– Боїтеся, що я можу змінити події, що вже відбулися, коли буду знати більше?
– Гарна дедукція! – похвалив він дещо іронічно. – Але, якщо серйозно, юначе, все, що вам потрібно знати, це те, що історія – річ нелінійна. І досить з вас цих заумних теорій. Розслідуйте справу.
– А якщо я зрозумію, що можу попередити вбивство?
– Таких подвигів від вас не жадають. Просто знайдіть замовника.
Київ 2017-й рік
Я бився над складом пакетика з лабораторії вже декілька днів, безжально експлуатуючи університетське обладнання. Хоч тут ніхто не питав мене, що я роблю!
В одному я був впевнений: це ніяке не добриво. На роботі намагався поводитися так, щоб не викликати підозр, та одного разу, коли кур'єр відбув в невідомому напрямку з цілою торбою пакетиків ще одного «добрива», не витримав і провів його поглядом, який перехопив шеф.
– Це зразки для клієнта, – спокійно пояснив він.
– Так, – я не знав, що сказати, бо мене це не повинно було обходити.
З чорною «маздою» та сусідом з першого поверху справа просувалася повільніше, ніж я хотів. Точніше, взагалі не просувалася, тому я вирішив прослідкувати за машиною. Реакція Сашка була скептичною:
– Гратися в переслідування? Це точно те, що нам зараз потрібно?
– Послухай, ми ж вирішили, що дізнаємося, що відбувається в нашому будинку.
– Ми вирішили?!
– Добре, я вирішив. А ти, між іншим, обіцяв допомогти. Чи тебе влаштовує наркодилер під самісіньким твоїм носом, вояк?!
– Я лікар, – буркнув він. – А про дилера – то ще не точно. Можливо, це лише твоя фантазія.
– А якщо ні?
– А тобі аж припікає погратися в детектива!
Я знизав плечима, показуючи, що не я це почав.
– Ти впертий, – зітхнув Сашко. – Вмовив. Давай пограємось.
Він почав брати робоче авто на свої вихідні. А так як у шпиталі він працював по графіку «два через два», то частина його вихідних припадала на будні дні тижня. Через два рази нам пощастило. «Мазда» приїхала в середу о дванадцятий годині дня. Я мерщій злетів вниз по сходах, мало не зіткнувшись в дверях будинку з тим самим сусідом, дивом втримав непорушне обличчя і вибіг на вулицю. Сашко спустився ліфтом, сів у машину, неспішно завівся, і як тільки «мазда» поїхала, рушив слідом. Я підсів до нього при виїзді з двору. Водієм він був гарним, тримав досить велику відстань між собою та «маздою» у міському потоці, при чому не втрачаючи її з поля зору.
– Ну що скажеш тепер? – не втримав я через декілька хвилин.
Він скоса подивився на мене.
– Ти ж таки був правий. Нашому сусіду передали цілу торбу з тими пакетиками.
– От бачиш!
– Може, краще було б звернутися до поліції? – Сашко уважно дивився на дорогу. Його байдужий тон не збив мене з пантелику.
– Яка до біса поліція?! Ми ж тільки почали, і вже маємо результат. Поліція лише все зіпсує.
– Ти зараз говориш, як справжній Шерлок.
– А ти, як справжнісінький Ватсон!
– Добре, – він зітхнув. – Цього разу хай буде по-твоєму, пацан. Але обіцяй, як тільки виникне хоч натяк на небезпеку, ми викличемо поліцію.
– Так, звичайно!
– Я серйозно!
– Та я теж!
Але ж я знав, який він, насправді, азартний. А він знав, що я знав. На цьому ми і порозумілися.
«Мазда» гальмувала ще у декількох подвір'ях, і кожного разу в неї сідав який-небудь непримітний чолов'яга, та невдовзі виходив з торбинкою.
Крізь тоноване скло машини я бачив, як відраховувались гроші, як зникали в кишенях пакетики з білою речовиною, і фіксував все на свій телефон. Поки я робив фото і відео, Сашко вправно кермував. «Мазда» «хвоста», здається, не помічала.
Кілька разів «мазда» зупинялася біля офісних будинків, і тоді вже водій виходив і невдовзі повертався з торбою.
– А це що? – Сашко покрутився у водійському кріслі, намагаючись розім'яти закляклі від довгого кермування м'язи.
– А це, друже мій, такі ж самі лабораторії, як і моя. Тут він забирає товар. Бачиш, на якого «спрута» ми натрапили, лише потягнувши за одну тонку нитку!
Остання адреса, за якою пригальмувала «мазда», була очікувана, але все ж неприємно мене вразила. Не знаю, чому я до останнього сподівався, що все буде не так. Але то був мій рідний офіс. З нього водій вийшов з великою торбою. Що в ній було, можна було не сумніватися. Ми з Сашком мовчки перезирнулися і поїхали додому.
– Що думаєш робити? – спитав Сашко, коли ми опинилися вдома.
– Думаю, – коротко озвався я. – Як бачиш, дві начебто різні історії виявилися частинами одної великої халепи.
Він зітхнув:
– Можеш на мене розраховувати!
– Ох, щоб я робив без свого водія! – я дійсно був йому вдячний.
Київ 1911-й рік
Круглий мерзотник буквально розчинився у повітрі. Тільки що він був тут, простягав мені теку з паперами, аж ось я здійняв голову, а його вже нема.
– Чорт з тобою, – тихцем пробурмотів я. – Розберуся сам.
Кінець кінцем, я був майже живий, в мене були гроші та інформація. І те, і інше, я отримав від Посередника.
Кав'ярня була розташована на місці, де у мій час знаходяться оглядовий майданчик та арка Дружби Народів. Тож я сидів, дивився на Дніпро, пив каву, розглядав місцеву публіку і гортав теку, яку Посередник, скоріше за все, поцупив у поліції. До речі, мені теж було б непогано дещо поцупити у когось з поважної публіки, якщо я хочу бути поряд з місцем подій. Наприклад, перепустку на завтрашню прогулянку монарха та інших високих осіб у Купецькому саду. У цьому, тобто.
– Ви ж детектив, – сказав Посередник, коли я запитав його про квиток, – то ж здобувайте самі.
Перше, що я вирішив зробити, це заприятелювати з майбутнім вбивцею, Дмитром Багровим. Але як це зробити? З поліцейського досьє я знав, що він їх агент, і що він вже в Києві. Він наплів їм щось про терористів, з якими нібито познайомився рік тому у Петербурзі, і які повинні тут вчинити замах на когось з міністрів.
Чесно кажучи, навіть прочитавши протокол розмови, я не повірив жодному слову цього Багрова. І як йому могли повірити співробітники секретної служби, для мене лишилося загадкою.
Але був один плюс в моєму теперішньому становищі. Вбити мене вдруге навряд чи вдасться, тому я міг непогано налякати того хлопа. Тре лишень до нього підібратися.
Я піднявся, кинувши на стіл гроші за каву. Неспішно пройшовся кав'ярнею. Як я і думав, мене не те щоб не помічали... Скоріше – не звертали уваги. Відвідувачі машинально відвертали голови, коли я підходив. Можливо, люди відчували, що зі мною щось не так, тому намагалися триматися осторонь.
– Бачу, у вас немає великих проблем з конспірацією, детектив, – Посередник раптово вигулькнув із за мого плеча. – Але все ж таки, проявляйте обережність.
Я ледь не підстрибнув.
– Ви завжди з'являєтесь наче чорт з табакерки?
– Доводиться. Така робота. – він знизав плечима. – Рекомендую обчистити он того пана, – він кивнув на крайній стіл, де саме огрядний чоловік виложив на нього гаманець. – У нього точно є запрошення на завтрашню прогулянку.
– Дякую.
– Йдеш на Володимирську?
– А що там?
– Будинок Багрова.
– Тоді так.
Я вийшов з Купецького саду і попрямував на вулицю Володимирську. Вечоріло.
Будинок очікувано сторожили філери. Також очікувано я без проблем пройшов повз них. Хлопець був вдома. Я відчинив двері та зайшов. Він смикнувся.
– Ви хто?
– Я? Я – Микола Якович.
Його очі стали завеликі для його худорлявої фізіономії.
– Ви ж...
– Що? Хіба не з вами я зустрічався в Петербурзі рік тому?
– Т-так... – він почав заїкатися.
Я пильно придивився до майбутнього вбивці. Якесь воно засмикане та нещасне. Міський божевільний, та й годі! Як такий дурень міг здійснити вбивство? Певно, що йому... створили всі умови?
– Думаєте?
Я вже трохи призвичаївся до манери Посередника з'являтися з нікуди.
– Ви так і будете за мною ходити?
– Я заважаю?
– З ким ви роз– роз– розмовляєте? – пробелькотав Багров.
Він що, не бачить Посередника?
– Вибачте, але мені цікаві ваші висновки, – такого Посередника хоч до рани прикладай! Ні, не хочу.
– Може, будемо спілкуватися пізніше? Ви насправді мені заважаєте!
– Добре!
Він зник також миттєво, як і з'явився.
Київ 2017-й рік
Я з'ясував назви всіх лабораторій, де побувала «мазда», і розібрався із складом «добрива» – новий синтетичний наркотик, подібний до ЛСД. Отже, час було довести цю інформацію до поліції. Принаймні, Сашко так вважав. А я – ні. Бо в мене був план.
– Ти здурів, Шерлок недороблений... – сказав мій Ватсон, коли я поділився цим планом з ним.
– Чому? – я нервово ходив по кімнаті, несила стримати збудження. – Я зміню формулу, і деякий час наша богадільня буде виготовляти безневинну речовину. Тоді почнуться розборки з клієнтами, а там...
– А там вони з'ясують, хто це такий розумник, і приб'ють тебе, як муху!
– А до кого ти збираєшся звертатися у поліції? Чому ти не думаєш, що ми наскочимо на когось, хто в курсі, і прикриває цей бізнес? Тоді нас гарантовано приб'ють.
Сашко замислився.
– В твоїх словах є певний сенс, – визнав він.
– Звісно. В моїх словах завжди є сенс!
Він фиркнув, я теж посміхнувся, бо зовсім не чекав від себе таких хвалькуватих слів.
– Гаразд, пацан. Я спробую пробити по своїм каналам, через хлопців військових, до кого можна звернутися, щоб нас не зачепило. А ти... Може ти обійдешся без подвигів?
– І хай збувають товар далі? Ну вже ні! Будемо робити, що можемо. Ти – шукати безпечні виходи на поліцію, а я...
– А ти дуже ризикуєш, Кирило!
– Не так, щоб дуже...
Зазвичай, він звертається до мене «пацан», а отже, зараз дійсно стурбований. Тому я не дуже здивувався, коли він вибухнув:
– Ти – легковажний шмаркач!
– Я буду дуже обережний, клянуся! – примирливо відповів я і підхопив куртку, намагаючись прошмигнути до дверей.
Цього разу я підготувався як слід і все продумав наперед. Файли з формулами кожного з восьми інгредієнтів «добрива» знаходилися в «шарі». Це означало, що доступ до них мають не тільки наші працівники, але й хтось зовні. І, судячи з маршруту «мазди», цей «хтось» – інші лабораторії. Тобто, розробка «добрива» – наша, а всі інші – лише на субпідряді. Я мав би пишатися такими досягненнями рідного колективу, але чомусь не пишався.
Оскільки я провозився з вивченням кінцевого продукту досить довго, то зараз мені не стало багато зусиль змінити формули двох компонент. Цього мало бути досить, щоб суміш стала безпечніша за вітаміни. Оригінальні файли я сфотографував на телефон, не наважившись їх копіювати. Сподіваюся, надалі вони стануть у нагоді поліції. Хоча навряд. Не вірю я в інтелектуальний потенціал наших поліцейських.
Отже, починаючи з завтрашнього дня, коли «добриво» перестане вставляти, клієнти отримають сюрприз, а шеф – великий головний біль. А мені, мабуть, час на лікарняний. Жаль пропускати таке шоу, але доведеться. Не можу дозволити, щоб мені голову відкрутили, коли шеф почне власне розслідування, бо обіцяв Сашкові бути обережним.
Я фиркнув. Помірятися з шефом розслідуваннями – ото була б гра! Нас тут – десятеро лаборантів. Піди знайди серед них винного! Я б із задоволенням подивився, як би того винного шукали! Навряд чи нам би встромляли пальці в двері... Але досить мріяти! Я витяг з кишені балончик з перцевим газом. На які тільки жертви не підеш заради дружби! Зібрався з духом, зітхнув і... бризнув собі в очі.
І в такому непристойному вигляді, з червоним носом, весь в сльозах і шмарклях, ввалився в кабінет до шефа. Бідолаха аж підскочив від несподіванки:
– Кирило, що з тобою?!
– Здається, я підчепив вірус! Можна я піду додому?
– Звичайно! Йде вже звідси, поки всіх не заразив!
– Ага... То я піду?
– Йди, і поки не видужаєш, не повертайся! – крикнув він мені в спину.
Ну що ж, тепер справа була за Сашком...
Київ 1911-й рік
– Ви заплуталися у своїй подвійній дві, Дмитро, – якомога м'якше сказав я. – Але зрозумійте, нам, – це слово я багатозначно виділив, – відомо все.
– Я не-не... не працюю на поліцію, – він сів на розхитаний стілець посередині кімнати.
– Звичайно ж, працюєте, – відмахнувся я від цього відомого мені факту. – Давайте відверто. Після закінчення нашої розмови ви прожогом чкурнете до своїх кураторів, щоб...
– Не вбивайте! – він підхопився на ноги, підтюпцем підбіг до мене впритул і вчепився в руку. Я вирвався з огидою – немов холодна жаба мене торкнулася!
– І не збирався. Тож, ви підете до своїх кураторів, і скажете їм, що я був у вас. Можете дещо перебільшити, хай налякаються сильніше. Скажіть, що нас було двоє, що у нас у багажі є зброя і, можливо, навіть бомба.
– Н-навіщо? – він витер рукавом спітнілого лоба, і мене знов ледь не скрутило від нападу огиди.
Я поки ще і сам не знав, навіщо. Плану в мене не було, от і доводилось натхненно імпровізувати.
– Бо подвійна гра, це така гра, у яку грають вдвох, – напустив ще більше туману я. Здається, це справило враження, але не таке, як я сподівався.
– Пробачте мою зраду! – знов зарепетував Багров. – Я сам! Я сам вб'ю прем'єр-міністра, або навіть самого самодержця!
Ох ти ж матінко божа! Ну кого цей переляканий дурень може вбити? Посередник, ти що, знущаєшся з мене!
Проте, ще з шкільних уроків історії, я пам'ятав, що так само все і сталося: це нещастя має застрелити Столипіна. Не дивно, що мій потойбічний роботодавець хоче з'ясувати, хто, чи що, підштовхнуло парубка на це неподобство!
– Поки що ніякої зради немає. Ви наш таємний агент, зрозуміло? Наш, а не їх. У вас є зброя?
– Так, мені дали, – він розсіяно підійшов до письмового столу, висунув шухляду і дістав браунінг. Я напружився. Не хотілось би з'ясовувати, наскільки я смертний у своєму посмерті. – Але не дали патронів, – вів далі Багров. – Сказали, всьому свій час.
Отже, хтось з поліцейських дав психу зброю! Якою цікавою стає ця історія!
– Завтра мені звеліли бути у Купецькому саді, – продовжив Багров.
Замах планується на завтра? А як же Опера?
– І що там має бути?
– Ви не знаєте? – здивувався він. – Буде велике гуляння. Там буде прем'єр, і цар і всі... – він роздумливо погладив пістолет. – Я давно хотів зробити це.
– Що? – трохи тупанув я.
– Що-небудь... екстравагантне, – він стрімко розвернувся до мене. Тепер це була зовсім інша людина.
«Ого, та їх тут двоє!» – захоплено вигукнув у моїй голові голос Посередника.
– Йдіть собі, Микола Якович, чи як вас там, – іронічно сказав Багров, наставивши на мене браунінг. – Не знаю, чий саме ви агент, але більше тут не з'являйтесь.
– Пістоль не заряджений, – нагадав я, обережно задкуючи до дверей.
– Можете закластися?
В голові цієї людини, схоже, дійсно жили дві протилежні особистості. Одна – заляканий усіма подвійний агент, який втрапив у велику халепу через своє боягузтво, а інша, з якою я розмовляв зараз, рішучий і безжальний терорист, у якого були якісь свої плани.
– Я сам вирішу цю справу, – пістоль досі був направлений мені прямо у груди. – Не плутайтеся під ногами.
– Я не філер, і не ворог вам, – сказав я, продовжуючи відступати. – Я на вашому боці.
– То приходьте завтра у Купецький сад, і побачите, що буде, – він знову якось знітився і спітнів. Рука з браунінгом почала поволі опускатися.
На мить в мене виникло бажання наскочити на нього, та придушити просто на місці, але ж не це було моїм завданням. Хоча, після останньої витівки підозрюваного, я вже почав сумніватися, що у цього вбивства є замовник.