Чорнильна кров - Корнелия Функе 7 стр.

Вогнерукий намагався вдати байдужість, але зі Хмарохідцевої посмішки зрозумів, що не вдалося.

— Що з тим бакалійником, який постійно біля неї крутився?

— А що з ним може бути? Кілька років тому поїхав геть, живе, напевно, у великому будинку біля моря і багатшає з кожним мішком перцю, який привозять його кораблі.

— Тобто вона не вийшла за нього заміж?

— Ні. Вона взяла іншого.

— Іншого?.. — Вогнерукий знову спробував удати байдужість.

Хмароходець смакував мить, а Вогнерукий тремтів від нетерплячки.

— Так, іншого. Бідолаха невдовзі помер, але в неї дитина від нього, хлопче.

Вогнерукий мовчав і прислухався до свого серця. Нерозумне, нерозумне.

— А що з дівчатами?

— О, дівчата. Так. Хто їхній батько? — Хмароходець посміхнувся, як маленький хлопчик, якому вдалося незле покепкувати.

— Бріана така ж вродлива, як і мати. Хоча колір волосся від тебе.

— А Розана, молодша?

Її волосся — чорне, як у Роксани.

Усмішка зникла з лиця Хмарохідця, немов Вогнерукий її стер.

— Крихітка давно померла, — сказав він тихо. — Лихоманка. Дві зими після твого зникнення. Багато тоді повмирало. Навіть Кропива не допомогла.

Вогнерукий малював на столі липким від вина пальцем блискучі вогкі лінії. Померла. За десять років хтось може померти. Він даремно намагався пригадати маленьке Розанине обличчя, воно весь час розпливалося. Він занадто довго намагався його забути.

Хмароходець і Вогнерукий мовчали. Тоді Хмароходець важко підвівся: нелегко встати з задубілою ногою з низької лавки.

— Мені час іти, друже, — сказав він. — Маю передати ще три листи, два з них в Омбру. Хочу дістатися до омбрійських воріт до темряви, бо як ні, охорона знову розважатиметься і не впустить мене.

Вогнерукий креслив лінії по темному столу. «Дві зими після твого зникнення». Слова пекли в голові, наче кропива.

— Де зараз палатки?

— Перед ворітьми Омбри. В шановного внука нашого князя скоро день народження. Тоді кожен чарівник і шпільман — бажаний гість у замку.

Вогнерукий кивнув, не підводячи голови.

— Побачимо, може, і я там з'явлюся.

Він різко встав з твердої лавки. Дівчинка біля каміна подивилась на них. Якби не хвороба, його молодша донька була б такого ж віку. Разом з Хмарохідцем вони протискалися повз переповнені лавки і стільці до дверей. На вулиці ще досить приємно, сонячний осінній день вбрався так само строкато, як і чарівник.

— Їдьмо зі мною до Омбри! — Хмароходець поклав руку Вогнерукому на плече. — Мій кінь довезе двох. А там завжди знайдеться, де переночувати.

Вогнерукий похитав головою.

— Пізніше, — сказав він і подивився на розкислу дорогу. — Спочатку маю декого відвідати.

Рішення Меґі

Усі снідали, коли повернувся Мо. Реза поцілувала його, так, ніби не бачила кілька тижнів. Навіть Меґі обняла його міцніше, ніж завжди, обняла з полегшенням, бо повернувся цілий. Але намагалася не дивитися йому в очі. Мо добре її знав. Він одразу помітив би, що її щось гризе. А Меґі гризло дуже сильно.

Причина — аркуш між шкільними підручниками в її кімнаті. Її почерк, але слова належать іншій людині. Меґі годину переписувала Орфеїв текст. Щоразу, коли помилялася, починала спочатку. Дівчина хвилювалася, що навіть одна помилка все зіпсує. Меґі додала лише кілька слів до речення про хлопця, якого не прочитав Орфей. «І дівчина», — дописала Меґі. Непомітні, звичайні прості слова. Вони, без сумніву, є десь на сторінках «Чорнильного серця». Перевірити Меґі не могла. Єдиний примірник книжки тепер у Басти. Баста. Звук його імені нагадав Меґі чорні від страху дні і ночі.

Мо привіз їй подарунок на знак примирення. Після сварок він завжди щось привозив. Маленький записничок, що легко вміщався в кишені. Тато переплів його мармуровим папером. Мо знав, що Меґі дуже любить такий папір. Їй було дев'ять, коли тато навчив її накатувати фарбу. Мо поклав записник перед нею на тарілку. Совість штрикнула її в серце. На мить Меґі захотіла розповісти йому все, як завжди. Та Фаридів погляд стримав її.

«Ні, Меґі! — казав хлопців погляд. — Він не відпустить тебе, ніколи». І тому вона промовчала, поцілувала Мо, прошепотіла «дякую» і замовкла. Язик обважнів від непромовлених слів.

На щастя, ніхто не помітив її пригнічення. Всі обдумували новину з Бастою. Елінор пішла в поліцію, як радив Мо, її настрій змінився, але не на краще.

— Як я й передбачала, — сварилася вона і краяла сир так, наче саме він винний у всіх неприємностях, — ці пустоголові не повірили жодному моєму слову. Зграя баранів в уніформі слухала б мене краще. Ви знаєте, я не люблю собак, та, може, мені варто купити кілька… Отаких здоровенних чорних тварюк. Вони роздеруть Басту, щойно він ступить крок крізь ворота. Добстермани, так. Добстермани! Пси, які жеруть людей, так?

— Ти маєш на увазі доберманів. — Мо підморгнув Меґі.

Її серце розлетілося на друзки. Він підморгнув їй, підступній доньці, яка планувала піти туди, куди тато за нею радше за все піти не зможе. Можливо, мама її зрозуміє, але Мо… Ні. Мо ніколи. Меґі вкусила себе до болю за губу.

Елінор збуджено вела далі:

— Я б також могла найняти сторожа. Такі ж існують, правда? З пістолетом, хай буде озброєний до зубів: ножі, пістолети, ну і ще там всяке. Великого сторожа, щоб Басті від самого погляду зупинилося серце! Як вам таке?

Меґі бачила, що Мо ледь стримує сміх.

— Як нам таке? Немов ти перечиталася детективів, Елінор.

— Ну я прочитала чимало детективів, — відповіла вона ображено, — вони багато чого можуть навчити, якщо не часто бачиш злочинців. Крім того, я не можу забути Бастиного ножа біля твого горла.

— Я теж не можу забути, повір мені. — Меґі побачила, як татова рука піднялася до шиї, наче він знову відчув гостре лезо. — І все ж я думаю, ви даремно хвилюєтесь. Коли їхав додому, я довго думав і не можу повірити, що Баста приїде аж сюди, щоб помститися. Помститися за що? За те, що ми врятували його від Каприкорнової тіні? Ні. Його вже давно зачитали назад у книжку. Баста не був і наполовину такий зачарований нашим світом, як Каприкорн. Дещо його тут дуже дратувало.

Мо намазував повидло на хліб з сиром. Елінор спостерігала за цим з відразою. Але Мо, як завжди, ігнорував її зневажливий погляд.

— А що з погрозами, які він кричав хлопцю?

— Ну, він був розлючений, що Фарид утік. Не мені ж тобі розповідати, що Баста видає, коли розлючений? Мене лише дивує, звідки він знав, що книжка у Вогнерукого? І де він знайшов цього Орфея? У будь-якому випадку він читає набагато краще, ніж я.

— Дурниці! — сердито, проте з полегкістю сказала Елінор. — Єдиний, хто так само добре читає, як ти, це Меґі.

Мо усміхнувся і притис повидло ще одним шматком сиру.

— Дуже приємно, дякую. Але хай там як — наш закоханий у ножі товариш Баста забрався звідси! І, сподіваємося, забрав з собою цю кляту книжку. Хай ця історія вже нарешті закінчиться. Елінор не здригатиметься, коли ночами в саду щось шарудить, і Даріусові не снитиметься Бастин ніж — а це все означає, що Фарид зрештою повідомив нам дуже добру новину! Я сподіваюся, ви встигли йому гарно подякувати!

Фарид ніяково усміхнувся, коли Мо підняв за нього горнятко кави. Але Меґі побачила в його чорних очах тривогу. Якщо Мо має рацію, то Баста зараз там, де й Вогнерукий. Їм усім дуже хотілося, щоб Мо мав рацію. На обличчях Даріуса й Елінор читалося полегшення. Реза обняла Мо й усміхалася, наче все знову добре.

Елінор розпитувала Мо про книжки, які той полишив напризволяще. Цей учинок гідний осуду. Даріус пояснював Резі систему, за якою він задумав наново посортувати бібліотеку Елінор. Фарид дивився на порожню тарілку. І, можливо, бачив на білій порцеляні, як Бастин ніж наближається до горла Вогнерукого.

Баста. Ім'я застрягло в горлі Меґі, як камінчик. Вона думала лише про одне: якщо Мо має рацію, то Баста зараз там, куди й вона хоче потрапити. У Чорнильному світі.

Цієї ночі вона спробує. Вона хоче власним голосом і Орфеєвими словами прокласти шлях через хащі літер, туди, в справжню хащу. Фарид підганяв її. Він зовсім збожеволів від тривоги за Вогнерукого. І слова Мо засмутили його ще більше.

— Будь ласка, Меґі! — просив він постійно. — Благаю, читай!

Меґі подивилася на Мо. Він щось прошепотів Резі, і мама засміялась. Її голос чути лише коли вона сміється. Мо обійняв її і знайшов поглядом Меґі. Завтра, коли її ліжко буде порожнім, він не виглядатиме таким безтурботним. Він лютуватиме чи просто засмутиться? Реза засміялася, коли він зобразив жах колекціонера перед його від’їздом. Цей учинок гідний неймовірного осуду. Меґі теж не змогла стримати сміх, коли Мо спародіював голос цього бідолахи. Здається, замовник — гладкий астматик.

Лише Елінор не сміялась.

— Навряд чи це весело, — відрізала вона. — Я б тебе, напевно, застрелила, якби ти отак просто забрався і покинув мої бідолашні хворі книжки.

— Так, можливо. — Мо кинув Меґі змовницький погляд, як і щоразу, коли Елінор йому або Меґі читала нотації про належну поведінку з книжками або про правила в бібліотеці.

«Ах, Мо, якби ти знав», — подумала Меґі. В неї було таке відчуття, що ось-ось він усе зрозуміє. Вона різко відсунула стілець, промимрила щось на зразок «Я не голодна» і побігла в бібліотеку Елінор. А куди ще? Завжди, коли вона втікала від думок, вона йшла по допомогу до книжок. Уже якась знайдеться, щоб її відволікти, а потім нарешті вечір. Усі підуть спати, ніхто нічого не підозрюватиме…

В бібліотеці Елінор вже й сліду не було від того, що сталося рік тому: з порожніх поличок звисав мертвий червоний півень, а її найкрасивіші книжки горіли на галявині перед будинком. Склянка з попелом книжок і досі стояла біля ліжка Елінор.

Меґі провела вказівним пальцем по корінцях. Вони знову вишикувалися на поличках як клавіші піаніно. Деякі полиці ще порожні, але Елінор і Даріус невтомно їздили на пошуки, щоб замінити втрачені перлини новими чудовими книжками.

Орфей — де історія про Орфея?

Меґі підійшла до полички, на якій греки і римляни шепотіли свої історії. Аж раптом відчинилися двері й зайшов Мо.

— Реза каже, що аркуш, який приніс із собою Фарид, у твоїй кімнаті. Покажеш? — Він намагався говорити байдуже, наче запитував про погоду, але він ніколи не вмів удавати байдужого. Так само як і казати неправду.

— Навіщо? — Меґі сперлася на книжки Елінор, наче сподівалася, що вони її підтримають.

— Мені цікаво. Ти що, забула? Крім того, — він роздивлявся книжкові корінці, наче намагався знайти там правильні слова, — крім того, я думаю — краще спалити цей аркуш.

— Спалити? — Меґі подивилась на нього і не вірила вухам. — Чому це?

— Тобі може здатися, ніби мені ввижаються привиди. — Він витягнув книжку з полички, розкрив її і погортав з відсутнім поглядом. — Але цей аркуш, Меґі… Як на мене, це відчинені двері, які краще назавжди замкнути. А то Фарид ще спробує зникнути в цій клятій історії.

— І? — Голос Меґі зазвучав прохолодно, наче вона розмовляла з незнайомцем. — Чому ти не хочеш зрозуміти? Йому всього-на-всього треба побачити Вогнерукого, щоб попередити про Басту.

Мо закрив книжку і поставив на місце.

— Він так каже. Ну, а що, як Вогнерукий не хотів брати хлопця з собою, навмисне його залишив? Тебе це не дивує?

Ні. Ні, не дивує.

Меґі мовчала. Так жахливо тихо серед цих книжок, серед усіх цих слів.

— Я знаю, Меґі, — стиха мовив Мо. — Я знаю, ти думаєш, що світ у цій книжці захопливіший, ніж наш. Я знаю це відчуття. Я собі також часто уявляв, як це залізти в одну зі своїх улюблених книжок. Але ми обоє знаємо: коли уявлення стають дійсністю, відчуття геть інакші. Ти думаєш, чорнильний світ дивовижний, сповнений чудес, але повір мені, я чимало дізнався від твоєї матері, дізнався таке, що тобі аж ніяк не сподобається. Він жорстокий і небезпечний, в ньому повно смутку і насильства, ним керує сила, Меґі, не закон.

Мо дивився на доньку, шукав у її обличчі згоди.

— Фарид з такого світу, — сказала Меґі. — І він не вибирав собі історію. Ти його сюди затяг.

Вона відразу ж пошкодувала про свої слова. Мо відвернувся, немов після удару.

— Ну добре. Так, ти маєш рацію, — сказав він і пішов до дверей. — Я не хочу знову з тобою сперечатися. Але я також не хочу, щоб цей аркуш лежав у твоїй кімнаті. Віддай його Фаридові. Якщо не віддаси, то завтра зранку, ще чого доброго, сидітиме на твоєму ліжку велетень.

Так він намагався її розсмішити. Йому було неприємно, що вони знову сваряться. Мо виглядав пригніченим і стомленим.

— Ти добре знаєш, що нічого такого не станеться, — сказала Меґі. — Чому ти завжди так хвилюєшся? Якщо не покликати, то ніщо з тих літер і не з'явиться. Ти дуже добре це знаєш!

Мо тримав руку на клямці.

— Так, — сказав він. — Але знаєш що? Інколи я охоче почепив би на усі книжки цього світу замок. А що стосується цієї особливої книжки… я був би неймовірно щасливий, якби Каприкорн спалив і цей останній примірник. До цієї книжки липне нещастя, Меґі, тільки нещастя. Навіть якщо ти мені не віриш.

І зачинив за собою двері.

Меґі не рухалась, доки його кроки не затихли. Тоді вона підійшла до вікна: Мо спускався доріжкою, яка вела до його майстерні. Він не озирався. З ним ішла Реза. Однією рукою вона обняла його за плечі, а другою малювала слова, Меґі не бачила, які саме. Вони говорили про неї?

Інколи це відчуття (маєш не лише батька, а батьків, які розмовляють одне з одним) якесь дивне. Вони розмовляють, а тебе ніби й нема. Мо пішов у майстерню, а Реза повільно попрямувала до будинку. Вона помахала Меґі, коли побачила її у вікні, Меґі помахала у відповідь. Дивне відчуття…

Меґі ще трохи посиділа серед книжок Елінор: гортала то одну, то іншу. Вона шукала текст, щоб заглушити думки. Але літери лишалися літерами, не формували ані образів, ані речень. Врешті Меґі вийшла в садок, лягла на траву і подивилася в бік майстерні, за вікном побачила Мо, він працював.

«Не можна цього робити, — подумала вона. Вітер здув з дерева кілька листків і поволік за собою, наче кольорові іграшки. — Ні. Не можна! Вони всі дуже хвилюватимуться, і Мо більше ніколи не скаже мені й слова, ніколи».

Меґі довго думала. Але знала, десь дуже глибоко всередині: вона вже давно все вирішила.

Шпільманка

Світало. Вогнерукий дістався до хутора, що розлігся на південному схилі, з усіх сторін оброслий оливами. «Земля там, — сказав Хмароходець, — неродюча й кам'яниста». Травам, які вирощувала Роксана, саме це й потрібно. Хатина стояла самотиною, поблизу жодного села, де можна заховатися. Довкруж хатки — лише мур, та й той ледь сягає грудей, і дерев'яні ворота. За хатиною видніють омбрійські дахи, вежі замку високо здіймаються над будинками. Видно дорогу до воріт Омбри, близько і водночас задалеко для розбійників або солдатів, якщо їм раптом заманеться сплюндрувати хутір, де живуть самотня жінка і двоє дітей.

«Можливо, вона принаймні має якогось прислужника», — подумав Вогнерукий і зупинився за кущами дроку. Гілки закривали його, а він безперешкодно розглядав хатку.

Хатка невелика, як у всіх селян, проте не така вбога, як більшість довкола. У будь-якій залі, де Роксана колись танцювала і співала, можна було б розмістити понад десяток таких хатинок. Навіть Змієголов запрошував Роксану до свого замку, і це попри свою зневагу до строкатих. Тоді її хотів чути і бачити кожен. Багаті купці, мірошник над річкою, бакалійник, який понад рік надсилав їй подарунки… Не один чоловік хотів із нею одружитись. Вони обсипали її прикрасами і коштовним убранням, пропонували величезні покої у будинках. Та Роксана залишилася зі строкатими, вона не стала шпільманкою, яка продала свій голос і тіло за крихту безпеки й постійний дім…