Тетяна Юр’єва
ЧОТИРИ КРОКИ ДО ПОЧАТКУ
(детективно-фантастичний роман)
КРОК ПЕРШИЙ. РАПТОВИЙ. Вбивство в Опері.
Київ 2017-й рік
Я не пам'ятаю, коли він вперше назвав мене – Шерлок. Це було смішно, але все, починаючи з нашого знайомства, так нагадувало розповіді сера Конана Дойля, що рано чи пізно це повинно було трапитися. Тобто, навіть він врешті решт провів би аналогію.
Що до мене, то я почав кепкувати на цю тему з першої миті нашого знайомства. Я шукав квартиру для оренди, грошей було обмаль, бо звідки гроші у студента, хоч я і працював вже у хімічній лабораторії. І вчився на останньому курсі хімічного факультету Університету Шевченка.
Тож я шукав квартиру, і розтриндів про це всім, кому можна було з нашого курсу. І у вівторок, коли я обідав у «Двох Гусях», мій однокурсник Вітась підсів за мій столик з іще одним хлопцем.
Я підняв очі від тарілки, де безуспішно пиляв тупим ножем відбивну. Хлопець був невисокого зросту, але сидів, мовби швабру проковтнув. Біляве волосся підстрижено дуже коротко, і хоч на ньому не було форми, але й останній дурень здогадався б, що він військовий. Або нещодавно був ним.
– Знайомся, це Сашко, – сказав Вітась.
Я знизав плечима.
– В тебе є нормальний ніж? Я не можу їсти цією тупою залізякою.
– Візьми мій, – Сашко дістав з кишені гарний складний ніж, і простягнув мені.
– Дякую, – Я розкрив ножа і, не піднімаючи очей, поцікавився: – Широкине чи Світлодар?
– Що? – він був дещо ошелешений.
– Я питаю, де ти служив – у Широкині чи на Світлодарській Дузі?
Вітась хмикнув.
– Ти казав йому щось про мене? – Сашко рвучко розвернувся до нього. Я відмітив добру фізичну підготовку та скупі точні рухи. Снайпер? Ні. Скоріше медик.
– Ані слова, – хитнув головою Вітась. – Просто він у нас розумник.
– Не треба бути великим розумником, – я неспішно різав свою відбивну сашковим ножем, – щоб зрозуміти, що ти, Сашко, напевно мій наступний сусід по квартирі.
– Чому? – він все ще був насторожі, але вже дещо розслабився і придивлявся до мене з цікавістю.
– Бо тільки ранком на перерві я сказав Вітасю, що шукаю сусіда, а в обід він приводить тебе.
– Логічно, – Сашко дещо вільніше розташувався за столом. – Що ще?
– Ти давно на дембелі? Зараз працюєш за фахом?
– Недавно. Так. За яким?
– За своїм, – я знову знизав плечима, показуючи, що підловити мене не так вже й просто. До того ж, ситуація почала мене розважати. На відміну від Вітася, я добре знався на класиці. – Військовий шпиталь?
– Чорт, звідки...
– Облиш, це просто! Потім розповім, якщо захочеш. Ввечері приходь, подивишся квартиру, – я склав ніж і опустив його у кишеню. – Обіцяю ретельно вимити його і повернути ввечері.
– Бачу, ви порозумілися, – Вітась піднявся. – Гарного дня, Кирило!
Так ми почали разом винаймати квартиру. Сашко був старший за мене на кілька років, до того ж пройшов через війну. Тому він трохи опікувався мною, та іноді звав пацаном, коли йому дуже вже дошкуляв мій спосіб життя та той, чесно кажучи, бардак, що я розводив у нашій квартирі.
А я, натомість, розважав його прогулянками по місту, яке він зовсім не знав. По різним місцям та барам, де мені було нецікаво вештатися самому, коли я не працював і не вчився.
А потім я втрутився в небезпечну справу, та ще і його в неї втягнув. І безглуздо вмер.
З цього, власне, все і почалося.
Десь і колись
– Кх-кх!
Я відкрив очі, і побачив над собою круглі окуляри, вуса та круглий капелюх.
– Молодий чоловіче, ви вже здатні розмовляти?
Я доторкнувся до скроні, але ані крові, ані навіть подряпини не було. Десь із за окулярів простягнулася рука та досить сильно поплескала мене по щоці. Від такої безцеремонності я смикнувся і рвучко сів.
– Що трапилося?
– А ви як думаєте?
Я подивився вгору, на крутий схил, з якого котився, мабуть хвилину назад.
– Я впав.
– Добре, – схвально кивнули окуляри.
– В мене стріляли... В мене стріляли?!
– Гарна дедукція!
– Куди ж вони всі поділися?
– Тут їх немає.
Ото заспокоїв, що й казати! Я придивився до окулярів пильніше, туман в очах потроху розсіювався. Це був чоловік невизначеного віку, невеликого росту, і весь якийсь... круглий. Кругле обличчя, кругла гладка постать, круглі окуляри і круглий капелюх на макітрі. Чимось він нагадував мені кота.
– А ви хто такий? – різко спитав я.
– Мені казали, що Шерлок Холмс – не дуже чемна людина, та я не думав, що до такої... – пробурмотів він якусь нісенітницю і, вже звертаючись до мене, додав: – Звіть мене Посердником, пане Холмс.
– Я не...
– Ні! – він швидко виставив вперед пухкенькі ручки. – Не кажіть нічого, я сам чув, як ваш приятель кілька днів тому називав вас Шерлоком.
– Та це...
– Ні, я сказав! Моєму клієнтові потрібен приватний детектив, і я знайшов йому приватного детектива.
– Мило, – я здійнявся на ноги, – але я не маю наміру зв'язуватися з вашим клієнтом. Я ще із своєю справою до кінця не розібрався.
– Ні, розібралися, – швидко заперечив він.
– В сенсі?
– Як на генія, він трошки тупий, – знов невідомо кому пробурмотів Посередник, – але нічого, впорається... – І знов мені: – як ви думаєте, хлопче, що з вами відбулося?
– Я впав, – я почав втрачати терпець, – а тепер мені час йти, поки ті лобуряки не спустилися сюди і не закінчили свою справу.
– Ви померли, – м'яко сказав він.
– Що-о?!
– Ви померли, пане Холмс, – терпляче повторив Посередник. – Вас застрелили, а потім ви зламали шию при падінні. Чи навпаки, це неважливо. Роззирніться. Хіба це те місце, де ви були?
– Я слухняно глянув на всі боки. Як на мене, те саме місце, засипане торішнім листям, хіба що за десяток метрів я не бачу анічогісінько, окрім клубів сірого туману, але це, напевне, внаслідок падіння.
– Спробуйте зробити подих, – продовжував керувати Посередник.
Я спробував, і раптом зрозумів, що не можу. Я забув, як дихати. Накотила паніка.
– Тихше! – цей слизький тип ніби знав, що я відчуваю.
– Що зі мною? – прохрипів я. – Де ми?
– Кажу ж, ви померли! На друге питання відповісти буде більш складно. Ми десь і колись. Десь між життям і смертю, між минулим і майбутнім, пробачте мені зависокий штиль.
Я зробив кілька непевних кроків у бік туману.
– Стійте! – швидко сказав Посередник. – Якщо ви зайдете туди, ви остаточно помрете, і ми не зможемо укласти з вами угоду.
– Угоду? – я вщент заплутався, але зупинився.
– Ви хочете повернутися до життя?
– Я ще не впевнений, що помер.
– Будете перевіряти?
Я глянув у бік туману. Посередник мовчки чекав.
– Ні. Мабуть, ні.
– От і добре! – він радісно потер пухлі рученята. – Тож угода наступна: я вас винаймаю, ви вирішуєте справу мого клієнта, і в нагороду – повертаєтесь до життя.
– І що ж то за справа, Посереднику?
Він аж долонями сплеснув:
– Ну звичайно ж це вбивство, пане Холмс!
Я знов подивився на туман, зробив спробу (невдалу) вдихнути, і вирішив, що нічого не втрачаю.
– Згода. Але не називайте мене «пане Холмс», будь ласка!
Київ 2017-й рік
– Куди поділися всі тарілки? – Сашко роздратовано гримів посудом на кухні.
Я проігнорував питання, маючи більш цікаве заняття: слідкувати у вікно за чорною «маздою», яку вже не перший раз бачив у нашому дворі.
– Кирило, я тебе питаю! Агов, пацан!
– Йди но сюди.
– Що? – Сашко теж підійшов до вікна.
– Бачиш машину?
– І що?
– В ній вже двадцять хвилин сидить наш сусід з першого поверху.
– І що?
– Я бачу це не вперше.
– І що?
Я роздратувався:
– У тебе є інші припущення, крім твого «і що»? Поміркуй, ця «мазда» приїжджає завжди вдень, стоїть тут хвилин тридцять. Сусід, до речі, ніде не працює, він інвалід. І що вони роблять там цілих півгодини?
Сашко знизав плечима. Він очевидно не схвалював моєї цікавості до чужих справ. Але все ж таки спитав:
– А ти сам що думаєш?
– Я думаю, що діло тут нечисто. Інвалід не бідує. Можливо, йому привозять «товар»? Я бачив якось, він підійшов до дверей, не встигнувши покласти у кишеню жменю маленьких пакетів. А що в наш час фасують в маленькі пакети а потім розпродають з рук?
– Та все, що завгодно!
Він явно «не доганяв». Хоча я майже прямим текстом сказав йому, що в нашому домі – дилер, який продає наркотики місцевій шпані. Можливо, я б теж не був таким прозорливим, але декілька днів тому я вже бачив подібні пакети. На власній роботі.
Вже більше року я працював у хімічній лабораторії. Я хотів не просто підробляти, як і всі студенти, а саме – роботу по спеціальності. І я її отримав. Мене все влаштовувало, і я був у шефа на гарному рахунку. Тиждень тому я випадково затримався трохи довше, ніж завжди – синтез тривав більше часу, ніж я розрахував. І побачив, як Василь, найближчий помічник шефа, фасує наш кінцевий продукт в такі самі пакетики.
– Це зразки для клієнта, – швидко сказав він, побачивши мене.
– Добре, – знизав я плечима якомога байдуже. – Взагалі-то, я вже збирався додому.
І от тепер я розмірковував, чи варто ділитися з Сашком цією інформацією. Вирішив, що ні.
– Мені вже час в університет. А потім – на роботу.
– Гей, пацан! То куди ти подів всі тарілки?
– До вечора!
На роботі я нервувався, все валилося з рук. Кожен з лаборантів робив тільки один інгредієнт майбутнього кінцевого продукту, і ще тиждень тому я вважав це цілком нормальним розподілом обов'язків. Сьогодні ж це вдавалося мені вкрай підозрілим, бо я нарешті второпав, що гадки не маю, а що то таке – наш кінцевий продукт. Через годину мене спіткала чергова геніальна ідея: я вирішив поцупити зразки, щоб спокійно покопирсатися в них в університетській лабораторії. Але на повірку ідея виявилася ідіотською, як сказав би Сашко, бо за цією спробою мене застукав шеф.
– Щось шукаєш, Кирило?
– Так... цеє...
Це не ідея – ідіотська, а я – незграбний ідіот!
– Виносити зразки назовні заборонено, – суворо сказав шеф. – Ми – комерційна структура, і клієнт хоче отримати унікальне добриво.
Ага, добриво, як же...
Але я звик доводити справи до кінця. Тому, кому шеф пішов, все ж таки примудрився заховати в кишеню одну порцію того «добрива».
Картина ставала все яснішою, але мені потрібно було з кимось все обговорити. І цим кимсь звичайно мав стати Сашко.
«Приходь о восьмій в кав'ярню на Узвозі, якщо тобі зручно», – відправив я повідомлення у Телеграм. Відповіді не отримав. Або він дуже заклопотаний, або ще сердитий на мене за ті кляті тарілки! Я почекав ще півгодини, порція «добрива» пропалювала кишеню, і відправив друге повідомлення: «Якщо незручно, приходь все одно». Відповіді не було, але я знав, що він прийде.
Нарешті мій робочий день закінчився, і я мерщій побіг на Узвіз. Сашкові подобалася стара кав'ярня навпроти Замкової Гори, і я сподівався, що він прийде, незважаючи на вранішню майже сварку.
Він прийшов.
– Що знову трапилося таке, про що не можна поговорити вдома?
– Можна, але мені тут подобається більше. Тобі також.
– Дурко! – фиркнув він. – Важко було зізнатися, що тарілки гепнув ти? Пацан!
Ми взяли по пиву, і я коротко розказав йому все. Цього разу – дійсно все. Про свої підозри, про ідентичні пакети, та показав «добриво».
– Це міняє діло! – погодився Сашко. – Якщо б ти все розповів вранці, може я був би більш уважний до тої «мазди».
– Добре, добре! Вважай, я зробив висновки.
Він накинув на мене поблажливим поглядом, в якому я завжди читав оте «пацан», і від якого неймовірно дратувався.
– Ти віриш мені чи ні?!
– Чи вірю я, що ти встряв у халепу? О так, звичайно!
– Ти допоможеш?
Ми давно вже вийшли з кав'ярні та йшли вниз до Подолу. Я зупинився навпроти музею Булгакова і вхопив його за плече.
– Хочеш замутити власне розслідування? – Сашко акуратно вивільнився з моєї хватки.
– Потрібно ж з'ясувати, що відбувається!
– Значить, хочеш, – констатував він.
– Ти допоможеш? – повторив я.
– Думаю, що так... – Сашко зосереджено здвинув брови. – Бо один ти наробиш справ... Шерлок! – раптово єхидно додав він.
– Кепкуєш?! – може ображатися було і не на часі, але я все одно образився.
– Якщо незручно, приходь все одно! – передражнив він, – Треба було ще написати «може бути небезпечно»!
Київ 1911-й рік
– Кави? Чи може пива?
Я кліпнув очима і нарешті зробив свій перший подих після... хм... смерті. Ми з Посередником сиділи у кав'ярні на відкритій веранді у парку. А за сусідніми столами...
– Не витріщайтеся, – зашипів він, мов розсерджений кіт.
– Я ніколи ще не бачив дам у кринолінах, – пошепки вибачився я, несила відірвати очі від публіки, що нас оточувала. Це що, якийсь карнавал? Де ми?
– Скільки ви ще будете задавати свої тупі питання, Шерлоку? – також пошепки обурився він.
– Вибачте, слухаю, – я взяв зі столу чашку кави, і обережно зробив перший ковток. Принаймні, я можу пити.
– Але не їсти.
Він що, підслуховує мої думки?
– Ні, вони ярко горять у вас на лобі, хлопче! – Він із задоволенням відкусив від пиріжка, що лежав перед ним на тарілці. – Ви ж пам'ятаєте, що Шерлок Холмс ніколи не їсть, коли розплутує справу?
– Я б з'їв...
– Нажаль, посмертя має свої незручні боки, – він розвів руками, – тож маєте мотив якнайшвидше розкрити справу.
Цього разу руками розвів вже я. Він був правий. Халепа, в яку я примудрився вскочити, схоже мала тільки одні двері до виходу.
Теплий літній вітерець тріпав моє волосся, я його відчував, тут я був живий. Але розумів, що довго таким не пробуду, якщо не впораюся із завданням Посередника.
– Отже, ми в Києві, – вів далі Посередник, ретельно розжувавши шматочок пиріжка і запивши його кавою. – Сьогодні тридцяте серпня 1911 року, – він очікувально замовк, дивлячись на мене.
Але я міг тільки кліпати очима.
– Ви зовсім не вчили історії, юначе? Що відбулося першого вересня 1911 року в Києві?
– Я хімік, я її стер, – роздратовано буркнув я, бо дійсно анічогісінько не пам'ятав про цей історичний період.
– Стер, зрозуміло... – він знов апетитно відкусив від пиріжка. Я мало слиною не вдавився. – Цього дня, точніше, для нас з вами – це буде післязавтра, у Оперному Театрі вб'ють прем'єр-міністра Російської Імперії Петра Столипіна.
– Хіба вбивцю не застрелили на місці?
– То ж ви не все стерли, Шерлоку?
– Майже, – я з насолодою проковтнув каву. Хоч щось мені можна в цьому бісовому посмерті. Крім загадок сторічної давнини, звичайно ж. – То що я повинен розслідувати? Є труп, але є і вбивця.
– Не все так просто. Мого клієнта цікавить замовник.
– О! То це ще й замовне вбивство.
– Ви ж не думаєте, юначе, що прем'єр-міністрів вбивають просто так!
Якийсь поважний пан з підозрою обернувся на його голос. Посередник повторив вже значно тихіше:
– Звичайно, є замовник. Якщо ви його вирахуєте, Шерлоку, я буду вважати нашу угоду виконаною.
– Гаразд, спробую, – власне, я вже ступив на слизьку стезю приватного детектива. – Ви дасте мені хоч якусь інформацію?
– Тільки ту, яка наразі є у тутешньої поліції, – занадто швидко відповів він. Я ледь не пожалкував, що ніколи не цікавився історією, бо тоді знав би набагато більше.