Меґі трохи підняла сукню і поглянула на розбиті коліна. Одне набрякло.
— А ти певен, що з Козимо буде ліпше? — тихо запитала вона. — Виходячи з того, що про нього розповіла Бридка, не скажеш.
— Та, звісно, буде краще! Що за питання? Козимо завжди стояв на боці добра, що б там не казала Віоланта. Крім того, ти ж вичитаєш нову версію. Так би мовити, покращену версію.
— Але… навіщо новий князь? — Меґі втерла рукавом заплакані очі. Їй усе ще вчувалися брязкання зброї, форкання, іржання і галас беззахисних людей.
— Що може бути кращим за князя, який робить те, що ми хочемо? — Феноліо взяв новий шмат пергаменту. — Ще лиш кілька рядків, — бурмотів він. — Бракує дрібниць. О, прокляття, ненавиджу писати на пергаменті. Сподіваюсь, ти замовив новий папір, Розенкварце?
— Авжеж, — ображено відповів скляний чоловічок. — Та вже давно не було поставок, врешті-решт папірня по той бік хащі.
— Так, на жаль. — Феноліо вернув носа. — Дуже непрактично. Воістину!
— Феноліо, почуй мене нарешті! Чому б нам замість Козимо не вичитати цього розбійника? — Меґі знову натягнула сукню на коліна. — Ну, розбійника з твоїх пісень! Сойку.
Феноліо засміявся.
— Сойку? О, Господи! Я хотів би побачити твоє обличчя, але без жартів. Ні! Ні, ні! Розбійнику не личить урядувати, Меґі! Робін Ґуд теж не став королем! Вони здатні на заколоти, більш ні на що. Навіть Чорного Принца я не міг би посадити на трон. Цим світом правлять князі, а не розбійники, чарівники чи селяни. Так власне я влаштував. Нам потрібен князь, повір мені.
Розенкварц загострив перо, вмочив його у чорнило — і Феноліо знову почав писати.
— Так! — почула Меґі його шепіт. — Так, це дуже чарівно звучатиме, коли ти читатимеш. От Змієголов здивується. Надумав собі, що може панувати в моєму світі, як йому подобається, та помилився. Він гратиме ту роль, яку я накажу йому грати, жодної іншої!
Меґі підвелася а ліжка і пошкутильгала до вікна. Знову почався дощ, небо так само мовчки плакало, як і люди на ринку. А вгорі над замком здійнявся прапор Змієголова.
Козимо
— Так, — відповів Аборсен. — Я заклинач, та не звичайний. У той час, як інші пробуджують мертвих, я дарую їм вічний спокій.
Коли Феноліо нарешті відклав перо, вже сутеніло. На вулиці було тихо. Цілий день там було тихо, немов усі втекли до своїх будинків, як миші, що ховаються від лисиці.
— Готово? — запитала Меґі, коли Феноліо відкинувся в кріслі й потер втомлені очі.
Її голос звучав слабко і боязко — таким голосом навряд чи воскресиш князя, втім урешті-решт вона вже якось пробудила потвору, хоча останні слова за неї прочитав Мо.
Мо. Після подій на ринку їй ще більше бракувало його.
— Так, готово! — Голос Феноліо звучав самовдоволено, точнісінько як у Каприкорновому селі, коли він і Меґі вперше об'єдналися, щоб змінити оповідку. Тоді все скінчилося добре, але тепер… Тепер вони самі стовбичили в оповідці. Чи стануть від того слова Феноліо слабкіші, чи сильніші? Меґі розповіла про Орфеєве правило: ліпше використовувати слова, що вже зустрічалися в оповідці, та Феноліо лише зневажливо махнув рукою.
— Дурниці. Згадай олов'яного солдатика, якому ми написали щасливий кінець. Я тоді навіть не думав перевіряти, чи використовую слова з його оповідки. Можливо, це правило стосується людей на кшталт Орфея, які нахабно втручаються в оповідки інших, але напевно не письменника, котрий хоче змінити власну оповідку!
Феноліо чимало позакреслював, проте його почерк став розбірливіший. Меґі очима обмацувала слова. Так, цього разу це були слова Феноліо, не вкрадені в іншого поета…
— Добре чи ні? — Він умокнув шматок хліба в суп, який Мінерва кілька годин тому принесла їм нагору, і очікувально дивився на неї. Звісно, суп прохолов, жоден із них не міг думати про їжу. Лише Розенкварц щось трохи з'їв. Усе його тіло від того змінило колір, та Феноліо різко вирвав йому з рук крихітну ложечку і запитав, невже він хоче позбавити себе життя.
— Розенкварце! Припини! — сказав він суворо, коли скляний чоловічок витягнув прозорого пальця у напрямку до своєї тарілки. — Досить — значить досить! Ти ж знаєш, що не переносиш людської їжі. Хочеш, щоб я тебе знову відвів до цирульника, який останнього разу мало не зламав тобі носа?
— Це так нудно їсти завжди один пісок! — вередував скляний чоловічок і ображено забрав пальця. — А той, що ти мені приносиш, не дуже смачний.
— Невдячний чолов'яга! — лаявся Феноліо. — Я виловлюю його з дна річки. Останнього разу русалки влаштували собі з того забавку, затягуючи мене у воду. Я мало не втонув через тебе.
Здавалося, це не вразило скляного чоловічка. З ображеним виразом обличчя він усівся біля глека з перами, заплющив очі і вдавав, немов спить.
— Двоє чоловічків уже померло від цього! — прошепотів Феноліо до Меґі. — Вони просто не можуть відірвати пальці від нашої їжі. Недоумки.
Та Меґі слухала одним вухом. Вона всілася з пергаментом на ліжко і читала, слово за словом. У вікно завівало дощем, який ніби хотів нагадати про іншу ніч — ніч, в яку вона вперше почула про книжку Феноліо, а надворі стояв Вогнерукий… «Вогнерукий виглядав щасливим на внутрішньому дворі замку. І Феноліо також, і Фарид, і Мінерва, і її діти. Так має бути й надалі. Я читатиму заради них усіх! — розмірковувала Меґі. — Заради шпільманів, щоб Змієголов не вішав їх за пісню, і заради селян на ринку, котрим коні розчавили овочі. А Бридка? Чи стане Віоланта щаслива, коли раптом знову матиме свого чоловіка? Чи помітить, що Козимо був інший? А Тлустому князеві її слова вже не допоможуть. Він ніколи не дізнається про повернення сина».
— Ну скажи вже що-небудь! — Голос Феноліо звучав невпевнено. — Невже тобі не подобається?
— Та ні, подобається. Чудово.
На його обличчі з'явилося полегшення.
— Ну, то чого ти ще чекаєш?
— Із родимою плямою на її обличчі, я не знаю… звучить як чаклунство.
— Та ну. Мені здається, це романтично і ніколи не зашкодить.
— Гаразд, якщо ти так вважаєш. Це твоя оповідка. — Меґі знизала плечима. — Але тут є іще дещо. Хто замість нього зникне?
Феноліо зблід.
— Лишенько, я геть забув. Розенкварце, ховайся у своєму гнізді! — наказав він скляному чоловічкові. — Фей, на щастя, тут нема.
— Але ж переховування не допоможе, — тихо сказала Меґі, коли скляний чоловічок, звисаючи на руках, пересувався до занедбаного гнізда фей.
З вулички долинало цокання копит. Один із панцерних скакав на коні повз будинок. Очевидно, Свистун навіть уві сні не давав омбрійцям забути, хто справжній новий господар.
— Ось, прошу, це знак! — прошепотів Феноліо до Меґі. — Коли той зникне, втратою це не буде. До того ж звідки ти дізнаєшся, що взагалі хто-небудь зник? Таке, мабуть, трапляється лише тоді, коли вичитуєш когось, хто лишає в оповідці порожнє місце, яке треба заповнити. Втім, наш новий Козимо ще не має власної оповідки! Він народиться сьогодні з цих слів!
Так. Можливо, він мав рацію.
Цокіт копит змішався зі звучанням голосу Меґі. «Ніч у Омбрі була тиха, така тиха, — читала вона. — Рани, завдані панцерними, ще не загоїлись, а деякі не загояться ніколи». І вона вже більше не думала про страх, який відчувала вранці, лише про гнів, про гнів на чоловіків, котрі вдяглися в залізо і штовхали жінок і дітей гострими носаками у спину. Гнів робив її голос сильним і повним, пробуджував до життя.
«Двері і вікна було зачинено, а за ними плакали діти, тихо, немов страх тримав на замку навіть їхні ротики, тим часом їхні батьки вдивлялись у ніч, боязко запитуючи себе, наскільки темним буде майбутнє за їхнього нового господаря. Втім раптом пролунав стукіт копит по чоботарівській і сідлярівській вуличках… — Слова розтікалися легко. Вони лилися Меґі а язика, немов тільки й чекали, щоб їх прочитали, пробудили до життя саме цієї ночі. — Люди поквапилися до вікон. Сповнені страху, вони виглядали а них, очікуючи побачити одного а панцерних або ж самого Свистуна а його срібним носом. Але то хтось інший скакав угору до замку, хтось настільки знайомий, що змусив їх збліднути. Прибулець мав обличчя їхнього померлого князя, Козимо Вродливого. Його копія в'їхала на білому коні вгору вуличкою, він був такий вродливий, як у піснях про Козимо. Вершник проскакав крізь замкову браму, над якою майорів прапор Змієголова, і загнуздав коня на тихому нічному дворі. Всім, хто бачив у місячному сяйві Козимо, здавалося, ніби він ніколи й не вмирав. Омбрійський народ святкував, і з найвіддаленіших сіл прийшли люди, щоб побачити того, хто мав обличчя померлого, і вони шепотіли: „Козимо повернувся. Козимо Вродливий. Він повернувся, щоб посісти місце свого батька і захистити Омбру від Змієголова“.
І так сталося. Рятівник посів трон, а родима пляма на обличчі Бридкої потьмяніла. І Козимо Вродливий наказав покликати батькового придворного поета, щоб послухати його поради, бо йому доповіли про його мудрість, і настала велика епоха».
Меґі впустила пергамент. «Велика епоха…»
Феноліо поквапився до вікна. Меґі теж чула цокіт копит, та вона не підвелася.
— Це він! — прошепотів Феноліо. — Він їде, о, Меґі, він їде! Послухай-но!
Та Меґі все ще сиділа і дивилась на списаний аркуш, їй здавалося, що слова дихали. Плоть із паперу, кров із чорнила. Вона раптом відчула таку втому, що шлях до вікна здався надзвичайно далеким. Меґі почувалася мов дитина, яка сама спустилася до підвалу та злякалася. Якби ж Мо був поруч…
— Зараз! Зараз він проскаче повз нас! — Феноліо так сильно висунувся з вікна, немов хотів шубовснути на вуличку. Принаймні він не пропав, як то було тоді, коли вона викликала Тінь.
«Та куди йому пропадати? — подумала Меґі. — Здавалося, має бути лише одна оповідка, ця оповідка, оповідка Феноліо. Здавалося, вона не мала початку й кінця».
— Меґі! Ну ходи вже! — Він схвильовано підкликав її до себе. — Ти чудово читала, надзвичайно чудово! Але ти, напевно, знаєш. Деякі речення не належали до моїх найкращих, час від часу були якісь шпортання, і трохи більше кольору не завадило б, та яка вже різниця? Спрацювало! Спрацювало вочевидь!
Постукали у двері. Розенкварц виглядав із заклопотаним обличчям зі свого гнізда, а Феноліо обернувся, переляканий і водночас розгніваний.
— Меґі? — прошепотів чийсь голос. — Меґі, ти тут?
Це був Фаридів голос.
— Що йому тут треба? — пробурчав Феноліо. — Відправ його геть! Тільки його й бракувало! О, так! Він їде! Меґі, ти чарівниця!
Стукіт копит став гучніший. Але Меґі не підійшла до вікна. Вона побігла до дверей. Фарид стояв під дверима, здавалося, плакав.
— Ґвін, Меґі… Ґвін знову тут, — залепетав він. — Не розумію, як він мене знайшов! Я навіть кидав у нього камінням.
— Меґі! — Голос Феноліо звучав надто роздратовано. — Ти де поділася?
Вона мовчки схопила Фаридову руку та потягла його за собою до вікна.
Білий кінь піднявся вуличкою. Його вершник мав чорняве волосся, а обличчя його було молоде і гарне, як у замкових скульптур. Лише очі були не білокам'яні, а темні, як його волосся, і живі. Він озирнувся, немов саме прокинувся зі сну.
— Козимо! — приголомшено прошепотів Фарид. — Мертвий Козимо…
— Власне, не зовсім, — прошепотів Феноліо. — По-перше, він не мертвий, як неважко помітити, а по-друге, це не той Козимо. Це новий-новісінький, котрого Меґі і я разом створили. Звісно, цього ніхто не помітить, ніхто, крім нас.
— Його дружина теж не помітить?
— Ну, можливо, вона помітить! Але кого це обходить? Вона майже не виходить із замку.
Козимо зупинив свого коня на відстані менше метра від Мінервиного будинку. Меґі мимоволі відійшла від вікна.
— А він сам? — шепотіла вона. — За кого він сам себе має?
— Що за питання? Звісно, за Козимо! — нетерпляче відповів Феноліо. — Але ж не збивайте мене з пантелику! Ми лише попіклувалися про те, щоб оповідка продовжувалася так, як я колись планував. Не більше, не менше!
Козимо повернувся в сідлі і пильно подивився донизу вулички, якою приїхав, — немов щось загубив, але забувся, що саме. Потому він тихо клацнув язиком і погнав коня далі, повз майстерню Мінервиного чоловіка і вузький будинок, в якому мешкав цирульник, чиє вміння виривати зуби Феноліо так часто лаяв.
— Це не добре. — Фарид відсахнувся, немов сам чорт проскакав повз нього. — Викликати мертвих приносить нещастя.
— Він ніколи не був мертвий, чорт забирай! — накинувся на нього Феноліо. — Скільки ще мушу пояснювати це? Він сьогодні народився, з моїх слів і голосу Меґі, отже, не верзи дурниць. Що ти тут робиш? Відколи це пристойних дівчат відвідують серед ночі?
Фарид змінився на виду. Потім мовчки повернувся і подався до дверей.
— Дай йому спокій! Він може відвідувати мене, коли захоче! — нагиркала на Феноліо Меґі. Сходи були слизькі від дощу, і вона наздогнала Фарида лише на останній сходинці. Вигляд у нього був сумний.
— Що ти розповів Вогнерукому? Що Ґвін слідував за нами?
— Ні, я не наважився. — Фарид притулився до стіни будинку й заплющив очі. — Бачила б ти його обличчя, коли він угледів куницю. Гадаєш, він тепер помре, Меґі?
Вона випростала руку й провела йому по обличчю. Фарид справді плакав. Вона відчула висохлі сльози на його шкірі.
— Сироголовий казав про це! — Вона ледве розуміла слова, які він шепотів. — Я принесу йому нещастя.
— Що ти верзеш? Вогнерукому треба радіти, що ти в нього є!
Фарид поглянув на небо, з якого все ще падав дощ.
— Мені треба повертатися, — сказав він. — Тому я прийшов. Щоб сказати тобі, що спершу мушу залишитися з ним. Я мушу пильнувати його тепер, розумієш? Я просто ні на крок від нього не відходитиму, тоді вже нічого не трапиться. Та ти можеш мене відвідувати, у Роксаниній садибі! Більшість часу ми там. Вогнерукий до безтями закоханий, не відходить від неї. Роксана те, Роксана це… — У його голосі звучали неприховані ревнощі.
Меґі знала, що він відчував. Вона ще добре пригадувала перші тижні в будинку Елінор, душевний неспокій, коли Мо годинами ходив на прогулянку з Резою, навіть не запитуючи доньку, чи хотіла б вона піти разом з ними, пригадувала відчуття, коли стояла за зачиненими дверима і чула за ними батьків сміх, який був призначений не для неї, а для її матері.
— Чому ти так дивишся? — запитала Елінор, коли зненацька застукала Меґі на тому, як та спостерігала за обома в садку. — Одна половина його серця завжди належатиме тобі. Чи цього не достатньо?
Меґі засоромилася. Фарид принаймні ревнував до чужої людини, в її випадку йшлося про рідну матір…
— Прошу, Меґі! Я мушу залишитися з ним. Хто ж іще пильнуватиме його? Роксана? Вона нічого не знає про куницю, і взагалі…
Меґі відвернула голову, щоб він не побачив її розчарування. Клятий Ґвін. Пальцем ноги вона малювала маленькі кола на вологій від дощу землі.
— Ти прийдеш, так? — Фарид схопив її за руки. — На Роксаниних грядках ростуть чудернацькі рослини, вона має гусака, який вважає себе собакою, і старого коня. Єган, її син, стверджує, що в хліві оселився лінчетто, не уявляю, що це може бути. Єган каже, що треба на нього пукнути, тоді він втече. Але ж Єган ще дитя, та мені здається, він тобі сподобається…
— Він син Вогнерукого? — Меґі заклала пасмо волосся за вухо і спробувала всміхнутися.
— Ні, та знаєш що? Роксана вважає мене його сином. Уяви собі! Прошу, Меґі! Приходь до Роксани, гаразд? — Він поклав їй руки на плечі й поцілував її у самісінькі вуста. Його шкіра була волога від дощу. Меґі не відсахнулася, і він узяв її обличчя обома руками і поцілував ще раз, у чоло, у ніс і знов у вуста. — Ти прийдеш, так? Обіцяєш? — прошепотів він і побіг. — Ти мусиш прийти! — крикнув він, перш ніж зник у темному прогоні. — Можливо, тобі навіть краще лишитись на якийсь час у нас, у Вогнерукого і у мене! Цей старий божевільний. З мертвими не жартують!
Затим він зник, а Меґі притулилася до стіни Мінервиного будинку, саме до того місця, де стояв Фарид. Вона торкнулася пальцями вуст, немов мусила переконатися, що Фаридів поцілунок не змінив їх.
— Меґі? — Феноліо стояв угорі на сходах з ліхтарем у руці. — Що ти робиш унизу? Хлопець пішов? Що йому тут треба? Вистоює там із тобою внизу у темряві!
Меґі не відповіла. Вона ні з ким не хотіла розмовляти. Вона хотіла дослухатися до того, що казало її збентежене серце.
Елінор
Читай же на власний вибір
Рядків злотоцінну в'язь
І голосом милозвучним
Їх давні рими прикрась.
І музика ніч наповнить,
А денні смутки мої
Згорнуть шатра, мов араби,
І підуть в інші краї.