Він не договорив. Маска фальшивої європейської люб’язності вмить зникла з обличчя раджі. Очі його так блиснули, що Боден поперхнувся і зблід.
– Дозволю собі думати, що ви також розумієте всю відповідальність ваших слів, сер! – обірвав він Бодена. – Я вважав би для себе вкрай образливою навіть думку вашу про те, що я, – він зробив особливий наголос на слові “я”, – сказав щось таке, що не зовсім відповідає дійсності.
Усі зрозуміли: розмова закінчена і більше вони нічого від раджі не доб’ються. Розставання було значно холодніше і більш натягнуте, ніж зустріч.
Спускаючись мармуровими сходами, які утопали в килимах і квітах, Боден тихо сказав Джейн, щоб утішити її і себе:
– Не сумуйте, Джейн, Аврелій, мабуть, знову втік. Це, звичайно, дуже прикро, але ми все ж не сьогодні-завтра знайдемо його. Далеко він не зале... не забіг.
Джейн зітхнула.
– Раджа не хоче розлучатися з літаючим юнаком. Він, напевне, приховує його в себе, – сказав Пірс Доталлеру, коли вони вже йшли парком уздовж невисокої кам’яної огорожі. Та ми піднімемо на ноги всіх, якщо треба буде, дійдемо до віце-короля і доб’ємося обшуку в палаці і видачі Аврелія.
Доталлер думав про щось своє. Пірс ішов мовчки попереду всіх.
До слуху Пірса раптом долинув голос із-за огорожі. Кілька слів, сказаних на мові хіндустані, змусили його зупинитися і прислухатися до розмови.
Посеред вулиці стояв підмітальник, біля нього – худий старик і дівчина-підліток.
– Нехай у наступному народженні я буду останнім гадом, коли я брешу! – вигукнув підмітальник, мабуть збентежений недовірою. – Я розповідаю із слів чоловіка, який сам, своїми руками зв’язав літаючу людину і кинув її за наказом раджі в бездонний колодязь.
Старик махнув рукою і, хворобливо зморщивши обличчя, глухо мовив:
– Кінець усьому. Ходімо, Лоліта!
Але дівчина не зрушила з місця. Вона безумними очима поглянула на старика, потім твердо сказала:
– Він не може вмерти!.. Він сказав: “Чекай мене, Лоліта”, – і я чекатиму його...
– Що там, містер Пірс? – гукнув Доталлер, підходячи до Пірса. Але, глянувши на його зблідле обличчя, з тривогою сказав, понижуючи голос: – Що трапилося?
– Нічого, нічого... Припадок серця. У мене це буває... Зараз мине.
Доталлер дивився на нього недовірливо.
Увечері, коли до під’їзду готелю вже було подано автомобіль, Пірс вирішив, що йому нічого далі приховувати таємницю. Він сказав Бодену:
– Містер Боден! Нам більше нема про що сперечатись. Аріеля-Аврелія Гальтона немає в живих. Його вбито за наказом раджі.
І Пірс розповів про почуту ним розмову.
За стіною раптом почувся голосний крик. О, ці зрадливо тонкі стіни індійських провінціальних готелів!
Пірс і Боден застали Джейн у сльозах.
На крик прибіг Доталлер. Дізнавшись про те, що сталося, він ледве стримував радість. Усе обернулося для нього якнайкраще!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ. ВЛАДИКА РОЗГНІВАНИЙ
Анат, якого Аріель витяг з колодязя, був сином чоловіка з алмазом – Мохіти, першого радника й улюбленця раджі.
Бути улюбленцем раджі дуже вигідно. Раджа Раджкумар володів скарбами, загальної суми яких він навіть сам добре не знав. Мало кому з європейців відомо, що деякі індійські раджі – це перші багатії світу, в порівнянні з якими прославлені мільярдери – Ротшільди, Моргани, Рокфеллери, Вандербільди – бідні люди. Віками, з покоління в покоління, раджі збільшували своє багатство, яке складалось, головним чином, з коштовного каміння та золота.
Про всі ці багатства мало хто знає лише тому, що раджі не мають потреби продавати свої алмази, а коли б і виникла така потреба, то це не завжди й можливо: на світовій біржі небагато покупців на такі камені, як “Великий Могол” або “Регент”. Нерухоме майно цих багачів – палаци, маєтки – також велике. Але за своєю цінністю його не можна порівняти з цими купами брильянтів та алмазів.
Не дивно, що раджі можуть нагороджувати своїх улюбленців так, як ніколи не могли нагороджувати своїх фаворитів наймогутніші й найбагатші королі Європи.
Але благовоління і любов раджі треба заслужити догоджаннями. Подібно до всіх людей, що проводять бездіяльне життя в замкнутому світі, як писав Вольтер – “у світі без обріїв”, раджа найбільше боявся нудьги, хоч і мав непогану освіту, чудово володів англійською мовою, його дружина, Шьяма, говорила по-французьки, як парижанка. Разом з нею раджа кілька разів відвідував Європу – Лондон, Париж, Берлін. Але фраки й смокінги після вільного і легкого національного одягу, театри й раути, європейська кухня, весь уклад життя були для нього незручними, розваги – чужими. І він квапив дружину з від’їздом.
Дома, виконавши обряд очищення, скинувши незручний одяг, Раджкумар полегшено зітхав і почував себе щасливим. У легкому шовковому халаті він годинами лежав на тахті. Хлопчик-слуга обвівав його пальмовим віялом. Раджа брав куплені в Європі книги і журнали, вибирав “якнайлегший” роман і заглиблювався в читання.
Європейцем можна бути і в Індії!
Він був у своєму роді “освічений абсолютист”. Належав до релігійного товариства “Брамо-Самадж”, не поклонявся ідолам, не дуже старанно виконував обтяжливі релігійні обряди, їв дичину, яку готував повар-мусульманин, стежив за книжковими новинками, читав філософські книги, однаково погоджуючись і з Руссо і з Ніцше. Любив бути в товаристві сагибів і дружив з ними.
Провалявшись два-три дні з новою книгою, він раптом починав відчувати, що змія нудьги знову заповзає в його серце.
І тут на сцену з’являвся Мохіта, який до тонкощів вивчив свого владику.
– Що нового, Мохіта? – питав раджа, недбало кидаючи книгу на килим. Мохіта “брав прах від ніг владики”, в пишномовних висловах вітав його і коротко доповідав про господарчі справи, про нові угоди, укладені з сагибами та селянами, про надходження арендної платні, про стягнення з несправних боржників.
Але сьогодні раджа неуважно слухав його і перебивав, повторюючи запитання:
– Що в тебе нового, Мохіта?
– Трупа хлопчиків і дівчаток підготувала нові танці.
Раджа згадав паризький канкан, посміхнувся:
– Старе. А втім, покажи.
Мохіта ляснув у долоні, оксамитова завіса на високому склепінні біля дверей розсунулась, і в кімнату, видзвонюючи зап’ястями, бубонцями й дзвіночками, вбігли дівчатка, оповиті легким газом, і хлопчики в барвистих убраннях. Під звуки флейт вони почали танцювати. їх рухи були граціозні, на переляканих обличчях застигли посмішки.
– Старе, – ще раз повторив раджа і махнув рукою.
Флейти змовкли, діти перестали танцювати, збившись докупи, як переляканий гурт овечок.
Раджа почав розповідати Мохіті про канкан, в яких костюмах виступають жінки, які викидають антраша – “розумієш, ноги вище голови, і всі оборки – “фіть!” – і він наказав зробити дівчаткам такі костюми, – пишні спідниці, каблуки високі, – і навчити їх канкана. Спантеличений Мохіта вклонився.
– Іще що в тебе є?
– Танець горбанів, кривих і сліпих.
Це було нове.
– Покажи.
Діти вибігли, не приховуючи радості, що все обійшлося добре: ніхто не наказав шмагати або посадити в підземелля на хліб і воду, що траплялося нерідко.
Залунали глухі звуки барабана, і в кімнату, кульгаючи, падаючи, спотикаючись і охкаючи, вбіг натовп людей незвичайного вигляду, в химерних костюмах з кольорових клаптиків. Мохіта не гаяв часу у відсутність свого владики. Де він тільки розкопав цих виродків? Горбані з великими головами і ротами, як у жаб, наскакували на кривих, збивали з ніг своїми горбами, падали, сліпі стукалися лобами і з вереском хапалися за забите місце, гриміли барабани...
Раджа реготав. Мохіта сяяв.
– Поклич раджину Шьяму! – вигукнув раджа.
Раджина з’явилася в модному паризькому платті ы туфлях на надзвичайно високих каблуках. Глянула на танцюючих, вона вигукнула:
– Чарівно! – і раптом, сівши на підлогу, обнявши коліна, нестримно засміялася, так розгойдуючи головою, що її зачіска розтріпалася.
Раджа зняв з пальця перстень з величезним діамантом і кинув Мохіті, який підхопив сяючий подарунок на льоту і низько вклонився.
Один сліпий, збитий з ніг горбанем, упав навзнак. Ударившись головою об виступ колони, він заволав найсправжнісіньким чином, а потім крикнув:
– О, щоб ви здохли, прокляті мучителі!
Обличчя раджі вмить потемніло, як і обличчя Мохіти: коли хмара затьмарює сонце, на землю лягають тіні.
– Це він не на тебе, володарю, а на горбанів! – поквапливо заявив Мохіта.
Але раджа, одвернувшись до стіни, пробурмотів із злістю:
– Сто канчуків! І геть від мене.
Усі пішли. Добре, що Мохіта встиг одержати перстень. Але володар розгнівався. Мохіта наказав слугам додати сліпому і від себе сто канчуків. Цього було цілком досить, щоб звільнити нещасного від усіх злигоднів, які ще могло принести йому життя.
Мохіта досадував. Адже він припас для раджі ще кілька номерів. Голі раби, озброєні залізними палицями з кігтями на кінці. Раджа особливо любив цю розвагу. Коли раби починали ранити один одного і кров обливала їх смагляві тіла, прихильника Руссо охоплював справжній азарт, очі його спалахували, ніздрі роздувалися.
– Бий його! Дряпай! Сильніше! Так! Так!.. – заохочував він своїх гладіаторів і бував дуже засмучений, коли один з них мертвим падав на землю і гра припинялася.
В запасі було й полювання на тигрів. Підготовлено чудового слона з величезними іклами, до яких були прикріплені гострокінцеві мідні коронки.
Проте раджа сьогодні більше не кликав Мохіту, і той мало не збожеволів, думаючи, чим повернути собі милість владики.
У цей саме час і трапилася пригода з його сином. Коли слуга повідомив Мохіті, що його син упав у колодязь, він побіг туди і сам бачив, як Аріель прилетів з вулиці, спустився в колодязь і витяг хлопчика.
Про сина Мохіта не турбувався. Це була дитина від його першої, вже не любимої дружини, а він їх мав три.
Але літаюча людина вразила Мохіту.
Мохіта не роздумував над тим, що являє собою літаюча людина – чи надприродну істоту, чи новий вид фокусничання. Головне, це зовсім незвичайне, нове видовище, новий номер. З літаючою людиною, хто б вона не була, не страшно з’явитися перед грізні очі владики. Побачивши таке чудо, раджа про все забуде, і Мохіта поверне його прихильність.
Тож Мохіта розпорядився зв’язати літаючого юнака, хоч би він був самим втіленим Крішною.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ. МИР ВІДНОВЛЕНО
Мохіта вів зв’язаного і оточеного слугами Аріеля в палац чорним ходом повз кухні, наповнені чорними, шоколадними і шафрановими, напівголими, в білих ковпаках поварами. Вони піднялися вузькими сходами на другий поверх, поминувши жіночу половину палацу, зенан, де галасливо гралися під наглядом слуг діти. В одній кімнаті літня жінка глянула на Аріеля крізь окуляри, з одного боку прив’язані до вуха червоною ниткою. Підлога другої кімнати була заслана синіми й білими доріжками та килимами, на яких лежали розкидані подушки з барвистих шовкових тканин. На низенькій кушетці сиділа дівчина з накинутим на голову кінцем блакитного шарфа. Плечі її судорожно здригалися. На коліна падали великі сльози. Поряд з дівчиною стояв старик у білому одязі, на лобі в нього був знак касти з червоної і жовтої глини. Старик суворо вичитував дівчині, може, такій же полонянці, як і Аріель.
Критою, з легкими примхливими колонами галереєю, що відкривала вид на дзеркально-спокійне озеро, вони перейшли на половину раджі. Величезні зали з склепіннями, вкритими ліпними орнаментами, з колонами і нішами, вимережаними арабесками, фантастичними квітами, звірами й птахами, змінювались, як у химерному калейдоскопі. Аріелю іноді здавалося, що все це він бачить у сні. Сильно пахло аттаром – запашним маслом з розчином есенції далматської троянди і пряним духом квітучих олеандрів, які стояли у великих вазах, оздоблених блискучою кольоровою глазуррю. Від ароматів і строкатості в Аріеля почало паморочитися в голові.
– Стійте тут, – наказав Мохіта слугам, що охороняли Аріеля, коли вони підійшли до пурпурової завіси з золотими кільцями.
За завісою чувся чийсь гнівний голос. Слуга смикнув за кінець вірьовки, що зв’язувала руки Аріеля. Аріель зупинився.
Мохіта з хвилюванням прослизнув за завісу.
Кланяючись до землі, він почав наближатися до раджі, обличчя якого дедалі більше хмурніло. Крім цього обличчя, Мохіта нічого не бачив.
– Я тебе не кликав, Мохіта! Чому ти прийшов? – суворо спитав раджа.
Мохіта, все ще принизливо кланяючись і звиваючись усім тілом, підійшов до владики і щось прошепотів йому на вухо. На обличчі раджі з’явився вираз подиву, недовір’я, цікавості, знову подиву і знову недовір’я.
Мохіта хвилюючись стежив за цією зміною.
“Тільки б не вигнав!” – думав він.
– Добре. Покажи його. Але якщо ти обдурюєш мене, то пам’ятай: твої дружини сьогодні ж надінуть біле вбрання вдів!
Мохіта, не дослухавши раджу, кинувся за завісу і наказав увести Аріеля.
Юнак увійшов у зал і в першу хвилину був засліплений. Яскраве проміння сонця проникало звідкись згори і грало на золоті стін, колон, виблискувало на коштовному камінні, яким був усіяний одяг людей, що стояли біля легких витих колон. На малинових килимах і подушках, під синім пологом, лежав величезний злиток золота, виблискуючи райдугою.
Опам’ятавшись, Аріель побачив: те, що він вважав за злиток золота, було самим раджею в золотім убранні. Діаманти і алмази на його одязі, очевидно, коштували мільйони, а на лобі виблискував такий величезний діамант, що його важко було навіть оцінити.
Раджа був темношкірий, з плоскуватим носом і товстими, майже негритянськими губами чоловік, хоч у його жилах текла, як стверджували родовідні записи, кров найчистішого індуса.
Своїми чорними блискучими очима раджа мовчки вп’явся в Аріеля. Тільки школа Дандарата допомогла Аріелю витримати цей погляд.
Потім раджа поглянув на людей, що оточували його. їх одяг міг позмагатися в яскравості й строкатості з оперенням павичів і папуг.
Раджа наказав Аріелю підійти ближче.
Слуги підштовхнули юнака в спину.
– Хто ти? – спитав раджа.
Аріель, ще не вирішивши, як йому поводитися, мовчав,
– Хто ти? – перепитав раджа по-англійськи, думаючи, що Аріель не знає мови хіндустані.
Юнак, як і раніше, мовчав.
Мохіта, в свою чергу, задав те ж запитання мовами бенгалі, маратхі, потім з арійських мов перейшов на дравідські – телугу, таміль, нарешті на тібето-бірманські... Той же результат.
Раджа насупився і сказав:
– Він або глухий, або впертий. Проте я змушу його говорити! – І очі його блиснули. – Ти вмієш літати? – спитав раджа, переходячи знову на хіндустані.
Мохіта не витримав і, підійшовши до Аріеля, вдарив його в потилицю:
– Та говори ж, осел, якщо не хочеш зовсім втратити мову!
Уста Аріеля здригнулись, але він нічого не сказав. Він вирішив: коли прикинеться глухим і не покаже, що вміє літати, – його, можливо, відпустять.
Раджа вирвав з рук слуги віяло, яким той обвівав його, і кинув на Мохіту, затупотів ногами, заревів:
– Негідник! Привів мені якогось йолопа!..
– Змилуйся, владико життя мого! – вигукнув Мохіта, падаючи перед раджею навколішки. – Я не брехав! Запитай їх, – він показав на слуг, – запитай мою дружину Бінтьяба-сіні. Всі бачили, як ця людина чи дух у плоті літав! Накажи бити його канчуками, і він заговорить і полетить!
– Йому не уникнути канчуків, але поки що матимеш їх ти! – Раджа ляснув у долоні.
Завіса праворуч від трону розсунулась. Біля раджі з’явився величезний кучерявий чоловік, як ебенове дерево, з канчуком-семихвісником у руці, завжди готовий виконати наказ владики.
Раджа мовчки показав на Мохіту. Кат, з свистом змахнувши канчуком, ударив. Мохіта, лежачи на підлозі, несамовито заверещав і весь скоцюрбився, підібгавши руки й ноги.