Аріель випростався і раптом сказав:
– Припиніть це! Так, я можу літати!
Канчук ката застиг у повітрі, а раджа з переляку відкинувся на подушки, потім закричав до слуг:
– Тримайте міцніше вірьовку! Якщо полетить, усім вам голови позриваю!
Аріель опустився на підлогу. Мохіта охав, але обличчя його сяяло. Гроза минула! Він підвівся рачки і сів тут же на підлозі.
– Хто ти? – знову спитав раджа, не без страху дивлячись на Аріеля.
Аріель найбільше побоювався того, що його можуть відправити назад у Дандарат, і тому сказав:
– Я не знаю, хто я і звідки прийшов.
Раджа був зовсім спантеличений.
– Як же так ти не знаєш? Ти ж залетів у мій парк з вулиці. Ну, а раніше де ти був?
– Я про це знаю стільки ж, скільки знає новонароджене немовля. Я усвідомив себе на вулиці, звідки прилетів. – Аріель говорив перше-ліпше, що йому спадало на думку.
– Але звідки ж ти знаєш про новонароджених немовлят? – спитав раджа.
Аріель збентежився, не знаючи, що відповісти.
– Ти, здається, плутаєш, – сказав раджа. Але в його голосі вже не було гніву.
Літаюча людина глибоко вразила його уяву. З цією чудесною людиною треба бути обережнішим. І потім, яке надбання! Ні фараони, ні наймогутніші імператори й королі не мали такої іграшки! Якби тільки приручити цього двоногого птаха!..
– Як тебе звуть?
Аріель подумав і відповів:
– Сіддха.
Це було ім’я одного з духів індуської міфології.
– Сіддха? Хай буде Сіддха, – сказав після паузи раджа.
– Найвсемилостивіший владико! – нагадав про себе, оживши, Мохіта.
Раджа кинув на нього ласкавий погляд і сказав:
– Скарбник видасть тобі крор рупій... І сімсот лаків[10] рупій... за сім шрамів на тілі, які ти дістав.
Мохіта вклонився до землі. Стільки тисяч рупій раджа, звичайно, не дасть йому, та все ж не залишить без нагороди.
– Послухай, Сідха, залишайся у мене, і ти не жалкуватимеш.
В залу ввійшла раджина Шьяма.
Шьяма була в національному вбранні. Золотий обруч художньої карбованої роботи прикрашав чоло і був прикріплений до чорного волосся шпилькою з великими каменями смарагдів і кривавих рубінів, масивне намисто кованого золота облягало шию, на ногах низько спускалися платинові обручі з брязкальцями. На ній було яскравозелене плаття, як і належить правовірній, і руки її від пліч до кистей вкривали золоті зап’ястя, перев’язані шовковими шнурками, що підтримували також і ламкі скляні браслети, спущені на кисті рук. Серед усіх цих оздоб тубільної роботи на руках раджини було кілька золотих браслетів з коштовними каменями роботи найкращих паризьких ювелірів.
Дивлячись на неї, важко було собі уявити, що ця жінка, схожа на казкову царицю, вміє ходити в європейських платтях і туфлях на високих каблуках.
– Послухай, Шьяма... – сказав раджа. – Мохіта роздобув мені чудо.
При цьому вірний наперсник почав усміхатися й кланятися. Раджа вже був у доброму настрої і хотів загладити свій вибух гніву похвалою Мохіті в присутності дружини.
– Дивись, цей юнак уміє літати, – говорив він далі, вказуючи на Аріеля пальцем з нанизаними до середнього суглоба перснями.
– Так це він! Я вже чула, що він врятував Аната. Його треба винагородити за це, – сказала Шьяма, наближаючись до Аріеля. – Чому він зв’язаний? Бідолаха!.. І який гарний!.. Розв’яжіть йому руки! – наказала вона слугам.
– Розв’яжіть руки, але обв’яжіть вірьовкою навколо тіла, – поспішив сказати раджа, неспокійно засовавшись на подушці. – І тримайте міцніше кінець вірьовки!.. Ну, а тепер, Сіддха, покажи, що ти вмієш.
Цього разу Аріель почав зараз же підійматися в повітря. Слуги поступово попускали вірьовку, ніби від прив’язаного аеростата. Аріель піднявся до високої стелі і почав описувати кола, розглядаючи ліпні оздоби.
Раджа з цікавістю і занепокоєнням стежив за ним, відкинувшись на подушки. Шьяма стала віддалік, щоб краще бачити, і стежила за літаючою людиною – обличчя її зблідло від хвилювання.
– Дивовижно! – вигукнула вона.
– Досить, Сіддха! Спускайся.
Аріель спустився.
– Що все це означає? – спитала схвильована Шьяма. – Хто він? Бог? Людина?
– Сіддха не хоче сказати нам про це, – відповів раджа. – Але він скаже і житиме в нас. Правда ж, Сіддха? І ти не полетиш від нас? Бог ти чи людина, але тобі й на небі не буде так добре, як у мене. Не полетиш?
– Ні!
– Ну от і чудово. Але, – не ображайся тільки, – поки що ми все ж таки наглядатимемо за тобою.
– Ти, може, голодний, Сіддха? – дружелюбно спитала Шьяма. Аріель поглянув на неї з вдячністю. Про це могла подумати тільки жінка.
Та Аріель трохи помилився: Шьяма була доброю жінкою, але, задаючи це запитання, вона мала приховану думку: “Боги не потребують їжі”. І своєю відповіддю Сіддха відкриє свою сутність – божеську чи людську.
– Так, я виголодався, – просто відповів Аріель, посміхнувшись.
“Не бог!” – подумала Шьяма.
А раджа півголосом давав Мохіті найсуворіші і найточніші вказівки про те, як берегти і доглядати Сіддху.
На закінчення, знявши з пальця два персні, раджа кинув їх Мохіті.
Мир було відновлено.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ. ЗГОДЕН
Аріеля відвели в кімнату, розташовану поряд з спальнею раджі. Раджа хотів, щоб Сіддха був якнайближче до нього.
До літаючої істоти приставили дванадцять слуг, так наче він був принцем крові. А втім, слуги разом з тим і стерегли полоненого.
З низькими поклонами вони запропонували панові Сіддсі прийняти ванну з пахучими есенціями, одягли його в дороге вбрання, принесли щедрий і смачний обід.
Серед фруктів були рідкісні плоди, в тому числі бірманські мангустани, яких Аріель ніколи не бачив і не знав, як їх їсти. Зніяковілий, він душив і щипав плоди, пробував кусати.
Величний, як брамін, поважний сивий індус, що прислуговував йому за столом, сказав, ховаючи в устах посмішку:
– Розріж їх ножем, пане, і покуштуй те, що міститься всередині.
“Як для бога, то він не так уже й багато знає”, – подумав старик.
Після обіду Аріель із задоволенням ліг на тахті. Смаглявий хлопчик, схилившись над ним, обвівав його віялом. Повз високе, заґратоване вікно пролітали ластівки, і Аріель заздрив їм.
Тут краще, ніж у Дандараті, і все ж він неспокійний. Він уже міг скласти собі уявлення про раджу, який з такою легкістю переходить від ласки до жорстокості. Зараз Аріелю добре, але що чекає його завтра?.. З яким задоволенням він обміняв би цю позолочену клітку на скромну хатину Нізмата! А що думають про нього старик, Лоліта й Шарад? Він зник так раптово... Невже він приречений переходити з однієї клітки в іншу все життя? Чому він не такий вільний, як ластівки? Коли б не ці залізні грати, Аріель полетів би разом з ними в блакитний простір неба.
На протязі дня раджа кілька разів зазирав у кімнату Аріеля, ласкаво питав, чи добре йому, чи задоволений він харчами й слугами.
Раджі не терпілось погратися з новою іграшкою, але Шьяма переконала його не турбувати Сіддху – нехай сьогодні відпочине. А раджа, незважаючи на свій східний деспотизм, багато чим поступався своїй коханій раджині, яка вважалась однією з найкращих і найрозумніших жінок Індії і була йому корисною помічницею в його справах з сагибами. Того, чого не міг добитися від сагибів він, Шьяма легко добивалася кількома влучно сказаними словами й чарівною посмішкою.
І вночі, не раз прокидаючись від легкого шарудіння, Аріель бачив біля себе раджу в халаті й туфлях із загнутими догори носками.
Вранці двері відчинились, увійшов раджа в тому ж халаті, з пачкою газет у руках і, сівши біля Аріеля, сказав:
– Ось ми дещо й узнали про тебе, Сіддха! Я не люблю читати газет, але мій секретар показав мені замітку про літаючу людину. Це, звичайно, ти. І, звичайно, не вчора на дорозі біля мого палацу виник ти в цьому світі... Послухай, Сіддха, чи хто б ти не був, – лагідно і ніжно, мов голуб, воркував раджа. – Довірся мені, і ти не прогадаєш... Ходімо, я покажу тобі дещо. Але я вже попереджав тебе. Не ображайся: поки ми не домовились і не стали друзями, я триматиму тебе на ланцюжку. Мої ковалі і ювеліри працювали цілу ніч і зробили золотий ланцюг. Але він важкуватий і водночас недосить міцний. Довелося зробити залізний з золотим обручем-поясом. Пареш! – гукнув раджа.
Подзвонюючи ланцюгом, увійшов слуга, надів на Аріеля, оперезавши талію, золотий обруч, замкнув його і передав раджі ключ і кінець ланцюга.
– Ходімо! – повторив раджа, міцно тримаючи в руках ланцюг.
Він повів Аріеля нескінченною анфіладою залів, оздоблених золотом, мармуром, слоновою кісткою, майолікою. Скрізь мозаїка, ліплення, інкрустації, вази, статуї, квіти...
Стіни одного залу були поспіль вкриті янтарем, іншого – гірським кришталем, третього – пластинами з слонової кістки. Над дверима висіли величезні слонові ікла в золотій оправі, оздоблені найдрібнішою різьбою.
З “слонового залу” сходи вели вниз.
Вони спускалися довго, аж поки не прийшли в підземелля. Раджа взяв світильник і пішов коридором, освітлюючи шлях. Ще одні сходи, в ще глибше підземелля, і, нарешті, вони зупинилися перед чавунними дверима з литими барельєфами, що зображали фантастичних змій і драконів.
– Ми зараз під озером, яке ти бачив, – сказав раджа і відчинив важкі двері. – Йди.
“Чи не хоче бува раджа посадити мене в підземелля?” – подумав Аріель, входячи в темне приміщення.
Раптом щось клацнуло, і спалахнуло сліпуче світло.
Уздовж стін, під низьким кам’яним склепінням, стояли шкатулки з обкутими міддю кришками. Ці кришки раптом підстрибнули, і перед враженим поглядом Аріеля несподівано постало видовище, яке рідко доводиться бачити людині. Одні шкатулки, неначе кров’ю, були наповнені вщерть крупними рубінами, другі – смарагдами кольору морської води, в третіх райдугою виблискували алмази та діаманти... Тут були скриньки з топазами, хризолітами, перлами, бірюзою, агатами, сапфірами, гранатами, хризопразами, аквамаринами, турмалінами... Червоні, блакитні, чорні, зелені, жовті, блискучі і матові камені...
Далі стояли невеликі скрині із злитками золота, золотим піском, сріблом, платиною.
Здавалося неймовірним, що стільки скарбів зібрано в одному палаці, у однієї людини.
– Ти розумієш, Сіддха, що означає це красиве каміння і золото? Це влада над людьми. Один камінець У руку – і перший-ліпший чиновник-сагиб зробить усе, що я забажаю... Я вже давав їм немало таких камінців. Камінець трохи більший – і віце-король Індії зробить усе, що я захочу, камінець ще більший – і сам король Великобританії надсилає мені з люб’язними листами грамоту на титул сера. Я покажу їх тобі. Так ось, Сіддха, хто б ти не був, яке б не було твоє минуле, я зможу залишити тебе, якщо ти сам побажаєш. І ти матимеш у мене те, чого ніде не знайдеш. Подумай. Можеш зараз не давати відповіді. Я прийду до тебе після сніданку.
Вони повернулись у палац.
Аріель залишився сам. Він найбільше боявся знову потрапити в руки Пірса. І ніхто, крім раджі, не зможе захистити Аріеля, якщо Пірс розшукає його. В цьому Аріель не сумнівався. Поки що раджа прихильно ставиться до нього. Чому б і не віддатися в його руки? Лоліта близько, з нею він зуміє побачитись. “Коли ж раджа змінить милість на гнів... – Аріель посміхнувся і підлетів до стелі. – Невже не пощастить полетіти від нього?”
І коли раджа з’явився після сніданку, Аріель правдиво розповів усе, що знав про себе і про школу Дандарата.
Раджа дуже зацікавився його розповіддю і особливо школою.
– А чи немає там ще якихось чудесних юнаків, подібних до тебе? – спитав він.
– Є такі, тіло яких може світитися або видихати аромат, є відгадувачі думок, провісники майбутнього...
– Треба буде неодмінно сказати Мохіті про це. Але ти, юначе, все ж таки чудо з чудес. Отож чи згоден ти залишитися в мене з доброї волі? Якщо згоден, то я зніму грати з вікна і кину в ставок цей ланцюг.
“А коли не буду згоден, ти кинеш у ставок мене”, – подумав Аріель і відповів:
– Згоден. Але як звуть тебе і хто ти?
Раджа розсміявся.
– Ти справді з неба впав. Я раджа Раджкумар. Дозволяю тобі просто називати мене Раджкумаром. Ти все ж таки незвичайна людина, хоч і людина. Я дуже радий, Аріель. Віднині ти користуватимешся цілковитою свободою в межах моїх палаців і парків. Але не далі! Даєш слово?
Аріель подумав про Лоліту, – про неї він не говорив раджі, – хотів попросити дозволу літати в околицях, але вирішив, що з таким проханням звертатися ще рано, і відповів:
– Даю слово.
Раджа був надзвичайно задоволений. Без ланцюга з літаючою людиною можна придумати значно більше забав. Це було головне.
Того ж дня грати з вікна зняли, а ланцюг закинули в озеро.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ. НОВА ІГРАШКА
Можна було подумати, що раджа, охочий до забав, схибнувся на Сіддсі – Аріелі. Він занедбав не тільки справи, але й усі свої улюблені розваги – бої гладіаторів, полювання. З ранку до вечора він проводив час з Аріелем, змушуючи його проробляти різні штуки або придумуючи нові. Аріель покірно і навіть охоче скорявся раджі.
Зібравши в найбільший і найвищий зал усіх своїх домочадців, раджа, розсівшись на подушках, командував:
– Піднімись до стелі, Аріель! Літай колами! Навстоячки! Навлежачки! Швидше! Ще швидше! Перекинься! До мене, Аріель! Візьми мавпу і літай з нею!
Аріель підхоплював мавпу і підіймався. Мавпа несамовито верещала з переляку і рвалася з рук. Глядачі реготали до сліз, і раджа найбільше за всіх. Одного разу мавпа, подряпавши Аріеля, вирвалася з його рук і впала, на щастя, в подушки, та все ж забилася і довго верещала.
Аріель піднімався і з ручними голубами, і з папугами, випускав їх під стелею і ганявся за ними, перекидаючись, як турман.
Доводилося літати і з хлопчиками та дівчатками. Хлопчикам це подобалося, дівчатка верещали не менше, ніж мавпа. Літав він і з блюдами, заставленими ласощами або наповненими квітами, квіти він розкидав глядачам і спритно ловив на льоту.
Коли фантазія раджі на винайдення домашніх розваг вичерпалась, перейшли в парк. Раджі особливо подобався такий номер: Аріель повинен був плавно піднятися з землі на саму верхівку купола палацової вежі, звідти стрімко падати вниз головою в озеро, перед самою водою випростовуватись, ставати на поверхню води і, ступаючи, ніби він іде по воді, повертатися до раджі.
Аріелю самому подобалась ця забава. Він піднімався вздовж стіни, розглядаючи візерунки, ліплення, тріщини, ластівчині гнізда. Мелькали поверх за поверхом, колони, галереї, балкони... Він посміхався до людей, які виглядали з вікон. Одного разу зловив на льоту троянду, кинуту з вікна самою Шьямою. Він кивнув їй головою і вже не випускав квітки.
Так піднімався він усе вище й вище.
І ось він стоїть на верхівці яйцевидного купола, під сонцем, підставляючи груди вітру. Над ним – синє небо, навкруги – безмежний простір. Із свистом проносяться ластівки. Внизу виблискують дзеркала озер і ставків, зеленіють купи дерев і розкішні парки. У ці хвилини йому хотілося співати. Ось так і полетів би геть! Куди?.. До хатини Лоліти! Але не можна... Не зараз... Унизу раджа, маленький, як комашка, вже дивиться, задерши голову, чекаючи стрибка. Час стрибати.
І – дивна річ! – з землі він підіймався спокійно і радісно, але перед стрибком з великої висоти відчував страх, груди стискало. Так, можливо, почуває себе парашутист, побоюється, що раптом парашут відмовить і не розкриється. А що як несподівано відмовить і ця незвичайна здатність літати?
Поборовши інстинкт самозбереження, Аріель кинувся сторч головою і, пролетівши трохи, затримав політ, йому вдалося це. Значить, усе гаразд! І падав уже спокійно.
– Озолотити таку людину мало! – вигукував раджа в захопленні. І вже придумував нову розвагу.
Треба повести Аріеля в мавпятник – так називались руїни старого палацу, де поселилися мавпи. Вони так звикли до людей, що вихоплювали в них їжу, але все ж самі до рук не йшли. Аріель міг би ловити молодих мавп. Скільки буде метушні й сміху!
Або піти з Аріелем полювати на тигрів. Раджа уявляє себе верхи на слоні, тигр кидається на шию слона, і в цей час Аріель згори налітає на тигра і встромляє йому в потилицю ніж...