— Як справи, Георгію? — привітно звернувся до нього Османов.
— Добре, дякую, Осман-ага!
— Як твій сокіл-сапсан?
.. (Картину з соколом-сапсаном Георгій купив разом з Османовим, перебуваючи у відрядженні в Казахстані). Він мене муштрує... — посміхнувся Липинський.
— Правильно робить, — похвалив Османов. — Його швидкість, гострий зір і безпощадність знадобиться тобі у цьому році... Тяжко буде Україні...
— Довго?
— Та років з п'ятнадцять...
— Ого! Можна не дожити!.. — засміявся Георгій.
— Доживем! — поплескав по плечу Липинського Ільчи-шин, що пробігав повз них і краєм вуха почув уривок розмови.
— Передавай вітання Марині! — посміхнувся Османов. — Як вона там?
— Як завжди, розцвітає... — Ільчишин побіг геть.
«П'ятнадцять років? Цілих п'ятнадцять років? Не може бути! Це надто довго. Але Османов рідко помиляється. Це — чоловік із східною глибиною думки і комплексним баченням світу. Він бачить не лише верхівку айсберга, а цілковито, з усією глибинною суттю...»
Доки Київ знемагав від спеки, яка потроювалася за рахунок підсилення асфальтом, бетоном, вихлопних газів і розжарених транспортних засобів зі спітнілими пасажирами, — в університетському ботсаду стояла райська прохолода. Георгій забрів туди після захисту дипломних робіт майбутніх адвокатів, на який його запросили.
Липинський із задоволенням відвідував рідний Червоний корпус університету. Університет — це традиція. Немає традиції — немає університету. А традиція потребує століть... І скільки б нових модних навчальних закладів не відкривалося, університетів в Україні лишається тільки три — Київський, Львівський і Харківський. У Червоному і Жовтому корпусах університету імені Тараса Шевченка відчувався дух правдивого Університету.
Георгій довго блукав парком. Палкі виступи студентів, які ще не втратили своїх максималістських ідеалів, спонукали його на тяжкі роздуми про те, якою хисткою є межа між законом і беззаконням.
«Гнила країна. Гниле правосуддя. Що можу я один у цій державі? І взагалі, чи можливо тепер щось змінити? Вилікувати хворобу набагато важче, аніж регулярно провадити профілактику. Суспільство інфіковане. Його неможливо вилікувати. Може, наступне покоління зламає цю систему? Хоча тоді буде вже пізно. Україна може втратити все...»
Георгій автоматично подивився на хлопчиська, який сидів на лавочці під вербами у самому низу яру. Може, оцей обдертий хлопчисько колись стане президентом і при ньому Україна воскресне? Хлопчисько читав книгу, поставивши ноги на лавці. «Точнісінько, як я у дитинстві», — подумав Георгій. — Цікаво, що він читає? Жюль Берна? «Трьох мушкетерів»? А-а, мабуть Гаррі Поттера!». Георгій придивився до обкладинки: нічого собі! «Анатомія анархізму». Ну й молоде поколіннячко! — подумав він.
Через деякий час хлопчик підвівся, і Георгій аж підстрибнув на місці. Це був його випадковий знайомий, його тезка! Малий Георгій швидко поклав книгу під пахву і по-сприн-терськи погетів геть. «Наздогнати його!» — скомандував собі Георгій. Він уже давно не тренувався, тож ледь устигав за ним. Хлопчисько вилетів із виходу на вулицю Толстого і звернув на Тарасівську. Георгію-старшому довелося згадати своє легкоатлетичне минуле, щоб устигнути за ним. Хлопчик прудко заскочив в один із старих дореволюційних будинків і помчав сходами нагору. Георгій став унизу і, важко відсапуючись, на звук прорахував поверх і розташування квартири. Трохи відпочивши, піднявся і подзвонив у Двері.
На порозі стояла жінка з такими самими, як у хлопчика, маленькими чорними очима, які сиділи над смаглявими вилицями. Вона спокійно дивилася на Георгія.
Той аж тепер збагнув, що не підготувався до промови.
— Мене звати Георгій Липинський. Я — народний депутат України.
Жінка здивовано його вивчала. Георгій розгубився, потім поліз у кишеню і показав жінці своє голубе посвідчення.
Це справило на жінку належне враження. Вона шанобливо запропонувала увійти до квартири.
Він опинився у величезній кімнаті. Балконні двері були відкриті, і в них нахабно лізли з вулиці зелені каштанові гілки. Кімната була майже порожня. Стіл, два стільці з старою оббивкою. І все. Щоправда, на стіні висіла якась картина. Що його відразу ж вразило — це ідеально вимита і вишкрябана підлога — старий паркет. Такий, як у його мами...
он
— Сідайте, будь-ласка, — запропонувала йому жінка.
— Ні, дякую, — сказав він. — Я власне... ненадовго... Можна подивитися картину?
Жінка здивувалася, проте не заперечила. Георгій підійшов ближче. Це був портрет вилицюватого чоловіка з довгими підкрученими вгору вусами і маленькими східними очицями. «Микола Ханенко» — було підписано під ним.
Георгій обімлів. Він одразу ж згадав мамині слова: «Ми, звичайно, не Ханенки і не Скоропадські, але свій гонор маємо...»
— Це мій прадід, — сказала жінка. її голос був низький, глибокий і рівний. Саме такий голос повинна мати нащадок роду Ханенків.
Георгій обернувся і вже новими очима подивився на жінку. Вона була приблизно одного з ним віку, приблизно одного соціального походження і приблизно одного кола. Так сказав він собі.
Тим часом вона його спитала:
— Чим можу бути корисною вам?
«Ви — мені? — був вражений Георгій. — Це я можу бути корисним вам! Я хочу вам допомогти!» Однак вчасно стримався. Він знав, що жінка його кола, його рівня і його крові образиться, якщо він запропонує їй матеріальну допомогу.
— Я... — зам'явся він. — Я власне... Так би мовити, також нащадок одного давнього українського роду... Щоправда, не такого визначного... — Чи не могли б ви уточнити ім'я вашого роду? — жваво поцікавилася жінка. Здається, це питання її по-справжньому хвилювало.
— Квітка... Це по маминій лінії.
—Так, це давній українській рід, — немовби зраділа вона, і її початкове напруження помалу розвіялося.
— Так от... Я б хотів... Власне, я хочу зібрати докупи всіх нащадків українських династій...
Смагляві вилиці жінки спалахнули рум'янцем. Здається, вона також не раз роздумувала на тему своєї голубої крові.
— Георгію! — зненацька покликала вона сина через плече. — Ходи сюди! Я хочу познайомити тебе з паном Липинським!
З сусідньої кімнати увійшов його малий знайомий. Він здивовано подивився на Георгія-старшого. Упізнав? Невідомо. В усякому випадку виду не подав.
Георгій-старший простягнув руку і по-дорослому потис руку хлопчикові.
Пані Ханенкова (до речі, цікаво, як її звати?) заметушилася.
Вона відкликала хлопчика в коридор і стала посилено щось шукати в гаманці. Згадавши півчісбурґера, які ховав для мами хлопчик, Георгій підхопився з місця:
— Я хотів би запросити Вас у честь знайомства на вечерю! — як Пилип з конопель визвався Георгій, щоб попередити незаплановані витрати господині. — До кафе чи ресторану!
У коридорі запала мовчанка. Обидва вилицюваті Ханен-ки зайшли до кімнати і в непевності зупинилися.
— Розумієте, — зам'ялася Ханенкова. — Я сто років нікуди не виходила...
— Нема проблем! — сказав Георгій. — Ми замовимо піцу і решту продуктів сюди! — І поки вони не передумали, додав: — Де у вас телефон?
Жінка почервоніла.
Георгій усе зрозумів: відключили за несплату. Ось тобі направду «збіднілий дворянський рід».
— Момент!
І він витяг із кишені мобільний телефон, замовив піцу у піцерії і деякі продукти з супермаркету.
Господарі дивилися на нього як на факіра.
Тим часом господиня принесла з сусідньої кімнати стару, однак накрохмалену і бездоганно випрасувану скатертину, де аплікації троянд були нашиті на місці дірочок.
Піцу привезли раніше, ніж вино. Малий Георгій так накинувся на неї, що мати тихенько дала йому потиличника. Обоє перелякано подивилися на гостя: чи, бува, він не завважив. Однак недаремно гість був однієї з ними крові: він зробив вигляд, що нічого не помітив.
Нарешті принесли кошик з супермаркету.
Георгій виклав фрукти, сир, шинку, відкоркував вино, налив собі і господині, а малому — кока-коли. Підняли келихи, і він запропонував тост:
— За знайомство! До речі, як вас звати?
— Мене — Євдокія, — сказала вона. — Єва. Так називали у нашій родині всіх перших доньок.
— Дуже гарне ім'я, — сказав Георгій.
— А мені в молодості страшенно не подобалося. А зараз — нічого, звикла. А вас як величати?
— Так, як і вашого сина! — посміхнувся він. Здається, Євдокія зраділа. Вона відпила ковток вина і
спитала:
— Невже «Хванчкара»?
Георгій подивився на пляшку — точно! Він і сам не знав, бо замовив просто грузинське вино.
— Як ви здогадалися?
— У нашій родині завжди добре зналися на винах. Мій батько навчив мене цьому, коли я була така, як Георгій.
— Давайте і йому наллємо для дегустації, — запропонував Георгій-старший.
Запала мовчанка.
— Розкажіть трохи про себе! — попросила Євдокія, щоб якось зав'язати розмову.
— Я — юрист, — почав було він. — Останнім часом бавлюся в політику... Подивившись на Євдокію, він зрозумів, що вона чекає від нього чогось іншого.
— Розкажіть мені про свій рід, — уточнила вона. Георгій почервонів. Він не знав, що сказати.
—Власне, я знаю не так багато. Лише з розповідей мами. Ми, тобто мої предки, мали невеличкий маєток на Слобожанщині... — Я думаю, ви мешкали по сусідству зі Скоропадськими... — загорілися очі в Євдокії. — Вони мали саме там маєток, а ще — на Черкащині.
Він схопився за цю думку, як за рятівну соломинку.
— До речі, я знайомий з Валентиною Скоропадською.
— Так? — жадібно ловила Євдокія кожне його слово.
— Я познайомився з нею у Швейцарії. Вона там живе з чоловіком. Він не українець, однак палкий наш прихильник.
— Яка вона? — спитала вона Георгія. Георгій замислився.
— Вона, незважаючи на свій вік, — дуже елегантна. — Він напружив пам'ять. — Ви знаєте, я подивився на її пальці... Річ у тім, що колись мені моя мама казала: велика рука з довгим ш пальцями і довгими нігтями — це не панська рука. Панська рука невеличка, вузька, непристосована до роботи з середніми, ближче до маленьких, аніж до великих, пальчиками і круглими, ледь розширеними догори нігтями.
Він автоматично поглянув на руку Євдокії: вона тримала горнятко з чаєм, відвівши маленький мізинчик з маленьким ніжнорожевим нігтиком.
Вона піймала його погляд і подивилася на свої руки.
— Так, я знаю це, — спокійно відказала вона.
Він замовк. Георгій був ошелешений, коли побачив цей відігнутий мізинчик. Саме так тримала філіжанку кави Скоропадська. За мить він оговтався.
— У пані Скоропадської були саме такі руки.
— Як цікаво! — захоплено промовила Євдокія. — Аз ким ви ще спілкувалися?
— Ну... — наморщив лоба Георгій. — У Парижі мені пощастило познайомитися з Терещенком.
Євдокія скривилася.
— Терещенки не були дворянами. Це були купці, які сколотили собі капітал на різних торгових ґешефтах.
Георгій із здивуванням відзначив, що навіть у молодих поколіннях Ханенків не минулася образа на Терещенків.
— Але вони на той час становили бізнес-еліту.
— Купці, які заробляють гроші на ґешефтах, ніколи елітою не можуть стати. Апріорі, — твердо, аж надто твердо, промовила вона.
— Чому?
— Не дано.
— А сьогоднішні бізнесмени?
— Тим паче.
— Чому — «тим паче»?
— Тому що сьогодні взагалі нівелювалося поняття еліти.
— Як це?
— Сьогодні елітою називають найбагатших бізнесменів або найбільших чиновників або зірок шоу-бізнесу, тобто тих, які колись обслуговували еліту.
— Невже це сьогодні щось значить?
— Не знаю... Це ж ви — там, нагорі... Нам знизу не видко... — сумно, але не без іронії промовила вона і посміхнулася: — Як воно там, нагорі?
Георгій замислився. Він згадав нічну розмову з Борисом і Романом.
— Так само, як і всюди... — невпевнено відповів він.
— Та ну? — з недовірою спитала Єва. — її маленькі чорні очки-намистинки загорілися якимось східним азартом.
Георгій дивився на неї і посміхався. Невже й справді, Ханенки — татарського походження? — як собі думала його мама. Ханенко — від слова «хан» — говорила вона. А вона була хорошим філологом.
— Чого ви смієтеся? — зашарілася Єва.
— Я не сміюся, я думаю, як краще вам пояснити, — поспішив запевнити її Георгій. — Ось ви — хто за спеціальністю?
— Я давно не працюю...
— А в принципі?
— Я — вчитель математики, — строгим учительським голосом відповіла вона.
— Чудово! Напевно ж, у вашій школі існувала конкуренція, інтриги, підлабузництво до начальства, були стукачі... Претенденти на місце завуча чи директора йшли по трупах... Ну, щось таке... Було?
— Було, — сказала вона рівним голосом, хоч із відчутними нотками відрази. Очевидно, ця тема її зачіпала за живе.
— Я навіть можу сказати, пані Єво, чому ви пішли зі школи,—зненацька для себе, почав він. — Ви претендували на якусь посаду... в межах свого колективу... ну, скажімо, на посаду директора школи... Ви ж — світла голова, інтелігентна жінка з притаманним лише справжній еліті почуттям благородства і поваги до інших, у тому числі до дітей... А посаду отримала сіра нікчема. І не виключено, що хабарник. І інтриган. І ви пішли зі школи. З гордо піднятою головою. Вас просили, благали повернутися, адже, переконаний, без вас уся робота завалилася, однак ви не простили їм. Я не помиляюся?
Вона дивилася на нього з підозрою, ніби зважуючи — чи не провокатор він. Георгій, відчувши її настрій, поспішив запевнити:
— Не переживайте, я не провокатор... Просто я пережив кілька днів тому подібну ситуацію... До речі, також прогорів...
Вона мовчала, її татарські вилиці ледь помітно рухалися.
— Я просто хотів вам продемонструвати, що ... нагорі відбувається таке саме, що й унизу. Хіба що боротьба за виживання стає дедалі жорстокішою... І цинічнішою... Позаяк — чим вище, тим шматок, за який борються, є ласішим... Хоча має він універсальну назву «влада»...
Нарешті вона підняла голову і втупилася кудись у вікно, глибоко замислившись. Георгію було ніяково. Він долив у келихи вино.
Мовчанку порушив Георгій-менший:
— Ма! Можна я погуляю?
Жінка повернула голову і невидячим поглядом подивилася на нього.
— Ма, я ненадовго, — просився син.
Єва немов прокинулася. Подивилася на гостя, сказала тихо, однак тоном, який не терпів заперечень.
— Я хочу, щоб ти побув з нами.
Георгій відчув незручність становища. Може, не слід було йому так, у вічі, нагадувати Єві про її школу або говорити про владу. Однак, здається, вона вже оговталася.
—Я приготую ще чаю! — встала вона і вийшла на кухню.
Він терпляче чекав, стежачи за точними, виваженими рухами господині. Вона змела крихти зі скатертини, позбирала брудний посуд і принесла три чисті горнятка з блюдцями. Потім принесла розеточку з печивом власного приготування — маленькі хрусткі палички, посилані
кмином і... Георгій завмер. «Ні, цього не може бути!» — сказав він собі.
Він подивився благальним поглядом на господиню, як дивляться собаки на своїх власників, і спитав по-дитячому невпевнено:
— Можна подивитися? — і показав на цукерницю, в якій лежали кубики цукру.
— Авжеж, — сказала вона легко і додала. — Колись я купила її на блошиному ринку на Сінному базарі у одного літнього чоловіка. Він казав, що ця річ належала аристократам. Не знаю. Можливо. Гарна річ. Старовинна. Я такі речі люблю. Я віддала за неї шість гривень.
Георгій почервонів. Гаряча хвиля залила йому груди. Він впізнав цукерницю. Це одна з тих фамільних речей, які зникли з їхнього дому після маминої смерті. Зараз він подивиться на її дно зі споду і побачить: «Зроблено в Японії». Колись дядько його діда привіз її з японської війни.
— Японська, — випереджаючи події, — сказала Єва. — Дуже гарна річ. Хоча, на перший погляд, простенька...
Він і далі мовчав.
— Найвишуканіші речі якраз і є простенькими, — говорила вона.
Георгій прислухався до її голосу. Він був низький і тихий. Він був шовковий.
Липинський розгубився. Такий збіг стався з ним уперше. Спершу малий Георгій біля хлібного рундучка. Потім у ботсаду. Тепер ця цукерниця...