Сашко розумів. Дізнаються — скажуть мамі. Тоді й дідові, і йому буде непереливки. Їхня мама — жінка сувора.
— Ну гаразд, — буркнув дід, повертаючись назад до столу, — ти лягай, а я ще попрацюю. Світло не заважає?
Уночі Сашко чув, як він повертається в ліжку, зітхає, шкрябає підборіддя. Тихо встає та, човгаючи капцями, рушає до вітальні. Що він там робив, Сашко не чув, але знав. От просто бачив, як дід підходить до кутка, де висить ікона зі Спокутником, торкається бабусиної кульки, прив'язаної до гвіздка. Підтягує її до себе, стирає неіснуючий порох і, притиснувшись лобом до гумового боку, мовчить, мовчить, мовчить, мовчить…
На дідів день народження вдарили морози. Останнє листя осипалося й хрускотіло під ногами, наче хтось висипав на місто весь чипсовий запас країни. Замість бабиного літа настала дідова зима.
За ці два тижні Сашко майже заспокоївся, хоча інколи — особливо коли бачив Курдіна з його кулькою — йому дуже кортіло принести до школи ніж і похизуватися. Неодмінно на перерві, коли Сидорова й Гордійко з новенькою йтимуть зі столовки.
Денису Лебединському Сашко, певна річ, про ножик розповів, а вчора Лебедя, який нарешті своє відгрипував, мати пустила до Сашка в гості. Лебідь подарунок зацінив.
— Таланить тобі, — сказав. — Хоча… — І він покосував на кухню, де дід про щось лаявся по мобільному зі своїм приятелем, редактором Антон-Григоричем.
— Що «хоча»? — перепитав Сашко.
— Життя грає з нами у квача, — віджартувався Лебідь. Віднедавна він підсів на п'єси Олдсміта, тож тепер сипав лункими цитатами до ладу чи ні. — Ти хоч із новенькою познайомився, йолопе?
— А в око? — дружньо запропонував Сашко. — Чого б це мені з нею знайомитися?
Лебідь гмикнув.
— Справа твоя. Курдін, подейкують, на неї задивляється, от йому й заціди в око. Хоча — з якого б це дива тобі йому завдавати тілесних ушкоджень? «Ніхто вона мені, ба — менше, ніж ніхто».
Словом, наступного ранку Сашко так само був занурений у по-олдсмітівськи важкі роздуми. З одного боку — дав слово. З іншого — гад Курдін.
Складений, ножик ідеально лягав до чохла від Сашкового мобільного. І вигляд мав стильний. Не до портфеля ж його класти, звідти і поцупити можуть!..
На великій перерві Сашко неспішно спустився у вестибюль, усівся на підвіконні й дістав із портфеля ароматне яблуко. З кіношною лінькуватістю, яку підгледів у Діка Андреоллі у «Срібних сідлах», клацнув лезом і розполовинив яблуко. Простяг шматок Лебедю, котрий, передчуваючи видовище, тинявся неподалік.
Натовп зібрався за півхвилини. Сашко дозволив кожному потримати ніж у руках, але щоб обов'язково із закритим лезом! Він раптом усвідомив, що не тільки новенька із Сидоровою та Гордійко повертатимуться зі столовки. Дехто з учителів теж.
Але ризик був того вартий.
Спершу Сашко помітив кульку — та майнула над головами ґав, наче теж хотіла поглянути, що відбувається.
— О, Турухтуне! — поблажливо посміхнувся Курдін. — Чим вихваляєшся? — Він посунувся, щоб новенькій було краще видно. Вона стала поряд із ним, і Сашко зрозумів: поблизу немає ані Сидорової, ані Гордійко. Це з Курдіним вона ходила до столовки!
— Ножик, либонь, зламаний. Ану, дай-но. — Курдін покрутив, розглядаючи, корпус, потім висунув лезо. Пошкрябав нігтем. — Тьмяне якесь. Де взяв?
— Дід подарував.
— Ді-ід!..
— І лезо там нормальне, ти, диви, обережніше, не поріжся.
— А можна мені? — попросила новенька.
Попросила, дивлячись на Сашка.
Йому здалося: в грудях наче невидимі двері прочинилися й звідти ринув потік свіжого повітря, запахло світлом, лісом, веселкою. Сашко кивнув, усміхнувся, знову кивнув, не відводячи погляду від її зеленавих очей.
Вона усміхнулась у відповідь.
Сашко потягнувся за ножиком, щоби дати їй, і уявив, як доторкнеться до неї теплою долонею, а вона, може…
Але цієї миті гримнув дзвінок.
— Ой, у нас же ж літра! — аж підскочила Жирнова. — Контрольна! Ой!
Літератич був дядьком хорошим, але надміру суворим. Подейкували, що він навіть до туалету по годинах ходить.
Усі рвонули до сходів, і Курдін теж. Із Сашковим ножиком у кулаці.
Сашко підхопив незакритий портфель і помчав за Курдіним, перестрибуючи одразу через дві сходинки.
— Гей! Ану поверни!
Курдін наддав ходу. Вони влетіли на поверх, загримали коридором.
— Віддай!
Черговий на поверсі, позіхаючи собі на стільці, провів їх байдужим поглядом. Після дзвінка таке коїлося всюди, особливо на підступах до кабінету Літератича.
— Курдін!!! Поверни!
Вони саме пробігали повз учительську. Курдін нарешті обернувся, паскудненько посміхнувся Сашкові та швиргонув йому ножик. Той ковзнув по паркету, хтось із бігунів мало не наступив, інший зачепив і відфутболив убік.
Сашко, не відводячи погляду від ножика, кинувся навперейми.
— Турухтуне! Це що, по-твоєму, хокей? Ти на стадіоні? — Перед учительською стояв, розгнівано блимаючи окулярами, сам директор. — Ану ж бо… — він нахилився і підібрав ножик раніше, ніж Сашко встиг усвідомити весь масштаб майбутньої катастрофи. — Це що? Він твій? Курдіне, а ти чому мовчиш?
— Та я ж нічого, Євгенію Маркичу, — Курдін розвів руки так, щоби виставити про людське око дідусеву кульку. — Турухтун дав подивитися, це його.
— От і повернув би йому. Нащо на підлогу кидати?
— Я не навмисне, Євгенію Маркичу! Так вийшло!
Директор подивився на обох, нахмурив вузькі, схожі на шрами, брови.
— Ну добре, ходіть. Потім поговоримо.
І сховав ножик у кишеню.
Контрольну Сашко завалив. Із трьох запитань на одне відповідь списав у Грищука, другу вигадав сам, просто аби хоч щось відповісти. До третього добратися не встиг — Літератич звелів Жирновій збирати аркушики.
Урок слухав абияк. Уявляв собі, що буде ввечері. Зробив дідусеві подарунок, еге ж. Хотілося провалитися крізь землю, здохнути. Потім згадував, як дивилася новенька, як вона усміхалася, — і сам усміхався; нічого не міг із собою вдіяти. Було і соромно, і солодко водночас.
На уроці вголос читали «Легенду про Душепивцю». Коли дійшла черга до Сашка, він машинально почав із місця, на яке вказав йому Лебідь. Читав теж машинально, думав про своє.
— «І от помітили люди: у фамільних душницях та на погостах коїться щось лихе. Бувало так: спочила людина років десять тому, а міх з її душею виглядає, наче минули вже не роки, — віки! Наче вивітрилась вона, видохлася начисто.
До кого лишень не зверталися! Зазивали святих отців, щоб ті душниці заново освятили, доблесних лицарів, щоби несли сторожу біля входу на погости!.. Нічого не допомагало.
Підозрювали у лихих намірах погостових, але ті самі переполохалися так, що годі описати. Говорили, ночами долинають із душниць звуки, від яких кров холоне в жилах. Зачувши їх, собаки забивалися під лави, а люди божеволіли. Один священик тричі переночував у фамільному склепі барона на прізвисько Впертюх. Після першої ночі його знайшли посивілим, після другої — осліплим, після третьої не знайшли взагалі, скільки не шукали.
І тривало це паскудство доти, доки не зачепило герра Вольфреда Ешбаха, за крутість і непримиренність прозваного Сталевим Бескидом. А варто зазначити, що мав Сталевий Бескид дружину, котру кохав понад життя. Коли померла, помістив він її душу в найнадійніший і найміцніший міх, доглядав за нею трепетно, вів щовечора бесіди і, куди б не рушав, всюди возив із собою. Навіть після низки років, коли будь-хто інший уже б упокоїв міх у фамільній душниці, герр Бескид не хотів із ним розлучатися.
От якось король, дізнавшись про свавілля, що чинилися на погостах, закликав до двору вірних своїх васалів. Поїхав і герр Бескид. Дорога до столиці була неблизька, і на підступах до міста застала його ніч. Неподалік побачив він заїжджий двір…»
Цієї миті відчинилися двері й черговий на поверсі, вибачившись перед Літератичем, повідомив, що Турухтуна — до директора, терміново! От просто зараз хай іде!
Сашко важко зітхнув і рушив геть із класу. Видно, Євген Маркич кудись поспішає і не готовий чекати до кінця уроку. А бешкет, вчинений Сашком, має намір покарати швидко і безжально.
— Дуже лютий? — спитав він у чергового, меншака з четвертого «А».
Той повів плечима:
— Не знаю. Похмурий. І ножик твій у руках крутив.
Сашко тільки зітхнув. Він на хвильку затримався перед вікном — помилуватися небом, що застрягло в косій сітці дротів-душоловів. Дроти були вкриті інеєм і по-новорічному виблискували на сонці. На крайньому праворуч, що тягся від старого кінотеатру до цегляної п'ятиповерхівки, сидів снігур: наче крапелька крові на струні.
Сашко зітхнув, вирішив, що тягти час немає сенсу і, постукавши, ступив до учительської. Євген Маркич розмовляв по телефону. Ножик лежав перед ним на столі, і директор неуважно барабанив по ньому пальцями.
— Так. Обов'язково! Ви не турбуйтесь, я особисто нагляну. Звісно-звісно… А що кажуть лікарі? Стабільно важке? Ну-у-у… — Він прокашлявся і нащось поправив окуляри. — Так, ваша правда, так. Могло бути й гірше. Так, звісно, про що мова; ми відстрочимо, потім заплатите одразу за третю і четверту чверть. Я ж розумію… Пробачте, хвилиночку…
Він прикрив слухавку долонею, сумно глянув на Сашка.
Той набрався сміливості:
— Євгене Маркичу, чесне слово, я не хотів…
Директор лише відмахнувся.
— На, — простягнув йому слухавку.
Сашко кліпнув, нічого не зрозумівши.
— Поговори, це твій батько.
— Синку, ти?
Сашко кивнув. У горлі пересохло, повітря раптом стало незвично прозоре, простір наче розійшовся, розчахнувся, як дитяча книжка-театр, і кожен звук гримів із нестерпною виразністю.
— Що з твоїм мобільним? Чому не відповідаєш на дзвінки?!
— Удома забув, — спромігся вичавити із себе Сашко.
— Ну, вдома то вдома, нехай, — батьків голос раптом зробився скупим, схриплим. — Тут із дідусем біда. Він повертався з кав'ярні, посковзнувся й упав. Добре, що поряд був Антон Григорович — він викликав швидку.
— Коли? — Сашкові чомусь украй важливо було це знати. — Коли?..
— Та от півгодини тому. Ти послухай уважно, не перебивай. Ми з мамою зараз у лікарні. Я зателефонував додому до твого Дениски, ти сьогодні переночуєш у них, добре? Уранці я за тобою приїду. Одразу після школи йди туди.
— А ви з мамою?
— А ми тут поки. Дідусеві потрібна операція. Я ще ввечері зателефоную чи сам набери мене від Дениски. Чуєш?
— Чую.
— Ну все, давай, будь молодчиною, не підведи мене. Мама й так хвилюється…
Сашко уявив собі, як хвилюється мама. Дідусь для неї був найважливішою людиною в житті, найдорожчою; Сашко інколи навіть трішки ревнував до нього.
Продзвенів дзвінок, у коридорі почувся радісний галас; загупали чиїсь підбори по паркету.
— Ну, — сказав Євген Маркич, потираючи підборіддя великим пальцем, — іди, Турухтуне. — Він ворухнув губами, зітхнув. — Усяке в житті трапляється. Не бійся, усе з дідусем буде добре.
Сашко кивнув. Рушив до дверей на задубілих ногах.
— Чекай. — Директор тримав ножик на долоні, дивлячись розгублено, наче не міг збагнути, як той у нього опинився. — Це в тебе звідки?
— Дід подарував.
Євген Маркич поклав ножик на стіл перед собою і, повагавшись, штовхнув до Сашка.
— Щоб я його більше в школі не бачив. Зрозумів?
— Дякую!
— То зрозумів?
— Зрозумів, Євгене Маркичу!
Наступний урок, алгебру, Сашко абияк відсидів, класна його не чіпала. Напевно, директор сказав.
Сашко всі сорок п'ять хвилин думав лише про одне. Наче до хворого зуба, час від часу торкався до чохла з ножиком і переконував себе, що це збіг. Власне, і не збіг, час різний. Тато сказав «півгодини тому» — і майже одразу продзвенів дзвінок. А ножик Курдін кинув, вважай, через дві-три хвилини після початку.
Тож не збігається, не збігається!..
Але на душі було ще огидніше, ніж перед минулим уроком.
Лебедю мати вже телефонувала на мобільний, і Денис до Сашка з питаннями не чіплявся. Після уроків вони швидко зібралися й хотіли одразу йти до Лебедя додому. Звідти можна було передзвонити татові й дізнатися, як там дід (і як там мама).
— Не люблю, коли випендрюються. Ножик-шможик, дід йому подарував, ага. — Курдін стояв, як зазвичай, оточений вдячними слухачами. Вдавав, що розмовляє з кулькою. Ділиться, бач, новинами, розказує, як день минув. — Теж мені, скарб — ножик дикуна! Між іншим, його дід — тричі зрадник і злочинець. Спочатку був просто шкідником, проти президента партизанив, потім — типу, миротворців підтримував, а зрештою всіх зрадив. До нас утік, нібито віршики писати. Ще не факт, до речі, що він не шпигун. Може, ці віршики таке ж прикриття, як у «Світанкові над Чайною бухтою»…
Сашко озирнувся, піймав меншака, що якраз вибігав надвір:
— Потримай-но, — тицьнув йому до рук портфеля.
— І мою, — похмуро додав Лебідь, скидаючи з плеча спортивну сумку. — Про всяк випадок.
— …там, — гнув своє Курдін, — теж, якщо пам'ятаєте, був такий собі правильний і стражденний художник, а наприкінці першої серії…
Він помітив Сашка з Лебедем і осікся.
— Ану повтори, — процідив Сашко. — Повтори, гадюко!..
Зрештою вони вирішили спершу зайти до Сашка додому, щоби той переодягнувся. Та й Лебедю не завадило би привести себе до ладу. Його мати поверталася пізно, батька в них не було, натомість була прабабця, немічна, але уважна, наче кобра.
— Я б йому зацідив, якби Вадько не втрутився.
— Дурний ти, Турухтуне. Якби я не втрутився, вони б утрьох тебе змолотили.
Сашко гмикнув і помацав пальцем синець на вилиці.
— Нічого, нехай тепер пострибає, подістає кульку. Із душолова, ха!.. А Вадько із Бобирком — козли, що полізли.
— Перед Курдіним вислужуються.
— Факт!
Ліфт не працював, піднімалися сходами. Перед дверима Сашко зупинився й довго шукав ключі.
— Як думаєш, — запитав Лебідь, — Курдін предкам поскаржиться?
Ключі знайшлися в портфелі, аж на дні. Сашко знизав плечима, відчинив замок.
— Поскаржиться — то й поскаржиться. Перший почав. Знатиме на майбутнє.
Говорив він тепер насилу: з кожним рухом губа в тому місці, куди зацідив гад Курдін, боліла чимраз відчутніше.
— Давай до ванни. А я поки прихоплю мобілку й одяг.
Лебідь кинув у куток сумку і мовчки пішов промивати бойові садна. Чути було, як він стиха сичить і бурмоче на адресу «козлів» щось загрозливе.
Сашко поставив чайник, зазирнув до шафи й витяг сорочку з джинсами, щоб перевдягтися. Мобільного на столі не було. Він перевернув усе в тих місцях, куди міг його покласти, і лише тоді здогадався: якщо батьки телефонували, то мобіла вібрувала й напевне впала на підлогу. Там її і знайшов.
Встаючи, стукнувся головою об стіл і потім з півхвилини стояв перед вікном, потираючи маківку. З вікна видно було дитячий майданчик, нині безлюдний. Тільки на іграшковій лавочці сидів, смішно витягнувши ноги, якийсь чоловік у синьому плащі — легкому й підтоптаному. Хоча на безхатька незнайомець не скидався: побритий, «доглянутий».
Дивився чоловік просто на Сашка.
Кілька секунд хлопець, завмерши, намагався не рухатися й навіть не дихати. Потім зрозумів, що незнайомець дивиться не конкретно на нього, а загалом на їхні вікна.
— Ти чого так довго длубаєшся, Турухтуне? Чайник уже закипів. Іди мерщій… Агов, усе гаразд?
Сашко відірвався від вікна й неуважно кивнув:
— Гаразд…
Вони попили чаю і рушили до Лебедя.
Ножик Сашко вийняв і сховав у найдальшому кутку нижньої шухляди столу. Двері замкнув на всі замки.
Коли проходили повз арку на подвір'я — не стримався, зиркнув.
На-дитячому майданчику нікого не було.
«…не приходячи до тями, на сімдесят шостому році життя…»