Меґі залюбки побачила б русалку. У непрохідній хащі, в каламутному ставку вона знайшла одну-єдину русалку, і то, щойно віддзеркалення Меґі з'явилося на воді, вона втекла. Але про що Феноліо хотів спокійно поговорити? Здогадатись було не важко.
Що цього разу вона має вичитати з книжки? Кого і звідки? З іншої оповідки Феноліо? Стежка, якою він повів її донизу, звивалася вздовж крутоберегих ланів, на яких на вранішньому сонці, згорбившись, працювали селяни. Як це, напевно, тяжко — зібрати з кам'янистого ґрунту досить врожаю, щоб вижити взимку. А до того ж усі ці таємні їдці, що прикладалися до мізерних запасів: миші, борошняні хробаки, личинки і мокриці. Життя у світі Феноліо було набагато складніше, проте Меґі здавалося, що його оповідка з кожним наступним днем сповивала її серце чарами, липкими, як павутиння, і водночас принадними…
Все довкола здавалося таким справжнім. Туга за домівкою майже зникла.
— Ходи-но! — Голос Феноліо вивів її із задуми. Річка вигравала на сонці між берегів, облямованих зів'ялим цвітом, що плив по воді. Феноліо схопив її за руку і потягнув за собою між здорових каменюк. Сповнена надії, Меґі схилилась над потоком, що повільно ніс свої води, втім не було видно жодної русалки.
— Власне, вони лякливі. Забагато людей!
Феноліо незадоволено вказав на жінок, які неподалік прали білизну. Він подав знак Меґі йти далі, поки не вщухли голоси і було чути лише плескіт води. Позаду них у блакитному небі височіли омбрійські дахи і вежі. Будинки тіснилися поміж мурами, як птахи у завузькому гнізді, над ними майоріли чорні прапори замку, немов відтворюючи на небі горе Тлустого князя.
Меґі вилізла на плаский камінь, глибоко занурений у воду. Річка була неширока, але здавалася глибокою, з водою, темнішою за тіні на протилежному березі.
— Ну що, бачиш? — Феноліо мало не з'їхав із вогкого каменя.
Меґі похитала головою.
— Що з тобою? — Феноліо знав її добре після усіх цих днів та ночей, проведених разом у Каприкорновому будинку. — Невже знову тужиш за домівкою?
— Ні, ні. — Меґі присіла на коліна і провела пальцями по холодній воді. — Я просто знову бачила цей сон.
Напередодні Феноліо показував їй пекарський провулок, будинки, в яких мешкали багаті торговці прянощами і тканинами, кожну квітку, кожен коштовно обрамлений фриз, якими вмілі омбрійські різьбярі вицяцькували міські будинки. Здавалося, Феноліо вважав це все своїм самобутнім витвором, судячи з гордості, з якою він водив Меґі до кожного закапелка.
«Та ні, не до кожного, — визнав він, коли Меґі хотіла затягти його до провулка, який вони ще не бачили. — Звісно, Омбра має й жахливий бік, але навіщо цим завантажувати твою милу голівку?»
Було вже темно, коли вони повернулися до Мінервиної мансарди. Феноліо сварився з Розенкварцом, бо скляний чоловічок обляпував фей чорнилом. Хоча голоси обох гучнішали, Меґі все одно задрімала під вікном на солом'яному матраці, якого для неї Мінерва доручила занести нагору. Аж раптом з'явилося щось тьмяне, червоне з вологим відблиском, і її серце все швидше й швидше забилося, все швидше, поки вона не прокинулася…
— Он, поглянь! — Феноліо доторкнувся до її руки.
Під вологим покровом річки вигравала барвиста луска. Спершу Меґі вважала її листям, але потім побачила очі, очі, що дивилися на неї, подібні до людських, але й геть інші, бо не мали білків. Русалчині руки, майже прозорі, вражали ніжністю і тендітністю. Ще один погляд — хвіст у лусочках вдарив по воді, і нічого вже не було видно, крім зграї сріблястих, як слиз равлика, риб і табунця вогняних ельфів, яких вона бачила з Фаридом у хащі. Фарид… він розпустив їй до ніг вогняну квітку, лише для неї. Вогнерукий багато чого навчив його…
— Мені здається, що бачу один і той самий сон, я не можу пригадати. Пам'ятаю лише страх. Ніби трапилося щось жахливе! — Вона повернулася до Феноліо. — Як ти гадаєш, таке буває?
— Дурниці! — Феноліо прогнав думку, як уїдливу комаху. — У твоєму злому сні винен лише Розенкварц. Певно, феї сідали тобі на чоло вночі, бо він їх розізлив! Вони малі мстиві бідолахи, і на кому вони помстяться, їм, на жаль, байдуже.
— Ага. — Меґі знову занурила пальці у воду. Вона була така холодна, що дівчинка здригнулася. Вона чула, як, перучи, сміялися жінки, а якийсь вогненний ельф прилаштувався на її руці. З людського обличчя на неї витріщилися комашині очі. Меґі поквапливо зігнала крихітну істоту.
— Дуже мудро, — мовив Феноліо. — Від вогненних ельфів мусиш убезпечитися. Вони спалять тобі шкіру.
— Я знаю, Реза розповідала. — Меґі поглянула ельфові услід. На руці залишилася червона пекуча пляма.
— Вони — мій винахід, — гордо пояснив Феноліо. — Вони виробляють мед, який дозволяє розмовляти з вогнем. Дуже популярний серед вогнедувів. Та ельфи хапають кожного, хто заблизько підходить до їхніх гнізд. Навряд чи хто знає, як украсти мед і не вжалитись. Вогнерукий чи не єдиний.
Меґі лише кивнула. Вона заледве слухала.
— Про що ти хотів зі мною поговорити? Ти хочеш, щоб я щось прочитала, так?
Кілька зів'ялих червоних квіток пропливло по воді, червоних, як засохла кров, і серце Меґі знову забилося так сильно, що вона притисла руку до грудей. Що ж це коїться?
Феноліо розшнурував торбину і витрусив у долоню плаский зеленкуватий камінець.
— Розкішний, правда? — запитав він. — Я придбав його сьогодні вранці, ти ще спала. Це берил, камінь для читання. Його використовують як окуляри.
— Я знаю, і що? — Меґі провела пучками по гладенькому каменю. — У Мо було їх чимало. Вони лежали на підвіконні його майстерні.
— Що-що? Ну не будь така нетерпляча! Віоланта підсліпувата, як кріт, а її чарівний синочок заховав її камінь для читання. Отже, я придбав нового (хоча це мене мало не розорило). Сподіваюсь, вона мені буде настільки вдячна, що розповість нам дещо про її покійного чоловіка! Звісно, я вигадав Козимо, та вже минуло чимало часу відтоді, коли я написав про нього. Чесно кажучи, я не дуже пригадую. Окрім того, хтозна, як він змінився відтоді, як ця оповідка надумала розвиватися самостійно!
У Меґі пробудилося лихе передчуття. «Ні, він не може мати такий намір. Навіть Феноліо не може додуматись до такого! Правда?»
— Послухай, Меґі! — Він стишив голос, немов жінки, які вище за течією прали білизну, могли його почути. — Ми обоє повернемо Козимо!
Меґі випросталася так різко, що мало не послизнулась і не впала у воду.
— Ти збожеволів. Украй збожеволів! Козимо помер!
— Це хтось може довести? — Усмішка Феноліо їй не сподобалася. — Я ж тобі казав, — його тіло спалили до невпізнання. Навіть його батько був не певен, чи то був Козимо! Лише коли промайнуло півроку, він дозволив поховати померлого у саркофазі, призначеному для сина.
— Але то був Козимо, чи ні?
— Хто запевне скаже? Була жахлива різанина. Подейкують, ніби палії зберігали алхімічний порошок у фортеці. Рудий Лис підпалив його, щоб урятуватися втечею. Полум'я охопило Козимо та більшість його людей, мури позавалювалися, і ніхто не міг пізніше сказати, хто були ті небіжчики, яких знайшли серед руїн.
Меґі здригнулась. Та Феноліо, здавалося, все це дуже подобалося. Вона не могла повірити у те, що він виглядав задоволеним.
— То напевно був він, ти знаєш це! — прошепотіла Меґі. — Феноліо! Ми не можемо воскрешати мертвих!
— Я знаю, знаю, напевно ні. — Його голос був сповнений сильного жалю. — Хоча — хіба не мерці повернулися, коли ти викликала Тінь?
— Ні! Вони всі знову перетворилися на попіл! Уже за кілька днів. Елінор страшенно плакала: вона поїхала до Каприкорнового села, хоча Мо намагався відмовити її, і навіть там більше не було нікого. Вони всі зникли. Назавжди.
— Гм… — Феноліо уважно вдивлявся у свої руки. Вони виглядали як руки селянина або ремісника, не так, як виглядають руки, які лише водять пером. — Отже, ні, ну гаразд! — пробурмотів він. — Можливо, так воно й краще. Що ж то буде за оповідка, якщо в будь-який час мертві оживатимуть? Це призведе до безнадійного хаосу і стане зовсім нецікаво! Ні. Ти маєш рацію: мертві мають залишатися мертвими. І тому ми не повертатимемо Козимо, а лише когось, хто схожий на нього!
— Схожий на нього? Ти збожеволів! — прошепотіла Меґі. — Украй збожеволів!
Але такий висновок не вразив Феноліо.
— Ну й що? Усі письменники божевільні! Повір мені, я ретельно підбиратиму слова, настільки ретельно, що наш новоспечений Козимо буде твердо переконаний у тому, що він є колишнім Козимо. Розумієш, Меґі? Навіть якщо він двійник, йому про це не потрібно знати. Йому цього не можна знати! Що скажеш?
Меґі лише похитала головою. Вона прийшла сюди не для того, щоб змінити цей світ. Вона хотіла лише побачити його!
— Меґі! — Феноліо поклав їй руку на плече. — Ти бачила Тлустого князя. Він будь-якої миті може померти, і що тоді? Змієголов не лише шпільманів вішає! Він мордує селян, котрі зловили кролика у хащі. Він примушує дітей працювати на срібних копальнях, аж поки малі не осліпнуть і не стануть каліками, а герольдом він призначив Рудого Лиса, палія і вбивцю!
— Ах, так? А хто його такого вигадав? Ти! — Меґі розлючено відштовхнула руку Феноліо. — Ти завжди мав прилюбність до злодіїв.
— Авжеж! Може бути. — Феноліо знизав плечима, ніби не міг нічого вдіяти. — А що я мав робити? Хто читатиме оповідку про двох милих князів, які правлять веселою купкою щасливих підданих? Що це буде за оповідка?
Меґі схилилася над річкою і виловила одну з червоних квіток.
— Ти вигадуєш їх із задоволенням! — тихо сказала вона. — Усіх цих потвор.
Цього Феноліо не зміг спростувати. Обоє мовчали, а жінки тим часом поклали сушити на каміння білизну. На сонці було все ще по-літньому тепло, попри вже зів'ялий цвіт, який річка невтомно наносила до берега.
Феноліо зрештою перервав мовчання.
— Меґі, прошу тебе! — сказав він. — Ще єдиний раз. Якщо ти мені допоможеш знову довести до ладу цю оповідку, я напишу тобі найкращі слова, щоб знову повернути тебе додому, коли захочеш! А раптом ти передумаєш, бо тобі в моєму світі більше подобається, то я і батька твого приведу… і твою матір… Навіть оцю книгогризку, хоча вважаю, що вона жахлива особа, після того, що ти мені розповіла!
Меґі всміхнулася. «Так, Елінор тут би сподобалось», — подумала вона, а Реза напевно залюбки ще раз би завітала сюди. Але Мо ні, нізащо. Ніколи.
Меґі раптом різко підвелася і розправила сукню. Вона зиркнула на замок угорі й уявила, як би то було, якби там нагорі володарював Змієголов зі своїм саламандровим поглядом. Навіть Тлустий князь їй не дуже сподобався.
— Меґі, повір мені, — сказав Феноліо. — Ти зробиш дещо насправді хороше. Ти повернеш батькові сина, дружині — її чоловіка, дитині — її батька, хоч це не дуже то й мила дитина! І ти допоможеш зруйнувати плани Змієголова. Прошу, Меґі! — Мало не благально він дивився на неї. — Допоможи мені. Це ж моя оповідка! Повір мені, я знаю, що для неї найкраще! Позич мені свій голос, ще один-єдиний раз!
«Позич мені свій голос…» Меґі все ще дивилася вгору, але вона більше не бачила веж і чорних прапорів, лиш Тінь і Каприкорна, що лежав мертвий і розпадався прахом.
— Гаразд, я подумаю, — сказала вона. — Але тепер на мене чекає Фарид.
Феноліо так здивовано поглянув на неї, ніби в неї з доброго дива з'явилися крила.
— Ага, він чекає? — Його несхвальний голос був очевидним. — Та я хотів піти з тобою до замку, щоб принести Бридкій камінь. Я хотів, щоб ти почула, що вона розповість про Козимо…
— Я пообіцяла! — Вони домовилися зустрітися перед міською брамою, щоб Фаридові не проходити повз охоронців.
— Пообіцяла? Ну й що? Ти не перша дівчинка, яка змусить свого прихильника чекати.
— Він мені не прихильник!
— Тим ліпше! Оскільки твого батька тут нема, я мушу зрештою пильнувати тебе! — Феноліо понуро поглянув на неї. — Ти виросла! Дівчатка тут у твоєму віці вже виходять заміж. Еге, не дивися на мене так! Середня Мінервина донька п'ять місяців як одружена, а їй саме виповнилося чотирнадцять. Скільки років цьому хлопцеві? П'ятнадцять? Шістнадцять?
Меґі нічого не відповіла. Вона просто відвернулася від нього.
Віоланта
Вже наступного дня моя бабуся почала розповідати мені оповідки. Напевно, вона це робила задля того, щоб нас обох вивести зі стану великого смутку.
Феноліо просто умовив Фарида піти з ними до замку.
— Бачиш, усе якнайліпше! — прошепотів він до Меґі. — Він може собі розважати цього вередливого бешкетника, княжого сина, а ми матимемо змогу спокійно порозмовляти з Віолантою.
На зовнішньому дворі замку цього ранку все ніби вимерло. Лиш кілька засохлих галузок і розчавлених тістечок нагадували про свято. Наймити, ковалі, конюхи — всі вони вже давно стали до праці, проте, здавалося, гнітюча тиша зависла між мурами. Вартові мовчки пропустили їх, упізнавши Феноліо, а під деревами внутрішнього двору назустріч вийшла група людей у сірому вбранні.
— Цирульники! — пробурмотів Феноліо, стурбовано дивлячись їм услід. — Їх більше, ніж достатньо, щоб вилікувати дюжину чоловік. Нічого доброго це не означає.
Служник, який з'явився перед очима Феноліо біля тронного залу, виглядав блідим і втомленим від безсонної ночі.
— Тлустий князь, — прошепотів він до Феноліо, — ще під час свята на честь свого онука подався до ліжка і відтоді не підводився. Він не їсть і не п'є, а ще надіслав посильного до каменотеса, який теслює над його саркофагом, щоб прискорити справу.
До Віоланти їх таки впустили. Тлустий князь не забажав бачити ані свою невістку, ані онука. Навіть цирульників відіслав геть. Він терпів лише присутність Туліо, свого пажа з волохатим обличчям.
— Вона знову там, де їй не дозволено бути! — ведучи їх замком, шепотів служник, ніби хворий князь міг чути його у своїх покоях. У кожному коридорі на них згори дивилися статуї Козимо. Відтоді як Меґі знала про наміри Феноліо, кам'яні очі ще більше непокоїли її.
— Але ж фігури мають одне й те саме обличчя! — прошепотів їй Фарид, та перш ніж Меґі змогла пояснити, чому так, служник мовчки подав знак підійматися гвинтовими сходами.
— А що, Бальбулюсу ще й досі так добре платять за те, що він впускає Віоланту до бібліотеки? — тихо запитав Феноліо, коли їхній проводир зупинився перед дверима, оббитими латунними літерами.
— Бідолашна повіддавала йому майже всі свої прикраси, — у відповідь прошепотів служник. — Та кого це дивує, свого часу він мешкав у Сутінковому замку. Всі, хто походить з місцин по той бік хащі, вирізняються жадібністю, це знає кожен. За винятком пані.
— Заходьте! — непривітно відгукнувся хтось на його стук.
Приміщення, до якого вони увійшли, було таке світле, що Меґі довелося мружитися після всіх цих темних коридорів та сходів. Денне світло падало крізь високі вікна на ряд дорогих різьблених бюрок. Чоловік, котрий стояв біля найбільшого бюрка, був ні молодий, ні старий, з чорнявим волоссям і карими очима, які дивилися не дуже люб'язно, коли він до них обернувся.
— Ах, Чорнильний ткачу! — промовив він і неохоче відклав убік заячу лапу, яку тримав у руці.
Меґі знала, для чого ту використовували. Мо часто їй пояснював. Пергамент стає еластичний, коли його розтирати заячою лапою. А ще там були фарби, назви яких Мо постійно мусив наново їй повторювати. «Скажи ще раз! — як часто вона мучила його цим проханням, бо не могла наслухатися їхніх назв: аурипігмент, лазурит, фіолетовий і малахітова зелень. — Чому вони ще й досі такі яскраві, Мо? — запитувала вона. — Їм уже стільки років! З чого їх зроблено?» І Мо їй це пояснював: розповідав, як їх виготовляють, усі ці чудові фарби, які навіть сотні років по тому сяяли, ніби їх вкрали у веселки, бо книжкові сторінки захищали їх від світла і повітря. А що для малахітової зелені необхідно було потовкти цвіт диких півників і розбавити його жовтим окисом свинцю, а що червоний походить від пурпурових равликів та вошей… Скільки разів вони удвох роздивлялися картинки в одному з дорогоцінних рукописів, які Мо мусив звільнити від вікового бруду.