина впала, як сніг на голову, і вона не знає, що з цим діяти. Чоловік дивиться безпорадними очима і, замість того, щоб дати жінці те, що вона чекає від нього — чоловічої сили, плеча, підтримки, — сам просить від неї того ж.