– Не боїшся? – запитав він Олену.
– Ні, Ярославе! Я вже хочу швидше знати, чим це все скінчиться? – прошепотіла вона.
Інженери, потиснувши руки, залишили каюту. За ними глухо гупнули металеві двері.
– Так! Тепер відтято все, що пов’язує нас із Землею. Відрізано шляхи до відступу. Тепер ми вже ніколи не з’явимося на Землі, – подумала вголос Олена, і щось гірке зчавило її горло.
Електричні лампи освітлювали складну апаратуру та зосереджені й зблідлі обличчя людей.
– Увага, увага! Займіть місця. За хвилину буде дано старт, – чути з гучномовця голос інженера Крафта.
Пливуть у безвість секунди напруженого очікування.
– Бу-а-а-а-ах!!!
Страшенний вибух підкинув їх у повітря, і ракета під безперервні, немов грім, вибухи починає набирати швидкість.
Олена Ярош глянула крізь ілюмінатора і побачила освітлені місячним сяйвом гори.
– Прощавай, Земле! Ця мандрівка розпочалася не так страшно, як я сподівалася! – вигукнула дівчина, але не почула власного голосу.
Ракета з страшенною швидкістю наближалася до тропосфери…
СНІДАНОК У КОСМОСІ
Освітлена ракета мчала з страшенною швидкістю. Стрілка спідометра показувала 2 800…
Не дивлячись на шалений лет, у каюті було тепло і навіть затишно. Олена Ярош звикла до вибухів ракетового мотора, що відбувалися у розміреній послідовності, щокілька хвилин. Навпаки, ці вибухи заспокоювали її, надаючи рівноваги і впевненості з цієї надзвичайної машини, сконструйованої талановитим німецьким інженером. Вона прислухалася до гудіння машин, відчуваючи в них особливу симфонію понадшвидкості.
Ярослав, сидячи біля керма, спостерігав у телескопа.
– Ми рухаємося без жодного відхилу від курсу просто на Марс, – передавав він телефоном.
Юрій відчинив регулятори балона з стисненим киснем.
– Як легко дихати, друзі, – промовила Олена, сидячи в зручному м’якому фотелі. – Чудово, – закінчує вона, але думки не залишають її.
Вони, немов хижі кажани, шугають в її напруженому мозку. Чим скінчиться ця мандрівка у безвість? Вона не знає. І цього не знає ніхто. Ще ніхто з мешканців Землі так далеко не віддалявся від своєї планети.
Олена Ярош надзвичайний фантаст. Вона ось уже п’ять років, відколи почалася війна, живе подвійним життям: одне вона бачить щодня, – таке несправедливо-жорстоке, повне всяких гірких недоречностей, турбот і нестатків, і друге життя, – життя її душі, що кохалася у музиці і мріях. І це життя більш до вподоби цій розумній, широко розвиненій дівчині. Іноді вона ділиться своїми думками з Ярославом. Лише він один розумів її.
Олена уявляє здивовані обличчя людей, що випадково спостерігатимуть, як над Землею піднялася яскраво освітлена ракета і мчала у синю місячну ніч.
З цим останнім спогадом вона вирішила більше ніколи не згадувати про планету, на якій для молодої життєрадісної української дівчини не знайшлося місця. Невеличкого місця десь над річкою, порослою вербами, чи у садку, де б вона могла мріяти і грати на скрипці. Ні, навіть це скромне, таке мізерне бажання стало для неї неможливим… О, люди, люди!
Вона дивиться в кругле вікно і немов школяр, показавши язика, заспівала пародію:
Прощай, мій табір, і ви, земляче,
Співаю вам останній раз…
«Що сталося? – збентежено подумала вона, прислухаючися. – Чомусь не чути вибухів ракети».
Настала довга пауза. Олена дивиться в напружені і здивовані обличчя її супутників.
– Зіпсувався мотор! – вигукує першим Ярослав. – І тепер, якщо ми минули сферу впливу земного магнетизму, нас притягне якась інша планета, чи ми будемо блукати в космічних просторах.
– Час від часу не легше, – промовив Юрій.
Ракета мчала ще за інерцією до якоїсь невідомої мети. Дрижачі стрілки показують незначне зменшення швидкості.
Минула година, друга. Трохи розвіялося напруження. Олена відчула, що їй хочеться їсти.
– Може, поснідаємо? – запропонував Ярослав.
– Атож, – підтримує Юрій і разом Олена, – звичайно, може, навіть з вином.
– Коли це пропонують наші жінки, тоді з великим задоволенням підтримаю компанію, – веселішає Ярослав.
– Маріє, дістань-но пляшку.
Незабаром у келихи з прозорої пластмаси ллється червоне густе вино. Ярослав промовляє:
– За щасливе прибуття на Марс!
Цей тост усі зустріли з радісними вигуками.
– За Марс!
– Марс, – урочисто промовляє Олена м’яким, немов оксамит, голосом, – я відчуваю особливу красу в цій назві планети. Марс – звучить гарно і велично!..
– А Дніпро! Україна! Карпати! Чорне море! Невже це не милі й прекрасні назви? – питає її Доморацький.
– Це найдорожчі назви, любий Ярославе! Але для нас – це минуле. Сон… Нам нема туди вороття… ми – безсилі щось вдіяти, повернути цю шалену машину туди. Та й чи потрібно це?.. Чи були б ми там щасливіші, чи не відчули б те саме, що пережили в передгір’ях німецьких Альп? Мені здається, що різниці не було б. Я хочу носити до гроба в своєму серці, як особливу святиню, ці назви… з батьківщини. Коли ми потрапимо до безлюдної планети і там найкращі степи, гори, ріки і моря ми назвемо рідними іменами.
Вино розтікається по кінцевостях, торкається мозку. Порівняння і згадки, здається, офарблюються в м’який, теплий, рожевий колір.
Обличчя Олени Ярош жевріє. На щоках вона відчуває якийсь невідомий ще, особливий вогонь. Такого ще ніколи не траплялося з нею.
– Мені здається, що я випила не шклянку вина, а якогось особливо міцного трунку, – шепоче Олена до Марії.
– Олено! Я не знаю, що сталося, але я тепер згодна упасти і розбитися. Будь що буде, – відповідає Марія.
– О, Маріє! Розбиватися не варто. Адже-ж нам цікаво – що станеться з нами. Те, що було – ми знаємо, і перекреслено раз і на завжди. Але мене цікавить, що станеться з нами. Людину завжди хвилює невідомість її будучини, і вона, немов сліпець, йде навпомацки назустріч своїй долі, яка, до речі, часто-густо готує різні несподіванки. Щось станеться з нами, і, можливо, станеться швидко. Але що? – збентежено питає Олена Ярош.
Хто мені про долю скаже,
Той буде любий мій,
– співає вона.
Шалений рух у невідомість все збуджує Олену.
Її захоплює незвичайна мандрівка в космічних просторах, про яку вона ніколи не могла й помислити й яка через примхи їх долі і збіг випадків стала дійсністю.
Але в перевтомленому мозку дівчини настає якась плутанина, і все летить сторч.
Незабаром хміль і сон, немов два змовники, поволі оволоділи тілами перевтомлених мандрівників. Олена засинає у своєму фотелі. Поряд на плече Юрія схилилася голова Марії. Штурман Ярослав Доморацький куняє, тримаючи в руках стерно ракети, що мчить у космічному просторі…
БЕЗЛЮДНА ПЛАНЕТА
– Увага! Увага! Ми наближаємося до якоїсь планети! – схвильовано вигукнув Ярослав.
Спостерігаючи крізь ілюмінатора, він перший побачив, що їх ракета з шаленою швидкістю наближалася до жовтої, яскраво освітленої планети. Командор намагався вирахувати віддаль при допомозі приладів, але це не удавалося.
– Ми примарсюємося! – встиг він ще вигукнути і рвучко потяг рушія парашутного гальма.
Ракету струснуло, немов пульманівського вагона на колієвих стрілках, і вона затрималася на стропах величезного парашута.
– У-а-ах!
Страшенний удар підкинув людей і вони, знепритомнівши, попадали на підлогу каюти.
Тиша. Лише чути цокотіння годинника. Він безпристрасно міряє час на новій планеті. Ярослав Доморацький першим підвівся й огледів сумну картину. Його друзі з скривавленими обличчями лежали покотом на підлозі. Не дивлячися на особливі амортизатори, передня частина ракети увігнулася всередину. Розтрощено розподільчу дошку зі змонтованими на ній приладами. Керма і рушії не діяли, однак радіоприладдя залишилося непошкодженим. Вихідний люк ракети був міцно притиснутий до ґрунту. Ярослав не без деякого вагання розбив молотом грубу потрійну прозору пластмасу вікна.
Минуло ще зо дві години, й мандрівники висадилися на нову невідому планету. Навколо, наскільки сягав зір людини, простяглася велична піскова пустеля без рослин і жодних ознак життя. Якесь світило, подібне до сонця, але набагато гарячіше, освітлювало одноманітний краєвид.
Ярослав і Юрій двічі обійшли навколо ракети, що до половини встрягла у пісок. Вони роздивлялися пустелю крізь далекогляда, але ніщо не привертало їх уваги.
– От тобі й Марс! – розчаровано промовив Ярослав.
– Піскова пустеля, – байдуже відповів Юрій. – Вона, здається, позбавлена ознак життя. Тут не видко слідів марсіян, звірів, чи птахів, нема і славетних каналів…
– Але повітря, здається, тут таке, як і на Землі…
– Ми відкрили одну з величезних таємниць астрономів з Землі, ми довели, що Марс – планета без життя.
– Але чи Марс це? Можливо, ми відійшовши від курсу, могли опинитися на одному з супутників…
– Тут є суходіл і повітря, але цього ще замало до життя людини. Коли б тут була вода і рослинність…
– Тоді це було б справжнє щастя. Вирвавшися з земного пекла, ми змогли б тут існувати… Власною працею здобувати свій щоденний харч. Це було б просте, але справжнє щастя, – міркував уголос Ярослав, і його супутники прислухалися й були згодні.
Жінки відійшли на кілька кроків у пустелю і стали на коліна.
– Боже Єдиний! Врятуй нас…
Перед вечором, що був подібний до вечора на Землі, вони підрахували свої харчі.
– Цього нам повинно вистачити при ощадному вжитку лише на тридцять-сорок день. Проте, води ми маємо всього двадцять літрів. Коли ми не знайдемо води, наше положення може бути надто скрутним.
Сонце, не дивлячися на вечірню пору, нестерпно пекло. Металевий корпус ракети так розігрівся, що нагадував величезну вагранку. Термометр показував шістдесят ступнів у затінку.
Чоловіки склали кількасот квадратних метрів міцної, білої шовкової парашутної тканини і розіп’яли просторе шатро.
Мандрівники укрилися в затінку цього імпровізованого житла й важко дихали, немов викинені на беріг риби.
Настав вечір, а потім і ніч. Але вони довго не могли заснути, розмовляли між собою, згадуючи, що їм довелося пережити і міркували, що їм доведеться пережити ще…
ШУКАЧІ ОАЗИ
Вранці не сталося жадних змін у житті нових мешканців невідомої планети. Олена куталася в плаща від ранішньої прохолоди, Марія готувала сніданок з консервів і галет, старанно розділяючи порції.
Під час сніданку розпочався жвавий обмін думками з приводу їх положення.
– Залишатися у пустелі подібно підписуванню смертного вироку, – рішуче сказав Ярослав.
– Коли на цій планеті таке саме повітря, як і на Землі, то я цілком впевнена, що десь повинна бути вода і рослинне життя, – міркувала Олена.
– Доля врятувала нас від смерті на Землі й під час фантастичної мандрівки, але що очікує нас? Загибель від спраги і голоду в гарячій пісковій пустелі? – песимістично промовив Юрій.
– Адже-ж щастя людини дається лише раз, – загадково додала Марія.
Настала довга павза. Кожен з чотирьох міркував, як знайти порятунок.
Ярослав Доморацький доїв свою галету, рвучко підвівся на ноги й рішуче промовив:
– Ми повинні ще до початку спеки вирушити у далеку розвідку. Хто шукає – той знаходить! Жінки залишаться тут, а ми з Юрком негайно рушаємо в подорож. Ти йди на захід, а я піду на схід, – наказує мужній молодий чоловік.
– Ми підемо з вами, – запропонувала Олена, звертаючися до Марії.
– Залиште це чоловікам. Вам потрібно зберегти сили, – рішуче спротивився Юрій.
– Ми хочемо разом розділити нашу загальну долю, – пропонує Олена.
– Ви без розмов залишаєтеся біля місця падіння ракети. Адже ж комусь потрібно охороняти наші харчі. Не час сперечатися. Краще побажайте нам успіху, – промовив Ярослав.
Незабаром чоловіки розійшлися в різні сторони від місця падіння ракети. Їх ноги грузли в сухому й сипучому піску. Як не намагався Ярослав прискорити ходу, але дарма.
– Я рухаюся не швидше черепахи, мабуть, менше кілометра на годину, – промовив він вголос, розглядаючи якісь рухливі кулі, що котилися пустелею.
Мандрівник спостерігав, то були клубки дивних сухих рослин.
– Звичайно, це Марс! Тут навіть і рослини не як на Землі. Вони живуть без води і пересуваються з місця на місце, – промовив сам до себе Доморацький. – Але як мучить спрага!
Сонце вже піднялося високо й нестерпимо пекло.
– Води, – прошепотіла людина. – Як добре було б доторкнутися пересохлими губами до шклянки з коктейлем з шматочками льоду. Але що таке коктейль! Вода ще краще.
В уяві людини шклянка води немов настирливо дрочиться і збільшується в мільйон разів, стає подібною до дивовижного поганського храму.
Минулого нема. Воно здається якоюсь фантастичною примарою і поховано назавжди. Перед ним, немов марево, стоїть і роздратовує та фантастична шклянка з благословенним напоєм. Коктейль!
– Ні! До біса той коктейль! – вигукує змучений чоловік, що згодився б напитися з смердючої гнилої баюри.
Його Величність Випадок глузує над людиною, насміхається над нею, що вона опинилася в безпорадному стані на невідомій планеті без ознак життя.
– Але яка різниця – загинути від кулі ката на далекій Землі, чи померти від спраги в пісковій пустелі на Марсі? – розважав чоловік, та між першим і другим існував якийсь надзвичайний зв’язок.
Людина мріє про баюру. Баюру брудної води, яка може врятувати життя. Баюра з болотом. Більш нічого. Ярослав так реально, немов справді, бачить цю баюру, що поросла ряскою, водоростями, з мулом на дні.
Людина хитається, але йде назустріч полум’яному сонцю. Воно сушить мозок. Здається, кров стала густою. В пустелі маячить постать людини, що безнадійно вдивляється в обрій.
– Господи! Врятуй і помилуй! – промовляє вона, падаючи на гарячий пісок…
Коли Ярослав прийшов до пам’яті, над ним висіла темно-блакитна безодня неба і світилися зорі. Вони були набагато ясніші від тих, що молодий чоловік звик бачити на Землі. Він згадав, що вже три доби знаходиться в пустелі. Першого дня випита пляшка дорогоцінної води, другий і третій пережиті у страшенній спразі Щоправда, вночі спрага не так дошкуляє, як вдень. Згадавши за своїх друзів, він, напружуючи останні зусилля, підводиться і йде.
– Чи знайду воду, чи побачу ще кохану Олену?
А перед ранком, коли яснішала блакить неба, він опустився на пісок і ще деякий час плазував, немов дитина, і зовсім знесилений упав обличчям у пісок. Він довго лежав нерухомим, здавалося, що життя залишило змучене тіло.
Коли настав ранок, Ярослав ледве підвів голову, і йому видалося, що марево знов дрочиться з ним. У віддалі трьохсот ступенів у глибокій впадині долини, немов у річищі пересохлої річки, він побачив кілька десятків струнких пальм і якихось, подібних до фігових, дерев, що, здавалося, теж задихалися від спраги.
– Марево! Чи не галюцинація знов!? – вигукнув він і, напружуючи останні сили, побіг до оази.
За кілька хвилин мандрівник, радісно охопивши стовбур пальми, оглядав свої володіння. Жодної ознаки житла або слідів людини. Ярослав зірвав кілька фіг і з жадобою поїдав цей перший подарунок суворої пустелі.
– Які смачні! Але тут десь під піском повинна бути вода. Інакше не росли б дерева, – міркував він.
Вдень в затінку спека видавалася не такою страшною. Відламавши з дерева сухий сучок, Ярослав почав розривати пісковий і каменистий ґрунт. То була важка і малопродуктивна праця, і він шкодував, що не мав лопати або хоч шматка якоїсь бляхи чи то заліза.