Директор присунувся зі стільцем ближче й сказав півголосом:
– Пане голово, Розенталь збожеволів.
– Розенталь?! – вигукнув Г. X. Бонді.
Директор невесело кивнув головою.
– Зробився ортодоксальним іудаїстом. Ударився в талмудичну містику, в кабалу. Пожертвував десять мільйонів на сіонізм. Недавно жахливо посварився з доктором Губкою. Той, бачте, записався в “чеські брати”[16].
– Вже й Губка!
– Так. Я гадаю, що цю заразу в наше правління заніс Махат. Ви не були на останньому засіданні, пане голово. То було страхіття – всі до самого ранку говорили тільки на релігійні теми. Губка запропонував, щоб ми передали свої заводи робітникам. На щастя, проголосувати про це забули. Всі були наче подурілі.
Пан Бонді гриз нігті.
– Слухайте, що мені з ними робити?
– Гм... А що тут зробиш? Це “якийсь епідемічний невроз. Уже й у газетах дещо проскакує, правда, всі газети заповнені самим карбюратором, і ні на що більше не лишається місця. Безліч випадків релігійного екстазу. Якась психічна інфекція, чи що. Я недавно бачив доктора Губку: він коло Промбанку проповідував перед натовпом щось у такому дусі, щоб ми просвітили свої душі й торували шлях богу. Страшенні дурниці говорив. І навіть творив чудеса. З Форстом – те саме. Розенталь зовсім здурів. Міллер, Гомола й Колатор виступили з пропозицією про добровільну бідність. Уже й правління скликати не можна. Це ж справжня божевільня, пане голово. Доведеться вам самому давати раду всьому.
– Пане директоре, це ж просто жах! – прошепотів Г. X. Бонді.
– Атож. Ви чули про Цукробанк? Там охопило зразу всіх службовців. Повідкривали каси й заходились роздавати гроші всім, хто прийде. І навіть палили банкноти пачками на вогнищі, розкладеному в головному касовому залі. Якийсь “релігійний більшовизм”, сказав би я.
– В Цукробанку? А там нема нашого карбюратора?
– Є. Для центрального опалення. Цукробанк був перший, що придбав його. Тепер поліція закрила банк. Бо, ви знаєте, і адміністрацію, і навіть директорів захопило.
– Пане директоре, я забороняю продавати карбюратори банкам.
– Чому?
– Забороняю, і квит! Хай топлять вугіллям!
– Трохи запізно. Всі банки вже встановлюють нашу систему опалення. А тепер ми монтуємо його в парламенті й усіх міністерствах. Центральний карбюратор на Штваніці вже готовий, він має освітлювати всю Прагу. П’ятдесятикілограмовий велетень, розкішний двигун. Післязавтра о шостій годині його урочисто введуть в дію. Мають бути присутні президент, староста Праги, магістрат і представники МЕАТ. Ви повинні прийти. Насамперед ви.
– Боронь боже! – перелякано вигукнув Бонді. – Ні, ні, нізащо в світі. Я не піду.
– Треба, пане голово. Ми ж не можемо послати туди Розенталя або Губку. Адже то буйні божевільні. Вони б там наговорили бозна-чого. Тут ідеться про репутацію фірми. Староста міста має підготовану промову на честь нашого витвору. Прибудуть представники дипломатичного корпусу й закордонної преси. Велике свято. Як тільки на вулицях засвітиться світло, повсюди військові оркестри заграють туш, співатимуть хори співочого товариства “Глаголь”, Кржижкрвського, Дедрасбора[17], учительський хор, буде фейєрверк і салют – сто один гарматний постріл, ілюмінація Празького Граду і ще бозна-що. Пане голово, ваша присутність там необхідна.
Г. X. Бонді стомлено підвівся.
– Боже, о боже, якщо можеш, – зашепотів він, – звільни мене від чаши сієї...
– То підете? – допитувався невблаганний директор.
– Боже, боже, нащо ти покинув мене!
РОЗДІЛ VIII. На землечерпалці
На Влтаві, трохи вище Штеховиць, нерухомо стояла у вечірньому присмерку землечерпалка МЕ-28. Начеплені на безкінечний ланцюг ковші вже перестали виносити нагору холодний пісок із влтавського дна; вечір був теплий і тихий, пропахлий свіжоскошеною травою та подихами лісу. На північному заході ще світилась спокійна жовтогаряча вечірня заграва. Серед віддзеркаленого у воді неба де-не-де зблискувала божественною іскрою хвилька: сяйне, зашумить і розтане в фосфоричній гладіні.
Від Штеховиць плив до землечерпалки човен; плив поволі проти бистрої течії, чорний на тлі ясної річки, ніби жук-плавунець.
– Хтось до нас їде, – спокійно мовив матрос Кузенда, що сидів на кормі землечерпалки.
– Двоє, – трохи перегодя докинув механік Брих.
– Я вже знаю хто, – сказав пан Кузенда.
– Ота парочка зі Штеховиць, – відказав Брих.
– Піду заварю їм кави, – вирішив пан Кузенда й спустився вниз.
– Так, так, дітки! – загукав пан Брих до човна. – Лівіше! Лівіше! Дівчино, давайте мені руку, отак! І гоп – нагору!
– Ми з Пепиком... – почала дівчина, опинившись на палубі. – Ми... ми хотіли...
– Добривечір, – привітався молодий робітник, що піднявся на палубу вслід за нею. – А де ж пан Кузенда?
– Пан Кузенда варить каву, – відповів механік. – Сідайте. Дивіться, ще хтось сюди пливе. Це ви, пекарю?
– Я! – озвався голос. – Добривечір, пане Брих. Везу вам поштаря та пана лісника.
– Ну, то гайда нагору, брати, – сказав пан Брих. – Як пан Кузенда зварить каву, так і почнемо. Хто ще приїде?
– Я, – почулося з-за борту землечерпалки. – Я, Гудец, хочу вас послухати.
– Здорові були, пане Гудец, – сказав механік униз. – Піднімайтесь нагору, тут є драбинка. Зачекайте, я вам подам руку, пане Гудец, ви ж тут іще не були.
– Пане Брих, – гукали ще якісь люди з берега, – пошліть по нас човна, гаразд? Ми хочемо до вас!
– Змотайтеся по них, ви, там унизу! – сказав пан Брих. – Хай кожному дістанеться слова божого. Брати й сестро, сідайте, сідайте. Тут чисто, відколи в нас поставили кальбуратор. Брат Кузенда принесе вам кави, та й почнемо. Здорові були, хлопці. Лізьте нагору. – Потім пан Брих нахилився над люком, драбинка в якому вела вниз, у нутро землечерпалки. – Агов, Кузендо, на палубі десятеро!
– Гаразд, – озвався знизу приглушений голос. – Уже несу.
– Ну, то сідайте, – припрошував Брих. – Пане Гудец, у нас тут є сама кава; гадаю, ви не образитесь.
– Та що ви! – запевнив пан Гудец. – Я тільки хотів бачити ваше... вашу... ваше засідання.
– Наші молитовні збори, – спокійно поправив його Брих. – Розумієте, тут ми всі брати. Треба вам знати, пане Гудец: я був алкоголік, а Кузенда вдарився в політику, і ось раптом зійшла на нас благодать. І оці брати й сестра, – він показав рукою круг себе, – їздять до нас щовечора молитись про такий самий духовний дар. Осьде у пекаря була ядуха, а Кузенда його зцілив. Ну, пекарю, розкажіть, як воно було.
– Кузенда поклав на мене руки, – тихо, екстатично промовив пекар, – і враз у мене в грудях розлилося таке тепло. Знаєте, так, наче щось усередині луснуло, і я почав так дихати, наче по небу літав.
– Стривайте, пекарю, – поправив його Брих. – Кузенда не накладав рук. Він і сам не знав, що творить чудо. Він тільки зробив на вас рукою отак-о, а ви тоді сказали, що можете дихати. Ось як воно було.
– І ми були при тому, – докинула дівчина з Штеховиць. – У пана пекаря тоді було сяйво навкруг голови. А мені потім пан Кузенда замовив сухоти, правда, Пепику?
Юнак із Штеховиць підтвердив:
– Це чистісінька правда, пане Гудец. Але те, що сталося зі мною, ще дивніше. Я не був порядний, пане Гудец; я вже й у тюрмі сидів – за крадіжку та й ще за дещо, розумієте? Ось пан Брих може вам сказати.
– Та це пусте, – махнув рукою Брих. – Вам тільки благодаті бракувало. Але тут, у цьому місті, пане Гудец, діються дивні речі. Та ви, мабуть, і самі відчуваєте. Брат Кузенда вміє гарно про це говорити, бо він колись ходив на мітинги. Дивіться, він уже йде.
Усі обернулись до люка, що вів з палуби в машинний відділ. З того люка виринула бородата фізіономія з вимушеною, розгубленою усмішкою, мов у людини, яку підпихають ззаду, а вона вдає, ніби нічого не діється. Кузенду вже було видно до пояса – в обох руках він держав великий лист бляхи, на якому стояли кухлики та консервні бляшанки. Він якось непевно всміхався і все піднімався вгору. Уже видно було його ступні на рівні палуби, а пан Кузенда все піднімався зі своїми кухликами. Аж на висоті півметра над люком він спинився, перебираючи ногами: вільно висів у повітрі й видимо намагався дістати ступнями палубу.
Панові Гудецу здавалося, що це сон.
– Що з вами, пане Кузендо? – вигукнув він майже злякано.
– Нічого, нічого, – заспокоїв його Кузенда, відштовхуючись ногами від повітря, і пан Гудец згадав, що колись, як він був малий, у нього над ліжечком висів образок ушестя господнього і на тому образку Христос та апостоли отак самісінько висіли в повітрі, веслуючи ногами, але без такого збентеженого виразу.
Раптом пан Кузенда сіпнувся вперед і поплив, поплив у вечірньому повітрі над палубою, немовби його ніс лагідний вітрець. Часом він піднімав ногу, ніби хотів ступнути вперед, та видимо боявся за свої кухлики.
– Будьте ласкаві, – візьміть цю каву, – сказав він квапливо.
Механік Брих підняв обидві руки й забрав у нього лист із кухликами. Тоді Кузенда звісив ноги, схрестив руки на грудях, зависнувши нерухомо, з ледь схиленою набік головою, і почав:
– Вітаю вас, брати. Не бійтеся, що я літаю. Це тільки знак. Панночко, ви беріть отой кухлик, що з квіточками.
Механік Брих роздавав кухлики та бляшанки. Ніхто не важився щось сказати; ті, хто ще не бував тут, зацікавлено дивились на Кузендину левітацію. Старші гості помалу сьорбали каву, а між ковтками ніби молились.
– Уже випили? – трохи перегодя спитав Кузенда й широко розплющив бляклі, сповнені екстазу очі. – Ну, то я почну. – Тоді прокашлявся, хвильку помовчав і справді почав: – У ім’я отця! Браття і сестро, ми зійшлися для молитви на цій землечерпалці, де нам являється благодать. Я не буду відсилати геть безвірників та глузівників, як роблять спірити. Пан Гудец прийшов як безвірник, а пан лісник тішився, що побачить кумедію. Вітаю вас обох, але щоб ви знали, як я бачу вас наскрізь завдяки тій благодаті, то ви, ліснику, дудлите горілку й проганяєте вбогих людей з лісу, і батькуєте їх, коли треба й коли не треба. Не робіть так. А ви, пане Гудец, іще більший шахраюга, таж ви самі добре знаєте, про що я кажу, а гарячкуватий аж занадто. Віра вас направить і спасе.
На палубі панувала глибока тиша. Пан Гудец, похмурий, не підводив очей. Лісник хлипав, шморгав носом і тремтячою рукою налапував кишеню.
– Я знаю, пане ліснику, – ласкаво мовив згори Кузенда, – що вам хочеться закурити. То закуріть собі. Ви тут у себе вдома.
– Рибки, – зашепотіла дівчина, показуючи рукою на гладінь Влтави. – Диви, Пепику, як ті коропці припливли послухати.
– То не коропці, – озвався осяяний благодаттю Кузенда. – То дергуни, чи окуні. А ви, пане Гудец, не мучтеся своїми гріхами. Гляньте на мене: я ні про що не дбав, тільки про саму політику. А я вам кажу, що й це гріх. А ви, ліснику, не плачте, я ж не хотів вас уразити. Хто раз спізнав благодать, той бачить людей наскрізь. Брих, адже правда, що ви читаєте в душі кожного?
– Читаю, – потвердив пан Брих. – Он пан поштар саме думає, що якби ви та помогли його донечці. У неї золотуха, правда, поштарю? Пан Кузенда їй поможе, тільки приведіть її сюди.
– Кажуть – “забобони”, “забобони”... – мовив Кузенда. – Браття, якби мені перше хто був сказав про бога, я б із нього тільки посміявся. Такий був зіпсутий. А коли нам тут, на землечерпалці, поставили отой новий двигун, що без пального крутиться, то вся брудна робота відпала. Еге ж, пане Гудец, це перше чудо, що тут сталося: той кальбуратор усе робить сам, наче має людський розум. І землечерпалка оця пливе сама собою, куди має плисти, і дивіться, як міцно стоїть на місці. Он гляньте, якорі ж підняті. Вона стоїть без якорів, а тоді знову пливе сама туди, де треба чистити дно, і сама пускається до роботи, і сама перестає. Нам, себто Брихові й мені, й за холодну воду братись не треба. І хай мені хто скаже, що це не чудо. А коли ми це діло побачили, правда ж, Бриху, то зачали міркувати, і врешті нам стало ясно. Це божа землечерпалка, це залізна церква, а ми тут ніби священики. Адже колись у давнину господь бог являвся людям у джерелах або, як у стародавніх греків, у дубах, а часом і в жінках, то чом це він не може явитись і в землечерпалці? Чого б то йому гребувати машиною? Машина бува чистіша за черницю, а в Бриха тут усе начищено, мов у буфеті в доброї господині. Це я так, між іншим. І, щоб ви знали, бог не такий безконечний, як кажуть католики. Він має в поперечнику метрів із шістсот, а по краях уже слабший. Найсильніший він отут, на землечерпалці. Тут він творить чудеса, а на березі тільки посилає осяяння та навертає до віри; а в Штеховицях, коли вітер свіжий, чути лише такі святі пахощі. Тут повз нас пропливали веслярі з “Блискавки” та з Чеського веслярського клубу, і на них усіх теж зійшла благодать. Отака сила в нього тут. А чого той бог від нас хоче, це можна тільки відчути отут, усередині, – виголосив Кузенда, патетичним жестом показуючи на серце. – Я знаю, що він не терпить політики й грошей, великого розуму, гордості, пихи, знаю, що він страшенно любить дітей і тварин, що він дуже радіє, коли ви сюди приходите, і що він схвалює добрі діла. Він великий демократ, браття. Нам, тобто Брихові й мені, пече руки кожен гелер, поки не купимо на нього кави для всіх. У ту неділю було тут душ кількасот, і на обох берегах сиділи, то знаєте, кава у нас примножилася так, що на всіх вистачило, та ще яка була кава! Але то, браття, все тільки знаки. Найбільше чудо – це те, що він робить з нашими почуттями. Так тобі гарно тоді буває, що аж мороз поза спиною біжить. Часом здається тобі, ніби ось-ось помреш від любові та щастя, ніби ти – одне ціле з отією водою, що внизу, і з усіма тваринками, і з землею та камінням, або немов тебе колихає на руках якийсь велетень і до серця пригортає – ну, словами й не розкажеш. Усе довкола співає й бринить, ти розумієш усі німі мови, і воду, і вітер, і все бачиш, як воно одне з одним і з тобою пов’язане, враз усе розумієш краще, ніж якби в книжці читав. А іншим разом зійде на тебе, немов падучка, так що й піна на губах виступить. А інколи воно наростає помалу, але пройме тебе до останньої жилочки. Брати й сестро, нічого не бійтеся: он сюди пливуть два жандарі, щоб нас розігнати, бо ми, мовляв, недозволене зборище. А ви спокійно чекайте та покладіться на землечерпального бога.
Було вже темно, але вся палуба землечерпалки й обличчя людей світилися ніжним сяйвом.
– Агов! – гукнув чоловічий голос. – Є там пан Кузенда?
– Тут! – промовив Кузенда херувимським голосом. – Піднімайтесь сюди, брати жандарі! Я знаю, що на мене заявив шинкар із Штеховиць.
На палубу піднялися два жандарми.
– Котрий з вас Кузенда? – спитав старший чином.
– Це я, – відказав Кузенда, підносячись трохи вище. – Прошу, пане вахмістре, йдіть сюди, нагору.
І враз обидва жандарми теж піднеслись у повітря й попливли вгору до Кузенди. Їхні ноги розпачливо намацували якусь опору, руки хапались за невідчутне повітря, чути було їхній частий, здушений віддих.
– Не бійтеся, жандарі, – велично промовив Кузенда, – молітеся вслід за мною: “Боже-отче, ти, що втілився в це судно...”
– Боже-отче, ти, що втілився в це судно... – хрипким голосом повторив старший жандарм.
– Боже-отче, ти, що втілився в це судно! – заголосив пан Гудец, падаючи навколішки, і до нього приєднався хор голосів.
РОЗДІЛ IX. Свято
Редактор Циріл Кевал, місцевий репортер празьких “Лідових”, того дня надів чорний костюм і зразу по шостій годині вечора подався на Штваницю, щоб написати репортаж про урочисте відкриття нової Центральної карбюраторної електростанції для освітлення Великої Праги. Він пропхався крізь юрби цікавих, що затопили весь Петрський квартал, і крізь три ряди охорони проник аж до невеличкої бетонної споруди, обвішаної прапорами. З середини споруди чути було лайку монтажників – вони, звісно, не впоралися вчасно і тепер квапилися надолужити згаяне. Вся електростанція була схожа більше на громадську вбиральню. Біля неї, замислений, трохи схожий на заглиблену в філософські роздуми чаплю, походжав старенький редактор Чванчара[18] з газети “Село”.