Чорнильна кров - Корнелия Функе 24 стр.

— Але народ любив його, правда? — Феноліо підвівся зі стільця. — Козимо добре ставився до них: до селян, бідних, шпільманів…

Віоланта провела рукою по родимці на щоці.

— Так, усі його любили. Він був такий привабливий, що його, напевно, просто мусили любити. А щодо селян… — Вона втомлено потерла короткозорі очі. — Знаєте, що він завжди про них казав? «Чому ж вони такі бридкі? Бридкий одяг, бридкі обличчя?» Коли вони приходили до Козимо з суперечками, він намагався бути справедливим, та йому надзвичайно набридало. Він щоразу не міг дочекатися, коли ж знову вийде до солдатів, коня та собак…

Феноліо мовчав. Його обличчя було таке безпорадне, що Меґі стало його шкода. «Може, він уже не захоче, щоб я його вичитувала?» — міркувала вона і на якусь дивну мить відчула щось подібне до розчарування.

— Бріано, ходімо! — наказала Бридка, проте її служниця не поворухнулась. Вона дивилася донизу, на подвір'я, немов ніколи в житті не бачила вогнедува.

Віоланта наморщила чоло і підступила до неї.

— Чому ти так вилупилася? — запитала вона і примружено поглянула на подвір'я.

— Він вирощує квіти з полум'я, — пролепетала дівчина. — Спочатку вони мов золоті бруньки, а тоді проростають пелюстками. Таке я бачила лиш раз… коли була дуже маленька…

— Чудово, та зараз ходи. — Бридка повернулася і покрокувала до дверей.

Вона мала дещо дивну манеру ходити: опустивши голову, але з рівною, як свічка, спиною.

Бріана востаннє кинула погляд на подвір'я, а потім поквапилася за нею.

Бальбулюс розмішував фарби, коли вони увійшли до майстерні: блакитну для неба, теракотову і умбру для землі. Віоланта щось прошепотіла. Напевно, лестила Бальбулюсові. Вона вказала на книжку, яку для неї принесла Бріана.

— Я прощаюся, ваша високосте! — сказав Феноліо.

— Так, ідіть! — відповіла вона. — Та коли наступного разу мене відвідаєте, то не запитуйте про померлого чоловіка, а принесіть одну з пісень, які ви пишете для шпільманів! Мені вони дуже подобаються, насамперед ті, що про розбійника, який гніває мого батька. Як же його звати? А, точно, Сойка.

Засмагла шкіра Феноліо трохи зблідла.

— Звідки… звідки ви взяли, що ці пісні написав я?

Бридка засміялася.

— О, ви забули? Я — донька Змієголова, певна річ, я маю шпигунів! Ви боїтеся, що я розповім батькові, хто автор? Не хвилюйтеся, ми обговорюємо одне з одним лише найнеобхідніше. І до того ж його більше цікавить, про що йдеться у піснях, аніж хто їх написав. А втім, на вашому місці я поки що залишилася б по цей бік хащі!

Феноліо вклонився, вимушено всміхаючись.

— Я врахую вашу пораду, ваша високосте, — сказав він.

Оббиті двері грюкнули, коли він зачинив їх за собою.

— Чорт забирай, — бурмотів Феноліо. — Чорт забирай, чорт забирай!

— Що сталося? — Меґі стурбовано поглянула на нього. — Це через те, що вона сказала про Козимо?

— Дурниця! Ні! Якщо Віоланта знає, хто пише пісні про Сойку, то Змієголов знає запевне. Він має значно більше шпигунів, ніж вона, і що тоді, якщо він недовго залишатиметься по свій бік хащі? Ну, гаразд, ще є час, щоб ужити заходів… — Меґі, — прошепотів він до неї, спускаючись крученими сходами. — Я ж тобі казав, що мав прототипа для Сойки. Вгадай, кого? — Він очікувально поглянув на неї. — Ти мусиш знати, що я люблю брати за прообраз для персонажів справжніх людей, — змовницьки прошепотів він. — Не кожен письменник удається до цього, та з власного досвіду скажу, що це їх просто робить жвавішими! Вирази обличчя, жести, поставу, голос, можливо, родиму пляму чи рубець я краду тут, там, і ось вони дихають, поки кожен, хто чує про них або читає, не повірить, що може доторкнутися до них! Щодо Сойки, я не на кожного зважав. Він мав бути не надто старий, але й не надто молодий, гладкий або малий, звичайно, теж ні, герої ніколи не бувають малі, товсті чи бридкі, можливо, у справжньому житті, але не в оповідках… Ні, Сойка мусив бути високий і ставний, як люблять люди.

Феноліо замовк. Почулися кроки, хтось спускався сходами вниз, і над ними на грубо отесаних східцях з'явилася Бріана.

— Перепрошую! — сказала вона, озирнувшись із відчуттям провини, ніби вислизнула крадькома, без відома господині. — Але цей хлопець. Чи ви знаєте, у кого він навчився так бавитися з вогнем? — Вона дивилася на Феноліо, немов найбільшим її бажанням було почути відповідь і водночас вона цього найбільше боялася. — Ви знаєте? — знову запитала вона. — Ви знаєте його ім'я?

— Вогнерукий, — відповіла Меґі замість Феноліо. — Вогнерукий навчив його. — І лише коли вона вдруге промовила ім'я, Меґі зрозуміла, кого їй нагадувало Бріанине обличчя і вогнисто-рудий вилиск волосся.

Хибні слова

Вогнерукий саме проганяв Пронозу від Роксаниного курника, коли Бріана прискакала до садиби. Серце його мало не завмерло, коли він її побачив. Вона виглядала, наче донька багатого купця. Відколи це служниці носять такі сукні? А ще кінь, на якому вона сиділа, не пасував до тутешніх умов своєю коштовною збруєю, позолоченим сідлом і чорним, як смола, кольором хутра, яке так полискувало, немов три конюхи цілий день тільки тим і займалися, що вичісували його. З нею був солдат, вбраний у кольори Тлустого князя. Він байдуже дивився на вбогу хатинку і поля. Втім, Бріана дивилася на Вогнерукого. Вона випнула підборіддя, точнісінько як її мати, поправила шпильку на волоссі і дивилася на нього.

Якби він тільки міг зробитися непомітним! Який неприязний був її погляд, який дорослий, мов у ображеної дитини. Вона так схожа на свою матір. Солдат допоміг їй злізти з коня, потім напував коня біля криниці і вдавав із себе глухого й сліпого.

Роксана вийшла з хати. Очевидно, відвідини були несподівані для неї, так само як і для Вогнерукого.

— Чому ти не сказала, що він повернувся? — накинулася Бріана.

Роксана відкрила було рота і знову стулила його.

Куниця зіскочила Вогнерукому з плеча й зникла за курятником.

— Я попросив її, — який хрипкий був його голос. — Я думав, що ліпше сам тобі скажу.

«Та твій батько боягуз, — додав він подумки, — боїться власної доньки».

Як розлючено вона на нього подивилася! Точнісінько як раніше. Та вона була вже надто доросла, щоб ударити його.

— Я бачила цього хлопця, — сказала вона. — Він був на святкуванні, а сьогодні жонглював полум'ям для Якопо. Він грався з вогнем точно як ти.

Вогнерукий побачив, як позаду Роксани з'явився Фарид. Він зупинився у неї за спиною, а Єган проштовхнувся між ними вперед. Він кинув заклопотаний погляд на солдата, потім підбіг до сестри.

— Звідки в тебе такий кінь? — запитав він.

— Віоланта дала. На знак подяки за те, що я беру її з собою вночі до шпільманів.

— Ти береш її з собою? — Роксанин голос звучав стурбовано.

— А чому б і ні, їй це подобається! І Чорний Принц дозволив. — Бріана не піднімала на неї очей.

Фарид побрів до Вогнерукого.

— Чого їй тут треба? — прошепотів він. — Це служниця Бридкої.

— Вона ще й моя донька, — відповів Вогнерукий.

Фарид недовірливо вп'явся очима у Бріану, втім вона не звертала на нього уваги. Вона прийшла заради батька.

— Десять років! — сказала вона докірливо. — Тебе не було десять років, і ти так просто повертаєшся? Всі казали, ти помер! Змієголов згноїв тебе у своїй в’язниці! Палії пригнали тебе до нього, бо ти не хотів розкрити їм усі свої таємниці!

— Я їх розкрив, — безгучно сказав Вогнерукий. — Майже всі.

«І вони завдяки їм підпалили інший світ, — подумки додав він. — Інший світ, який не мав дверей, крізь які я міг би повернутися».

— Ти наснився мені! — Бріанин голос став таким гучним, що її кінь схарапудився. — Мені наснилося, що панцерні прив'язують тебе до стовпа і спалюють! Я відчувала дим і чула, як ти намагався говорити з вогнем, але він тебе не слухався, і полум'я зжерло тебе. Майже щоночі я бачила цей сон! До сьогодні. Я боялася спати, впродовж десяти років, а тепер ти стоїш тут, живий-здоровий, немов нічого й не сталося! Де… ти… був?

Вогнерукий поглянув на Роксану — і побачив те саме запитання в її очах.

— Я не міг повернутися, — сказав він. — Я не міг. Я намагався. Повір мені.

Хибні слова. Нехай це була чистісінька правда, звучали вони мов брехня. Він знав. Слова ні на що не придатні. Часом вони чудово звучать, та щойно потрібні, підводять. Ніколи не підбереш правильні слова, ніколи, та де ж їх шукати? Серце німе, мов риба, яких би зусиль не докладав язик, щоб наділити його голосом.

Бріана відвернулася від нього і сховала обличчя в конячу холку, а солдат усе ще стояв біля криниці й удавав, ніби є повітрям.

«Я б наразі теж не проти стати повітрям», — подумав Вогнерукий.

— Це правда! Він не міг повернутися! — Фарид виступив уперед, немов мусив захищати Вогнерукого. — Не було виходу! Точнісінько так, як він каже! Він був у зовсім іншому світі, такому ж справжньому, як і цей. Є чимало, надзвичайно багато світів, усі вони різні, і їх описано у книжках!

Бріана повернулася до нього.

— Невже я виглядаю, як маленька дівчинка, яка вірить у казки? — презирливо запитала вона. — Раніше, коли він надовго зникав, що моя мати мала на ранок червоні очі від сліз, шпільмани розповідали мені про нього. Буцімто він розмовляє з феями, що він у Велетня, що він на дні морському шукає вогонь, який навіть вода не може погасити. Я не вірила байкам ще тоді, та вони подобались мені. Тепер уже не подобаються. Я не маленька. Допоможи піднятися в сідло! — звеліла вона солдатові.

Він мовчки скорився. Єган уп'явся очима в меча, що висів на паску.

— Залишайся поїсти! — сказала Роксана.

Та Бріана похитала головою і мовчки розвернула коня. Солдат підморгнув Єганові, який усе ще не зводив очей з меча. Потому вони поскакали геть, на конях, які здавалися завеликими для вузької кам'янистої стежки, що вела до Роксаниної садиби.

Роксана відвела Єгана до хати, а Вогнерукий залишився стояти перед курятником, поки обоє вершників не зникли між пагорбами.

Фаридів голос тремтів від обурення, коли він врешті-решт перервав мовчання.

— Ти ж не міг повернутися!

— Ні… Але ти маєш визнати, що твоя історія звучала не надто правдиво.

— Все одно! Було саме так!

Вогнерукий знизав плечима і дивився у той бік, де зникла його донька.

— Інколи я сам думаю, що мені усе це тільки наснилося, — пробурмотів він.

Позаду кудкудакала курка.

— Хай йому грець, де Проноза? — З прокльоном Вогнерукий відчинив двері курятника. Біла курка випурхнула повз нього назовні, інша лежала з закривавленим пір'ям на соломі. Біля неї сиділа куниця.

— Пронозо! — зашипів Вогнерукий. — Прокляття, чи я не казав тобі дати курям спокій?

Куниця дивилася на нього. З закривавленого писка звисало пір’я. Проноза випростався, підняв скуйовдженого хвоста і підійшов до Вогнерукого. Як кіт, він потерся об його ноги.

— Ти тільки поглянь! — прошепотів Вогнерукий. — Ей, Ґвіне.

Його смерть повернулась.

Нові господарі

Тлустий князь помер мало не наступного дня після того, як Меґі з Феноліо була в замку. Він помер на світанку, а три дні по тому до Омбри прискакали панцерні Меґі була з Мінервою на базарі коли вони в’їхали до міста. Після смерті свекра Віоланта наказала удвічі посилити охорону на брамі, втім панцерних було так багато, що вартові без опору впустили їх до міста. На чолі панцерних їхав Свистун, зі своїм срібним носом, схожим на дзьоба, таким начищеним, немов Свистун власноруч відполірував його з такої нагоди. Вузькі провулки луною відгукувалися на форкання коней, а коли вершники з'явилися між будинками, на ринковій площі враз запанувала тиша. Вигуки торговців, жіночі голоси — все замовкло, коли Свистун приборкав коня і невдоволено подивився у натовп.

— Дайте дорогу! — вигукнув він. Його голос пролунав напрочуд здавлено, проте яким іще він міг бути у чоловіка, який не мав носа? — Дорогу посланцям Змієголова! Ми тут, щоб віддати останню шану вашому померлому князю і проголосити спадкоємцем його онука.

Мовчання втримувалося, аж залунав голос:

— Четвер — базарний день в Омбрі, так завжди було, та якщо поважні пани спішаться, то зможуть пройти куди треба!

Свистун шукав поглядом сміливця поміж облич, які дивились на нього, проте юрба сховала чоловіка. А на ринковій площі здійнявся схвальний гул.

— Ага, он як! — гаркнув Свистун у гомін. — Гадаєте, ми проскакали через кляту хащу заради того, щоб отут позлазити з коней і проштовхуватися крізь натовп смердючих селян? Не встиг кіт здохнути, а миші вже танцюють на столі. Та я маю для вас новини. У вашому злиденному місті знову з'явився кіт, і пазури він має гостріші, аніж попередній!

Він мовчки повернувся у сідлі, підвів догори руку в чорній рукавиці і дав вершникам знак. Потому погнав свого коня у натовп.

Понура тиша, яка було запала над базаром, розлізлася, як сукно, і між будинків здійнявся галас. Вершники оточували будинки, панцеровані, як залізні ящірки, з низько опущеними забралами, з-під яких виднілися лише вуста й очі. Бряжчали шпори, у захисних щитках і нагрудних панцирах відображалися нажахані обличчя. Мінерва забрала дітей з дороги. Деспіна зашпорталась, і Меґі хотіла допомогти їй, утім, перечепившись через кілька головок капусти, впала. Чоловік підвів її на ноги, щоб Свистун не збив дівчину конем. Меґі чула, як над нею форкав кінь, відчула, як блискучі шпори пройшлися їй по плечах. Вона пірнула під перекинутий прилавок гончаря, порізавши руки об черепки. Тремтячи, вони сиділа навпочіпки серед розбитого начиння, тріснутих бочок, розірваних лантухів і безпорадно спостерігала, як топчуть копитами інших, кому пощастило менше: когось вершники били коліном чи держаком списа. Коні лякалися, ставали дибки і розбивали глеки й голови.

Відтак вершники зникли, так само несподівано, як і з'явились. До площі долинав цокіт кінських копит, коли панцерні мчали провулком угору до замку. В повітрі пахло страхом. Селяни підбирали розтоптані овочі, матері витирали дітям сльози з облич і кров із колін, жінки стояли перед черепками посуду — і знову на ринку вляглася тиша. Надзвичайна тиша. Голоси стиха проклинали вершників. Навіть угамувались плач і стогін. Мінерва стурбовано підійшла до Меґі, Деспіна та Іво схлипували біля матері.

— Так. Схоже, у нас новий господар, — гірко сказала вона, допомагаючи Меґі підвестися. — Ти можеш відвести дітей додому? Я залишуся тут і подивлюся, чим зможу допомогти. Напевно, у декого зламані кістки, та, на щастя, на ринку є кілька цирульників.

Меґі лише кивнула. Вона не знала, що відчувала. Страх? Гнів? Відчай? Здавалося, не існувало слова, яке б описало стан її душі. Мовчки взяла Деспіну та Іво за руку і попростувала з ними додому. Коліна боліли, і вона шкутильгала, та все одно квапилася провулком, аж діти ледь встигали за нею.

— Негайно! — видавила з себе Меґі лиш єдине слово, дошкандибавши до комірчини Феноліо. — Маємо негайно читати! Негайно. — Її голос тремтів, та й уся вона тремтіла.

— Що сталося? — Феноліо сидів за своїм бюрком. Пергамент перед ним був густо списаний. Поруч із ним стояв Розенкварц із пером у руці і приголомшено дивився на Меґі.

— Зараз! — кричала вона. — Зараз! Вони заїхали верхи, просто на людей!

— А, панцерні вже тут. Я ж казав тобі, мусимо поквапитися. Хто ватажок? Рудий Лис?

— Ні, Свистун. — Меґі підійшла до ліжка й сіла. Раптом вона знову відчула лише страх, немов стояла на колінах між розбитих прилавків, неначе гнів її здувся, як повітряна кулька. — Їх так багато! — прошепотіла вона. — Вже запізно! Що Козимо вдіє проти них?

— Ну, то вже мій клопіт! — Феноліо взяв із рук скляного чоловічка перо і знову почав писати. — Тлустий князь теж має чимало солдатів, і вони слідуватимуть за Козимо, коли він знову буде тут. Звісно, було б ліпше, якби ти вичитала його, коли його батько був іще живий. Тлустий князь трохи поспішив зі смертю, втім цього не змінити! Та можна інше. — Він читав, з наморщеним чолом, те, що написав, викреслив ще одне слово, додав інше і кивнув до скляного чоловічка: — Пісок, Розенкварце, поквапся!