– Тут можна викопати криницю, але до того потрібно мати деякі інструменти, – міркував Доморацький.
Назбиравши фініків і фіг, він на ніч вирушив назад до місця падіння ракети…
ПІСНЯ ПЕРЕМОЖЦІВ
В гаю з кволих пальм з’явилося два білих намети і четверо мешканців, які енергійно досліджували свої нові володіння. Ця оаза нагадувала невеличкий сіро-зелений острів, загублений в пісковому океані. Мешканці оглядали кожну пальму, кожне фігове дерево і кущі саксаулу, землю й каміння. Обличчя чоловіків були заклопотані.
– Ми повинні негайно копати криницю, – промовив Ярослав, майструючи лопату з уламка ракети.
– Коли здобудемо воду – зможемо тут існувати, – відповів Юрій.
Незабаром чоловіки почали копати. Вони працювали з завзяттям, але після кожного шару викинутого ґрунту вони втрачали надію дістатися до води. За три дні впертої праці, вони викопали кілька метрів, але пісок був такий сухий, немов на поверхні пустелі.
Тиждень напруженого змагу з пустелею не вніс жодних змін – води не було. Юрій майстрував цямрини з алюмінієвої бляхи, знятої з ракети. Кожного вечора, коли вони втомлені повертали до наметів, жінки по сумному вигляду облич бачили, що минув ще один день даремної праці.
– Олено! Чи готова ти загинути тут? Вода кінчається за два-три дні! Що буде далі, я не знаю… – запитав її Доморацький.
– Я згодна прийняти смерть тут… Чим гірше вона, ніж там, на далекій Землі… Ярославе, як мирно і гарно ми жили… Я народилася й зросла в селі… над річечкою… текла вона чарівна і замріяна… Річечка… дорогоцінна вода, а тут – смерть від спраги… Моя доля немов зрадлива дівчина з примхами. О, доле, доле… Мої батьки загинули незабаром після війни від руки визволителів… Їх вивезли до снігової пустелі – північної тундри… Мій брат втік звідтіль і розповідав про жахливі речі.
– Олено! Моє серце розривається на шматки… Я починаю втрачати надію…
– Ярославе! У важкі хвилини мого життя я завжди зверталася до Бога з молитвою… – промовила Олена і тихо пішла у пустелю, освітлену фіалковим сяйвом якоїсь планети, подібної на Місяць.
Ярослав пішов за нею і опустився на коліна поряд з своєю нареченою.
– Боже… змилуйся над чотирма скитальцями, що потрапили з своєї милої батьківщини – України на невідому планету і знаходяться у безпорадному стані. Господи! Ми просимо: пішли нам воду, і ми будемо задоволені до кінця живота свого, – палко промовляла Олена.
Ярослав молився мовчки. Він у думці повторював Оленині слова, і вони щохвилини зміцнювали його надію про воду… Він не пізнавав себе… Десь зник песимізм і з’явилася віра в те, що вони здобудуть воду…
– Може, ми не там шукаємо. Спробуємо в іншому місці, там, де закінчується ярок… Він нагадує слід давно зниклої річки…
Вони копали нову криницю. Кінчалася вода, привезена з Землі. Останні дві пляшки чоловіки залишили жінкам, але вони відмовилися від дорогоцінного трунку.
Олена з Марією збирали плоди пальм і фіги, які головним чином складали їх харч. Лише третину додавали вони концентратів з свого недоторканого запасу.
– Коли ми дійдемо до води, я буду вважати себе багатшим за Рокфеллера, – мрійно промовив Ярослав.
– Терпіння, друже! – підбадьорював Юрій, заховуючи від Ярослава свою невпевненість.
Нова планета негостинно прийняла несподіваних переселенців з Землі. Настала тривожна темна ніч.
– Чому сьогодні так довго не повертаються чоловіки? – хвилюючися промовила Олена.
– Може, не дай Господи, трапилося яке нещастя! – вигукнула Марія, і обидві приятельки, зашпортуючися в темряві, побігли до криниці.
– Ярославе!? Юрію!? Ярославе!?
– Ми дісталися до вологого піску! Будемо копати до перемоги! – почули жінки.
– Невже вода! – зраділа Олена.
За кілька хвилин на купі піску біля криниці спалахнув вогонь з сухих гілок саксаулу, освітлюючи працюючих. Жінки допомагали витягати вологий ґрунт.
У лихоманковій праці вони забули за втому. Чотирьом живим істотам понад усе хотілося швидше дістатися до води.
Коли перші промені сонця яскравою веселкою освітили небо, з глибини криниці долетів радісний клич:
– Вода! Підіймайте відро!
– Вода! Вода!
З темного отвору криниці з’явилася голова людини. Очі її сяяли, немов діаманти. Люди, оточивши відро з брудною водою, розглядали його, немов дорогоцінний скарб.
Олена зняла з шиї золотого хрестика і протягла Ярославові. Він перехрестився й, глянувши на схід сонця, опустив розп’яття у воду.
– Хай Святиться Ім’я Твоє!… Великий Творець Всесвіту!
– Слава Тобі, Боже, за післання нам радості.
– Слава Тобі! – заспівали всі разом.
Після молитви, коли пісок осів на дні й вода стала кришталево-прозорою, вони пили першу свячену воду…
– На цьому місці ми поставимо хреста… Хреста Животворящої води, – промовив Ярослав.
– Гарна назва…
– Тепер наше життя врятоване!
У той день, що став їм за свято, в перший раз перебування на новій планеті люди умилися й одягли новий одяг.
Вони стали біля великої пальми мальовничою групою. Олена з скрипкою стояла спереду, Марія сіла на камінь, чоловіки, взявшися за плечі, обперлися об стовбур пальми і співали гімн переможців пустелі.
Олена грала на скрипці божественну мелодію, і всі могутніми голосами співали «Отче Наш».
ХЛІБ НАСУЩНИЙ
– Я знайшла дорогоцінності! – радісно вигукнула Марія.
Її обличчя сяяло з радощів.
– Чи не діаманти часом? – байдуже запитала Олена.
– Ні, Олено! Ми матимемо хліб!!!
– Хліб!?
– Так. Я відчувала велику потребу в справжньому хлібові й дуже задоволена, що знайшла його! – патетично промовила дівчина, показуючи на долоні кілька зерен ячменю і пшениці.
– Але ж їх так мало!
– Май терпіння і час.
– Кохана Маріє! Ти впевнена, що пшениця ростиме тут?
– Не маю сумніву! З того часу, як ми здобули воду, ми зможемо займатися хліборобством… А ось і хлопці! – радісно промовляє вона. – Юрію, Ярославе! Ходіть сюди! Мерщій!
– Що сталося?!
– Колись я працювала у німецького бауера – орала ниву, сіяла… І сьогодні випадково між продертою кишенею і підшивкою свого жакета знайшла кілька зерен…
– Це чудова знахідка! – вигукнув Юрій, підраховуючи зерна.
Їх було біля трьох десятків.
– Ви змайструєте сапу і граблі… ми засіємо нашу маленьку ниву, – раділа Марія.
– Скільки часу мине, доки ми здобудемо справжній хліб? – запитала Олена.
– Звичайно, на це потрібен час. Кілька жнив. Але я гадаю, що за цих кліматичних умов вегетаційний період пшениці не більше дев’яносто днів, а ячменю, мабуть, з шістдесят, – відповіла Марія.
– Ти добре знаєшся в агрономії? – запитав Ярослав.
– Я хлібороб і не дарма вчилася в агрономічній школі.
– Тоді ми тебе виберемо почесним міністром хліборобства, – всміхаючися, запропонувала Олена Ярош.
– Марія заробила вінець з пальмового листя на голову, знайшовши ці зерна.
– Ура… Віват! Хай живе міністр і початок хліборобства на нашій планеті!
– Це щедра нагорода за двохрічну працю у німецького селянина. Бог з ним! Я простила йому все…
Троє підняли на руки щасливу Марію і понесли вглиб оази.
– Тобі, Маріє, згори видніше! Вибирай місце на нову ниву!
– Дякую за довір’я! Ось тут, в затінку цих фігових дерев, найкраще місце. Коли б сюди провести воду – тут було б добре поле.
– Це вже стосується інженерії, Ярославе – як ти гадаєш!?
– Спочатку нам потрібно кілька відер щоденно, але пізніше потребуватимемо щодня кількасот відер води.
Увечері, коли сутінки спустилися у пустелю, вони засіяли невеличку грядку пшениці і ячменю і старанно полили водою.
ГОЛОС СЕРЦЯ
Вона така радісна й весела йшла назустріч і, наблизившись до чоловіка, голосно промовила:
– Ярославе! Ти сьогодні працював немов Геркулес.
– Олено! Ми врешті скінчили будувати ринву до зрошення нашого поля, тепер нам не загрожує посуха. Але ти сьогодні така незвичайна, – здивовано промовив Ярослав.
В її блискучих очах Ярослав відчував якийсь особливий заклик. Простора шовкова одежа, нагадувала йому якесь античне створіння. Підійшовши зовсім близько, вона промовила:
– Ярославе! Я прийшла до тебе, підкорившися голосові серця.
– Олено, кохана! Невже настало це довгоочікуване щастя?
Він обійняв дівчину загорілими від сонця руками, й вони тихо йшли стежкою, що поросла плазуючими рослинами. Ярослав не заховував свого щастя, питаючи:
– Чому ти мучила мене стільки часу?
– Старе вино міцніше, – всміхаючися відповіла Олена.
Гарячий суховій долітає з пустелі, дзвенить об пісок і лоскоче їх обличчя. Хоч вітер співав сумну і одноманітну мелодію, а Ярославове серце билося, немов надзвичайне бубно, проте Олені здається, що вона слухала таємничу і чарівну музику, яку думала записати на ноти.
– Ярославе! Я напишу нову симфонію під назвою «Кохання в пустелі». Це така незвичайна музика! Я часто гратиму її… кому, ти гадаєш? – запитала вона, трохи засоромившись.
– Нам обом і нашим друзям.
– Ні, ще комусь третьому… може, нашому синові, і то буде чиста і вільна музика, взята з самого життя. Ти чуєш, Ярославе?
– Так. Це пісок співає пісню про наше кохання.
– Завжди, коли наближалася піскова буря, мені було страшно і сумно залишатися одній у наметі, – прошепотіла вона.
– Після всього, що ми пережили, нам не повинні бути страшними ніякі бурі, – відповів він, і їх обпалені губи зустрілися у пристрасному поцілункові.
З пустелі підкрадається вечір. Закохані сиділи на краю оази під великою пальмою, і їх рухи ставали все більш інтимними.
– Не осуди мене, Ярославе, за ті муки і за те, що я сама першою прийшла до тебе, як жінка до чоловіка, але ж я давно була твоєю нареченою… ти ж знаєш це?
– Так… але чому ти була весь час такою холодною до мене?
– Щоб гарячіше було кохання… Коли у холодному коханні загориться серце, воно горітиме довго – на все життя.
– Олено! Моя чарівна жінко! – вигукує Ярослав, стискаючи в обіймах Олену.
В пустелі починалася гаряча піскова буря…
ПРАЦЬОВИТІ МАРСІЯНИ
Земний одяг нових марсіян був дуже незручний і гарячий. Особливо страждали чоловіки в своїх довгих і теплих комбінезонах. У перші дні прибуття вони не мали часу займатися розв’язанням цієї проблеми. Але практична Марія з шматка парашутного шовку пошила дві пари коротких білих штанів і легенькі жіночі вбрання. Вона розплела свого шовкового пуловера і кольоровими нитками вигаптувала рукави.
– Яке чудове вбрання! – зраділа Олена приміряючи його. – Ти, мабуть, запозичила взірець з альбому марсіянських красунь?
– Хоч би… але це не вадить, – всміхалася дівчина.
Чоловіки теж дякували Марії за новий одяг, що був дуже зручним до життя у пустелі. Незабаром Олена виплела з пальмового лика кілька чудових капелюхів, вони були трохи грубі, але прекрасно захищали голови мешканців оази від гарячих сонячних променів.
Біля наметів Юрко збудував невелику кухню, де варилися їхні одноманітні й несолоні страви.
Щодня люди мали якісь невідкладні турботи; чоловіки пересаджували кущі, огороджуючи оазу від пустелі, копали каменистий ґрунт, підготовлюючи ниву, поливали молоді дерева. Жінки шили одяг, варили їжу.
Дні минали один за одним. Люди згубили їм рахунок, забули про календаря. Не рахували днів, тижнів, місяців. Тут не було ні осені, ані зими, й, здавалося, завжди стояло гаряче сухе літо і ніколи не падав дощ.
Якось чоловіки вирішили піти на розвідку вглиб пустелі й повернулися лише за тиждень. Повернення чоловіків перетворилося в справжнє свято.
– Ми принесли сіль! – промовив неголений і обсмалений сонцем Ярослав, дістаючи з мішка темні грудки.
– Сіль! Це чудова знахідка. Я сьогодні зварю зелений борщ з листя, такий, як колись варила на Україні, – радісно промовила Марія.
Олена лизала грудку і раділа, немов дитина:
– Дуже смачно! Я виголоднілася, бо давно не їла солоної страви…
– Однак ми налагодили своє господарство. Маємо і хліб, і воду, і сіль.
– Виходить, що працьовитим людям ніде не страшно… Признатися чесно, я гадав, що ми загинемо тут, але…
– Говорять, що важко буває перші тридцять років, а потім людина звикає до всього, – промовив Юрій.
– Навіть камінь мохом обростає… а ми ж живі люди…
Минув рік, а може й два.
Після четвертих жнив четверо мешканців нової планети урочисто відсвяткували цей день.
У той час уже виросли кущі живої огорожі, що захищала оазу від сипучих пісків, й вони засівали чималий шматок поля.
Настав день, коли вони мали вільний час, але звиклим до праці людям хотілося творити. Недалеко криниці Ярослав збудував хреста, а на постаменті з м’якого каменя вирізав барельєфа Олени. Скульптор невтомно працював над новими творами.
В затінку під пальмами з’явилася нова скульптура жінки з скрипкою в руках. За модель служила Олена. Вона з великим задоволенням позувала щодня, знаходячи в тому велику насолоду.
На залишках бортового журналу, знайденого в ракеті, Олена писала ноти нової музики, а Юрій свої вірші, в яких порівнював цю пустелю з чорноморськими степами.
Все частіше в оазі було чути співи і гру скрипки. Нові марсіяни кохалися у музиці та мистецтві.
Якось увечері, після концерту, коли багаття освітлювало бронзові обличчя сидячих людей, Олена мрійливо промовила до своїх друзів:
– Мені здається, що я тепер щаслива. Я відпочила і заспокоїлася від хвилювань і важких переживань там. на Землі. Ми у безплідній пустелі власними руками створили гідні до життя умови. У мене буде, мабуть, син – син, народжений у пустелі. Я йому буду співати колискових пісень, які мені співала мати на моїй батьківщині. Я йому розповідатиму легенди про Україну. А може, він тут зросте лицарем-переможцем?
– Так, Олено! В твоїх словах я відчув великий сенс мого життя! – рішуче сказав Ярослав, обіймаючи свою дружину…
ЗОЛОТІ СИЛУЕТИ
Караван двогорбих верблюдів зупинився під скупим затінком пальм. Два чоловіки в білому одязі й тропічних коркових шоломах, скочивши з своїх «кораблів пустелі», кинули віжки погоничам-арабам і пішли вглиб оази до білого намету. Мандрівники здивувалися, побачивши величну скульптуру молодої жінки з скрипкою.
– О, це справжній мистецький твір, гідний Луврського музею! – вигукнув середнього віку чоловік.
– Цікаво, як вона опинилася тут? – промовив його супутник.
– Важко відповісти на це питання. Але, здається, тут ми зможемо зафільмувати потрібні кадри.
– Ця місцевість цілком задовольнить мої вимоги, як оператора, – відповів молодший.
– Мабуть, тут відбулася якась надто романтична історія і… О! – здивовано вигукнув чоловік з русявою борідкою, не закінчивши своєї репліки, глянувши на стежку, й тихо додав: – Щоб це лишень не було марево…
Чарівна жінка в білому вбранні, з скрипкою в руках, прямувала до них.