«Швидше усі розрахунки з життям. Досі я змогла стримуватися, а далі не знаю, що буде», – подумала вона.
– Невже я подібний на ката? – глузливо запитав таємничий відвідувач.
– Мені це зовсім байдуже, – відповіла Олена.
– Я бачу, що ви віруєте в Бога. Так почнемо з того, що я вам повідомлю: рай, куди ви намагаєтеся потрапити, знаходиться на планеті Марс.
– Що вам потрібно від мене?
– Залишилися лиш короткі, як момент, тридцять хвилин до вашої страти. Мені шкода вас – таку молоду, гарну жінку й талановиту музику.
– Я дуже вдячна, що ви нагадуєте мені про це, – саркастично відповіла Ярош.
Невідомий відвідувач був заскочений тоном відповіді ув’язненої, але швидко зорієнтувався і байдужим, упевненим голосом продовжував:
– Я маю уповноваження врятувати ваше життя, але лише при одній умові…
«Невже катові хочеться в останні хвилини ще знущатися наді мною… Я знівечу це виплекане обличчя, коли він намагатиметься щось заподіяти», – вирішила Олена, поволі відходячи у дальній куток камери, немов кішка, що в небезпеці відчула іншу, ще більш жахливу загрозу.
– Ви спроможні вести ділову розмову?
– Ділову розмову! Ха-ха-ха! – і дівчина голосно розсміялася, немов зразу збожеволіла.
Її плечі тряслися у припадку істерії.
– Заспокойтеся! Я розумію, що вам дуже важко розмовляти в подібному стані. Але зрозумійте, що справа йде про врятування вашого життя.
– Геть!.. Я знаю, що ви знов будете розпитувати про співучасників і шпигунів!.. Мені обридло все це… Я цілком приготована до смерті.
– Я не гестаповець і це не входить до моїх обов’язків.
– Хто ж ви? – ледве прошепотіла Ярош.
– Інженер! Прийшов до вас з надзвичайною пропозицією.
– Я не прийму її.
– Шкода, що ви робите такі поспішні висновки. Але, сто чортів, ви спроможні вислухати мене?
– Так. Але я маю навіть перед смертю розум і духову рівновагу.
– Являючися помічником відомого інженера, який сконструював ракету для міжпланетного сполучення, я виконую його доручення. Нам потрібно підготувати обслуговуючий персонал з людей, що назавжди скінчили справи на цьому світі… Незабаром наша ракета відлетить з Землі, припустимо, на Місяць…
Очі Олени Ярош заблищали якимось незвичайним вогником. Вона немов прокинулася після страшного примарного сну і на крок приблизилася до інженера, який з методичною послідовністю, немов читаючи популярну лекцію, продовжував:
– Люди, що добровільно передадуть себе в наше повне розпорядження, живуть свої останні дні на Землі у повному достатку. Їм створюються особливі, навіть чудові, умови, а потім, коли закінчиться термін навчання, вони без розмов сідають до ракети і… летять. Що станеться з ними – нам невідомо. Я не приховую, що ця мандрівка більш ризикована, ніж звичайна прогулянка автом за місто, але… Обдумайте мою пропозицію. Однак ми забалакалися, – додав відвідувач, глянувши на годинник, – в нашому розпорядженні залишилося сім хвилин. Вирішуйте!?
– Мені потрібно ще подумати… Можливо, я згодилася б… – відповіла Олена. – Ідея принципово мені подобається, якщо ви поважно пропонуєте мені прийняти участь в цій надзвичайній мандрівці?
«Може, краще згоріти десь у космічних просторах, ніж бути замордованою і спотвореною тут, на Землі, де люди людям спричиняють стільки неприємного і злого?» – подумала вона.
Інженер мовчки подав їй маленьке кишенькове дзеркальце в гарній оправі. Дівчина, побачивши свій образ, зажмурила очі… Її обличчя за кілька хвилин скривавиться, і ці палаючі очі згаснуть назавжди… Тоді збунтувала її душа… Нехай це тіло краще згорить десь на шляху до інших, може, більш щасливих планет, нехай воно перетвориться у космічний пил, але не буде знівечене тут, у брудному тюремному дворі, десь у передгір’ях німецьких Альп.
– Мені потрібно ще хвилину, – шепоче Олена.
– Залишилося ще три хвилини…
– Я маю ще трьох друзів. Вони всі засуджені до смерті. Коли б ми були всі разом…
– Швидше вирішуйте. Інакше я не зможу припинити страту ваших друзів.
– Так! Я згодна! Швидше врятуйте їх! – вигукнула Олена.
Коли остання хвилина розмінювалася на секунди, інженер вийшов до коридору і голосно наказав поліцаю:
– Припиніть виконання вироку над тими трьома…
– Яволь! – гримнули обцаси солдатських чобіт і по камінних плитах чути глухі, немов підмогильні, стихаючі кроки.
Олена прислухається до них і чує, як стривожено б’ється її серце.
– Ви чули? – запитав інженер, повернувшися до камери.
– Так! Коли ви справді врятуєте моїх друзів – я вдячна… Але я хочу знати більш докладно про цю надзвичайну мандрівку в безвість, – сказала поважно Ярош.
– Я не заховую від вас, що наш експеримент не позбавлений драматизму. Але ви маєте п’ятдесят шансів зі ста врятувати своє життя і… побачити те, чого ще ніхто не бачив з мешканців Землі. Хтозна, чи не будете ви згодом самими знаменитими людьми і своєрідними Колумбами Всесвіту!?
– Коли має відлетіти ця ракета?
– Час і місце старту з огляду на воєнні події тримається в таємниці. Але приблизно за два-три місяці, десь у липні 1944 року, коли буде повністю викінчено монтаж устаткування, а екіпаж оволодіє технікою керування, ракета відлетить на одну з планет.
– Це дуже цікаво і захоплююче… Коли б не це оточення, я подумала б, що читаю захоплюючий фантастичний твір, – промовила Олена. – Але чому ви вибрали нас?
– Ви, хоч і музика, але, працюючи в студії, добре обізнані з радіотехнікою. Про це мені розповідав слідчий. Ваш приятель, Ярослав Доморацький – інженер-механік… Він здібна людина і швидко зможе навчитися керувати ракетою… До речі, її управління настільки вдосконалене, що не складає особливих труднощів. Гадаю, що з нього вийде непоганий штурман понаддалекого плавання, – посміхаючись, промовляв інженер.
– Я бажаю зустрітися з моїми друзями і остаточно порадитися.
– Це ми влаштуємо. Поки що коротенько про наші умови. Експеримент повинен залишатися у таємниці. Тому ви будете ізольовані від зовнішнього світу. Ви будете зустрічатися лише з нашими людьми. Щоденно – шість-сім годин навчання. Вільний час ви будете проводити в товаристві ваших друзів… Ви отримаєте достатнє харчування.
– Знаємо ми це харчування! Кольрабова зупа і жалюгідна жовта харчова картка чужинецьких робітників?
– Ні! Ми потурбуємось, щоб ви отримали добре харчування, вбрання від найкращої кравчині, також скрипку.
– Я б з охотою отримала останнє! – радісно вигукнула музика.
– Будемо вважати, що ми принципово дійшли до згоди? Будемо знайомі – моє прізвище Бутермільх, – промовив інженер, протягаючи руку.
– Так, гер Бутормільх… – відповіла Олена.
Відчуваючи, що немов якась жахлива і потворна істота прокусила її горло і висмоктала всю кров, знесилена дівчина падає в кріселко…
РЯТУЙТЕ НАШІ ДУШІ
Олена прислухається до кроків інженера, що поволі стихають. Він щойно пішов від них. В кожному кроці, розміреному, немов удар маятника, відчувається син солдатської нації.
Десь далеко, перегукуючись, завила сирена, немов зграя котів. У в’язниці погасили світло. Місячне сяйво ледве освітлює темницю і чотири блідих обличчя, що нагадують тіні якихось потойбічних істот.
Події цих днів змучили їх тіло і напружили нерви до останнього. Олені часом видається, що вона вже порвала всі зв’язки з земним життям.
– Все, що сталося з нами, якесь ще не зовсім зрозуміле, надзвичайне і фантастичне, – промовила вона, – але, друзі, ще добре, що ми разом.
– Так… Ми, мабуть, підписали угоди з самим дияволом… Я прийшов до висновку, що за наших часів нечиста сила надягає нову машкару. Хто знає, чи цей пан інженер… – багатозначуще промовив Ярослав Доморацький.
– Виходить, що ми підписали угоду з самим дияволом?
– Молімося, друзі… Рятуймо наші душі, – порадила Марія.
– Це все так надзвичайно і цікаво. Моїй душі стає шкода мого тіла.
– Олено, невже вас цікавить форма… Мені все одно, що станеться з трупом мого тіла… аби лише душа…
– За християнським вченням, душі праведних потрапляють до чудового райського саду, а грішних – до вічного концентраційного табору з киплячою смолою, чортами, що так надзвичайно подібні до «капо» з Аушвіцу чи Дахау. Наці – класичні майстри виробляти заміни, вони створили ерзац аду на землі, – відповів Ярослав.
– У дитинстві я дуже часто молилася і відвідувала монастирі. Тоді в моїй уяві створився образ казкового міста з чудовими храмами і садами. Він такий прекрасний, і там панувала особлива тиша і спокій. Я все життя мріяла потрапити туди…
Всі замовкли, замислилися над примхами людської долі і людським життям.
– Що ж ви позасмучувалися? Невже шкодуєте, що вас не розстріляли?
– Важко сказати, чи жалкуємо, чи ні, бо іноді людина створеними їй умовами може дійти до того, що робиться, немов безсловесний кролик, байдужою до всіх випробувань, які над ним роблять…
– Ти хочеш сказати, що ми…
– Нагадуємо теж цих кроликів до дослідів.
– Невже нам нічого взяти від життя? – запитав Юрій.
– Я б бажала одного… Полинути на свою батьківщину, глянути, що стало з нею, зруйнованою, збезчещеною, спаленою… Це все матерія… а земля, сам край, невмирущі… І коли ми пішли з нього мимо нашої волі, і ніяк не можемо повернутися назад, частина людей переживе лихоліття і, загартована в боротьбі, знов відбудує край і буде прагнути до кращого життя. Історичні події відбуваються довго і міряються довшим часом, ніж події в житті однієї людини… – відповідає Олені, немов читаючи історичну лекцію, Ярослав.
– Так. Це правда… Я – музика, і мені хочеться ще яскраво спалахнути… Уявіть собі догораюче багаття. Останній вуглик ще тліє, іскорка яскраво спалахує, освітлюючи ніжну будову недоторканого попелу, а потім гасне – гасне назавжди. Я згодна летіти на Місяць, чи на Марс, чи ще кудись, і там скрутити собі шию, але хочу ще дати на Землі останнього концерта. Заграти свою лебедину пісню… Я хочу взяти в руки скрипку і сп’яніти музикою…
– Бажання тепер залишається бажанням. Ми знаходимося у в’язниці з метровими стінами, залізними ґратами, які не можемо подолати… Мусимо очікувати, що буде далі – й при нагоді…
– Якби трапилася хоч маленька нагода. Якби я мала радіовисильного апарата, то вигукнула б на весь світ: SOS! Рятуйте наші душі!
ШКОЛА МІЖПЛАНЕТНИХ ПІЛОТІВ
Інженер Бутермільх дотримав слова, що дав Олені Ярош. Вона разом зі своїми друзями потрапила з в’язниці до середньовічного палацу в передгір’ях баварських Альп.
Після триденного відпочинку, якого конче потребували перевтомлені люди, їх життя зовсім змінилося. Щоденно з ранку до четвертої години по полудні Бутермільх викладав їм основи міжпланетної аеронавтики і навчав, як керувати ракетою. В авдиторії була збудована спеціальна учбова кабіна з приладами і пультом управління, устаткованим численними циферблатами різних приладь.
Навчання проходило нормально, учні навіть з цікавістю слухали ті лекції. Інженер залишився дуже задоволений своїми здібними учнями, які мали середню і вищу освіту.
Ярослав і Юрко навчалися на штурманів, Олена вивчала тонкощі дуже складної апаратури, умовно названої радіолотом.
– Яке головне завдання нашої експедиції? – питав лектор у Ярош.
– Прибувши на нову планету, ми повинні надіслати на Землю наші спостереження за умовним кодом. Наявність води ми подаємо особливим сигналом, що його помічено на клавіатурі числом сім. Зустрівши там людей, посилаємо сигналом – дев’ять. Надіславши згуки, помічені числом дев’ятнадцять, – ми звітуємо, що планета цілком без ознак життя.
– Чудово! Цілком справедливо. Радист добре засвоїв свої завдання. Тепер штурмани мають пояснити, що робитимуть в момент наближення до мети подорожі?
– Оптичні прилади, що діють відбитими променями, показують нам віддаль до фінішу. Коли настане час спуститися на поверхню планети, ми увімкнемо мотор зворотної дії, чим досягнемо гальмування ракети. Сама посадка проводиться за допомогою особливого величезного парашута, – відповідав Ярослав Доморацький.
– Добре! Дуже добре! Обережність під час посадки врятує ваше життя і збереже непошкодженою дорогоцінну апаратуру для зв’язку. Тому посадка повинна проводитися особливо уважно. Продемонструйте це на приладах.
Юрій переводить рушії мотору, натискаючи на численні ґудзики пульта.
– Добре, – погоджуючи, хитає головою Бутермільх і звертається до Марії: – Що ви повинні зробити, знаходячись у безповітряному просторі?
– Ми відкриваємо крани кисневих балонів, устаткувавши їх на червоній рисці.
– Цілком справедливо! Всі ви дуже здібні учні. Спочатку наш шеф поставився досить скептично до моєї пропозиції відносно вас. Я сьогодні дуже задоволений і хочу, щоб ви були також задоволені мною. Сьогодні я можу задовольнити деякі ваші прохання.
Після цієї довгої тиради інженер Бутермільх дістав з шафи декілька чималих пакунків.
– Це жінкам. Гарна жінка робиться прекрасною в доброму вбранні, – промовив він, протягаючи Олені велику картонову коробку.
– О, яка чудова сукня! – вигукнула більш зі здивовання, ніж з радощів дівчина, розглядаючи гарне вечірнє вбрання з фіалкового крепдешину із маркою віденської кравчині.
Марія байдуже відсунула свій подарунок. Ярослав і Юрій отримали гарні сірі костюми, але їх обличчя не виявляли особливих радощів.
– Дякую, – холодно відповів Доморацький.
– Я потурбувався, щоб вам було веселіше, і придбав нашій музиці добру скрипку, – урочисто промовив інженер, протягаючи Олені інструмента.
– За це я вам глибоко вдячна… Може, музика трохи прикрасить смуток наших душ. Мої друзі – сьогодні концерт.
Але сумним був той концерт. Музика, немов сіль, прикладена на рани тіла, роз’ятрювала рани їх душ. Ні вино, ні музика не поліпшили настрій усіх чотирьох.
Кожен з них замислювався над головним питанням: що станеться з ними під час міжпланетної подорожі?.. Чи втратять вони батьківщину, власне життя і чи знайдуть щось інше, нове, необізнане і таке таємниче?..
КОХАННЯ ЇХНІХ ДУШ
Від забутого гірського палацу кайзера Вільгельма віяло глухим середньовіччям. Похмурі вежі з сірого базальту, олив’яні готичні віконниці, розмальоване грубе й непрозоре шкло, а навкруги величезні королівські ліси і снігові гори.
Колись тут були бучні мисливські лови німецького кайзера, що потішався полюванням на зайців і кіз. Але змінилися часи. Дичину залишили в спокої – новітнім мисливцям, що прийшли до влади, більш до смаку полювання на людей.
Вже кілька років, ще з самого початку війни, цей палац використовувався для якоїсь таємничої мети і знаходився у розпорядженні інженера Рудольфа Крафта. Замість мисливських ріжків та пострілів дробовиків, поблизу шуміли потужні машини, й іноді серед ясної ночі було чути надзвичайної сили вибухи.
В тому, цілком ізольованому від зовнішнього світу палаці, мешкали чотири бранці з України…
Минув місяць з початку їх навчання, й Бутермільх дозволив своїм учням вперше відпочити в неділю. Це було навіть деякою несподіванкою і порушувало одноманітний денний розпорядок.
Ярослав Доморацький нудьгував. Йому сумно було залишатися самому. Він помічав, що Олена Ярош в останній час чомусь цуралася його, і молодому чоловікові від того було дуже прикро. Навпаки, Юрій всі свої вільні хвилини проводив у товаристві Марії, – цієї добрячої й лагідної дівчини, й, як здавалося Ярославові – переживав перші чари кохання.