Гра в пророцтва — захоплива, хай навіть і невдячна справа. І все-таки хочеться тут і зараз провістити «Душниці» довге щасливе життя. У повісті є багато з того, за що ми цінуємо класику — живе почуття, стрункий сюжет, глибокі думки (шкода, що це словосполучення дедалі частіше сприймається в іронічному контексті), і все це подано з оманливою, майже чехівською простотою. Про зв'язок між живими та померлими, про пам'ять і тих, хто її береже, писали й писатимуть завжди — але настільки добре роблять це нечасто. Красива фантастична метафора стає приводом поговорити на вічні теми й роз'ятрити незагоєні рани (ті, які й не повинні загоюватися), але насамперед це захоплива історія про одного звичайнісінького хлопця, котрому довелося здійснити дещо незвичайне… і подорослішати. Історія для всіх — і для підлітків, і для тих, хто вже забув, як це — робити перший у житті важкий вибір… і навіть для тих, хто цього вибору так і не зробив. На горизонті фантастичної та й «просто» літератури тонка голка «Душниці» виглядає природно і живо — наче завжди і була там, поміж світлих веж, зведених Бредбері, Ле Гуїн, Крапівіним та іншими великими зодчими.
Арєнєв спромігся зробити із цієї історії справжню психологічну драму, потужну, глибоку, насичену відтінками та обертонами. Це той випадок, коли переказувати сюжет немає сенсу: надто багато залежить тут від стилю. Це щільно витканий, емоційно яскравий текст, що зачіпає цілий спектр етичних та філософських питань.
Володимир Арєнєв
Душниця
Від автора
Усе почалося з оголошення на ліхтарному стовпі. Пізно вночі я повертався додому на маршрутці, вона зупинилася перед світлофором — і на звичайному стовпі я побачив напівзірване: «Повітряні кульки для будь-яких урочистостей».
А що більше пишеш, то частіше зір у тебе починає працювати по-особливому. Частіше зауважуєш детальки, з яких можуть прорости цікаві історії. І в цьому навіть не якась там твоя заслуга, просто… ну, от уява тренується особливим чином реагувати на зовнішні подразники.
Словом, я побачив це оголошення, вбив собі кілька ключових фраз у мобілку — а далі відпустив усе самопливом. Історії треба було проявитися, вигадатися, прорости. Коли це сталося (а сталося, на мій подив, досить швидко), я сів і записав її.
Було це в 2010 році, тож залишається тільки радіти, що ця книжка встигла побачити світ, її прочитали, комусь вона сподобалася, когось обурила. Якби склалося все по-іншому, зараз читач вирішив би, що я писав на злобу дня, — та, на жаль, це просто «злоба» наздогнала і зробила книжку аж надто актуальною.
Із 2010 року «Душниця» живе вже своїм життям, а я спостерігаю за нею, як за дитиною, яка робить перші успіхи на обраному шляху. Її тепло сприйняли читачі на конкурсі дитячої і підліткової літератури «Книгуру-2013». На сайті «Лабораторія фантастики» за результатами читацького голосування перемогла в категорії «Найкраща мережева публікація». Вона виходила в моїй авторській, «дорослій» збірці, а тепер от доросла до окремої книжки, та не простої — а з ілюстраціями дивовижного художника Олександра Продана.
Мені дуже цікаво, як поставляться до неї сьогоднішні читачі. І ще: десь там, за межами відомих нам полів, здається, повільно проростає нова історія про цей-таки світ. Відверто кажучи, я не впевнений, чи проросте, але — ну що ж, час покаже. А мені залишається побажати вам приємного читання.
Ваш, ВА
Частина перша
У четвер у Курдіна помер дідусь, про це усі знали. До кінця тижня на уроки Курдін не ходив, а в понеділок спізнився на геометрію. Класна його пустила, жодного слова не сказала. Він сів поряд із Рудим Вадьком, а дідусеву кульку повісив збоку, на гачок для портфеля.
Кулька була крутезна. Срібляста, з тонкими чорними прожилками, і велетенська, наче кавун. Під «хвостиком» звисала шкіряна стрічечка. На перерві Курдін дозволив усім охочим її роздивитися. Сашко теж кинув оком. Дідусеве ім'я й дати на стрічечці були сріблясті, кульці під лад. І ланцюжок світлий. Курдін його з рук не випускав, накрутив на зап'ясток й увесь час наче мимохідь рухав туди-сюди — поправляв.
— Ну то як, він з тобою розмовляє? — запитала Жирнова, чомусь пошепки.
— От дурепа! — відмахнувся Курдін. — Перші дев'ять днів вони не розмовляють. Це згодом… і то — коли про них постійно піклуватись. Та й не з усіма, лише з тими, хто має тонке чуття. Із дорослими он — майже ніколи.
— Еге ж, — підтримав товариша Вадько, — мені Антип Шепелявий розповідав, ну, з Піскового двору. Його сеструня місяць бабусину кульку доглядала. Щодня мало не з годину книжки читала, розмовляла, музику їй врубала, вальси там різні. Дослухалася, аж фарбу вухом стерла. Такезна пляма… а бабця — ні пари з вуст! Зате в Макса з двадцять шостої дядька машина збила. Ну то він потім увесь час порадами ділився. Макс предків насилу вламав, щоби в душницю відвезли, і він…
Курдін перебив Вадю:
— Фігня! До душниці раніш як за рік тільки найубогіші своїх віддають. Ну, або дикуни якісь. — Він красномовно ворухнув бровою, дивлячись на Сашка. Той відчув, як червоніють вуха.
— На це, — додав Курдін, — не всі здатні: поважати власних предків.
Бути б бійці, та пролунав дзвінок. На великій перерві Сашко проігнорував натовп довкола Курдіна. Пішов на подвір'я і з'їв бутери, потім сидів на лавочці; пахло зопрілим листям і смаженою картоплею із сусіднього будинку, а він просто думав собі про різні речі. Про Курдіна майже не думав.
Бачив, як поверталися зі столовки дівчата із паралельного «Б». Новенька йшла поруч із Гордійко і Сидоровою, щось їм розповідала. Гордійко хихотіла, потім помітила Сашка й помахала йому рукою. Новенька навіть не озирнулася. А Сидорова обернулася і показала йому язика. Дурепа.
Після уроків він затримався у вестибюлі. Присів біля вікна й порпався в портфелі. Курдін на подвір'ї знову вихвалявся дідусевою кулькою. Новенька з Гордійко та Сидоровою теж підійшли і слухали.
Сидорова помітила, що Сашко на них дивиться, і зашепотіла, прикривши рота долонькою.
Сашко відвернувся, клацнув портфелем і вийшов на подвір'я. На Курдіна та збіговисько й не глянув. І коли Гордійко засміялася, не обернувся.
Можна подумати!..
Удома нікого не було. Він увімкнув тєлік і вирішив зараз, засвітла, нанести камуфляжний візерунок на морпіхів.
Якраз до завтра висохнуть, і можна буде зайнятися дрібними деталями. Слухав одним вухом «Перший освітній», щось там про епоху Василя Бездітного. Коли показували реконструкції баталій — дивився, звичайно ж; відволікався.
З усього набору встиг зробити лише двох солдатиків.
Дзенькнули ключі в замку, гупнули двері. Уже з того, як гучно та важко дихав дід, було ясно: він сьогодні навідався до Будинку письменників і сидів у буфеті. Або був у редакції.
— Ні бельмеса вони не тямлять, — прогуркотів він. Стенув широченними плечима, стяг із себе куртку й напнув на гачок. Пригладив долонею-лапою рештки волосся, пирхнув. — Пришелепкуваті. «Класики»!.. Ото, Саньку, сидять вони переді мною, дупами на кріслах тудой-сюдой, до рота зазирають, але ж — ні бельмеса не тямлять. Я для них не поет, Саньку. Не поет. «Борець із режимом», «в'язень совісті» — ось що я для них!.. — Він скривився, наче блощицю випадково розчавив. — Та хай уже, — сказав іншим тоном. — Хай. Як твої справи? Уроки вивчив?
Сашко похитав головою.
— Саме збираюся. Тобі чайник поставити?
Дід, роздуваючи волохаті ніздрі, втягнув повітря.
— Знову? — спитав. — Знову?!
Солдатиків і фарби Сашко встиг згребти в шухляду. Але ж запах лишився.
Дід спохмурнів і рушив на кухню. Сашка, що стояв перед ним, відсунув одним порухом долоні. Не дивлячись.
Так само не дивлячись, стоячи біля раковини і набираючи воду в чайник, сказав:
— Не стовбич. Іди робити уроки.
— Діду, я…
— Іди.
Години до дев'ятої він сидів на кухні, дивився телевізор і пив чай, горнятко за горнятком. Невиразно бурчав собі під носа, Сашко розчув лишень «хл-л-лопчиськи… дідько б їх ухопив!.. діти!.. а тоді ще дивуються…» Навіть із батьком дід розмовляти не захотів, так, кинув кілька слів. Потім прийшла мама, відібрала його горнятко, змусила переодягтися в домашнє. Сашко на той час з уроками вже розібрався, він сидів у їхній із дідом кімнаті й гортав дитячу енциклопедію, історичний том. До читання душа не лежала — роздивлявся картинки.
— Ну, що у вас знову? — поцікавилася мама. Обличчя в неї було бліде, певно, хтось із малечі вередував чи знову за Сурженком батьки пізно прийшли. — Ану, бійці, миріться. Бо не пущу вечеряти.
Дід легенько обійняв її за плечі, лунко цмокнув у щічку:
— Не вигадуй, — мовив глухо. — Вечерю я сам зараз приготую, іди відпочивай.
— Через що катавасія?
Дід лише рукою махнув:
— Чоловічі справи, не втручайся. Ходи, ходи… Ми тут самі впораємося.
Сашко сидів до нього півбоком. Він знав, що буде далі. Подумав із гіркотою: якщо Максові з двадцять шостої дядько поради давав, а Курдіну дідусь, либонь, розповідатиме про свої фільми і спектаклі, то от Сашків дід — він нічим таким точно не перейматиметься. Лише з ранку до ночі читатиме нотації, навчатиме життя. «Війна — це погано, у війну не граються! Як можна гратися в горе чи смерть?!»
— Покажи. — Дід навис над Сашком. Пахло від нього вже терпимо. Не вельми, але знести можна було. — Не бійся, не відберу.
Сашко висунув шухляду й дістав двох розмальованих морпіхів.
Підтягнувши до себе табуретку, дід важко всівся; затис пальцями одного з морпіхів і, зосереджений, похмурий, узявся крутити так і сяк.
— Схожий. Тільки пасок не чорний — фіолетовий має бути. І «ефки» вони із собою не носили. Під час зачисток «ефки» мало чим зарадять. — Він поставив солдатика на стіл, той упав, і дід, піднявши, провів пучкою знизу по підставці. — Не підрівняв… а, фарба потрапила. — Він витяг із кишені трофейний складаний ніж, клацнув лезом і одним вправним рухом прибрав усе зайве. Тепер морпіх стояв рівно й надійно.
Дід оглянув другого, кивнув.
— Ці були найпаскудніші. Їх пускали, коли по-іншому — ніяк. Ми називали їх «прокаженими». За пики розмальовані… й не тільки. — Він усівся зручніше на табуреті, обіперся спиною на шафу. Та тихо рипнула. — З'явилися вони не одразу. Миротворці думали, що швидко впораються. Думали, все обійдеться малою кров'ю. «Диктаторський, антизаконний режим», «народ втомився…», «…як уже неочікуваних визволителів». Пізно допетрали, що Батя саме цього й чекав і від самого початку готувався. Ось тут у нього вся армія була, усенька! — Дід стиснув кулак, аж кісточки хруснули. — А ми тоді мало що розуміли. Коли «прокази» почали зачищати геть усіх: армійських, цивільних, будь-кого, — от тоді ми докумекали… — Дід помовчав, мружачи очі від світла настільної лампи, що стояла аж надто близько. — А вони кажуть: «зрадили ідею», «майнули до диктатора», «ударили в спину».
Сашко сидів тихо. Дід сьогодні був дивний, дивніший, ніж зазвичай.
— Гаразд, — мовив він, — забули. Хочеш — грайся. Ліпше так…
За вечерею дід жартував і взагалі здавався надміру бадьорим.
— Таки підписали угоду? — поцікавився батько.
Мама кинула на нього докірливий погляд, а дід лише гмикнув:
— Якби ж то! Їм, сучим синам, новеньке неси! «Ваша „Гірська луна“ — без сумніву, класика та бестселер, але ж якби до цієї поеми та кілька нових…» Нічого, я їм напишу! Подумаєш, проблема! Напишу так, щоб аж… — він знову щосили стиснув кулак і потрусив ним у повітрі. — Вони з ляку вірнопідданського накладуть у штани, але надрукують таки, еге ж!.. Ти, доча, на мене не поглядай і не шикай! Сам знаю! Але я — дикун, мені можна!
— Не вигадуй, — втомлено сказала мама. — Ну який із тебе дикун?..
— Окультурений! Котрий «усвідомив» і «втік із постдиктаторської анархії». Чи, гадаєш, я газет не читаю? Досі он пишуть, а скільки років минуло…
Тато похитав головою й навіть відклав свій електронний рідер.
— Чого ви зважаєте на їхню думку? Вони всі ці роки говорили й надалі говоритимуть. У них мізки так влаштовані. Вони ж без цього збожеволіють від власної нікчемності.
— Не любиш ти людей, — усміхнувся дід. — А ще лікар!
Він раптом заспокоївся, немов нарешті прийняв для себе якесь дуже важливе рішення.
Тато стенув плечима:
— А ви — любите? Усіх, до єдиного? Після того, що пережили?
Дід одним духом допив чай і витер серветкою вуса.
— Це, — кинув, — інша історія. Не за столом і не при дітях…
Коли Сашко чистив зуби перед сном, він почув, як мама з татом миють посуд і стиха про щось сперечаються.
— …знову щось чудитиме.
— Не чудитиме.
— Упевнена?
— За всі ці роки він не втручався.
— Але ж ми з тобою знаємо, що хотів. А тепер, коли… Ти ж чула, що він казав.
— Він говорить це не вперше. Нехай собі. Вони там його не сприймають серйозно.
— Наші чи..?
— І ті, й інші. Нехай собі. Це він себе накручує, йому тоді краще пишеться.
«Ну от, — похмуро подумав Сашко, — йому краще, а іншим страждати».
Дід насадив на носа окуляри, влаштувався в себе за столом і вимкнув верхнє світло. Абажур із феніксами підтяг ближче, розклав зошити, якісь пожовклі аркушики, нотатники. Лузав насіння й шурхотів папером. Інколи щось нотував недогризком олівчика.
Насіння й вірші — це в нього було нероздільно, як вдих і видих. Сашко, коли зовсім маленьким був, думав, що всі поети так писали: і Святослав Долинський, і Анатоль Пуассе, і навіть великий Річард Олдсміт, — в одній руці перо, друга кидає до рота насіння.
— Саньку, ходи-но сюди, — мовив дід, не обертаючись.
Сашко підійшов.
Дід зиркнув на нього поверх окулярів. Окуляри на дідові виглядали недоладно, як в'язана шапчина на слоні.
— Бач, я сьогодні трохи скипів. День паскудний. Паскудний… еге ж. Ти тут ні до чого, та й іграшки твої… — він махнув рукою, наче й говорити не було про що. — Справа не в іграшках. Ти поки цього не розумієш… колись, може, втямиш.
Сашко тихцем зітхнув: почалося.
— Ти не зітхай, не зітхай! — незлобливо прогудів дід. — Бач, зітхатель знайшовся! То що, мир?
— Мир, — підтвердив Сашко.
— Отож-бо! Тримай, — дід простягнув на долоні свій складаний ножик. — Щоб зручніше було підставки зачищати.
Сашко спершу не зрозумів. Дід цього ножика привіз із собою, коли втік з півострова. Він усе втратив: дім, першу дружину, друзів. Коли б його впіймали, розстріляли би як терориста — чи «свої», чи миротворці. І от він примудрився якось вижити, вціліти попри все й перебратися через Стіну, маючи при собі лише напівпорожній заплічник, де лежали пластикова пляшка з рукописами та ось цей ніж.
Ніж був примітний: корпус із різьбленими накладками зі слонової кістки, декілька лез, мініатюрні ножиці, викрутка… Сашкові дід давав його потримати, коли був у доброму гуморі. Себто рідко.
— Бери, — мовив дід. — Дарую. На біса він мені, старому банякові?
Сашко проковтнув клубок у горлі й, не знайшовши потрібних слів, просто обійняв діда. Той аж гикнув від несподіванки.
— Ти, друже, легше, бо так із мене всю душу вичавиш! Давай без оцих шмарклів, ти ж бо не дівчисько. — Він відсторонився й зазирнув Сашкові у вічі. — Але домовимося: в школу не носити й у дворі не вихвалятися. Розумієш, чому?