Майстер і Лишко про це й не здогадувалися, як і решта мірошниченків: двоюрідні брати Міхал і Мертен, добродушні й сильні, як ведмеді; рябий Андруш, веселун і дотепник; Ганцо, прозваний буйволом за бичачий карк і коротку стрижку; Петар, який кожного вільного вечора вирізав із дерева ложки; спритний Сташко, кмітливий, як маленька мавпа, яку Крабат бачив позаторік на ярмарку в Кеніґсварті; похмурий Кіто і мовчазний Кубо також нічого не запідозрювали. А простакуватий Юро — і поготів.
Жилавий коротун Юро, з пласким у ластовинні обличчям, найдовше служив у млині. Окрім, звичайно, Тонди. В мірошниченки він не годився. «Не вистачає кебети відрізнити борошно від висівок», — глузував із нього Андруш. Якось Юро спіткнувся й ледве не потрапив рукою між жорна. «Дурням завжди щастить!» — полюбляв повторювати Андруш, пригадуючи той випадок із Юром.
Юро вже звик до таких «жартів». Не реагував на Андрушеві кпини, покірно втягував голову в плечі, коли Кіто навіть через якусь дрібничку погрожував йому п'ястуком. Та й інші не відмовлялись його розіграти, причому досить часто. Юро на те невинно всміхався, ніби казав: «Ну що вам від мене треба? Я й сам знаю, що дурний!»
Щоби вести господарство, клепок хлопцеві вистачало. Юро задовольнив усіх, перебравши на себе всю хатню роботу: варив, мив, пік, палив, прибирав, прав і прасував, і ще багато чого робив у домі й на кухні. Курей, гусей і свиней він доглядав також.
Крабатові загадка: як хлопець устигає все поробити? Мірошниченки дивилися на це як на звичайну собі річ. А от Майстер ставився до Юра зле, наче до тварини. Крабат уважав, що з хлопцем обходяться несправедливо. Одного разу, принісши на кухню оберемок дров, (Юро за це поклав йому до кишені шматок ковбаси, і це він робив не вперше), напрямки запитав:
— Не збагну, як ти все це терпиш?
— Хто? — здивувався Юро.
— Та ти ж! Майстер ставиться до тебе гірше, ніж до скотини, хлопці збиткуються!
— Тонда не збиткується, — заперечив Юро, — та й ти також.
— Ну й що ж із того? — вів своєї Крабат. — На твоєму місці я зумів би захистити себе. Дав би відкоша і Кітові, і Андрушеві, будь-кому.
— Хм-м, — почухав потилицю Юро. — Може, ти, Крабате, й дав би… Та коли в мене на в'язах дурна голова…
— Тікай звідси! Знайди собі інше місце, де ліпше буде!
— Тікати? — Дурнувата посмішка враз зникла з його обличчя, натомість з'явилися розчарування і втома. — Спробуй-но, Крабате, втекти звідси!
— З якої рації?
— З якої рації? — перепитав, зітхаючи, Юро. — Сподіваюся, що її в тебе не буде ніколи!
Він засунув йому до іншої кишені ще окраєць хліба, покивав головою і легенько виштовхав Крабата у двері, коли той хотів подякувати. Дурнувата посмішка знову з'явилася на його обличчі.
Хліб і ковбасу Крабат приберіг на вечір. Повечерявши, мірошниченки зручно повмощувалися в наймитській. Петар захопився вже звичним вирізуванням ложок, інші проводили час у спогадах і розповідях усіляких бувальщин. Крабат піднявся на горище й, позіхаючи, сів на сінник. Він накинувся на частунок Юра — ковбасу з хлібом. Потім, лежачи горілиць, згадав розмову з ним на кухні.
«Тікати? — промайнуло в його голові. — Навіщо? Звісно, працювати тут — не мед лизати… Якби не Тонда, було б мені непереливки. Однак їжі тут багато, і смачної. Є дах над головою. Встанеш уранці і вже знаєш, де спатимеш уночі. Чого ж іще бажати собі, колишньому волоцюзі?»
Дороги, що наснилися
Крабат раз уже тікав. Було це невдовзі після того, як не стало батька й матері; вони померли торік од віспи. Його взяв до себе місцевий священик, щоб не дати, як сказав він, пропасти хлопчині. Але не через священика та його дружину, що мріяли про сина, Крабат накивав п'ятами: до нових умов ніяк не міг звикнути. Той, хто так довго мешкав в убогій, брудній хатині, не сприйняв порядків у пасторському домі: від ранку до вечора будь на очах священика та його дружини, не лайся, не бийся, виходь на вулицю в чистій, білій сорочці та взутий, щодня мий шию і руки, зачісуй чуприну, чисть нігті. А ще — розмовляй лишень по-німецькому, правильно, а не по-вуличному!
Крабат дуже старався, тримався тиждень, два. Та все марно — дав драла, волочився з такими ж сиротюками, як і сам. Звичайно, нині він не знає, чи довго втримається в млині. Але треба протягнути до літа, вирішує він, пережовуючи останній шматочок хліба з ковбасою. До того часу, коли зацвітуть луки, заколосяться жита, скидатиметься риба в ставку, — а поки що його ніхто звідси не виманить. Він засинає.
Літо. Цвітуть луки, колосяться жита, скидається риба в ставку.
Крабат, замість того щоб тягати на собі міхи з зерном, приліг у затінку під млином на траву й заснув. Тут його й запопав Майстер, віддухопелив сучкуватим києм.
— Затямиш, сучий сину, як відсипатися серед білого дня!
Крабат, звичайно, не стерпить такої наруги. Якби це було взимку, коли свище лютий вітер… Майстер, напевне, забув, що надворі літо!
Ні дня він більше не залишиться в млині! Крадучись, дістається до будинку, підіймається на горище, хапає куртку, шапку й навшпиньках спускається вниз, виходить на подвір'я. Здається, ніхто за ним не стежить. Майстер повернувся до себе, вікна кімнати завішено від спеки, мірошниченки — хто в млині, хто в коморі, Лишкові також ніколи шпигувати. Проте Крабат відчуває шкірою, що хтось його спостерігає.
Озирнувся, помітив на повітці кошлатого чорного кота, що утупився в нього. Кіт був одноокий. Звідкіля він там узявся? Крабат підхоплює з землі камінь і шпурляє в котища. А сам прожогом у кущі біля млинового ставка. Та ось він бачить неподалік берега здоровенного коропа. Короп також одноокий. Виткнувшись із води, він пильно вдивляється в Крабата.
Хлопцеві стає зле, він піднімає камінь, шпурляє його в рибину. Короп скинувся й зник у зеленій воді.
Крабат іде понад ставком до Козельбруха, досягає пустки й зупиняється біля могили Тонди. Ледь пригадує, як зимового дня вони тут ховали свого друга. Думає про нього… І раптом серце завмирає — скрипуче кряче ворон. Він сидить на вершечку сосни й зорить за Крабатом. Хлопця проймає дрож: ворон також одноокий.
Тепер він знає, хто за ним стежить. Не вагаючись, кидається навтьоки, біжить щодуху понад ставком угору, у протилежний від Козельбруха бік.
Зупиняється на мить, щоби перевести подих, і бачить: у траві плазує вуж, підводить голову, дивиться на нього й сердито шипить — у нього також одне око.
Он із хащів визирає одноокий лис!
Але Крабат біжить далі, спиняється тільки на хвильку, щоби відсапатись. Лише надвечір він досягає верхньої межі Козельбруха, опиняється в переліску й радіє, що тут він для Майстра недосяжний. Підходить до потічка, зачерпує долоням води, освіжає лоба, скроні. Потім заправляє у штани сорочку, що вибилася під час бігу, підтягує паска. Робить іще кілька кроків до волі — і здригається.
Він бачить перед собою не луки, а галявину. Посеред галявини у місячному сяйві — млин. Біля входу на нього очікує Майстер. Він глузливо посміхається й каже:
— Крабате, де ти барився? Я вже зібрався був шукати тебе!
Крабат сердиться: яка причина його поразки? Він тікає знову. Цього разу задовго до світанку, і в протилежний бік — спершу лісом, потім луками, полями, далі хуторами та селами. Перестрибує потоки, пробирається болотами. Біжить без перепочинку. Не зважає ні на воронів, ні на вужів, ні на лисиць. Не помічає коропів, котів, півнів, качурів. «Одноокі вони чи двоокі, або навіть сліпі,— байдуже, — думає він, — тепер мене ніщо не зіб'є з пантелику!»
Проте наприкінці довгого дня він опиняється перед млином у Козельбрусі. Тепер його зустрічають мірошниченки: Лишко — в'їдливими кпинами, решта — мовчки, скоріше співчутливо. Крабат у розпачі, але не здається. Хоче спробувати втретє, цієї ж ночі.
Йому таланить непомітно вийти з млина. Далі — орієнтир на Полярну зірку! Він продирається крізь хащі, в темряві збиває собі ноги, ранить руки, обличчя — пусте! Головне, ніхто його не бачить, ніхто не нашле на нього злі чари…
Десь поблизу скрикнув сич, поруч прошуміла сова. У тьмяному світлі зірок він ураз помітив пугача, що сидів на гілці зовсім близько. Птах стежить за ним одним недремним оком.
Крабат біжить далі, спотикається, падає у рів з водою. І вже зовсім не дивується, коли у передсвітанкових сутінках перед ним виринає млин.
О цій порі в будинку ще все оповите тишею, тільки Юро вже шпортається на кухні, розпалює вогонь у грубці. Заходить Крабат і зупиняється біля порогу.
— Ти казав правду, Юру, звідси не втечеш!
Юро дає йому напитися, допомагає скинути мокру, брудну сорочку.
— Спершу вмийся, Крабате! — І, зачерпнувши ополоником води, зливає йому на руки. Тоді каже цілком серйозно, зігнавши з обличчя вічно безглузду посмішку: — Як не пощастило тобі, Крабате, одному, то може, пощастить нам обом. Спробуймо разом тікати!
Крабат прокинувся від тупотіння — то мірошниченки піднімалися сходами на горище. Він іще відчував смак ковбаси у роті: отже, спав недовго, хоч уві сні вже прожив два дні й дві ночі.
Рано-вранці він зустрівся віч-на-віч із Юром.
— Ти приснився мені, — сказав Крабат. — І щось мені запропонував.
— Я? — здивувався Юро. — Запропонував? Тобі? Напевно, щось несусвітне. Начхай на те, Крабате!
Незнайомець із півнячим пером
Млин у Козельбрусі мав сім жорен. Шість — працювали, а сьомі — ні. Прозвали їх «мертвими». Вони стояли в кутку млинової зали, віддалі від решти. Крабат уважав, що в них або заклинило приводний вал, або зламався якийсь зубець у колесі. Та одного ранку, прибираючи залу, він помітив купку свіжого борошна під жолобом сьомих жорен. Схоже, що мливо брали поспіхом. «Мертві жорна» вночі мололи? Хтось потайки молов, коли всі спали? Може, не всі сплять так міцно, як він? Виходить, що так. Пригадав: на сніданок сьогодні мірошниченки прийшли бліді-бліді, з темними колами під очима, а декотрі крадькома позіхали. І в нього виникла підозра.
Він піднявся сходами на поміст. Тут мірошниченки насипають принесене зерно в ковші, яке крізь рукави-решета потрапляє між млинові камені. На шляху від комори до жорен зерно неодмінно десь просиплеться, одначе тепер він не помітив жодної зернини. Зате побачив на дошках щось схоже на камінці і, придивившись, здивувався — то були зуби, шматочки кісток.
Хлопець отетерів од страху, силкувався закричати, але йому перетисло горло.
Несподівано біля нього виріс Тонда й узяв його за руку.
— Крабате, що ти тут шукаєш? Спускайся вниз, поки тебе не заскочив Майстер, — і забудь, що бачив. Назавжди забудь!
Він звів його сходами вниз. Відчувши під ногами тверду підлогу, Крабат умить забув усе, що пережив цього ранку.
У другій половині лютого настали сильні морози. Щоранку треба було сколювати зі шлюзу лід. Ночами млинове колесо стояло, і в лопатях залишки води перетворювалися на кригу; її також виколупували, перш ніж запустити млин. Та найбільшою загрозою для млинового колеса була вода в лотоці, що постійно замерзала. Двоє хлопців раз у раз забиралися на лотік й збивали по його краях кригу. Всі цуралися цієї роботи, а тому Тонда пильнував, аби хтось не ухилився. Та коли надійшла Крабатова черга, на лотік спустився старший мірошниченко.
— Небезпечно для підлітка, — пояснив він, — може покалічитись.
Хлопці погодилися з ним. Лише Кіто скорчив невдоволену гримасу, а Лишко буркнув:
— Кожен може покалічитись, якщо буде неуважним.
Випадково чи ні, несподівано з'явився дурнуватий Юро з відром, повним бурди для свиней. Порівнявшись з Лишком, він ненароком перечепився та облив його. Лишко вибухнув прокльонами, а Юро забідкався:
— Ой, ой! Не сердься, Лишку! Я ладен себе відшмагати! Адже тепер від тебе за верству смердітиме! Ой, що я наробив! Мої бідолашні свині залишилися голодними!
У лютневі дні Крабат із Тондою та іншими хлопцями частенько їздили до лісу. Незважаючи на люті морози, ситий Крабат почувався на санях непогано. Загорнувшись у вовняне рядно, натягнувши хутряну шапку аж на вуха, він тепер не заздрив навіть вільному звірові.
Мірошниченки зрізували дерева, обтинали віти, розпилювали стовбури на рівні колоди, укладали їх у стоси, а щоб не зопріли, перекладали полінцями. Наступної зими деревину звезуть хурою до млина, там її обтешуть на трями та бруси.
Минув тиждень, два. Крабатове життя текло без змін. Та багато чого відбувалося такого, що змусило його замислитись. Дивувався, чому в млині не мелють селяни з навколишніх сіл. Чому обминають козельбруський млин? Адже жорна крутяться щодень, деруть ячмінь та овес, петлюють пшеницю. А може, борошно й дерть, що вдень сиплються з жолобів у мішки, вночі перетворюються знову на зерно? Можливо, можливо…
На початку березня погода раптово змінилась. Подув західний вітер, нагнав хмар.
— Дивись, ще й снігом припорошить, — промурмотів Кіто, — недарма мені кістки ломить.
І справді, незабаром пішов лапатий мокрий сніг, та невдовзі упали перші краплини й відразу вперіщив рясний дощ.
— Знаєш, Кіту, — пожартував Андруш, — краще заведи собі жабку-скрекотушку, бо твої кістки тебе в оману вводять.
Ну й погодонька! Злива не вщухала, а дедалі дужчала, підстьобувана сильними вітрами. Миттєво танула крига, млиновий ставок почав розбухати від водяних потоків. За такої негоди потрібно було рятувати шлюз, перекривати, підпирати брусами.
Чи витримає гребля шалений натиск води?
«Ще кілька непогожих днів — і ми потонемо разом із млином», — подумав Крабат.
Надвечір шостого дня небо нарешті розпогодилося, крізь хмари пробилося призахідне сонце й на мить позолотило чорний, намоклий ліс.
Уночі Крабатові приснився страшний сон.
У млині несподівано спалахнула пожежа. Мірошниченки посхоплювалися з тапчанів і стрімголов кинулися сходами вниз. А він, Крабат, лежить на сіннику, силкується підвестись, та не може. Тріщать охоплені полум'ям бантини, іскри сиплються йому на обличчя. Він кричить…
Крабат протер очі, позіхнув, роззирнувся. Де ж хлопці? Покривала відкинуті, простирадла зібгані. На підлозі валяється чиясь куртка, трохи далі — шапка, шалик і пасок. Усе це він виразно розрізняє в миготливому червоному світлі, що проникає крізь слухове вікно.
Може, й справді горить млин?
Крабат ураз прочумався зовсім, прожогом кинувся до вікна, відчинив його. Висунувшись із нього, побачив: перед млином стоїть навантажений фургон, відгорнутий на ньому брезент геть чорний від дощу. Спереду — шестеро запряжених коней, усі вороні. На козлах — візник у плащі з піднятим коміром і в капелюсі, насунутому майже на лоба. Він — увесь у чорному, тільки півняче перо на капелюсі палахкотить то червоним, то білим світлом. Наче вітер його колише: воно то загоряється, то пригасає. Проте світла від нього досить, щоб освітити подвір'я і млин.
Між фургоном і млином снують мірошниченки, вантажать на себе мішки, несуть до млинової зали й відразу повертаються. Працюють мовчки, але поспіхом. Без окриків, лайки, тільки чути їхнє важке, переривчасте дихання. Візник раз у раз цьвохкає батогом над головами хлопців. Тоді вони, на диво, починають снувати ще швидше, наче від пориву вітру.
Майстер також працював! Крабат досі не бачив, щоби той хоч пальцем ворухнув у млині, а тепер надривався, як усі. Лише раз він відлучився ненадовго, зник у темряві. Але не для того, щоби перепочити, як подумалося Крабатові. Він побіг до ставка й відкрив шлюз.