«Поглянь-но на ці витончені завитки! — промовляв він. — Можеш собі уявити, наскільки тонкими мають бути пензлики і пера, якими малюють подібні речі, Меґі?» Як часто він скаржився, що тепер ніхто не розуміється на виготовленні такого інструменту. І ось вона побачила їх на власні очі: тонкі, як волосина, пера і крихітні пензлі, цілий оберемок у глазурованому глечику, пензлі, які могли б наносити квіти й обличчя розміром з головку шпильки на пергамент і папір, змочені невеликою кількістю Гуміарабіку, щоб фарба ліпше трималася. У неї свербіли руки, щоб витягнути одного пензля з оберемку і взяти з собою, для Мо…
«Лише задля цього він мусив би прийти з нами! — подумала вона. — Щоб постояти в цьому приміщенні».
Майстерня книжкового мініатюриста, художника-ілюстратора… Світ Феноліо здавався ще вдвічі, втричі чудовішим.
«Елінор віддала б свого мізинця за те, аби опинитися тут», — подумала Меґі й хотіла підійти до одного з бюрок, розглянути все зблизька: пензлі, фарби, пергамент, та Феноліо стримав її.
— Бальбулюсе! — Він ледь помітно вклонився. — Як майстер сьогодні почувається? — В його голосі відчувалося глузування.
— Чорнильний ткач шукає пані Віоланту, — монотонно пояснив служник.
Бальбулюс вказав на двері за спиною.
— Ну, ви знаєте, де бібліотека. Можливо, її ліпше було б перейменувати на «скарбницю забутих коштовностей». — Він трохи гаркавив. Язик бився об зуби, немов йому бракувало місця в роті. — Віоланта саме роздивляється мою нову роботу, тобто те, що вона може там угледіти. Це копія оповідок, які ви написали для її сина. Мушу зізнатися, що пергамент я б ліпше використав для інших текстів, проте Віоланта наполягла.
— Власне, мені шкода, що ви мусите марнувати ваше мистецтво на такі дурниці, — відказав Феноліо, навіть не удостоївши поглядом роботу, яка лежала перед Бальбулюсом.
Здавалося, Фарида також не цікавила картина. Він поглянув у вікно, з якого небо світилося блакитніше за будь-які фарби на вишуканих пензлях. Меґі ж хотілося побачити, наскільки Бальбулюс розумівся на мистецтві, чи були підстави для того, щоб його міна була така зарозуміла. Вона непомітно ступила вперед і побачила картину, облямовану сухозліткою, на якій виднівся замок між зелених схилів, ліс, розкішно вдягнений вершник серед дерев, феї, які дзижчали довкола, і білий олень, який пустився навтіки. Ніколи раніше вона не бачила такої картини, як ця. Малюнок вигравав, як вітраж, як вікно в пергаменті Дівчина з величезним задоволенням схилилася б над картиною: розглядала б обличчя, начиння для вуздечки, квіти і хмари, проте Бальбулюс блимнув таким крижаним поглядом, що вона, зашарівшись, відсахнулася.
— Вірш, якого ви вчора принесли, — сказав Бальбулюс знудженим голосом, схиляючись над роботою, — хороший. Ви маєте частіше щось подібне писати, але ж я знаю, що ви надаєте перевагу оповідкам для дітей та пісням для строкатого люду. Навіщо? Щоб ваші слова наспівував вітер? Виголошені слова живуть не довше, аніж комаха! Лише записане слово живе вічно.
— Вічно? — Феноліо вимовив це так, ніби не було нічого смішнішого у світі. — Нема нічого вічного, Бальбулюсе. А для слів нема нічого ліпшого, аніж бути оспіваними шпільманом! Так, певна річ, вони змінюються, щоразу співаються інакше, та хіба це не чудово? Оповідка, яка має інше вбрання, коли її чуєш знову, що може бути кращим? Оповідка, яка росте і вкривається бруньками, мов істота! А порівняйте їх із тими, які друкують у книжках! Гаразд, можливо вони довше живуть, проте дихають лише тоді, коли людина розгортає книгу. Вони — мов звук, затиснутий між палітурками, і лише голос пробуджує їх знову до життя! Потім вони сиплють іскрами на всі боки, Бальбулюсе! Вони стають вільними, немов птахи, які випурхують у світ. Так. Можливо, ви маєте рацію, і папір робить їх безсмертними. Але що мені до того? Хіба я живу довше, акуратно втиснутий між сторінками разом зі своїми словами? Дурниці! Ми не безсмертні, і навіть найкращі слова нічого не вдіють. Правда ж?
Бальбулюс слухав його, не змінюючи виразу обличчя.
— Який незвичний погляд на речі, Чорнильний ткачу! — сказав він. — Щодо мене, то я набагато кращої думки про безсмертність моєї роботи, аніж про шпільманів. Але чому ви зараз не йдете до Віоланти? Певно, вона скоро має йти, щоб вислуховувати селянські скарги або ж купецькі лементування щодо розбійників з битого шляху. Наразі майже неможливо знайти годящий пергамент. Його крадуть, а потім пропонують на базаpax за шаленими цінами! Чи ви собі уявляєте, скількох кіз необхідно забити, щоб викласти вашу оповідку?
— Для кожного розгорту близько однієї, — сказала Меґі і вловила на собі ще один крижаний Бальбулюсів погляд.
— Розумна дівчинка, — сказав він таким тоном, що його слова радше скидались на образу, аніж на схвалення. — А чому? Бо ці дурні козарі женуть отари по реп'яхах та колючих чагарниках, не думаючи про те, що козяча шкіра потрібна для письма!
— Хм, я ж вам невпинно пояснюю, — сказав Феноліо, підводячи Меґі до дверей бібліотеки. — Папір, Бальбулюсе. Папір — це сировина майбутнього.
— Папір! — Бальбулюс зневажливо чмихнув. — Чорнильний ткачу, ви ще божевільніший, ніж я думав.
Меґі відвідала з Мо стільки бібліотек, що збилася з ліку. Чимало бібліотек були більші, але навряд чи якась була краща за бібліотеку Тлустого князя. По ній було видно, що вона колись була улюбленим місцем господаря. Тут стояв лише один бюст Козимо, з білого каменю, до якого покладено трояндовий цвіт. Килими, які прикрашали стіни, були кращі за ті, які висіли у тронному залі, свічники важчі, кольори тепліші, і Меґі побачила достатньо речей у Бальбулюсовій майстерні, щоб припустити, які скарби її оточували тут. Скріплені ланцюжками, вони стояли на полицях, не так, як у бібліотеці Елінор, корінець до корінця, а обрізом догори, бо там знаходилася назва. Перед полицями рядами стояли бюрка, напевно, призначені для найновіших скарбів. Скріплені ланцюжками, як і їхні сестри на полицях, книжки лежали на бюрках накриті, щоб сонячні промені не потрапляли на Бальбулюсові зображення, а бібліотечні вікна було завішено важкими полотнищами. Очевидно, Тлустий князь знав, як згубно сонячне світло впливає на книжки. Лише дві книжки було розгорнуто. Перед однією з них стояла Бридка, так низько схилившись, що мало не торкалася сторінок носом.
— У Бальбулюса все краще й краще виходить, Бріано, — сказала вона.
— Він жадібний! Перлину за те, що він впускає вас до бібліотеки вашого свекра! — Її служниця стояла біля іншого вікна, виглядаючи надвір, а Віолантин син смикав її за руку.
— Бріано! — вередував він. — Ходи вже. Яка нудьга. Ходімо зі мною на подвір'я. Ти обіцяла.
— За перлини Бальбулюс купує нові фарби! За що ж іще він може їх купити? Золотом у цьому замку платять ще лише за статуї небіжчика. — Віоланта здригнулася, коли Феноліо зачинив за собою двері. Усвідомлюючи свою вину, вона сховала книжку за спиною. Лиш як побачила, хто перед нею стоїть, напруження з обличчя зійшло. — Феноліо! — сказала вона і прибрала з чола пасмо мишастого кольору. — Це треба так мене лякати? — Родима пляма на її обличчі була схожою на відбиток лапи.
Феноліо, всміхаючись, поліз до торби на паску.
— Я вам дещо приніс.
Віоланта жадібно схопила зелений камінь. Її руки були малі й пухлі, як у дитини. Вона знову поквапно розгорнула книжку, яку сховала за спиною, тримаючи берил перед одним оком.
— Бріано, ходи вже, а то накажу обрізати тобі волосся! — Якопо схопив служницю за волосся і потягнув за нього щосили, що вона аж скрикнула. — Мій дідусь так само робить. Він чикрижить волосся наголо шпільманкам і жінкам, які живуть у хащі. Він каже, що вночі вони перетворюються на сов і кричать попід вікнами, поки хтось не помре в ліжку.
— Не дивись на мене так! — прошепотів Феноліо до Меґі. — Дияволя не я вигадав. Гей, Якопо! — Він штовхнув ліктем Фарида, поки Бріана все ще намагалася звільнити волосся від маленьких пальців. — Дивись, кого я тобі привів.
Якопо відпустив Бріанине волосся і без особливого захвату поглянув на Фарида.
— Він не має меча, — зауважив малий.
— Меча! Ще чого? — Феноліо покрутив носом. — Фарид — вогнедув.
Бріана підвела голову і поглянула на Фарида. Та Якопо, як і доти, дивився не надто зацікавлено.
— Який чудовий камінь! — пробурмотіла його мати. — Мій колишній зовсім не такий добрий. Я все бачу, Бріано, кожну літеру! Я тобі розповідала, що моя мати навчила мене читати, вигадавши для кожної літери невеличку пісеньку? — Вона почала тихенько наспівувати: — Веселий ведмедик відкушує від «В» велике вухо… Ще тоді я не дуже добре бачила, але вона писала мені величезними літерами на підлозі, вона їх викладала пелюстками або маленькими камінцями. А, Б, В, а ведмідь реве.
— Ні, — відповіла Бріана. — Ні, про це ви ніколи не розповідали.
Якопо досі роздивлявся Фарида.
— Він був на моєму святі! — зауважив Якопо. — Він жонглював смолоскипами.
— Та це пусте, дитяча забавка. — Фарид так пихато на нього дивився, ніби не Якопо, а він сам був княжим сином. — Я вмію різні речі, та вважаю, що ти для цього надто малий.
Меґі побачила, як Бріана скрадливо всміхнулася, витягуючи шпильку з золотавого волосся і сколюючи його наново. Вона робила це дуже граційно. Фарид спостерігав за Бріаною, і Меґі зловила себе на тому, що їй хочеться мати таке ж чудове волосся, хоча й не була певна, що так граційно зможе впоратися зі шпилькою. На щастя, Якопо знову привернув Фаридову увагу, відкашлюючись і схрестивши руки. Напевно, він копіював свого діда.
— Покажи мені, інакше тебе відшмагають. — Слова звучали смішно, виголошені таким дзвінким голосом, і водночас страшніше, аніж із вуст дорослого.
— Та невже?.. — Обличчя Фарида не виказало жодних почуттів. Він безперечно підгледів дещо у Вогнерукого. — Як думаєш, що я тоді з тобою зроблю?
Якопо відібрало мову, проте саме тієї миті, коли він хотів попросити маминої підтримки, Фарид простягнув йому руку.
— Ну, гаразд, ходімо.
Якопо вагався, і в якусь мить Меґі захотілося взяти за руку Фарида і піти з ним на подвір'я, замість того, щоб слухати, як Феноліо шукатиме сліди небіжчика. Та Якопо виявився спритніший. Його коротенькі бліді пальчики міцно вчепилися у Фаридову засмаглу руку, та коли він ще раз обернувся у дверях, його обличчя було як у щасливого і звичайнісінького хлопчика.
— Він мені покаже, ти чула? — гордо запитав малий, але його мати навіть не підвела очей.
— О, цей камінь чудовий, — лише шепотіла вона. — Якби він ще був не кольоровий і якби я мала по одному для кожного ока…
— Ну, на жаль, я ще не знайшов скляра. — Феноліо опустився на один зі стільців, які привітно стояли між книжковими бюрками. На обшивках усе ще вирізнявся старий герб — лев, який не плакав, а на деяких шкіра була така потерта, що свідчило про те, скільки часу Тлустий князь проводив тут, поки нещастя не відібрало в нього радість від книжок.
— Скляра? Навіщо? — Віоланта дивилася на Феноліо крізь берил.
— Скло можна шліфувати, що дозволить вашим очам ліпше бачити, набагато краще, ніж камінь. Але жоден омбрійський склодув не розуміє, про що я кажу!
— Так, я знаю, в цій місцевості лише каменярі трохи здібні! Бальбулюс стверджує, що на північ від непрохідної хащі немає пристойного палітурника.
«Я знаю одного вдатного», — мимохіть подумала Меґі й так сильно захотіла, щоб Мо на мить з'явився тут, що відчула біль.
Бридка ж знову дивилася у свою книгу.
— У володінні мого батька є хороші склодуви, — сказала вона, не відриваючи очей. — Він доручив засклити кілька вікон у своєму замку. За це він мав продати у наймити сотню селян. — Здавалося, вона вважала ціну надмірною.
«Вона мені не подобається», — подумала Меґі й заходила від бюрка до бюрка. Палітурки були надзвичайні, і з превеликим бажанням вона непомітно запхала б принаймні одну з них під сукню, щоб спокійно роздивитися її у комірчині Феноліо, проте скобки, які тримали ланцюги, були міцно скріплені з дерев'яними оправами.
— Розглядай її спокійно! — Бридка так несподівано заговорила до неї, що Меґі здригнулася.
— Дякую, — пробурмотіла Меґі і розгорнула книжку.
Їй пригадався день, коли Мо пояснив, чому книжку розгортають. «Розгорни її, Меґі», — сказав він і підсунув книжку, дерев'яну оправу якої з'єднували дві латунні закріпки. Дівчина безпорадно поглянула на нього, Мо підморгнув їй і так сильно вдарив кулаком по краю між закріпками, що вони, клацнувши, відчинилися, як маленькі ротики, — і книжка розгорнулася.
Книжка, яку Меґі розгорнула в бібліотеці Тлустого князя, не виказувала жодного сліду старовини, на відміну від іншої. Жодні плями плісняви не спотворювали пергамент, жоден жук, жоден книжковий шашіль не гриз її. Меґі знала, що такі речі трапляються з рукописами, які Мо реставрував. Роки давалися взнаки пергаментові і паперу, книжка мала надто багато ворогів, і час так само робив її тіло змарнілим, як і у людини.
— Ось із чого видно, Меґі, — завжди казав Мо, — що книжка жива істота!
Якби ж вона тільки могла йому показати ось це! Надзвичайно обережно вона перегортала сторінки — і все ж була не зовсім уважна, бо вітер доносив Фаридів голос, немов подарунок з іншого світу. Меґі дослухалася до зовнішніх звуків, знову затискаючи книжкові закріпки. Феноліо та Віоланта все ще розмовляли про поганих палітурників, обоє не звертали на неї уваги, і Меґі підійшла до одного з завішених вікон і визирнула крізь полотнище. Вона кинула погляд на садок, оточений кам'яним муром, на квітник, схожий на кольорову піну, і на Фарида, який стояв посеред квітів, а полум'я лизало його голі руки, як у Вогнерукого, коли Меґі вперше спостерігала, як він метав вогонь тоді, в садку Елінор. Перш ніж він зрадив її…
Якопо грайливо сміявся, плескав у долоні. Княжич злякано відсахнувся, коли Фаридові смолоскипи закрутилися, немов піротехнічні колеса.
Меґі несамохіть усміхнулась. Так, Вогнерукий дуже багато чого навчив його, хоча Фаридів вогонь здіймався ще не так високо, як у вчителя.
— Книжки? Ні, я ж вам кажу, Козимо ніколи не заходив сюди! — Віолантин голос зазвучав значно різкіше, і Меґі обернулася. — Він не знаходив нічого цікавого в книжках, він любив собак, гарні чоботи, швидкого коня… Часом він навіть любив свого сина. Та я не хочу про нього говорити.
З вулиці знову долетів сміх. Бріана теж підійшла до вікна.
— Цей хлопець — дуже гарний вогнедув, — сказала вона.
— Справді? — Її господиня кинула на неї короткозорий погляд. — Я гадала, що ти не любиш вогнедувів. Ти ж завжди кажеш, що вони ні на що не здатні.
— Цей хороший. Набагато кращий за Ворона. — Бріанин голос звучав хриплувато. — Я його ще на святі помітила.
— Віоланто! — Голос Феноліо звучав нетерпляче. — Ми могли б на мить забути про хлопця-вогнедува? Козимо не любив книжок, ну добре, таке трапляється, але ж дещо більше про нього ви мені можете розповісти?
— Навіщо? — Бридка знову тримала берил перед оком. — Дайте нарешті упокоїтися Козимо, він мертвий! Небіжчики не хочуть лишатися серед живих. Чому цього ніхто не розуміє? І якщо ви хочете почути його таємницю, то він не мав жодної! Він міг годинами говорити про зброю. Йому подобалися вогнедуви і кидії ножів, дикі прогулянки верхи посеред ночі. Він спостерігав, як кують мечі, і годинами фехтував унизу в дворі з вартовими, поки не оволодів зброєю настільки ж добре, як вони, утім від шпільманських пісень після першого куплету він починав позіхати. Йому б не сподобалися пісні, які ви про нього написали. Можливо, розбійницькі пісні йому припали б до серця, але те, що слова, як музика, змушують серце битися швидше, цього він просто не розумів! Навіть смертна кара цікавила його більше за слова, хоча він ніколи не отримував насолоди від неї, на відміну від мого батька.
— Невже? — У голосі Феноліо звучало здивування, але в жодному разі не розчарування. — Їзда верхи серед ночі, — бурмотів він, — прудкі коні. А чому б і ні?
Бридка не звертала на нього уваги.
— Бріано! — сказала вона. — Візьми оцю книжку. Якщо я достатньо хвалитиму Бальбулюса за його нові картини, можливо, він нам трохи дасть її. — Служниця взяла книжку і знову підійшла до вікна.