Чорнильна кров - Корнелия Функе 15 стр.


— Отже, мій будинок не такий вже й великий! — у тиші промовила Елінор. — За цей час навіть такий дурень, як Баста, мав би збагнути, що Меґі не тут.

Ніхто не відреагував. Реза вчепилася в Мортимера, ніби могла захистити його від Бастиного ножа, а Даріус усоте протирав і без того начищені до блиску окуляри. Коли нарешті за дверима почулися кроки, годинник Елінор зупинився. В її змореному мозку нахлинули спогади, коли вона силкуючись підвелася з каністри з оливковою олією, спогади про стіни без вікон і про підгнилу солому. Її підвал був затишнішою в'язницею, ніж Каприкорнів засік, не кажучи про склеп під церквою, втім чоловік, котрий поштовхом відчинив двері, був той самий — і в її власному будинку Баста навіював не менший страх.

Коли вона його бачила востаннє, він сам був в'язнем, оскільки такий шанований ним господар засадив його до собачої клітки. Невже-бо Баста забув? Як Мортола змусила його знову служити їй? Елінор не спала на думку нерозумна ідея запитати про це Басту. Вона сама собі відповіла: бо псові потрібен господар.

Баста прийшов по неї з Ґевалом. Врешті-решт їх було четверо, та Баста безумовно ще надто добре пам'ятав той день, коли від нього втік Вогнерукий.

— Мені шкода, Чарівновустий, що тобі довелося дещо довше чекати, — сказав він котячим голосом, штовхаючи Мортимера вниз по коридору, в бік бібліотеки Елінор. — Та Мортола просто ніяк не могла визначитися з помстою, оскільки твоїй відьмацькій дочці, очевидно, таки вдалося втекти.

— Ну? І на чому ж вона зупинилась? — Елінор запитала, хоча боялася почути відповідь. Утім, Баста був напоготові.

— Спочатку вона мала намір перестріляти вас усіх, а потім потопити в озері, хоча ми їй сказали, що буде достатньо зарити вас під кущами. Та потім вона визнала, що занадто милостиво — дати вам померти з усвідомленням того, що мала відьма втекла від неї. Ось ця думка не сподобалася Мортолі.

— Таки не сподобалась? — Ноги в Елінор від страху обважніли, аж вона зупинилась, проте Ґевал нетерпляче штовхнув її вперед, та перш ніж вона встигла спитати, що ж таки Мортола спланувала для них замість розстрілу, Баста відчинив двері до її бібліотеки та, єхидно кланяючись, дав їй знак, щоб увійшла.

Мортола, мов на троні, сиділа в улюбленому кріслі Елінор. За крок від неї лежав пес зі сльозливими очима та настільки широким зашийком, що на нього легко можна було поставити миску. Його передні лапи, як і Мортолині ноги, були перебинтовані, а черево обмотане пов'язкою. Пес! У її бібліотеці! Елінор стисла губи.

«Напевно, Елінор, це твій найменший клопіт, — сказала вона собі. — Найліпше просто не помітити його».

Мортола обперла свою палицю на скляну вітрину, де Елінор зберігала найдорогоцінніші книги. Кругловидий стояв поруч зі старою. Орфей! Цей дурник надто високої думки про себе, якщо претендує на таке ім'я, чи, може, батьки і справді його так назвали? Хай там що, виглядав він так, ніби провів безсонну ніч, так само, як і вона, — через що Елінор шалено тішилася.

— Мій син завжди повторював, що помста — це страва, яка найбільше смакує холодною, — зауважила Мортола, із задоволеною міною розглядаючи виснажені обличчя полонених. — Зізнаюся, що вчора я була не в гуморі, щоб дослухатися до цієї поради. Мені вже не терпиться побачити вас мертвими, та зникнення малої відьми додало мені часу на розмірковування. Отже, я вирішила відкласти помсту, щоб потім ліпше насолодитися нею з холодним серцем.

— Ви тільки-но послухайте! — пробурмотіла Елінор, за що отримала від Басти прикладом у спину.

Мортола ж спрямувала свій пташиний погляд на Мортимера. Здавалося, вона не бачить нікого іншого: ні Резу, ні Даріуса, ні Елінор, — лише його.

— Чарівновустий! — Вона зневажливо промовила ім'я. — Скількох людей ти вбив своїм оксамитовим голосом? З десяток? Кокерель, Пласконіс, і насамкінець коронацією твого мистецтва був мій син. — Біль у Мортолиному голосі був настільки свіжим, немов Каприкорн помер не рік тому, а минулої ночі. — За те, що вбив його, сам помреш. Помреш, як очевидним є те, що я сиджу тут, а я спостерігатиму, як мусила й тоді, коли помирав мій син. Ні в цьому, ні в якому іншому світі немає нічого страшнішого за смерть дитини, тож хочу, щоб ти побачив смерть своєї дочки, перш ніж сам помреш.

Мортимер стояв, не змінюючи виразу обличчя. Зазвичай будь-яке почуття читалося у нього на чолі, та навіть Елінор не могла б сказати, що коїлося всередині нього.

— Її тут нема, Мортоло, — хрипло сказав він. — Меґі тут нема, і гадаю, ти не повернеш її, бо вже давно б це зробила, чи не так?

— Хто каже про повернення? — Тонкі губи розтягнулись у безрадісний усміх. — Гадаєш, я надовго затримаюсь у твоєму безглуздому світі зараз, коли маю книжку? Навіщо? Ні, ми підемо за твоєю дочкою у мій світ. Баста спіймає її там, як пташку. А потім я подарую вас обох моєму синові. Знову буде свято, Чарівновустий, але цього разу Каприкорн не помре. Повір мені! Він сидітиме біля мене і триматиме мене за руку, коли смерть забере спочатку твою дочку, а потім тебе. Саме так і буде!

Елінор поглянула на Даріуса і побачила на його обличчі таке саме неймовірне здивування, яке й сама відчувала.

Втім, Мортола пихато всміхалася.

— Чого так на мене вилупилися? Гадаєте, Каприкорн мертвий? — Мортола говорила мало не захлинаючись. — Нісенітниця! Так, тут він помер, ну й що? Цей світ — лише жарт, шпільманський маскарад на базарах. У нашому, справжньому, світі Каприкорн живий. Лише тому я відібрала книжку в пожирача вогню. Мала відьма сама тоді це сказала, тієї ночі, коли ви його вбили: доки існує книжка, він завжди буде в ній. Я знаю, вона казала про вогнедува, та що стосується його, стосується й мого сина! Вони ще всі там: Каприкорн, Пласконіс, Кокерель і Тінь!

Вона переможно позирала то на одного, то на іншого, але всі мовчали. Крім Мортимера.

— Це безглуздя, Мортоло! — сказав він. — І ти це чудово знаєш. Ти ж сама була у Чорнильному світі, коли Каприкорн зник звідти разом із Бастою та Вогнеруким.

— Він був у від'їзді, ну й що? — Мортолин голос зазвучав пронизливо. — Він не повернувся, втім це нічого не значить. Мій син мусив постійно їздити у справах. Змієголов надсилав своїх посланців і посеред ночі, коли йому потрібні були послуги мого сина, і тоді на ранок його, звісно, не було. Втім, зараз він повернувся. І чекає, коли я приведу його вбивцю до фортеці в непрохідній хащі.

Елінор дуже хотілося засміятися, та страх стискав їй горло.

«Жодного сумніву! — подумала вона. — Стара Сорока здуріла! На жаль, це не робить її менш небезпечною».

— Орфею! — Мортола нетерплячим жестом підкликала Кругловидого.

Підкреслено повільно, немов доводячи, що в жодному разі не підкоряється її вказівкам так слухняно, як Баста, він поплентався до неї, одночасно витягаючи з внутрішньої кишені куртки аркуш. З поважним виглядом розгорнув його і поклав на скляну вітрину. Пес, чухаючись, стежив за кожним його рухом.

— Це буде непросто! — зауважив Орфей, нахиляючись до пса і ніжно пестячи його потворну голову. — Я жодного разу не зачитував до книжки таку кількість людей одночасно. Можливо, нам ліпше спробувати одного за одним, по черзі…

— Ні! — грубо перервала його Мортола. — Ти зачитаєш нас усіх разом, як ми й домовлялися.

Орфей стенув плечима.

— Ну, гаразд, як скажеш. Розумієш, це ризиковано, оскільки…

— Мовчи! Я не хочу нічого чути. — Мортола вчепилася кістлявими пальцями у бильця крісла.

(«Я більше ніколи не зможу сісти в це крісло, не згадавши її», — подумала Елінор.)

— Може, тобі нагадати про камеру, з якої ти вийшов лише тому, що я за це заплатила? Одне моє слово — і ти знову сидітимеш там, без книжок і без жодного аркуша. Повір мені, якщо ти відмовишся, я подбаю про це. Врешті-решт Вогнежера ти зачитав без особливих зусиль, як розповів Баста.

— Так, але це було зовсім просто! Так, ніби я поклав щось на своє місце. — Орфей задумливо поглянув у вікно, ніби побачив, як там, на газоні, знову зникає Вогнерукий.

Він повернув до Мортоли наморщене чоло.

— З ним усе інакше! — сказав він, вказуючи на Мортимера. — Це не його історія. Він там ні до чого.

— Як і його дочка. Хочеш сказати, вона ліпше за тебе читає?

— Звісно, ні! — Орфей випрямився, мов струна. — Ліпше за мене ніхто не може. Хіба я не довів? Чи не ти сама казала, що Вогнерукий десять років шукав когось, хто б його зачитав назад до книжки?

— Авжеж. Годі базікати. — Мортола схопила палицю і тяжко підвелася. — А кумедно було б, якби замість нас звідти сюди прошмигнув зухвалий кіт, як тоді замість Вогнежера? Бастина рука ще й досі не загоїлася, а він мав ножа і пес заступився за нього. — Вона неприязно зиркнула на Елінор і Даріуса.

Елінор зробила крок уперед, попри приклад Бастиної рушниці.

— Про що йдеться? Я піду з вами!

Мортола з награним здивуванням звела брови.

— Ну й хто, на твою думку, вирішує? Навіщо ти мені? Або Даріус, дурний партач. Мій син, звісно, нічого не має проти того, щоб і вас згодувати Тіні, та не хочу обтяжувати Орфея. — Палицею вона вказала на Мортимера. — Ми візьмемо з собою його! Більше нікого.

Реза вчепилася за Мортимерову руку. Посміхаючись, Мортола підступила до неї.

— Так, голубко, тебе я також залишу тут! — сказала вона і грубо ущипнула її за щоку. — Боляче буде, якщо я зараз заберу його в тебе, еге ж? Саме коли ти його отримала назад. Через стільки років…

Мортола кивнула Басті, і той грубо схопив Резу за руку. Вона відбивалась і хапалася за Мортимера так безпорадно, що це шматувало серце Елінор. Та лише вона було кинулася допомогти Резі, Ґевал став їй на заваді. А Мортимер ніжно звільнив руку Рези від своєї.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Врешті-решт я єдиний з усієї сім'ї, хто ще не був у Чорнильному світі. І я обіцяю тобі, що не повернуся без Меґі.

— Еге ж, бо й сам не повернешся! — знущався Баста, незграбно штовхнувши Резу вбік Елінор.

А Мортола ще посміхалася.

Елінор так би й гепнула її! «Ну зроби щось, Елінор!» — думала вона. Та що вона могла зробити? Стримувати Мортимера? Чи порвати аркуш, який Кругловидий так старанно розрівняв на її вітрині?

— Ну що, можна нарешті починати? — запитав Орфей, облизуючи губи, ніби не міг дочекатися, щоб показати своє мистецтво.

— Певна річ. — Мортола важко налягла на палицю і покликала Басту.

Орфей недовірливо кинув на нього оком.

— Ти подбаєш про те, щоб він дав спокій Вогнерукому, так? — сказав він до Мортоли. — Ти обіцяла!

Баста провів пальцем по горлянці й підморгнув йому.

— Ти це бачив? — Орфеїв голос зірвався. — Ви пообіцяли! Це була моя єдина умова. Ви дасте Вогнерукому спокій, або я не прочитаю жодного слова!

— Ну, досить вже, не надривайся так, а то ще зірвеш голос, — нетерпляче відповіла Мортола. — Ми маємо Чарівновустого. Яке мені діло до паскудного Вогнежера? Читай уже!

— Агов! Зачекайте! — Вперше Елінор почула Ґевалів голос. Він був чудернацьки тонкий, як для чоловіка його розмірів, — наче слон сюркотав голосом цвіркуна. — Що буде з іншими, коли ви зникнете?

— Звідки мені знати? — Мортола знизала плечима. — Нехай їх зжере те, що прийде замість нас. Зроби цю гладку своєю служницею, а Даріуса — чистильником чобіт. Хай там що! Мені байдуже. Читай вже нарешті!

Орфей скорився.

Він підійшов до вітрини, на якій чекав аркуш з його словами, відкашлявся і поправив окуляри.

— Каприкорнова фортеця розташовувалась там, де знайшли перші сліди велетнів у хащі. — Слова лилися з його вуст, мов музика. — Давно вже їх там не бачили, втім інші істоти, які навіть більше за них наганяли жах, шастали вночі довкола мурів — нічні жахи і червоноголовці, такі ж жорстокі, як і люди, які звели фортецю. Збудовано її з сірого каменю, і видавалася вона сірою, як скелястий схил, на який вона оперлася…

«Зроби що-небудь! — розмірковувала Елінор. — Зроби що-небудь, зараз або ніколи: вирви у Кругловидого папірець, вибий Сороці з рук палицю…»

Та вона не могла поворухнути й пальцем.

Який голос! А магічна дія слів. Як вони затьмарили їй розум, приспали її пильність. Коли Орфей читав про сасапарель і тамарикс, Елінор немов відчувала їхній аромат. Він таки читає так само гарно, як і Мортимер! Це була єдина думка, що промайнула в її голові Решта втупилися поглядом у Орфеєві вуста, з нетерпінням очікуючи наступного слова: Даріус, Баста, Ґевал, навіть Мортимер, так, і навіть Сорока. Вони нерухомо вслухалися, оповиті звучанням слів. Ворушилася лише одна особа. Реза. Елінор бачила, як та бореться з чарами, немов із глибокою водою, як вона стала позаду Мортимера і пригорнулась до нього.

А потім усі вони зникли: Баста, Сорока, Мортимер і Реза.

Мортолина помста

Я не наважуюся, Не наважуюся написати:

Коли ти помреш.

Пабло Неруда. Небіжчиця

Здавалося, ніби на все те, що Реза ще мить тому бачила, наклалося зображення, просвітчасте, як тоноване скло: на бібліотеку Елінор, на корінці книжок, так старанно один до одного розставлені Даріусом. Усе це розплилося, а інше зображення стало виразнішим. Каміння проковтнуло книжки, а книжкові полиці перетворились на закіптюжені мури. Дерев'яна підлога Елінор поросла травою, а побілена стеля розмилася небом, вкритим темними хмарами.

Реза все ще обвивала Мо руками. Він був єдиним, хто залишився, і вона не випускала його, побоюючись знову втратити, як то вже було. Дуже давно.

— Резо? — Вона побачила переляк у його очах, коли він обернувся і збагнув, що вона прийшла з ним. Вона швидко затисла йому вуста долонею. Ліворуч довкола закопченого муру плівся каприфолій. Мо простягнув руку до листків, ніби пальці спочатку мали відчути те, що давно бачили його очі. Реза пригадала, що й вона тоді так само поводилася, що й вона все обмацувала, розгубившись від того, що прихований за літерами світ був такий справжній.

Якби Реза не чула слів із Орфеєвих вуст, то не впізнала б місце, куди Мортола наказала їх усіх зачитати. Каприкорнова фортеця виглядала інакше, аніж тоді, коли вона востаннє стояла на її подвір'ї. Раніше тут довкола були люди, озброєні чоловіки: на сходах, перед брамою і на мурі. Там, де зараз лежали лише обвуглені колоди, раніше була пекарня, а по той бік, біля сходів, вона разом з іншими служницями витріпувала настінні килими, якими Мортола наказувала прикрашати голі приміщення лише в особливих випадках.

Самих приміщень не було. Мури фортеці були зруйновані й чорні від вогню. Кіптява покрила каміння, неначе хто розфарбував його пензлем у чорний колір, а на подвір'ї (колись такому голому) тепер буяв деревій. Деревій любив обгорілу землю, він розрісся довкола, а там, де раніше вузькі сходи вели вгору до сторожової вежі, все поросло лісом аж до Каприкорнового прихистку. Молоді дерева вкоренилися поміж руїн, ніби тільки й чекаючи миті, щоб відвоювати місце, на яке претендувало людське помешкання. Голі віконні пройми поросли будяком, зруйновані сходи покрилися мохом, а плющ поповз угору аж до обгорілих пеньків, які залишилися від Каприкорнової шибениці. Реза бачила чимало повішених на ній чоловіків.

— Що це таке? — Мортолин голос відлунив від мертвих мурів. — Що це за жалюгідна руїна? Це не фортеця мого сина!

Реза впритул підійшла до Мо. Він усе ще був неначе очманілий, немов чекав миті, коли прокинеться і побачить замість каміння книжки Елінор. Реза знала з власного досвіду, що він відчуває. Цього разу їй уже не було настільки зле. Врешті-решт вона була не сама і розуміла, що відбулося. Та, здавалося, Мо забув усе: Мортолу, Басту, і чому вони його сюди привели.

Однак Реза не забула, її серце калатало, коли вона бачила, як Мортола, шпортаючись, продиралася крізь чагарник деревію до обвугленого муру і обмацувала каміння так, ніби проводила пальцями по обличчю свого померлого сина.

— Я цьому Орфеєві власноруч виріжу язика і йому ж подам його приправленим наперстянкою на обід! — вигукнула вона. — І це називається фортеця мого сина? Нізащо! — Роззираючись навсібіч, вона, як птах, нервово трясла головою.

Назад Дальше