У комірчині було прохолодно, і все видавалось чужим. Меґі звикла до чужих місцин. Врешті-решт Мо завжди брав її з собою, вирушаючи на допомогу хворим книжкам. Та він завжди був поруч із нею. Завжди. Меґі притислася щокою до грубого мішка з соломою. Їй бракувало мами, Елінор і Даріуса, та найбільше їй бракувало Мо, серце їй щеміло. Любов і нечиста совість — лиха суміш. Якби ж він просто пішов з нею! Він чимало показав їй їхнього світу, і їй хотілося зробити те саме й для нього у цьому світі. Вона знала, що йому сподобалися б вогненні ельфи, дерева, що шепочуть, і табір шпільманів…
Так, звісно, їй бракувало Мо.
Цікаво, а як почувався Феноліо? Чи бракувало йому когось? Невже він не тужив за селом, у якому мешкав, за дітьми, друзями, сусідами? Що сталося з його онуками, з якими Меґі так часто казилася в його будинку?
— Завтра я тобі все покажу! — прошепотів він до неї, коли вони квапилися за хлопцем з догораючим смолоскипом, і голос Феноліо звучав так гордо, як голос короля, котрий сповіщає свого гостя про те, що наступного дня покаже йому своє королівство. — Вночі вартовим не подобається, коли хтось вештається провулками, — додав він.
Між будинками, що тулились один до одного, було дуже тихо. Вони так нагадували Каприкорнове село, що Меґі на кожному розі очікувала побачити постать, що схилилася на мур, з рушницею в руці й у чорній куртці Але їм зустрілися лише кілька свиней-рохкалець, що розбіглися по провулках, які круто здіймалися вгору, та обідраний чолов'яга, який між будинками змітав докупи нечистоти й згрібав їх на візок.
— До смороду з часом звикнеш! — прошепотів Феноліо, коли Меґі затиснула носа. — Тішся, що я мешкаю не у якогось фарбаря і не в шкіряників. До їхнього чаду я й сам ще не звик.
Ні, Феноліо нічого не бракувало, цього Меґі була певна. Та й чому б? Це його світ, світ, що виник у його голові, знайомий йому, як власні думки.
Меґі вслухалася в ніч. Окрім мишачого шурхоту, долинав іще якийсь гамір — тихе сопіння. Здавалося, він долинав від бюрка. Вона відкинула ковдру і обережно почовгала туди. Скляний чоловічок спав біля глечика з перами, головою на малесенькій подушечці. Його прозорі кінцівки були у чорнильних плямах. Напевно, він загострював пера, вмочав їх у череваті склянки, посипав піском свіже чорнило. Саме так, як Феноліо завжди того хотів. А чи феїні гнізда над його ліжком приносили щастя й дарували гарні сни? Меґі здалося, що вона побачила феїн пилок на бюрку. Вона замріяно провела пальцем по поверхні, роздивилася лискучий слід на пучці й нанесла його собі на чоло. А чи допомагав феїн пилок від туги за домівкою?
Так, вона досі журилася. Попри красу довкола неї вона все ще згадувала будинок Елінор, майстерню Мо… Що за дурне серце було в неї! Чи не щоразу, коли Реза розповідала їй про Чорнильний світ, воно швидше билося? А тепер, коли вона тут, воно, здається, не знає, що відчувати.
— Бо їх тут нема! — шепотіло щось усередині, немов серце виправдовувалося. Бо тут нема їх усіх.
Хоч би Фарид залишився з нею…
Як вона заздрила йому, що він прослизав з одного світу в інший так, немов міняв сорочку. Здавалося, єдине, за чим він журився, було порубцьоване обличчя Вогнерукого.
Меґі підійшла до вікна, затуленого фіранкою, відсунула її та виглянула на вузький провулок. Обідраний сміттяр саме тягнув візка повз будинок. Він ледве не зав'яз між будинками зі своєю важкою, сморідною ношею. Майже всі вікна навпроти були темні, лише за одним палала свічка, і дитячий плач пронизував темряву ночі. Дахи будинків вишикувалися в ряд, мов луски на ялинкових шишках, а над усім оцим у зоряне небо таємничо здіймалися замкові мури й вежі.
Замок Тлустого князя. Реза вдало описала його. Місяць тьмаво висів над сірими зубцями муру, оздоблюючи їх сріблом, їх і варту, що крокувала кам'яною стіною туди-сюди. Здавалося, це той самий місяць, що сходив і заходив над горами за будинком Елінор.
— Завтра князь влаштовує свято на честь свого нечемного онука, — розповів Феноліо Меґі, — і я маю принести до замку нову пісню. Я візьму тебе з собою, мусимо лише подбати про чисту сукню для тебе. Але Мінерва має трьох дочок, то сукня для тебе знайдеться.
Меґі востаннє поглянула на сплячого скляного чоловічка й повернулася в ліжко під феїними гніздами.
«Після свята, — подумала вона, стягуючи через голову брудну сукню й шмигнувши під грубу ковдру, — одразу після свята попрошу Феноліо вписати мене додому».
Заплющивши очі, вона знову побачила рої фей, що обліпили її в зелених сутінках непрохідної хащі й смикали за волосся, поки Фарид не почав відганяти їх ялиновими шишками. Вона чула шепіт дерев, що здавався чимось на кшталт напівземного і напівповітряного, пригадала лускаті обличчя в темних ставках, Чорного Принца і його ведмедя…
Під ліжком щось зашаруділо і поповзло їй по руці. Сонна Меґі скинула його.
«Сподіваюся, що Мо не дуже розлючений», — думала вона, засинаючи, і їй наснився садок Елінор. Чи, може, непрохідна хаща?
Єдина неправда
Там були ковдри, та обіймали й зігрівали його не вони, а хлопчикові обійми.
Фарид швидко відчув, що Феноліо мав рацію. Було нерозумно ось так посеред ночі випихатися в дорогу. Щоправда, назустріч йому з темряви не вискакували розбійники, навіть лис не перебіг дорогу, поки він піднімався на осяяний місяцем пагорб, на який вказали шпільмани. Та як у пітьмі він мав з'ясувати, котра зі злиденних садиб поміж дерев була саме тією, яку він шукав? Усі вони виглядали однаково: хатинка з сірого каменю, оточена оливковими деревами, криниця, де-не-де загорода для худоби, кілька смужок земельних угідь. На подвір'ях ані шерехне. Господарі спали, виснажені роботою, та з кожним муром і з кожною брамою, крізь які прокрадався Фарид, його надія зменшувалася. Він зненацька вперше відчув розгубленість у цьому чужому світі і хотів було вкластися спати під деревом, аж раптом побачив вогонь. Він спалахнув на верховині червоною квіткою мальви, що розцвіла і, ледве прорісши пелюстками, знову зів'яла. Фарид пришвидшив ходу, кваплячись угору по схилу, прикутий поглядом до того місця, де побачив вогняну квітку. Вогнерукий! Поміж дерев знову спалахнуло полум'я, цього разу сірково-жовте, яскраве, мов сонячне світло. Це напевно він! Хто б іще змусив вогонь танцювати вночі?
Фарид побіг швидше, так швидко, що невдовзі захекався. Він натрапив на шлях, що вів угору поміж свіжих пеньків. Плай був кам'янистий і вологий від роси. Ось іще одна червона квітка в темряві. Над Фаридом із темряви виринула хатинка. Далі вгору здіймався пагорб, схилом якого простягалися грядки, викладені камінням. Хатинка була така ж убога і проста, як і решта. Стежка закінчувалася перед плохенькою брамою, перед муром із плаского каміння, що сягав Фаридові якраз по груди. Коли хлопець опинився за ворітьми, до нього підбіг гусак, бив крилами і шипів, та Фарид не зважав на нього: він знайшов того, кого шукав.
Вогнерукий стояв на подвір'ї, з його долонь, здіймаючись у повітря, зацвітали полум'яні квіти. Він лиш клацав пальцями — і вони розкривалися, розпускали листя з вогню, в'янули, виганяли полум'яно-золотаві стебла й знову розквітали. Здавалося, ніби вогонь з'являвся невідомо звідки: Вогнерукий викликав його лиш самими рухами рук чи голосом, він роздував його самим лиш подихом — жодних смолоскипів, жодної пляшки, з якої б він заливав собі щось до рота, — нічого з того, чим би він скористався в іншому світі, Фарид не помітив. Він просто стояв і освічував вогнем ніч. Квіти щосили кружляли довкола нього в дикому танці, сипали до ніг іскрами, мов золотим насінням, доки його не оповило рідким вогнем.
Фаридові доволі часто доводилося спостерігати, яке спокійне було обличчя Вогнерукого, коли він грав з вогнем, та ніколи раніше він не бачив його таким щасливим. От просто щасливим… Гусак ще ґелґотав, та Вогнерукий, здавалося, не чув. Лише коли Фарид відчинив ворота, птах так голосно залементував, що Вогнерукий озирнувся — і вогняний цвіт погас, ніби ніч розчавила його своїми чорними пальцями, так само, як і щастя на обличчі Вогнерукого.
Перед хатніми дверима підвелася жінка, очевидно, вона сиділа на порозі. Там ще був хлопчик, Фарид лише зараз помітив його. Він поглядом стежив за Фаридом, коли той простував подвір'ям. Утім, Вогнерукий не поворухнувся. Він лише дивився на Фарида, а біля його ніг дотлівав червоний жар.
Фарид шукав на добре знайомому обличчі бодай нотку радості на знак привітання, бодай тінь усмішки, та нічого, крім розгубленості, він не побачив. Урешті-решт мужність зрадила Фарида, і він зупинився, а серце йому тремтіло в грудях, ніби його лихоманило.
— Фариде?
Вогнерукий підійшов до нього. Жінка пішла слідом, вона була дуже вродлива, але Фарид не звертав на неї уваги. На Вогнерукому було вбрання, з яким він увесь час носився в іншому світі, та яке ніколи не вдягав. Червоне й чорне… Фарид не наважувався дивитись на Вогнерукого, коли той зупинився на відстані одного кроку від нього. Він стояв, опустивши голову й втупившись у пальці ніг. Може, Вогнерукий і не збирався брати його з собою. Може, він домовився з Телепнем, щоб той не читав останніх рядків, та тепер розлючений, що Фарид усе-таки переслідував його, перебирався за ним із одного світу в інший… Чи він його вдарить? Вогнерукий ще ніколи його не бив (щоправда, одного разу він мало не зробив цього, коли хлопець ненавмисно підпалив Ґвінового хвоста).
— Як я тільки міг подумати, ніби щось завадить тобі переслідувати мене? — Фарид відчув, як Вогнерукий узяв його за підборіддя, і коли він на нього поглянув, то нарешті побачив у його очах те, на що сподівався: радість. — Де ти запропав? Я кликав тебе разів з десять, усюди шукав тебе… Вогненні ельфи, напевно, вважали мене божевільним!
Як він стривожено розглядав хлопцеве обличчя, немов переконуючись, а чи раптом не змінилося в ньому щось. Як приємно відчувати його турботу! Фарид підстрибнув би на радощах, так само, як полум'я щойно підскакувало для Вогнерукого.
— Ну, що ж, ти, здається, виглядаєш, як завжди! — зрештою зауважив він. — Смагляве худорляве чортеня. Та зачекай, щось ти такий смирний! Невже втратив голос?
Фарид усміхнувся.
— Ні, все гаразд! — сказав він, швидко кинувши оком на жінку, котра все ще стояла позаду Вогнерукого. — Але не Телепень відіслав мене сюди. Він просто припинив читати, щойно ти зник! Меґі зачитала мене сюди, за допомогою Орфеєвих слів!
— Меґі? Дочка Чарівновустого?
— Так! А як ти сам? У тебе все гаразд, еге ж?
Вогнерукий скривив рота в добре знайомій Фариду іронічній посмішці.
— Ну, рубці все ще тут, як бачиш. Але більше каліцтв не з'явилося, якщо ти про це.
Він обернувся і поглянув на жінку, та так, що це зовсім не сподобалося Фаридові.
Вона мала чорняве волосся, а очі її були майже такі ж темні, як і його. Вона була дуже вродлива, хоча вже й стара, ну, скажімо, в усякому разі набагато старша за нього, — та Фаридові вона не подобалася. Ні вона, ані її хлопець. Зрештою він ішов услід за Вогнеруким у його світ не для того, щоб ділити його з іншими.
Жінка стала біля Вогнерукого і поклала руку йому на плече.
— Хто це? — запитала вона і поглядала на Фарида, так само оцінюючи. — Ще одна з твоїх багатьох таємниць? Син, про якого я відати не відаю?
Фарид відчув, як кров ударила в обличчя. Син Вогнерукого. Таке познайомлення йому сподобалося. Фарид непомітно поглянув на незнайомого хлопчика. Хто його батько?
— Мій син? — Вогнерукий ніжно провів долонею по її обличчю. — Що в тебе за думки! Ні, Фарид — вогнедув. Деякий час він ходив до мене на навчання і відтоді вважає, що я без нього не впораюся. Він до того твердо переконаний у цьому, що всюди слідує за мною, який би довгий не був шлях.
— Ще чого! — У Фаридовому голосі звучала образа, хоча він і не хотів її показувати. — Я прийшов, щоб застерегти тебе! Та можу знову піти, якщо хочеш.
— Ну, годі вже! — Вогнерукий міцно ухопив його за руку, коли той відвернувся. — Лишенько, я геть забув, як швидко ти заводишся. Застерегти, кажеш? Від чого?
— Від Басти.
Жінка притисла долоню до вуст, зачувши ім'я, і Фарид доповів про все, що сталося, починаючи відтоді, як Вогнерукий зник, зник із безлюдного шляху в горах, ніби його ніколи й не було. Коли він закінчив, Вогнерукий спитав:
— Отже, книжка у Басти?
Фарид свердлив пальцями ніг тверду землю.
— Так! — пригнічено пробелькотів він. — Він приставив мені ножа до горла, що я мав робити?
— Баста? — Жінка схопила Вогнерукого за руку. — Отже, він живий?
Вогнерукий лише кивнув. Потім знову поглянув на Фарида.
— Ти думаєш, він уже тут, Орфей зачитав його сюди?
Фарид безпомічно стенув плечима.
— Не знаю! Коли я вислизнув від нього, він кричав навздогін, що помститься ще й Чарівновустому. Та Чарівновустий не вірить цьому, каже, що Баста був просто розлючений…
Вогнерукий зиркнув на браму, все ще відчинену.
— Так, Баста у гніві без ліку наговорить, — пробурмотів він. Зітхнув і затоптав останній сніп іскор, що палали під ногами. — Кепські новини, — пробурмотів він. — Дуже кепські. Бракує лише, щоб ти Ґвіна сюди приніс.
Як добре, що було темно. У темряві брехня не настільки очевидна, як удень. Фарид доклав максимум зусиль, вдаючи здивування.
— Ґвін? Ні. Ні, його я не брав із собою. Ти ж сказав, щоб він там лишався. До того ж Меґі мені заборонила.
— Розумне дівча! — Полегшене зітхання Вогнерукого проникло Фаридові у саме серце.
— Ти покинув куницю? — Жінка недовірливо похитала головою. — Мені завжди здавалося, що ти приязно ставився до малої потвори, як ні до кого іншого.
— Ти ж знаєш, яке зрадливе моє серце, — намагався спростувати Вогнерукий, та безтурботність у його голосі не могла ввести в оману навіть Фарида. — Ти голодний? — запитав Вогнерукий. — Давно ти тут?
Фарид прокашлявся. Брехня про Ґвіна клубком підступила йому до горла.
— Чотири дні, — видавив він. — Шпільмани дали нам щось поїсти, та я все одно голодний…
— Нам? — У голосі Вогнерукого зазвучала недовіра.
— Вона тут? — Вогнерукий приголомшено поглянув на нього, відтак застогнав і прибрав волосся з чола. — Авжеж, це сподобається її батькові. А її мати як зрадіє! Може, ти ще кого привів?
Фарид заперечливо похитав головою.
— А де ж вона?
— У старого! — Фарид кивнув головою у напрямку, звідки прийшов. — Він мешкає біля замку. Ми зустріли його у шпільманському таборі. Меґі дуже тішилася, бо й так хотіла його шукати, щоб він повернув її назад. Мені здається, вона тужить за домівкою…
— Старий? Про кого це ти, бісова душа?
— Ну, про поета! Котрий з черепаховим обличчям, ну той, від якого ти втік тоді…
— Зрозуміло! — Вогнерукий затулив йому долонею рота, ніби не хотів чути жодного слова, і вдивлявся кудись у темряву, де ховалися омбрійські мури.
— Що година, то не легше… — пробурмотів він.
— А це… теж погана новина? — наважився запитати Фарид.
Вогнерукий відвернувся, та Фарид все одно розгледів його усмішку.
— Ще б пак, — сказав він. — Напевно, ще жоден хлопчик не приніс стільки кепських новин за раз. До того ж серед ночі. Роксано, що роблять з такими вісниками нещастя?
Отже, її звуть Роксана. На мить Фаридові здалося, що вона запропонує прогнати його. Та жінка знизала плечима.
— Їх годують, що ж іще? — сказала вона. — Хоча цей ніби і не зморений голодом…
Подарунок для Каприкорна
— Якби він був ворогом моєму батькові, то я б йому не довіряла! — вигукнула занепокоєна дівчина. — Ви не хочете з ним поговорити, майоре Гайворде, щоб я почула його голос? Може, це й безглуздо, втім ви не раз чули, що я надаю значення звучанню голосу.
Надійшов вечір, а потім ніч, і ніхто не прийшов, щоб відчинити підвал у будинку Елінор. Вони мовчки сиділи там поміж томатної пасти, консервних бляшанок з равіолі й серед усякої іншої провізії, якою було заставлено полиці довкола, і намагалися не помічати одне в одного страху на обличчях.