Отфрід Пройслер
Крабат
З німецької переклав Володимир Василюк
Художник Михайло Євшин
Рік перший
Млин у Козельбрусі
Було це між Новим роком і Святом трьох царів. Крабат, хлопець років чотирнадцяти, і ще двоє лужицьких підлітків-жебраків домовилися разом поколядувати. Їх не обходило те, що його світлість курфюрст Саксонії суворо заборонив волоцюзтво й жебрацтво на своїх землях (на щастя, судді та інші чиновники дивилися крізь пальці на цей указ).
І ось колядники — три царі зі Сходу — ходять від села до села на околиці Гоєрсверди. На шапках — солом'яні віночки-корони. Малий веселун Лобош грає царя маврів: щоранку намазується сажею. Він гордо носить попереду Віфлеємську зірку, яку Крабат прибив до жердини.
Зайшовши на подвір'я, хлопці стають у ряд (Лобош незмінно посередині) і співають: «Слава Тобі, Давидів Сину!» Щоправда, Крабат тільки губами ворушив: у нього саме ламався голос. Два інші «царі» його виручали: дерли горло, як могли.
До свят чимало селян закололи свиней і щедро обдаровували східних мандрівників ковбасою та салом. Перепадали колядникам і яблука, і чорнослив, і горіхи, рідше — медяники, вергуни й коржики.
— Рік почався непогано! — підсумував Лобош увечері третього дня. — Хай нам отак щастить цілий рік!
— Нехай! — зітхнули двоє інших «вельмож», похитавши головами.
Заночували у Петерсгайні, на горищі кузні. Тут Крабатові приснився уперше той дивовижний сон…
Одинадцять вуронів сиділи на бантині, втупившись у Крабата. З лівого краю — одне місце вільне. І раптом він виразно чує скрипучий, протяжний голос, який лине здалеку з потоком вітру: «Крабате!.. Крабате!.. Крабате!..» Крабат не відгукується — боїться. А голос наказує: «Іди до Шварцкольма, до млина, не пошкодуєш!». Вурони зриваються, крякаючи: «Послухайся Майстра… Послухайся!..»
Крабат прокинувся. «Що за чортівня наснилась!» — промурмотів він сам до себе, перевертаючись на другий бік, і заснув.
Наступного дня він з товаришами помандрував далі. Коли ж йому пригадався той сон, засміявся.
Проте вночі сон знову повторився. Той самий скрипучий голос покликав його, і ворони прокрякали: «Послухайся Майстра! Послухайся…»
Коли ж насниться сон удруге — це насторожує! Вранці Крабат спитав у господаря, який пустив їх переночувати, чи знає він село Шварцкольм.
— Шварцкольм, кажеш… — селянин замислився й за хвилину відповів: — Згадав! Одразу за гоєрсвердським лісом, як іти до Ляйпе.
Наступного разу колядники заночували в Грос-Партвітці. І знову приснилися Крабатові вурони й скрипучий, протяжний голос, що линув іздалеку…
І вирішив Крабат скоритися тому голосові.
Тільки-но почало світати, а товариші ще спали, він тихцем вислизнув із клуні. Біля воріт несподівано перестрів наймичку, що йшла до криниці по воду.
— Будь ласка, привітай моїх супутників і скажи їм, що я мусив піти, — попросив він дівчину.
Проминув село, два, три. Вітер шмагав його колючою сніговою крупою. Крабат зупинявся через кожні два кроки, протираючи очі. У гоєрсвердському лісі заблукав, кілька годин кружляючи, поки знову натрапив на дорогу, що вела до Ляйпе. Своєї мети він досяг лише надвечір.
Шварцкольм був звичайнісіньким селом: хати, хліви, клуні обабіч єдиної вулиці, у снігових заметах, над дахами — стовпи диму. Чулося мукання, мекання худоби, скрипіння снігу під ногами. Над ставком лунав галас — діти їздили на ковзанах.
Крабат роззирнувся навкруги. Де ж той млин? Назустріч йому трапився дідусь, що ніс в'язку хмизу з лісу. Той і запитав його.
— У нашому селі млина немає.
— А може, десь неподалік?
— A-а, ти, мабуть, про той… — Дідусь показав пальцем через плече назад. — Внизу, у Козельбрусі, біля Чорної води, є млин. Тільки ж… — І затих, ніби й так забагато сказав.
Крабат подякував за звістку, повернувся й пішов, куди вказав старий. Та раптом хтось сіпнув його за рукав. Оглянувся — дідусь із в'язанкою.
— Що, діду? — здивувався Крабат.
Дідусь підступив до Крабата впритул і мовив із острахом:
— Хочу застерегти тебе, хлопче. Не йди туди, обминай Козельбрух і млин біля Чорної води. Там нечисто…
Якусь мить Крабат вагався, полишив дідуся, та й пішов собі.
Ураз стемніло. Він пильнував, щоби не збитися зі шляху. Його почав проймати мороз. Крабат озирнувся: у селі, звідкіля він ішов, уже де-не-де засвітили вогні.
Може, краще би повернутися?
«Та ну! — промурмотів Крабат і звів коміра. — Хіба ж — маленький? Подивлюся, а це зробити може будь-хто!»
Якийсь час Крабат сліпма продирався лісом, потім натрапив на галявину. Тільки-но вийшов з-поміж дерев, як над ним одразу розійшлися хмари, виглянув місяць і все навколо залило холодне світло.
Нарешті Крабат побачив млина.
Притаївшись у снігах, темний, зловісний, він скидався на велетенського звіра, що очікував на свою жертву.
«Мене ніхто йти сюди не силував», — подумав Крабат.
Переборовши страх і набравшись духу, він попрямував галявиною до млина.
Двері в будинку було зачинено. Він постукав раз, два — жодного поруху всередині. Дивно: хоч би пес гавкнув, чи сходи скрипнули, чи ключі брязнули. Крабат постукав утретє, аж щиколодки звело.
У млині — тиша. Тоді Крабат легенько натиснув на клямку — і двері відчинилися. Ввійшов до коридору — темінь, хоч в око стрель. Аж там, у глибині, ніби мерехтів слабкий промінь світла, схожий на його відблиск.
«Де світло, там люди», — мовив Крабат.
Він простягнув руки й навпомацки пішов коридором. Світло ніби наближалося, він побачив, як воно пробивається крізь ледь прочинені двері. Цікаво, хто там? Навшпиньках підійшов до дверей і зазирнув у прощілину.
Він розгледів чорну кімнату, яку освітлювала одна свічка. Свічка була червона й трималася на черепі, що лежав на столі, за яким сидів кремезний чоловік у чорному плащі, з білим, немов крейда, обличчям. Чорна пов'язка закривала йому ліве око. Перед ним на столі лежала товста, у шкіряних палітурках, прикута ланцюгом, книга. Чоловік читав.
Несподівано він підвів голову й подивився на Крабата так, наче очікував його давно. Той погляд пройняв хлопця аж до кісток. Очі закліпали, почали сльозитися, кімната зникла.
Крабат протер очі й ураз відчув на плечі холодну, як лід, руку. Холод проник навіть крізь куртку й сорочку. І відразу скрипучий голос промовив по-лужицькому:
— Ну ось ти й тут!
Крабат здригнувся, почувши той голос, до того ж — знайомий. Повернувся й побачив перед собою чоловіка з пов'язкою на оці.
Як він опинився у нього за спиною? У жодному разі не крізь двері.
Чоловік у руці тримав свічку. Якусь мить він мовчки роздивлявся Крабата і, скинувши головою, сказав:
— Я тут господар. Я — Майстер! Навчаю учнів. Якраз тепер одного не вистачає. Ти ж хочеш стати моїм учнем?
— Хочу, — мимоволі відповів Крабат. І не впізнав свого голосу, наче хтось інший за нього мовив.
— І чого хочеш навчитися? Млинарства і, може, всього іншого?
— І всього іншого.
— Домовилися! По руках! — Мірошник простяг йому ліву руку.
Тільки-но вони потиснули один одному руки, як ураз весь будинок здригнувся від гуркоту й двигтіння, що линули, здавалося, з підземелля. Захиталась підлога, задрижали стіни, заскрипіли сволоки й підпори.
Крабат, скрикнувши, кинувся навтьоки, але Майстер перепинив йому дорогу.
— Млин! — склавши рупором долоні, вигукнув він. — Млин знову меле!
Одинадцятеро й один
Майстер звелів йому йти з ним. Мовчки освітлював хлопцеві круті сходи на горище, де містилася спальня мірошниченків. У світлі свічки Крабат розгледів дванадцять низьких тапчанів — по шість обабіч проходу; біля кожного тапчана стояли тумбочка й табуретка. Простирадла на сінниках були зім'яті, на підлозі валялися перекинуті табуретки, нічні сорочки, онучі: мірошниченків, судячи з усього, підняли до роботи зненацька.
Одна постіль була незаймана. На краю тапчана лежав одяг.
— Це твої речі! — сказав Майстер, повернувся й вийшов зі свічкою.
Крабат лишився у пітьмі сам. Він почав повільно роздягатись. Скинув шапку й провів рукою по солом'яному віночку: ще вчора він був одним із трьох східних «царів», а здалося, немовби це відбувалося давно.
Гуркіт жорен і шум млинового колеса долинав і на горище. На щастя, хлопець від утоми падав з ніг. Уклавшись на сінник, він одразу заснув. Спав як убитий, і спав би ще довго, але промінь світла його розбудив.
Крабат, закліпавши очима, підвівся й заціпенів з переляку.
Одинадцять білих привидів, нахилившись, роздивлялися його у світлі ліхтаря: одинадцять білих постатей з білими обличчями та білими руками.
— Хто ви? — промурмотів Крабат.
— Ми — ті, ким невдовзі станеш ти, — відповів один із привидів.
— Не бійся, нічого злого ми тобі не зробимо, — додав інший. — Тут ми — мірошниченки.
— Вас одинадцять?
— Будеш дванадцятим. Як тебе звуть?
— Крабатом. А тебе?
— Я — Тонда. Старший мірошниченко. Це — Міхал, це — Мертен, це — Юро… — Тонда називав усіх по імені. — Та вистачить для тебе на сьогодні, — й насамкінець додав: — Спи, Крабате, а свої сили ще встигнеш потратити в цьому млині.
Мірошниченки повкладалися на тапчани, котрийсь із них загасив ліхтаря, побажали один одному доброї ночі й тут же заснули.
Снідали в наймитській, усі дванадцятеро сиділи за довгим столом, на чотирьох — одна миска жирної вівсяної каші. Голодний Крабат їв, аж за вухами лящало. «Якщо обід і вечеря будуть такими ситними, — подумав він, — то жити в млині можна».
Тонда, старший мірошниченко, був поважним парубком, із густою сивою чуприною, хоча й тридцяти не мав. Уся його постава виражала лише серйозність, власне, його очі виражали її. Крабат од першого дня відчув до нього довіру. Його зачарували розсудливість і якась особлива привітність мірошниченка.
— Сподіваюся, ми тебе не дуже налякали вночі, — запитав Тонда.
— Анітрохи, — відповів Крабат.
«Хлопці-привиди» були звичайними мірошниченками. Всі, як і він, говорили по-лужицькому, але показували на кілька років старшими від нього. В їхніх очах Крабат прочитав жалість до себе, проте не надав цьому значення, а тільки здивувався.
Що його примусило замислитися, то це — одяг. Він був старий, але добре сидів на ньому, ніби йому пошили. Запитав, чиї це речі, хто носив їх досі. Мірошниченки враз опустили ложки й сумно подивилися на нього.
— Якусь дурницю сказав? — витріщився на них Крабат.
— Ні, ні, — відповів Тонда. — Цей одяг носив… твій попередник.
— Мій попередник? А де він? Уже закінчив навчання?
— Так. Він уже… закінчив навчання.
Тієї ж миті двері відчинилися. До наймитської ввійшов сердитий Майстер. Мірошниченки принишкли.
— Годі базікати! — закричав він і, не зводячи з Крабата свого єдиного ока, грубо мовив: — Хто багато запитує, той часто помиляється. Повтори!
— Хто багато запитує, той часто помиляється, — затинаючись, промурмотів Крабат.
— Затям це собі! Назавжди!
Майстер вийшов, грюкнувши дверима.
Хлопці знову запрацювали ложками. Крабат ураз відчув себе ситим. Утупившись у гладеньку поверхню стола, він сидів нерухомо. Жоден на нього й не глянув. А, може, хтось та й дивиться?
Крабат підвів очі і зустрів погляд Тонди. Старший мірошниченко ледь помітно кивнув йому головою, хлопець подумки подякував йому за це. Він зрадів, що в нього у млині є друг. Це добре!
Поснідавши, мірошниченки встали й пішли до роботи. Крабат залишив наймитську разом з усіма. В коридорі на нього чекав Майстер.
— А ти ходи зі мною! — звелів він, махнувши рукою.
Крабат з мірошником вийшли у двір. Світило сонце, ранок був безвітряний, морозний, дерева стояли в інію.
Майстер привів Крабата за млин. У задній стіні будівлі були двері, які він відчинив, і вони зайшли до низької комірчини. Це була борошенниця з крихітними вікнами, заліпленими борошняним пилом. Пил завтовшки з палець лежав скрізь: на підлозі, стінах, на колоді-жолобі, що звисала зі стелі.
— Заметеш тут! — Майстер показав йому віник біля одвірка й вийшов.
Крабат заходився мести. За мить здійняв довкола себе білу хмару пилу.
«Не буде пуття, — міркував він. — Метеш, метеш, а знаку нема — пил осіда, де й лежав. Спробую відчинити вікно…»
Але всі віконця були забиті знадвору. Метнувся до дверей — замкнені. Трусонув клямку, грюкнув у двері п'ястуком — марно. Він у пастці!..
Крабат геть змокрів од поту. Борошняний пил зліпив йому волосся, повіки, лоскотав у носі, дряпав у горлі. Це був наче якийсь злий сон, що не кінчався: одна пилова хурделиця, потім знову…
Крабатові важко дихається, він ударився лобом об колоду-жолоб, і йому запаморочилася голова. «Може, припинити роботу? А Майстер? З ним жартувати — собі нашкодити. Пам'ятай: у тебе є дах над головою, сита їжа. Мети далі!»
Він мів і мів — спершу від стіни до дверей, потім від дверей до стіни, тоді знову від стіни до дверей, не відпочиваючи, мів годину, дві… Здавалося, минула ціла вічність, і раптом відчинились двері й на порозі з'явився… Тонда!
— Виходь! — гукнув він. — Обід!
Гукати Крабата вдруге потреби не було. Кашляючи, він кинувся ковтнути свіжого повітря. Тонда оглянув борошенницю й сказав йому:
— Непогано, Крабате! Жодному новачкові не вдавалося замести краще!
Він промурмотів кілька незрозумілих слів, рукою написав у повітрі якісь знаки. Раптом увесь пил знявся — наче повіяв з усіх шпарин вітер — та білою хмарою прошумів над Крабатовою головою у двері й понісся до лісу.
У борошенниці не лишилося й пилиночки. Крабат з подиву очі витріщив.
— Як це ти зробив?
Тонда не відповів, лише сказав:
— Ходімо, Крабате, суп вихолоне!
Працювати — не мед лизати
Тяжкі часи настали для Крабата. Майстер безжально гнав його до роботи: «Крабате, де ти баришся? Віднеси до комори два мішки зерна!», «Крабате, перелопать зерно на току, та ж ретельно, до дна, бо проросте!», «Крабате, у борошні, яке ти насіяв учора, повно ґрису! Повечеряєш, іще просієш! Підеш спати, коли закінчиш роботу!»
Млин у Козельбрусі молов щоденно, в будні та в неділю, від раннього ранку до перших сутінок. І лиш у п'ятницю мірошниченки кидали роботу раніше, ніж звичайно, а в суботу починали її на дві години пізніше.
Крабат не тільки носив міхи з зерном чи просівав борошно; він рубав дрова, відкидав сніг, чистив шкрябкою коней, вигрібав гній. Ввечері, лежачи на сінникові, він почувався так, наче його перемололи жорнами. Різало в попереку, пекли натерті рамена, нили руки й ноги.
Він дивувався, що найтяжчу роботу хлопці виконували завиграшки. Ніхто не скаржився, жоден, працюючи, не захекувався, не мокрів од поту.
Якось уранці Крабат прочищав стежку до колодязя. Снігу за ніч намело кучугури. Працював, зціпивши зуби, кожен кидок шухлею відгукувався гострим болем у крижах. Надійшов Тонда, і, переконавшись, що вони самі, поклав йому на плече свою руку.
— Тримайся, Крабате!
Хлопець ураз відчув, що в нього влилася свіжа сила, всі болі зникли. Він ухопив шухлю і з подвійним завзяттям заходився працювати. Тонда тут же пригасив його запал:
— Не надривайся, хлопче! Та стережися Майстра, і Лишка теж.
Лишко, худий, як дошка, високий, з гострим носом і колючим поглядом, не сподобався Крабатові від першого дня. «Нишпорка й викажчик» — подумав він.
Гаразд! — погодився Крабат і став удавати, ніби кожен кидок шухлею дається йому з болем.
Невдовзі на стежині з'явився Лишко.
— Гей, Крабате, ну як робота, до смаку?
— З’їж хробака, то й знатимеш, до смаку чи ні!
Відтоді Тонда дедалі частіше підходив до Крабата й потайки клав йому на плече руку. У хлопця відразу додавалося сили, і робота, навіть найтяжча, ставала легкою.