На порозі, прощаючись із Євою, він ще раз запросив її на вечерю до ресторану. Вона завагалася.
— Я ж вам казала: я сто років не виходила на люди... Дякую за запрошення... Я подумаю. Якщо дозволите, я вам зателефоную...
Георгій прийшов додому у піднесеному стані. Він приліг на ліжко, заплющив очі й спробував відтворити образ Євдокії: її маленьку худорляву постать, смагляву шкіру, ледь помітний східний колорит. У кожного чоловіка в житті є перша жінка. Єва. І не обов'язково вона з'являється на початку життя. Вона може зустрітися йому в середині життя, в кінці, або взагалі не зустрітися ніколи. Георгій відчув, що він її зустрів. Від цієї думки стало тепло і приємно. Він уперше за багато днів заснув спокійно.
Зненацька його розбудив телефон. Георгій зиркнув на годинника. Перша ночі. По автовідповідачу він почув Борисів голос.
— Джордже! Я під твоїм під'їздом. Я знаю, що ти вдома: тут твоя машина. Відкрий мені.
Георгій знехотя підвівся з ліжка, попрямував до дверей і впустив друга.
Вони сиділи на кухні. Борис курив. З ним справді коїлося щось недобре, дивився на Георгія запаленими очима, а руки в нього трусилися.
— Слухай, старий, ми з тобою давно вже знайомі. Я маю до тебе одну делікатну справу, — почав він хрипло. — Хоча ми не найближчі друзі, однак відчуваю, що лише ти мені можеш щось порадити.
Він став м'яти свою спітнілу чуприну.
— Словом, я потрапив у халепу.
— Скочив у гречку? — легковажно пожартував Георгій.
— Не з моїм щастям. Набагато гірше. Набагато. Георгій уважно на нього подивився. Борис був знервований, аж занадто.
— Словом, я випадково... Ні, брешу, не випадково... Словом, я загубив один документ... Думаю, у мене його викрали... Через мою звичайну неохайність...
Георгій закліпав:
— Ну то й що? Усі ми щось губимо...
— Ти не розумієш! Це був документ в одному примірнику!.. Там ідеться про честь «гаранта»...
— Ну то й що! Поняття «честь гаранта» вже давно не
існує!
— Ти не розумієш. Я ж фаворит. Вірніше, був ним. Георгій не на жарт розсердився. Турбувати його серед
ночі з цією фігнею...
— Слухай, Борисе, не роби з себе великомученика: ну вийшов з фавору! Подумаєш! Через два роки перевибори! Станеш фаворитом іншого президента! Ти ж в усі часи і при всіх правителях виживеш!
— Ні, ти не розумієш! Усе не так просто. Я надто багато знаю. Справа дуже серйозна. Аж надто.
— Не перебільшуй. І не панікуй! Випий, прийми холодний душ!
Той обхопив голову руками і заперечно нею замахав:
— Мені кінець!
— Ну чого ти! — поплескав Бориса по плечу Георгій. — Ми живемо у правовій державі! У нас свобода слова. Ти ж як юрист повинен це знати! — заспокоював Бориса Георгій.
— Якраз я як юрист знаю, що це не так, — заперечив той.
Георгій після зустрічі з Євою ніяк не міг сконцентруватися на Борисових проблемах. Та й після перерваного сну було важко вловити, що там белькоче п'яний колега чи друг, чи як його ще назвати.
Борис взяв його липкою рукою за зап'ястя:
— Що б ти зробив на моєму місці?
— Я б на твоєму місці ніколи не опинився! — відрубав Георгій.
Борис сухо засміявся і закашлявся.
Георгій відчув щось неладне.
—Я боюсь, що папірець потрапив до рук наших ворогів...
Георгій усе ще не міг нічого втямити.— Я не сплю вже кілька місяців, — пошепки продовжував Борис. Його очі горіли лихоманкою. — Може, завтра я пожалкую, що розповів тобі це, але я вже не можу. З мене пре. Нещодавно я зустрів Костика Морозова. Пам'ятаєш його? Він учився на курс нижче! Зараз він працює в СБУ. Так от. Він так на мене подивився!.. Таким поглядом!.. Словом, я зрозумів, що я вляпався...
Борис почав кусати нігті.
— Я всіх підозрюю. Навіть Ольку. Цю чисту дурепу! Інколи мені здається, вона все знає. Хоча це чистий абсурд. Вона не здатна на подвійну гру...
Він схопив Георгія своєю спітнілою рукою за шию. На лобі й губах проступали краплини поту.
— Я думав, я зможу... Але я не можу. Не мо-жу! — пошепки закінчив він, дихаючи Георгію в обличчя тютюном і перегаром.
Георгій поплескав його легенько по спині:
— Усе буде добре, старий! Усе добре! — і повів його до ліжка. Уранці Георгій прокинувся від стуку вхідних дверей. Підвівся, щоб наздогнати Бориса, але потім передумав — з Богом!
Євдокія не дзвонила. Тож, він не справив на неї враження. Георгій голився і уважно роздивлявся своє обличчя. Для будь-якої іншої жінки він — заповітна мрія. Чого б вони не віддали за ніч, проведену з ним, або за запрошення до ресторану, яке подарував він цій незнайомій жінці. А вона... Георгій із здивуванням відчув, що йому аж ніяк не хочеться засуджувати цю Єву. Навпаки, він шукав у собі причину: що в ньому не так? Може, він не настільки аристократ як на неї? Дурниці. В її фінансовому стані... А, може, вона має чоловіка? А я зробив їй майже непристойну пропозицію... Ні, вона не схожа на жінку, що має чоловіка...
їдучи містом на машині, він завжди намагався прокласти маршрут через вулицю Тарасівську. Це йому приносило якесь нове відчуття, раніше невідоме. Приємний щем і збудливе хвилювання. Йому досить було просто подивитися на той дореволюційний будинок, і його серце радісно і шалено калатало. «Як пацан» — сміявся з себе Георгій.
У Георгія в житті було чимало жінок. Однак у цій ситуації він просто розгубився. Як йому себе поводити? Чи наполягати на зустрічі? Чи викинути Євдокію з голови? Увесь попередній досвід був абсолютно безпомічним у цій ситуації. По-перше, жодна жінка не відмовлялася від Георгія з власної волі. А по-друге... а по-друге, це специфічне хвилювання... Що з ним робити?
Забігаючи в комітет, він несподівано побачив, як біля входу треться той самий Костик Морозов, про якого йшла мова в параноїдальному белькотінні Бориса. Побачивши Георгія, він кинувся до нього, невміло інсценуючи випадкову зустріч. Довго тряс руку, розпитував про однокурсників, а потім, ніби між іншим, спитав:
— Як там Борис?
Георгій насторожився, але виду не подав:
— Нормально. ■
•..т- Ага! Ну добре. Коли що, то дзвони! — сказав Костя Морозов.
«Що він має на увазі під «коли що»? Коли щось стане відоме про Бориса? Чи це просто невинна фраза? Отже, у Бориса не паранойя. А раптом він і справді його веде?». Треба перевірити. Георгій обернувся і награно весело запропонував Кості:
— Може, якось підемо разом на пиво?
Той аж підскочив і аж надто швидко погодився. Навіть демонстративно записав зустріч у свій електронний записник, щоб, не дай Бог, Георгій не передумав. «Клюнуло!» — подумав Георгій.
Він ішов коридором, думав про Бориса і Костика Морозова і наштовхнувся на Віру Павлівну, яка в управлінні розподіляла путівки.
Вона обожнювала Георгія. Побачила його — аж розцвіла:
— Дорогенький Георгію Андрійовичу! Ви, як завжди, такий елегантний!
«Саме сьогодні — не дуже»,—зауважив подумки Георгій.
— Що у вас,Віро Павлівно? — Георгій поцілував її стару руку.
— Гаряча пора... Ви ж знаєте... Відпустки... — привітно сказала вона. — До речі, є одна гарна путівка в санаторій «Парламентський». Не хочете спробувати?
— Та ні. Ви ж знаєте, я ці піонертабори недолюблюю...
— А ви спробуйте! Там є свій шарм. Старий совковий шарм. Ви таке повинні цінувати...
Він замислився. Може, це те, що йому потрібно? Аби збити оскому ностальгії за минулим, та й забути про всі нинішні проблеми...
— Може, ви й маєте рацію... Я подумаю... Протримайте путівочку на всяк випадок на кілька днів!
Віра Павлівна посміхнулася. Георгій теж: люблять його жінки «бальзаківського» віку, люблять. Чому ж не Єва?
Георгій підупав духом.
«Щось останнім часом я себе не дуже добре почуваю. Психологічно. Що зі мною? Яку з методик аутотренінгу застосувати? Може, зробити маленький шопінг? Це допомагає при різних великих і маленьких психологічних проблемах». Шопінг — надзвичайно важлива річ у житті кожної людини. У нашій мові не існує слова, відповідного «шопін-гу», — казала колись Георгієва мама. Словосполучення «здійснення покупок» видається таким безбарвним, нудним і рутинним, що не йде ні в яке порівняння з соковитим і навіть трохи непристойним «шопінгом». У нашій совковій дійсності ніколи не надавали значення самому процесу здійснення покупок. Саме процесу, тобто тому самому шо-пінгу, оскільки наш народ був зациклений не на тому, як купувати, а на тому, що і за що купувати. Тим часом загниваючий захід, знудьгувавшись у своєму добробуті, став «біситися з жиру», тож напридумував собі масу дивних як для нашої людини речей. Серед них — нову розвагу, що не поступі, ється азартом і кількістю викинутих на вітер грошей навіть грі в казино. І зветься він — шопінг.
Мистецтву шопінгу Георгія навчив П'єр — його сусіда по гуртожитській кімнатці у Сорбонні. «У Парижі, — учив його П'єр, — ти приходиш у магазин передусім, отримати задоволення, а вже потім — зробити покупку». Примірювати, мацати фактуру, оцінювати кольори — при штучному освітленні і при природному, — розглядати себе в дзеркалі в різноіміджових строях, спостерігати за тим, як роблять покупки інші і таке подібне, — усе це складові цього виду
розваг.
Узагалі Георгій любив робити шопінги поза межами неньки: це і приємніше і, як не дивно, дешевше. Проте що робити, коли заманулося саме зараз. Заманулося не стільки
оновити свій гардероб, скільки розслабитися в процесі
шопінгу..
«Саме настав час підготуватися до курортного сезону», — подумав Георгій і вирушив на пошуки босоніжок, які бодай би нагадували йому ті, що він бачив у Парижі, в магазині відомого французького кутюр'є з японським прізвищем. Він би тоді їх купив, коли б не припустився однієї тактичної помилки: пішов у магазин зі своїм колегою, який мав трохи нижчий рівень матеріального забезпечення. Той подивився на шльопки і аж присвиснув: «Ого! І це за одну підошву з однією дірочкою для одного пальця? Хто їх купить?»— «Я б купив, якби не ти.., — подумав Георгій. Хотів було подискутувати з колегою про те, що вишуканість завжди проста, і вона завжди, в усі часи, коштувала великі гроші, — однак махнув рукою: все одно той не зрозуміє, лише образиться...». Георгієві вже було незручно при ньому купувати босоніжки. Це виглядало б як виклик несмаку його колеги. Він не захотів цього зробити і — як результат — «проморгав» класну річ. І ось уже другий місяць шукає щось подібне в різних магазинах Києва і, природно, не знаходить. Французьку, а тим більше ексклюзивну річ, можна придбати лише у Франції.
Георгій любив купувати багато взуття, як і його мама. На відміну від батька, який надавав перевагу одягу, або, як колись казали, «барахлу» чи «шмоткам», мама навіть у найтяжчі часи намагалася дотримуватися старого панського принципу — «взуття носити один сезон». Купуючи взуття, Георгій долучав усі свої відчуття, включивши й «шосте». Останнє допомагало йому передбачити: як довго носитиметься той чи інший виріб. У взутті в поняття «якість» входить не лише фактура, робота, а й таке ледь вловиме явище, як «вишуканість лінії». Можна зробити черевики з якісного матеріалу на якісному обладнанні за сучасним дизайном, однак ледь вловима похибка у вигині лінії, — і все: робота пропала! Немає вже тієї елегантності, вишуканості — і немає задоволення від взуття!
Георгій зайшов до улюбленого елітного взуттєвого магазину «Черевики від Лемана» в центрі Києва. Тут він давно вже мав знижку як постійний клієнт. Тут було все — і офіційно-елегантні «оксфорди», і візерунчасті «брогі» і кокетливо-елегантні «дербі», і човники «лофери» і «монкі» з пряжкою, і прогулянкове замшеве взуття, однак навіть тут не було чогось подібного до вимріяних шльопок з прошитою підошвою, з гладенькою, трохи тьмяною шкірою з невидимими швами. Шкода.
Георгій вже було розчаровано рушив до виходу, як побачив у жіночому відділі Євдокію. Він вражено завмер. Вона, у потертих джинсах, кросовках і білосніжній (під чоловічу сорочку) блузі поводилася у цьому супердорогому магазині так, наче вона все життя купувала взуття саме тут. Навіть Аліса у цьому місці почувалася незручно.
Георгій відійшов у тінь і почав спостерігати за Євдокією. Вона виглядала дуже стильно. її сорочка — білосніжна і хрустка — недбало заправлена в джинси. На голові — елегантний безлад. Молодий продавець з благоговінням подавав їй то одну, то другу пару взуття. Якби Георгій не знав, що ця жінка — безробітна вчителька математики, навіть він цілком міг би прийняти її за дружину, ні, радше, за доньку мільйонера. Саме так—з вишуканою недбалістю — вдягаються діти мільйонерів.
Нарешті Євдокія зупинила свій вибір на елегантних черевичках з патлатою божевільною квіточкою попереду. Жінка закасала холошу джинсів, щоб помилуватися черевиком на своїй нозі. Подивившись на ціну, вона замислилася. «Задорого», — подумав Георгій. Євдокія з жалем поставила пару на місце і підійшла до іншої, менш вишуканої і, судячи з усього, дешевшої. Вона розчаровано потримала її в руках і поставила на місце. Навіть міряти не
схотіла.
Георгій швидко заскочив до Лемана в кабінет і, не привітавшись, схопив його за плечі і, підштовхуючи до виходу, затарабанив:
— Друже! Бачиш тут баришню? Зроби їй дев'яносто-відсоткову скидку! За мій рахунок. Наплети їй що хочеш! І запропонуй безплатно «додатково» ще одну пару. — Георгій озирнувся по кабінету. — Оцю, — вказав він на червоні красунчики. — Я все сплачу.
Чим був цінний Леман, так це тим, що йому не треба було повторювати двічі. . .
Він вийшов у салон і зі спритністю факіра підніс їй під носа червоні босоніжки, професійно запевняючи, що вона
мріяла про них усе своє життя. Євдокія і справді зацікавилася парою. Тим часом Леман почав дуже правдоподібно брехати про те, що в босоніжках є непомітний, однак суттєвий дефект, зате він як власник робить потужну скидку і на додачу віддає безкоштовно будь-яку пару, яку вона обере собі в салоні. Він брехав як справжній професіонал, який чудово знається на психології покупця. Георгій і сам майже повірив у його казку.
Євдокія взяла в руки червоні босоніжки і стала прискіпливо оглядати їх.
— Тут немає ніякого ґанжу, — віддала вона пару Лема-нові і рушила до виходу, очевидно, відчуваючи якусь аферу. Проте директор магазину спритно загородив їй дорогу.
— Нема ґанжу?— перепитав він. — Без проблем! Зараз зробимо! — і він професійним рухом майстра по ремонту взуття відірвав набійку від каблука і віддав босоніжок Євдокії.
Вона оцінила Леманове почуття гумору і розсміялася:
— Ну добре, я згодна!
Євдокія взяла з полиці черевички з божевільною квіткою і шаленою ціною і підійшла до каси.
Леман виштовхав свою касиршу геть із касової кабінки, сам власноруч вибив чек і манірно, неначе фокусник, підніс його Євдокії разом з дисконтною карткою:
—Ласкаво просимо до нашого магазину ще раз! Повинен вам сказати, що ви вибрали достойне взуття.
— Достойне кого? — перепитала вона жартома.
— Достойне справжньої леді.
Євдокія з підозрою подивилася на Лемана.
— Не знаю, з якою метою ви це робите, — сказала вона. — Проте щиро дякую.
Вона сказала це таким тоном, як говорить принцеса своєму кутюр'є, який щойно подарував їй кількамільйонне плаття лише за те, що вона його вдягне.
Липинський чекав Лемана у кабінеті. Він нарешті втямив, чому Євдокія так довго не дзвонила йому. їй не було у що вбратися. Десь позичила гроші і пішла купувати собі взуття. І не просто взуття, а дуже вишукане взуття.
Георгій напружив свою пам'ять, щоб уявити, які черевики з його гардеробу пасуватимуть до щойно купленого жіночого. І дійшов висновку, що доведеться і йому купити щось «достойне» до «достойних» черевичків з божевільною квіткою, які обрала собі Євдокія.
— Знайди і мені, Лемане, щось божевільне.
— Єсть, пане джентльмене! — відчеканив той із задоволеною міною.
Очікування дзвоника від Євдокії було просто мукою. Йому весь час увижалося, що деренчить його мобільник, і він гарячково хапався за нього. Однак насправді телефон мовчав. «Може, у неї немає достойного плаття?» — подумав він і занервував.
Узагалі рін страшенно дратувався, коли його дама вдягалася «не в тему». Коли Аліса прийшла в оперу в обтягуючих джинсах до колін і в «топіку», Георгій просто розвернувся і пішов геть з прем'єри. А коли Богдана зі Львова — та, що навчила його робити казкові деруни, — вдяглася в офіційний костюм на веселу новорічну забаву, йому довелося також відмовитися від святкування в приємній компанії.
Цього разу Георгій несподівано збагнув, що йому абсолютно однаково, в чому прийде Євдокія на вечерю. Вік тільки хотів, аби вона прийшла. Однак, здається, їй самій було не все одно...