“Але, з другого боку, нема сумнівів, – писав він швидко, не дбаючи про зв’язок з уже написаним, – що в наші часи бог може виявляти себе тільки в примітивних культових формах. Сучасний занепад віри порвав зв’язки з давнім релігійним життям; бог мусить починати спочатку, навертаючи нас до себе, як колись дикунів; він насамперед є ідолом і фетишем; він – божок роду, клану або племені; він оживлює природу і діє через чаклунів. Таким чином з доісторичних форм і простуючи до вищих ступенів. Можливо, що нинішня релігійна хвиля розщепиться на кілька напрямків, з яких кожен домагатиметься гегемонії на шкоду іншим. Не виключено, що ми стоїмо перед добою релігійних війн, які своїм шаленством і запеклістю перевершать хрестові походи, а масштабами – останню світову, війну. В нашому безбожному житті царство боже не збудується без великих жертв і догматичних конфліктів. І все ж я кажу вам; віддайтесь Абсолютові всім єством своїм, вірте в бога, хоч би в який спосіб промовляв він до. вас! Знайте, що він уже приходить, щоб зробити з нашої землі, а може, і з інших планет нашої сонячної системи вічну божественну імперію, царство Абсолюту. І ще раз кажу вам: покорітеся!”
Ця стаття приват-доцента Благоуша таки була надрукована. Правда, не вся: редакція опублікувала тільки частину його розвідки про новітні секти та закінчення з обережною приміткою, що ця праця молодого вченого, безперечно, характерна для нинішніх настроїв.
Сенсації стаття Благоуша не справила, бо її затьмарили нові події. Тільки інший молодий учений, приват-доцент філософії доктор Регнер, перечитав ту статтю з величезним інтересом, а потім заявив у різних місцях:
– Благоуш неможливий. Абсолютно неможливий. Ну скажіть, будь ласка,, як може людина, що сама вірить у. бога, наважитись професіонально писати про релігію?
РОЗДІЛ XIII. Літописець виправдовується
А тепер дозвольте літописцеві Абсолюту звернути вашу увагу на його скрутне становище. Насамперед, якраз цей, тринадцятий розділ він пише, усвідомлюючи, що це нещасливе число матиме фатальний вплив на ясність і повноту його розповіді. Щось у цьому осоружному розділі переплутається, будьте певні! Правда, автор міг би, не моргнувши оком, написати: “Розділ XIV”, але уважний читач тоді почував би себе так, ніби у нього вкрали тринадцятий розділ. І слушно: адже він заплатив за всю розповідь! Зрештою, коли ви боїтеся числа тринадцять, можете пропустити цей розділ; запевняю вас, багато світла на темну історію “Фабрики Абсолюту” він однаково не проливає.
Та інші сумніви літописця тяжчі. Я так зв’язно, як лишень зумів, змалював вам виникнення і процвітання фабрики; звернув вашу увагу на дію кількох карбюраторних казанів у пана Махата, в “Промбанку” на упицькій текстильній фабриці, на Кузендиній землечерпалці й на Біндеровій каруселі; на трагічному ви; падку з Благоушем показав заразливу дію на відстані, спричинену вільним розтіканням Абсолюту, що, очевидно, почав загрозливо поширюватися, хоча й без видимого плану.
А тепер зважте, що від початку всієї історії вже вироблено бозна-скільки тисяч карбюраторів усіляких типів. Поїзди, літаки, автомобілі та кораблі, споряджені цим найекономічнішим двигуном, лишали позад себе цілі хмари Абсолюту – як раніше зоставляли за собою тільки пилюку, дим та сморід. Зважте, що тисячі фабрик у всьому світі вже повикидали старі парові казани і встановили у себе карбюратори, що сотні міністерств і установ, сотні банків та бірж, універсальних магазинів, експортних товариств, ресторанів, готелів, казарм, шкіл, театрів, робітничих клубів, тисячі редакцій, спілок, кабаре, житлових будинків опалювалися найновішим карбюраторним центральним опаленням марки МЕАТ. Зважте, що до концерну МЕАТ приєдналися з усім гамузом заводи Стіннеса і що американський Форд розпочав серійне виробництво, яке день у день вивергало в світ тридцять тисяч готових карбюраторів.
Так, зважте, будь ласка, все це і згадайте, який вплив справляв Кожен з досі представлених вам ближче карбюраторів. Помножте цей вплив на сто тисяч, і ви вмить зрозумієте становище літописця. Який радий він був би мандрувати разом з вами за кожним новозродженим карбюратором, дивитися, як його вантажать на віз, дати жмут сіна або грудочку рафінаду масивним коням з царствено широкими крупами, які на деренчливій підводі-площадці везуть на фабрику новий мідний циліндр; як радо він власними руками допомагав би його встановлювати, давав поради монтажникам, а потім чекав, коли він почне обертатись; як би потім жадібними очима ловив на людських обличчях, коли ж “оте” вже почне на них діяти, коли Абсолют проникне до них усередину носом, вухами чи ще там кудою і почне розкладати їхню зашкарублу природу, ламати їхні нахили, лікувати їхні моральні виразки; як він переоре їх своїм глибоким плугом, розпалить, роздрібнить, переродить; як відкриє перед ними неймовірний, а проте такий по-людському природний світ чудес, екстазу, навіяння, осяяння й віри! Бо знайте: літописець сам перед вами признається, що йому не до снаги бути істориком. Там, де історик у ступі чи то під пресом своєї історичної ерудиції, евристики, дипломатики, абстрагування, синтезу, статистики та інших історіографічних винаходів стискає тисячі й сотні тисяч дрібних, живих, індивідуальних подій у якусь густу, пластичну речовину, яка зветься “історичний факт”, “соціальне явище”, “культурна течія” чи взагалі “історична правда” і з якої можна виліпити й сформувати що завгодно, там літописець бачить лише поодинокі події і навіть впадає в замилування ними. Ось, приміром, він мав би прагматично, в її еволюції, узагальнено описати й пояснити релігійну течію, що охопила весь світ перед 1950 роком: свідомий цього грандіозного завдання, він заходжується збирати “релігійні явища” тих часів; і раптом на цьому евристичному шляху натрапляє на приклад Яна Біндера, колишнього естрадного актора, що в смугастій футболці мандрує зі своєю атомною каруселлю від села до села. Звичайно, історичне узагальнення велить літописцеві абстрагуватись від смугастої футболки, від каруселі, ба навіть і від самого Яна Біндера і зберегти як “історичну суть”, як науковий екстракт тільки констатацію, що “релігійний феномен з самого початку захоплював найрізноманітніші верстви суспільства”. Та що ж – тут літописець мусить зізнатися, що він не може абстрагуватись від Яна Біндера, бо зачарований його каруселлю, і навіть ота смугаста футболка цікавить його більше, ніж якась “узагальнена риса”. Хоч це, безперечно, цілковита наукова неспроможність, пусте дилетанство, вузький історичний кругозір, називайте як завгодно, але якби літописець міг піддатися своїм особистим нахилам, то він помандрував би за Яном Біндером далі, аж до Будейовиць, потім на Клатови, до Пльзеня, до Жлутиць і далі; тільки з великим жалем він покинув Біндера в Штеховицях і помахав йому вслід рукою: “Прощавай, мій славний Біндере, прощавай, карусель: більше ми не побачимось”.
Господи, таж я так само покинув Кузенду з Брихом на влтавській землечерпалці! Я б залюбки пробув з ними ще багато-багато вечорів, бо я люблю Влтаву і взагалі текучу воду, а особливо вечори й ночі над водою, і безмірно прихилився серцем до пана Кузенди й пана Бриха; що ж до пана Гудеца, поштаря, лісника та парочки зі Штеховиць, то я вірю, що й вони варті того, щоб познайомитися з ними ближче, – так само, як кожен, як кожен з вас, як кожна жива людина. Але тим часом я мушу поспішати далі, і мені заледве лишається хвилинка, щоб махнути їм услід капелюхом. Прощавайте, пане Кузендо, на добраніч вам, пане Брих, дякую вам за той єдиний вечір на землечерпалці. І з вами я мушу розлучитися, пане докторе Благоуш. Я б охоче прожив з вами багато років і змалював усе ваше життя, бо хіба й життя приват-доцента не може бути на свій лад цікавим і багатим? Ну, хоч передайте вітання вашій господині.
Все, що існує на світі, варте уваги.
Тому я й хотів би проводжати кожен новий карбюратор на його шляху; я, а зі мною ви й познайомились би з усе новими й новими людьми, а це справа, завжди варта заходу: хоч би крізь шпаринку заглянути в їхнє життя, збагнути їхнє серце, спостерігати, як народжується в кожному з них віра й благодать, пробути чимдовше біля нових чудес людської святості – ото було б діло для мене! Уявіть собі жебрака, голову правління акційного товариства, директора банку, машиніста, офіціанта, рабина, майора, репортера економічної рубрики, коміка з кабаре, взагалі всі види людських професій. Уявіть собі скнару, ласолюбця, розтелепу, скептика, тишка, кар’єриста, – всілякі різновиди людських характерів; отож скільки різних, безмежно розмаїтих, незвичайних і дивовижних прикладів та виявів релігійної благодаті (або, коли хочете, отруєння Абсолютом) можна було б спіткати, і як цікаво було б розглянути кожен з них! Скільки існує ступенів віри – від звичайної побожної людини до фанатика, від покутника до чудотворця, від неофіта до полум’яного апостола! Осягти все це! Всьому подати руку! Та марна річ: це ніколи не буде зроблене, і літописець, що зрікся честі по-науковому продистилювати весь цей історичний матеріал, з тугою відвертається від окремих подій, які йому не судилося змалювати.
Якби я міг ще трошечки затриматись біля святої Елен! Якби я не мусив зрадливо покинути Марека, що лікує свої нерви в Шпіндельмюле! Якби я міг відкрити, що робиться в невтомному мозку промислового стратега – пана Бонді! Нічого не вдієш: тепер уже Абсолют затопив світ і став масовим явищем, і літописець, із жалем оглядаючись назад, мусить наважитись і приступити до підсумкового опису соціальних і політичних процесів, що неминуче настали.
Що ж – вступімо в нове коло фактів.
РОЗДІЛ XIV. Земля достатку
Літописцеві (а напевне, й багатьом із вас) не раз бувало так, що, коли він – хай там уже з яких причин – дивився на нічний небосхил та на зорі й усвідомлював у німому подиві їхню неймовірну численність і не менш неймовірну віддаленість та величину, й казав собі, що кожна ця світла крапка – то цілий велетенський вогненний світ або ціла жива планетна система і що таких крапок, можливо, цілі... ну, скажімо, більйони; або коли він дивився з високої гори (зі мною так було в Татрах) на розпростертий перед ним краєвид і бачив унизу луки, ліси, гори, а. перед носом густий ліс та траву, все те без міри буйне, сплутане, жадібне до життя і страхітливо багате ним, а в траві бачив безліч квітів, жучків, метеликів, і всю цю божевільну щедрість подумки множив на обшири, що стелились перед ним аж бозна-куди, а до тих обширів додавав мільйони інших обширів, не менш буйних і багатих, які становлять поверхню нашої Землі, – тоді літописцеві не раз бувало, що він у таку хвилину згадував про творця й казав собі:
“Коли все це хтось зробив чи створив, то треба сказати відверто: це жахливе марнотратство. Щоб комусь проявити себе Творцем, зовсім не обов’язково було творити всього таку несамовиту силу. Надмір – це хаос, а хаос чимсь схожий на безтямність чи сп’яніння. Так, людський розум торопіє від надмірності цього творчого акту. Всього створеного просто забагато. Божевільне безмежжя, якого не можна осягти думкою. Звичайно, той, хто від свого народження безмежний, той в усьому звик до великих масштабів і не має відповідного мірила (бо кожне мірило має своєю умовою скінченність) або, скоріше, не має взагалі ніякого мірила”.
Будь ласка, не сприймайте цих слів за блюзнірство. Я тільки хочу виразити несумірність між людським розумом і космічною щедрістю. Ця безцільна, буйна, просто-таки гарячкова зайвина всього сущого являється, тверезому окові скоріше як нестриманість, ніж як свідоме й методичне творення. Оце й усе, що я хотів з усією скромністю сказати, перше ніж ми вернемось до суті справи.
Вам уже відомо, що цілковите спалювання, винайдене інженером Мареком, майже довело присутність Абсолюту в будь-якій матерії. Можна уявити собі приміром так (звичайно, це тільки гіпотеза), що перед створенням усього існував лише Абсолют як Безмежна Вільна Енергія. Ця Вільна Енергія з якихось важливих фізичних чи моральних причин заходилася творити; вона стала Робочою Енергією і в точній відповідності з законом інверсії перейшла в стан Безмежної Зв’язаної Енергії; вона ніби загубилась у результатах своєї праці, тобто в створеній матерії, в якій і перебувала ніби заворожена в латентній формі. Це важко зрозуміти, та що я вдію...
І ось тепер, шляхом цілковитого спалювання матерії в атомному двигуні Марека, як здається, ця Зв’язана Енергія була звільнена, позбавлена матеріальних пут, що. Її зв’язували; вона стала Вільною Енергією, або ж активним Абсолютом – так само вільним, як перед створенням світу.
Якби раптом одночасно спалити до кінця весь космос, то міг би повторитися первісний творчий акт і це був би безперечний кінець світу, абсолютна ліквідація, яка б дала змогу заснувати нову всесвітню фірму “Космос-2”. Проте, як ви знаєте, в Марекових карбюраторах матеріальний світ спалювався тільки кілограмами. Абсолют, вивільнюваний отак потрошечку, або ж не почував себе досить сильним, щоб знову зразу взятися творити, або, може, не хотів повторюватись; одне слово, він чомусь вирішив виявити себе двома способами: одним – традиційним, а другим – явно новітнім.
Традиційний спосіб, яким Абсолют почав реалізувати себе, був, як ви вже знаєте, релігійний. То були всілякі навіювання, навернення, моральні ефекти, чудеса, левітація, екстаз, пророцтво, а головне – віра в бога. Тут Абсолют удерся в особисте й культурне життя людства шляхами вже второваними, але в небувалих досі масштабах. Через кілька місяців його дії на світі не лишилось майже жодної людини, яка б – хай навіть тимчасово – не відчула релігійного імпульсу, яким Абсолют заявляв свою претензію на її душу. До цієї психологічної чинності Абсолюту ми ще вернемося пізніше, коли буде потрібно змалювати її катастрофічні наслідки.
Другий прояв існування Абсолюту приніс у світ щось зовсім нове. Нескінченна Енергія, яка колись була зайнята створенням світу, тепер ударилась – очевидно, з огляду на інші умови – у виробництво. Вона не творила, зате виробляла. Замість чистого творення вона стала до верстатів. Вона перетворилась у Безмежного Робітника.
Уявіть собі, що на якійсь фабриці – скажімо, цвяховій – замість парової машини поставили карбюратор, як найекономічніший двигун. Абсолют, що безперестанку витікав з атомного мотора, завдяки природженій кмітливості за один день, так би мовити, зрозумів спосіб виробництва і з усією невгамовною жадобою діяльності – чи, може, й честолюбством – кинувся виробляти: він почав самостійно робити цвяхи. А як уже розходився, то його неможливо було спинити. Верстати, не керовані ніким, вивергали цвяхи. Запаси металу, наготовлені для виробляння цвяхів, прут за прутом піднімалися, пливли в повітрі і вкладались у відповідні металообробні верстати. На перший погляд це було моторошне видовище. Коли скінчився матеріал, залізо почало само виступати з землі, ґрунт довкола фабрики пітнів чистим залізом, ніби виссаним з глибин земної кори; потім те залізо здіймалось десь так на метр над землею і пливло до верстатів якимсь конвульсивним, нерівним рухом, ніби його щось підпихало туди. Завважте, будь ласка: хоч я й кажу: “залізо здіймалось” і “залізо пливло”, але всі очевидці описують своє враження так, ніби залізо підіймала силоміць якась невидима, але невблаганна могуть із таким явним і зосередженим зусиллям, що аж страх брав; усе видимо робилося з жахливою натугою. Можливо, хтось із вас бавився спіритизмом і бачив “крутіння столів”, то він підтвердить, що стіл підіймався не з якоюсь нематеріальною легкістю, а з конвульсивним зусиллям: він потріскував у всіх своїх з’єднаннях, стрясався, спинався дибки, а тоді підскакував угору, ніби піднятий силою, яка вперто змагалася з ним. Але як змалювати моторошні німі зусилля, що примушують залізо підійматися з глибин землі, збиватися в прути й сунути до машин, які розрубують прути на цвяхи! Прути звиваються, мов батоги, опираються силі, що пхає їх уперед, бряжчать і скрегочуть у тиші, в нематеріальній німоті, що моцюється з ними. Всі тогочасні свідчення відзначають, моторошність того видовища; це справді-таки чудо, але не думайте, ніби чудо – це щось казково легке, що це іграшки: мені здається, в основі справжнього чуда лежить страшне, виснажливе напруження. Та хоч би з якою натугою працював Абсолют, а найдужче приголомшувала в цьому новому занятті продуктивність роботи: коли вже говорити про виробництво цвяхів, то одна-єдина цвяхарна фабрика, захоплена Абсолютом, вивергала безперестану день і ніч стільки цвяхів, що їх нагорталось на подвір’ї цілі гори, які згодом валили огорожі й засипали вулицю.