Ярослав вирішив відвідати Олену й попрямував до її кімнати.
– Що ти пишеш, Олено? – здивовано запитав він, переступаючи поріг.
– Листа, мій друже!
– Листа? Невже ти налагодила зв’язок з зовнішнім світом?
– Ми матимемо нагоду відправити цього листа при… відльоті з Землі… Ось я приготувала цього, трохи незвичайного конверта, – відповіла вона, протягаючи металеву фляжку.
– До кого ж ти адресуєш своє послання?
– Я повідомлю все людство, що четверо українців першими в історії всесвіту відлетіли з Землі на міжпланетній ракеті.
– Це чудова і надзвичайна ідея! – захоплено вигукнув. Ярослав. – Заради цього варто ризикувати життям. Хоч це є пасивний спротив, але все-таки десь в історії людства залишиться згадка, що ми міжпланетні Колумби. Про нашу націю говоритиме світ. Ти, Олено, не лише талановита скрипалька, але й творець нових думок. Але, знаєш, заради твоєї скрипки я опинився тут.
– Це для мене новина, – тихо відповіла Олена.
– Я хотів тікати до рідних лісів, боротися з ворогом і, може, загинути там. Життя людини тепер не має особливої ціни, але так створюється героїка народу. Імена наших численних героїв, від старих до наших часів, вічно житимуть в серцях українців, – патетично промовив Ярослав, крокуючи по підлозі, встеленій м’яким килимом.
– Так, Ярославе! Але загинути, не зробивши великого чину, ми не маємо права. Шкода віддати своє життя. Деякі особи задовольняються незначним, але є люди великих масштабів. Такі люди можуть вести за собою багатьох до якоїсь ясної мети, – заперечила Ярош. – Але, Ярославе, продовжуй свою думку – чому ти по пішов до лісу?
– Коли ти мені там, на фабриці, розповіла про втечу, я довго думав і прийшов до висновку, що це, може, ширші двері… За нас, українців, перед зовнішнім світом виступають інші, але врешті-решт ми повинні говорити самі. Скрипка в твоїх руках може зробити велику справу. Але українські музики, співаки, актори не ростуть, як бур’ян, їх треба плекати, як троянди.
– О, Ярославе! То ти найнявся у своєрідні садівники?
– Може… Ти не смійся, Олено, але тобі потрібна була охорона, це по-перше, а по-друге, я тут тому, що кохаю тебе, Олено! – палко промовив Ярослав, рвучко обійнявши дівчину.
Але вона швидко висвободилася і відійшла до вікна.
– Кохання!? Які чарівні, але сьогодні дивні слова, Ярославе. Кохання вішальників! – істерично вигукнула вона. – Яке може бути кохання, коли ми стоїмо над краєм власної могили, заглядаємо у сирову землю… Там повзуть хробаки, вони з’їдять тебе, мене, й від нашого тлінного тіла не залишиться нічого… Може, ми згоримо, може, наші тіла будуть розірвані на шматки…
– Гірко бути філософом… Мені здається, що людина, яка дуже багато знає – цим отруює власне життя. Он глянь на Марію й Юрія. Вони, немов двоє голубів, милуються і кохаються, і щасливі з цього. Вони в полоні сьогоднішнього життя, і їм, здається, зовсім не страшне те, що настане завтра. Вони завжди разом, – зітхнув Ярослав, додаючи: – Чому ти цураєшся мене?
– Не всі люди, Ярославе, мають однакову вдачу. Де один знаходить втіху чи радість, – іншому стає сумно, чи здається це нещастям. Зрозумій, друже, що тіло летить в прірву. Тіла нема. І не варто кохати на одну мить… Наші душі полинуть разом. Може, пізніше люди зможуть розгадати таємницю душі – живі нав’яжуть зв’язок з душами вмерлих, – я чула, що вчені вже роблять такі спроби, – й тоді…
– Олено! Чи ти при своєму розумі?
– Так… Я дуже багато думаю про життя наших душ… Ярославе! Коханий! Не смій більше говорити про кохання, – промовила, й на її обличчі було видно муки, але очі блищали від внутрішньої великої радості. – Якщо ми не загинемо – я кохатиму тебе до гроба, коли загинуть наші тіла, моя душа кохатиме твою вічно, вічно…
МИТ XX СТОЛІТТЯ
Ніч. У каміні тліє вугілля, ледве освітлюючи чотири силуети сидячих навколо людей. На стінах старовинної зали розвішані мисливські трофеї – голови диких кабанів і роги оленів. Вони виблискують шкляними очима, і Олені Ярош здається, що коли б вона була самотня, ці голови кинулися б на неї. Тому вона ближче тулиться до Ярослава. Він такий мужній і зуміє захистити її від страшних і потворних напасників.
У міжгір’ях перегукується сирена алярму і зміняється відгомоном далекого бомбардування.
Чотири земляки оповіданнями з минулого, намагаються розвіяти той глибокий сум, що наповнює їх серця.
– Ви, Олено, колись вчилися у музичній школі? – запитав Юрій.
– Так. Я скінчила школу з найвищою відзнакою – золотою медаллю, а потім ще вчилася у професора Середенка. День першого виступу був найрадіснішим днем мого життя. Хочете, друзі, я розповім вам про це?
– Просимо, Олено! Просимо!
– Моє серце завмирало, коли я в гарному вечірньому вбранні від найкращої львівської кравчині піднялася на яскраво освітлену естраду рідної школи. Я боялася підвести очі, зустрітися з поглядом тисячі слухачів. Понад усе я боялася, що вони загіпнотизують або наврочать мене. Акорд. Мій смичок доторкнувся струн скрипки, і я наповнювала залу все новими, наростаючими хвилями згуків. Вони несли мене і слухачів, немов на крилах, на саме небо мрій. Адже ж кожна людина на свій смак створює ілюзію свого кращого і бажаного. Я забула за все. Лише бурхливі оплески, немов хвилі далекого і теплого моря, повернули мене до дійсності, і я сміливо глянувши в залу, побачила тисячі блискучих від сліз очей… То були сльози радості і найкращі хвилини мого життя.
– Так! Це найкраща нагорода артистові! – замріяно промовив Ярослав.
– Але як це далеко від нашої дійсності!
– Життя акторів і славетних музик мені невідоме – я дочка селянина. Але і у нас вдома були свої селянські радощі. Бувало, вийдемо на поле, де хвилюється стигла золота пшениця… Жнемо, співаємо пісень, і вони линуть в безкрає блакитне небо… Які то були чудові дні… – розповідала Марія.
– Пережите завжди здається кращим, – тихо промовила Олена.
– Так… Дійсно, що маєш – не цінуєш, а втративши – плачеш.
– Друзі! За три дні перед самою війною мені снився знаменний сон. Хочете, я вам розповім?
– Просимо, Олено!
– Мій сон, немов якась містична книга, – промовила дівчина, оглядаючися на виблискуючі зі стіни очі страшного кабана. Кутаючися у плаща після павзи, вона почала: – Уявіть собі ніч… Я лечу, і з висоти бачу ледве помітні окреслення континенту Европи. Міста немов вимерлі – ніде не видко ані вогника, ані променів світла.
Сиві високі гори велетенськими кам’яними руїнами лежать на землі, немов у стародавні часи хтось величний надзвичайними бомбами намагався знищити нашу планету.
Сірі й олив’яні хмари, немов полами важкої мантії, накривають гори і чіпляються за їх камінні верхи. Вихор несеться і кружить над горами, несамовито свище вітер у великих печерах, прикрашених білими сталактитами, – там царство Хаосу.
Він прокинувся після довгого відпочинку в гірському палаці і, піднявшися у весь свій величезний зріст, відділяється він Землі й летить над землею з панею свого серця. Його супутниця – Розруха, бридко сміється захлинаючимся завиванням сирен, вони оповіщають людство Европи про своє весілля:
– Тремтіть, люди двадцятого століття! Вклоняйтеся лише нам – темним силам, які піднесені до культу божества. Підкоряйтеся нам, немов раби середньовіччя, падайте ниць і тремтіть. Наше весілля триватиме кілька років. Може шість, може більше, – я чую зловісний голос Хаосу і бачу його у вигляді величезного старця з довгою і страшною зеленою бородою, у чорному смокінгу. Він велично вклоняється зібравшимся на весілля – там і Цар-Голод, Стара Смерть, Похмура Епідемія, Довгов’язий Мор, пара Вождів та ще кілька бридких потвор у цивільному і військовому вбранні.
Смерть, що була за дружку в Розрухи, подала молодому чарку в вигляді величезного вояцького шолому, наповнену свіжою теплою кров’ю.
Хаос вклонився страшній дружці і осушив тую чару.
Розруха махнула скривавленою хусткою, прикрашеною червоними зорями і свастиками, та палаючі, немов смолоскипи, міста від Рейну до Волги, від холодної Балтики до теплих вод Середземного і Чорного морів, освітили жахливе весілля.
Молода, танцюючи дикунську джигу з несамовитою злістю, – це означало її добрий настрій, – з насолодою слухала музику вибухів, крики конаючих людей, шум нищених міст.
Вона мала поганий смак і не поважала античних мистецьких творів та богів міфології. Музеї, де були зібрані кращі мистецькі твори, збирані століттями, горіли, немов розкішні світильники перед п’яною Розрухою.
Тінь страшного танку лягла на землю. Цар-Голод вклонившися, немов джентльмен, запрошував на танок Смерть – людський кістяк, що рухався і був одягнений у модерне червоне прозоре вбрання.
На залите кров’ю вбрання Розрухи осідає пил міських руїн. Хаос, що сп’янів від вина, піднесеного Смертю, бучно справляє своє весілля.
Старому тісно в Европі. Часами він, відійшовши від гостей, несеться над гордим Альбіоном, Африкою і навіть над Далеким Сходом.
– Повідомте в часописах! Наповнюйте етер радіохвилями. Ставайте на коліна, пігмеї двадцятого століття! Дрижіть перед всемогутнім Хаосом! Я зруйную весь континент. Ха-ха-ха! – І від його жахливого сміху вилітали шибки у вікнах, падали стіни величних будинків. – Я колись поламав гори разом з Плутоном! Тепер на допомогу мені прийшли боги війни старовинних германців і римлян – Тор і Марс! Вони разом з своїми генеральними штабами і вождями служать мені! Ха-ха-ха! – не вщухаючи вигукував Хаос, носячися в темних просторах над Европою.
Іноді його зовсім не видко, він стає прозорим, немов дух, створений людською уявою. Часом він приймає образ людей, відомих в нашому столітті. Та потвора в чорному фраку стає то полководцем, дипломатом, то людиною, що гадає про себе, що вона виконує волю Провидіння.
За наказом скрізь присутнього Хаосу тисячі панцерників, ескадри кораблів, з’єднання літаків творили своє руйнуюче діло – орали землю, і на обробленій війною ниві Смерть збирала багатющий врожай. Вояки – тимчасові переможці, – гонили величезні отари здобутих війною людей, перетворюючи їх у рабів XX століття. Українці з своєї історії знають жахливі напади татарських орд, але то ніщо, порівнюючи з новітніми ордами…
Перелякані і розгублені люди, що забули Бога, тремтять від терору і з остраху падають ниць, вклоняючися новим поганським ідолам, створеним жахливим міфом XX століття.
– Так… Який страхітливий, але надзвичайно цікавий сон, – промовив Ярослав.
– І ось кілька день тому я знов побачила у сні того зеленобородого старця. Він ще міцний, але відчувається стареча втома. У його старої вилетіли всі зуби, і вона вже подібна до дружки… Десь в просторах над Европою носяться вони, немов навіжені, і ось недалеко від біснуватого танку тих чорних сил несеться наш міжпланетний яскраво освітлений поїзд. Крізь вікно я побачила здивоване обличчя старця. На ньому було таке здивовання… Він перелякано хехекнув, намагаючися зачепити нас, але втомився і відстав далеко позаду, а ми з страшним гуркотом мчали далі у якусь синю і загадкову космічну безвість.
– Цікавий сон… – промовив Юрій.
Олена помітила, що її друзі підійнялися з кріселок і слухали її стоячи.
– Я вірю в те, що існують якісь маловідомі людству потойбічні темні сили, які скрізь намагаються зіпсувати життя людині, – замислившися, промовив Ярослав.
За вікном захлинаючися, немов радіючи з людського нещастя, перегукувалися сови…
БЛАКИТНИЙ ГЛОБУС
– Як себе почуваєте? На що скаржитеся? – запитав з постійною посмішкою лікар Німек, ледве переступивши поріг.
За лікарем поспішав інженер Бутермільх.
– Цілком здорові, – відповіла Олена Ярош.
– Чудово! – додав інженер, ставлячи на стіл три пляшки з вином. – Між іншим, ми отримали довгоочікуваного наказа. Сьогодні увечері ви відлітаєте на Марс. Приготуйтеся, бо за півгодини ми від’їжджаємо до місця старту.
– На Марс!? – здивовано вигукнула Олена, притискаючи до грудей скрипку.
– Так… можете взяти з собою ваш музичний інструмент, – промовив він, додаючи, – а поки що дозвольте випити келиха доброго рейнського вина з самими славетними людьми всесвіту! Якби не війна, ваші фотознімки разом з кореспондентськими оглядами були б надруковані у всіх часописах земної кулі. З’явилися б численні збирачі автографів знаменитих осіб, які розтягли б на спомин все ваше майно, – промовив Бутермільх, немов конферанс, потішаючи глядачів перед невдалою виставою.
Олені було бридко, але інженер не замовкав зі своїми дотепами. Здавалося, він хотів ні на хвилину не залишити з своїми думками цю трагічну чвірку.
– Прост! – підійняв він келиха з вином. – Всі славетні люди, щоб схоронити спокій, часто-густо мандрують інкогніто. Вип’ємо за щасливе завершення цієї славетної мандрівки! За зустріч з вами на Марсі! Адже ж, після отримання від вас радіоповідомлення, негайно вилітає ракета черга два…
Олена ледве пригубила келиха. Чоловіки теж були невеселі, але нічим не виявляли свого хвилювання. Здавалося, що люди збиралися виконати самий звичайний і незначний обов’язок.
Лікар Німек глянув на годинника і вони, одягнувши плащі, вийшли з кімнати. Олена несла скрипку.
Незабаром чудовий шестимісцевий «Майбах» промчав покрученим гірським асфальтовим шляхом і зупинився біля високої огорожі.
Крізь відчинену величезну залізну браму з чорної пастки тунелю видніється щось подібне до велетенського рефрактора. В ньому на блискучих крицевих кулях стояла величезна продовгувата металева ракета з круглими вікнами, немов ілюмінатори пароплава. Кілька робітників закінчували останні підготови.
– Залога ракети прибула. Люди почувають себе добре, – доповів Бутермільх головному інженерові.
– Чудово! Вітаю наших славетних міжпланетних літунів, – привітався Крафт, тиснучи руки, – запевняю вас, цю надзвичайну мандрівку ви закінчите цілком вдало, коли притримуватиметеся приписів, яких навчив вас інженер Бутермільх. Він дуже задоволений вами і казав, що ви добре засвоїли його лекції… Прошу заходити. – Вони разом підіймаються високими східцями досередини ракети, що уявляла собою добре устатковану каюту. – Чи не знаходите ви різниці між цією і учбовою?
– О, ні! Ці прилади зовсім однакові, – відповів Ярослав.
– Цілком справедливо! Ця машина не має жодних недоробок. Ви можете бути в ній так упевненими, як я в своєму «Майбахові». Гляньте, ось стерна глибини, це підойма до рушія… це гальмо… – промовляв головний інженер, доторкаючися рукою до блискучих приладів.
Підвівши Ярослава і Юрія до круглого вікна спереду ракети, Рудольф Крафт звернув їх увагу на яскраву зірку.
– Це – Марс! Мета вашої подорожі. Так ви його бачите неозброєним оком. Тепер гляньте у телескопа.
Ярослав сів у зручне м’яке сидіння і в окулярі потужного телескопу побачив синювату планету, що випромінювала яскраве світло.
– У випадку, коли ви сядете на воду, ракета повинна виплисти на поверхню. В задньому відділі лежать два особливих гумових човни, які ніколи не тонуть. Вас навчили, як з ними поводитися?
– Так! Нам це з’ясував пан Бутермільх.
– Вам зрозуміло все?
– Цілком, – байдуже відповів Юрій.
– Може, маєте якісь запитання?
– Ні.
Залога ракети займає свої місця. Одягає навушники.
Ярослав допомагає Олені застібнути шкіряного шолома з вмонтованим радіотелефоном. На хвилину він глянув у чудові, широко розкриті карі очі. Хлопцеві стало шкода цієї дівчини, яку він покохав понад усе. Але… в голові така нісенітниця, все перемішалося – поняття, бажання і можливосте, життя і смерть – кохання. І чим закінчиться все це – він не знав, але з напруженням очікував скоршої розв’язки, чи виходу з цього лабіринту.