РОЗДІЛ XI. Перша сутичка
Яким чином це сталося, й досі не з’ясовано; але саме в той час, коли невеличка фабрика інженера Марека (Бржевнов, Міксова, 1651) була зайнята детективами і оточена ланцюгом поліції, якісь невідомі особи вкрали Мареків дослідний карбюратор. І найстаранніше розслідування не змогло виявити й сліду вкраденої машини.
А трохи згодом Ян Біндер, власник каруселі, прийшов до торговця старим залізом на Гаштальському майдані купити нафтовий двигунчик для своєї каруселі та оркестріону. Крамар запропонував йому великий мідний циліндр з маховиком і сказав, що це дуже дешевий двигун: буцімто в нього засиплеш трошки вугілля, і, він працюватиме цілі місяці. Яна Біндера пойняла якась дивна, просто-таки сліпа довіра до мідного циліндра, і він купив його за три сотні. А потім сам відвіз візочком до своєї каруселі, що з поламаним двигуном стояла край Зліхова.
Ян Біндер скинув піджак, зняв з візочка мідний циліндр і, тихо насвистуючи, взявся до робота. Замість маховика насадив на вал шків, на шків накинув пас і вивів його на інший вал, що одним кінцем мав приводити в дію оркестріон, а другим – карусель. Потім намастив втулки, штовхнув один шків і з руками в кишенях, випнувши губи, щоб засвистіти, став – у самій футболці в широку смужку – й замислено почав чекати, що ж буде далі. Шків тричі обернувся й зупинився, а потім затремтів, заколивався й почав неквапливо, поважно обертатись. Оркестріон задзвенів усіма бубонцями, засвистів усіма голосниками, і карусель пробудилася зі сну, зарипіла всіма з’єднаннями й плавно розкрутилася: срібні торочки заіскрилися, білі коні з чапраками, в червоній збруї ніби налягли на хомути, тягнучи свої князівські карети, здиблений олень, з дико-застиглими очима, помчав по колу, лебеді, з гордо вигнутими шиями, потягли за собою білі з блакитним човни; виблискуючи, виграваючи музикою, розкручувала карусель свою райську красу перед нерухомими очима трьох грацій, намальованих на оркестріоні, завороженому власною музикою.
Ян Біндер стояв, так само випнувши груди, з руками в кишенях, і дивився на свою карусель мов сновида, зачарований чимсь новим і прекрасним. Він уже був не сам. Заплакане, зашмаркане дитя, що тягло за руку юну няньку, зупинилося перед каруселлю, широко розплющені очі, роззявлений ротик, усе заціпеніло від подиву. І мала нянька теж витріщила очі й стояла наче вві сні. Карусель крутилась, дивно пломеніючи, велична, урочиста, як свято: вона то кружляла з шаленою швидкістю, то гойдалася, мов корабель, вантажений прянощами Індії, то пливла, мов золота хмарка, високо в небі. Здавалось, наче вона підноситься вгору, відірвавшись від землі, ніби вона горить і співає. Ні, то співає оркестріон: ось із нього ллються радісні жіночі голоси, а на них сиплеться сріблястий дощ звуків арфи, а ось гуде праліс, чи, може, орган, а з глибин пралісу випурхують птахи й сідають тобі на плечі, золоті сурми звістують вступ переможця або й цілого війська, що блискає вогненними мечами. А хто ж це співає такий урочистий гімн? Тисячі людей махають зеленими гілочками, розкривається небо, і під гуркіт барабанів на землю лине спів самого бога.
Ян Біндер підносить руку, але карусель раптом зупиняється й схиляє свої обійми назустріч дитині. Дитина дибає до каруселі, мов до отвореної брами раю, а нянька мов сновида йде за нею й садовить її в човник, запряжений лебедями.
– Сьогодні задарма, – сказав Біндер хрипким голосом; забринів-заспівав оркестріон, і карусель розкрутилась, ніби підносячись до небес. Ян Біндер аж захитався: що це? Адже то вже не карусель крутиться, то вся земля обертається довкола. Зліховська церква описує велетенські еліпси, подольський санаторій пливе разом з Вишеградом і поволі завертає на другий берег Влтави. Так, уся земля обертається навколо каруселі, кружляє швидше й швидше, немов турбіна; тільки карусель стоїть твердо посередині, плавно гойдаючись, наче корабель, по палубі якого проходжаються білі коні, олені, лебеді й мале дитя, що веде за руку няньку, а другою ручкою гладить тварин. Ох, так, земля шалено крутиться, і тільки карусель – утішний острівець спокою та спочинку. І Ян Біндер, заточуючись, бо йому млоїть під серцем від цього вирування землі, піднімає руки, шкандибає до каруселі, хапається за стовп і виплигує на спокійний поміст.
Тепер йому видно, що землю аж трясе, що по ній котяться хвилі, як по розбурханому морю. А з будинків вибігають перелякані люди, махають руками, спотикаються і падають, немов на величезному розкрученому колесі. Біндер, міцно держачись за стовп, нахиляється до них і горлає: “Сюди, людоньки, сюди!” І люди бачать, що осяйна карусель спокійно зависла над розвихреною землею, і, спотикаючись, поспішають до неї. Біндер, не пускаючися стовпа, подає їм вільну руку й витягає їх із зелених хвиль: дітей, бабусь, літніх чоловіків, – і ось вони вже стоять на помості каруселі, зводять дух після такого переляку й дивом дивуються, побачивши, як довкола кружляє весь світ. Уже всіх Біндер повитягав нагору, але он ще бігає чорний цуцик, скавулить від страху і хоче вистрибнути на поміст, але земля обертається навколо каруселі швидше й швидше. Тоді Біндер присідає навпочіпки, простягає руку вниз, хапає цуцика за нашийник і піднімає до себе.
І ось уже оркестріон заграв подячний гімн. Та музика звучала, як хор урятованих жертв корабельної аварії, в якому грубі голоси матросів зливаються з дитячою молитвою; над розшалілою бурею здіймається мелодійна веселка (в сі-мінорі), а небо розкривається блаженним мерехтінням піццикато на скрипках. Урятовані на Біндеровій каруселі стоять мовчки, поскидавши шапки, жінки ворушать губами, шепочучи молитву, а діти, вже забувши пережитий жах, наважуються погладити рукою мордочку оленя чи пружну шию лебедя. Білі коні поблажливо дозволяють дитячим ніжкам вибиратись на їхні сідла; лиш декотрий заірже та розважно гребне копитом. Земля довкола крутиться вже повільніше, і Ян Біндер, високий, у смугастій футболці, починає невміло говорити:
– Отак, людоньки, зійшлися ми тут, покинувши всю мирську колотнечу та метушню. Тут мир божий серед бурі, тут ми в мирі божому, наче в постелі. Це знак, що треба втікати з мирського виру й шукати притулку в обіймах бога, амінь!
Отакі речі говорив Ян Біндер, а люди на каруселі слухали, наче в церкві. Врешті земля зупинилась, оркестріон заграв тихий благочестивий фінал, і люди посплигували з каруселі. Біндер ще нагадав, що все це задарма, і відпустив їх, навернених і очищених. А коли десь під четверту годину вийшли на прогулянку матусі з маленькими дітками та старенькі пенсіонери між Зліховом і Сміховом, знову розбринівся оркестріон, і земля почала кружляти, і знову Ян Біндер урятував усіх на помості каруселі та заспокоїв доладною проповіддю; о шостій годині йшли робітники з роботи, о восьмій повиринали закохані парочки, та ще й по десятій прийшли гультяї з шинків і кінотеатрів; усіх по черзі захоплювало кружляння землі, усі рятувались у блаженному лоні каруселі, всіх покріпляли для майбутнього життя відповідні слова Яна Біндера.
Після цілого тижня такої спасенної діяльності Біндерева карусель покинула Зліхов і рушила понад Влтавою проти води – до Хухлів і до Збраслава, а потім до Штеховиць. У Штеховицях вона працювала вже чотири дні з величезним успіхом, навертаючи людей до бога, коли раптом сталася досить непевна пригода.
Ян Біндер саме докінчив проповідь і, благословивши, відпустив своїх неофітів. Нараз із темряви виступив якийсь чорний, безмовний натовп, на чолі його йшов бородатий чоловік. Він підступив упритул до Біндера й сказав, стримуючи роздратування:
– Спаковуйте ваше манаття, чуєте? А то...
Біндерові неофіти, почувши ту погрозу, вернулись до свого вчителя. Біндер, відчувши за спиною своїх людей, твердо відказав:
– Коли рак свисне.
– Тихше, добродію, – остеріг його ще один розлючений чоловік. – З вами говорить пан Кузенда.
– Облиште його, пане Гудец, – сказав бородань. – Яз ним і сам упораюся. Я вам ще раз кажу: спаковуйте свій мотлох, а то я вам у ім’я бога потрощу його.
– А ви, – відказав Ян Біндер, – ідіть додому, а то я вам у ім’я бога зуби повибиваю.
– Падло! – вигукнув механік Брих, продираючись крізь натовп наперед, – хай-но спробує!
– Браття, – лагідно мовив Кузенда, – поговорімо по-доброму. Біндере, ви тут витворяєте якісь паскудні чари, і ми цього не стерпимо так близько від нашої землечерпальної святині.
– Шахраї ви з вашою святинею, – твердо відказав Біндер.
– Що ви сказали?! – вражено вигукнув Кузенда.
– Шахраї ви з вашої святинею.
Те, що було далі, важко змалювати в усій послідовності. Здається, перший рвонувся в бійку пекар з Кузендиного табору, але Біндер садонув його кулаком по голові. Лісник ударив Біндера прикладом рушниці в груди, але вмить ту рушницю вирвали йому з рук, і якийсь юнак із Штеховиць (із Біндерового табору) вибив нею передні зуби Брихові й збив капелюх з пана Гудеца. Поштар (Кузендин) учепився в горлянку якомусь парубійкові з Біндерових людей. Біндер кинувся рятувати свого, але дівчина зі Штеховиць налетіла на нього ззаду і вкусила за плече, де у пана Біндера був витатуюваний чеський лев. Хтось із Біндерових людей вихопив ножа, Кузендин натовп нібито сахнувся назад, але менша його частина кинулась на карусель і відламала роги оленеві, а одному з лебедів відкрутили горду шию. Карусель застогнала, нахилилась, і покрівля з неї зсунулась на забіяк. Кузенду вдарило стовпом, і він знепритомнів. Усе те діялось у тиші й темряві. Коли надбігли люди розбороняти, у Біндера була зламана ключиця, Кузенда лежав без тями, Брих випльовував зуби, а дівчина зі Штеховиць істерично ридала. Решта розбіглися.
РОЗДІЛ XII. Приват-доцент
Молодий, усього п’ятдесятип’ятирічний учений, доктор філософії Благоуш, приват-доцент кафедри порівняльної теології в Карловому університеті задоволено потирав руки, сідаючи за стіл, на якому лежав нарізаний аркушами письмового формату папір. Не задумуючись написав назву: “Релігійні прояви останніх днів”, далі почав статтю словами: “Дискусія про визначення поняття “релігія” триває ще з часів Ціцерона”, – а потім замислився. “Цю статтю, – міркував він, – я пошлю до “Часу”[21]. Постривайте, шановні колеги, якої вона бучі наробить! Як мені пощастило, що саме тепер спалахнула оця релігійна пошесть! Стаття буде надзвичайно актуальна. Газети писатимуть: “Наш молодий учений доктор філософії Благоуш опублікував вельми глибоке дослідження” і так далі. А потім мені нададуть екстраординарну професуру, і Регнер лусне від злості”.
Молодий учений знову потер зморшкуваті руки, аж радісно захрускотіли суглоби, і заходився писати. Коли надвечір господиня квартири прийшла спитати, що він хотів би на вечерю, він дійшов уже до шістдесятої сторінки й саме писав про отців церкви. О двадцять третій годині (на сто п’ятнадцятій сторінці) сформулював власне визначення поняття релігії, в якому було на одне слово більше, ніж у визначенні його попередника; потім коротко розглянув (з кількома полемічними випадами) методи точної теології, і на цьому закінчився короткий вступ до його статті.
Невдовзі після півночі наш доцент уже писав: “Саме останнім часом спостерігаються різні релігійні та культові явища, що заслуговують на увагу точної теології. Хоча, безперечно, головне її завдання – вивчити релігійні явища у давно вимерлих народів, одначе й жива сьогоднішня дійсність може дати сучасному (підкреслив доктор Благоуш) дослідникові всякі відомості, які mutatis mutandis[22] проллють певне світло на стародавні культи, приступні лише для здогадів”.
Потім за газетними повідомленнями й усними свідченнями він описав кузендизм, у якому виявив сліди фетишизму, а також тотемізму (землечерпалка як тотемічний бог Штеховиць). У біндеристів він констатував культову спорідненість із дервішами-танцівниками та з давніми органічними культами. Торкнувся подій під час урочистого відкриття електростанції й вельми дотепно зіставив їх з культом Вогню в парсів[23]. У релігійній громаді Махата він побачив риси аскетизму й факірства; навів різні випадки ясновидіння та чудесного зцілення, які дуже переконливо порівняв з чаклунством у давніх негритянських племен Центральної Африки. Досить докладно сказав про психічну заразливість та масовий гіпноз; навів з історії процесії флагелантів[24], хрестові походи, хіліазм[25] і малайський амок. Пояснив релігійні рухи останнього часу з двох психологічних позицій: як патологічні явища у дегенерованих істериків і як колективну психічну епідемію серед забобонних інтелектуально неповноцінних мас; в обох, випадках підкреслив атавістичну появу примітивних культових форм, анімістично-пантеїстичний та шаманський ухили, релігійний комунізм, що нагадував анабаптистів, і взагалі ослаблення розумової діяльності на користь найгрубіших забобонних, чаклунських, окультних, містичних та ідоловірських інстинктів.
“Не нам вирішувати, – писав далі доктор Благоуш, – до якої міри йдеться тут про шарлатанство та спекуляцію на людській забобонності; при науковому дослідженні напевно виявилось би, що гадані чудеса сьогоднішніх тавматургів[26] – це всього лиш давно відомі фокуси зі спритністю рук та навіюванням. З цього погляду рекомендуємо поліційним органам та психіатрам звернути увагу на нові “релігійні громади”, секти та гуртки, які виникають день у день. Точна теологія обмежується констатацією, що всі ці релігійні прояви по суті своїй є варварським атавізмом і мішаниною найархаїчніших культових елементів, які підсвідомо живуть у народній фантазії; вистачило кількох фанатиків, шарлатанів та явних маніяків, щоб під поверховою плівкою цивілізованості в населенні Європи прокинулись ті доісторичні мотиви релігійних вірувань...”
Доктор Благоуш устав з-за письмового столу; він саме дописав триста сорок шосту сторінку своєї статті, але ще не відчував утоми. “Треба придумати якесь ефектне закінчення, – подумав він. – Кілька думок про поступ і науку, про підозрілу поблажливість влади до релігійного обскурантизму, про необхідність виступити єдиним фронтом проти реакції тощо”.
І молодий учений, окрилений натхненням, пішов до розчиненого вікна і, зіпершись на підвіконня, виглянув у тиху ніч. Було вже пів на п’яту ранку. Доктор Благоуш дивився на темну вулицю, ледь щулячись від холоду. Скрізь було мертво, жоден вогник не світився в людських житлах. Приват-доцент звів очі до неба; воно вже почало бліднути, але ще іскрилося зірками, в безмірній величі. “Як давно я не дивився на небо, – подумалось ученому. – Боже, вже більш як тридцять років не дивився!”
Враз чоло йому обвіяв приємний холодок, ніби хтось узяв його голову в чисті-пречисті, прохолодні руки. “Я такий самотній, – тужно подумав старий чоловік. – Весь час Такий самотній! Так, погладь мене трошки по голові; ох, уже тридцять років ніхто не клав мені долоні на чоло!”
Ціпеніючи й тремтячи, стояв доктор Благоуш коло вікна. “Тут щось є, – раптом відчув він у солодкому й тужному захваті. – О боже, адже я тут не сам! Чисті руки мене обнімають, хтось є, коло мене; якби ж воно так і зосталося!”
Коли б трохи згодом господиня ввійшла до доцентового кабінету, то побачила б, що він стоїть перед вікном, знявши вгору обидві руки, закинувши голову назад, із виразом справжнього екстазу на лиці. Та ось він затремтів, розплющив очі і наче сновида вернувся до письмового столу.