Але їй обридло мандрівне життя, вона захотіла дому, для себе і своїх дітей, бо жоден закон не захищав волоцюг, строкатих, жебраків і розбійників. Хто обікрав шпільмана, не боявся покарання. Хто наглумився над шпільманкою, без перешкоди вертався додому, а хто вбив чарівника, не боявся ката. Його вдова мала право бити тінь злочинця — лише тінь — на міському мурі. Та й за похорон мусила платити вдова. Строкаті стояли поза законом. Їх називали диявольською звабою, вони смішили, люди слухали їхні пісні та історії, дивилися на їхні фокуси, а ввечері замикали перед ними двері. Строкаті мусили жити за межами міст і сіл, за межами безпечних мурів. Їм заздрили через їхню свободу і ганили за те, що за гроші і хліб вони працюватимуть для будь-кого.
Небагато шпільманів утекли з вулиці і самотніх доріг. Роксані це теж вдалося.
Стайня біля хатинки, сарай, пекарня, подвір'я, посередині криниця, огороджений сад, щоб кури та кози не пошкодили молоді саджанці. На схилі за будинком десяток вузьких наділів. З деяких зібрали урожай, на інших височіли трави, обважнілі від власного соку. Запах з полів надавав ранковому повітрю гіркого і водночас солодкого присмаку.
Роксана стояла на колінах на найдальшому полі, посеред льону, живокосту й диких мальв. Схоже було, що вона вже довго поралася на полі, хоча ранковий туман ще стояв між деревами. Біля неї — хлопець семи-восьми років. Роксана розмовляла з ним, сміялася. Вогнерукий часто вишукував у пам'яті її обличчя, кожну його рису: її вуста, очі, високе чоло. З кожним роком пригадувати ставало важче, він докладав величезних зусиль, щоб пригадати, та образ втрачав чіткість. Час стер її обличчя, укрив порохом.
Вогнерукий зробив крок уперед і два назад. Він тричі хотів піти геть, зникнути так само безшумно, як і прийшов, та залишився. Вітер повіяв по кущах дроку, штовхнув його в плечі, наче підбадьорював. Вогнерукий зважився, розсунув гілки і рушив до поля.
Першим його побачив хлопець. З високої трави біля стайні встала гуска, заґелґотала і, розчепіривши крила, пішла на нього. Селянам заборонено тримати собак, це можна лише князям, але й гуска — надійний сторож, та й страху наганяє не менше. Вогнерукий ухилився від розчахнутого дзьоба. Він гладив сердиту сторожку по білій шиї, поки та не склала крила, мов свіжовипрасувану сукню, і мирно пошкандибала на своє місце в траві.
Роксана підвелася. Витерла руки об сукню і подивилася на нього, просто дивилася на нього. Волосся, зібране, як у селянки, але таке саме довге, пишне і чорне, хіба з'явилося кілька сивих пасом. Роксана була вбрана в коричневу, як земля, сукню — уже не кольорову, не таку, як раніше. Проте її обличчя — рідне, як небо, рідніше за його власне відображення.
Хлопець схопив граблі з таким похмурим, рішучим обличчям, наче звик захищати матір від дивних незнайомців. «Розумний хлопець, — подумав Вогнерукий, — не довіряє нікому, та й вже точно не такому порізаному обличчю, яке раптово з'являється з кущів».
Що сказати, коли вона запитає, де він був?
Роксана щось прошепотіла хлопцю, і той нерішуче опустив граблі. Очі ще й далі дивилися з недовірою.
Десять років.
Він часто зникав, ішов до лісу, в містечка на узбережжі, мандрував від села до села навколишніми пагорбами — мов лисиця, яка з'являється на хуторі лише коли бурчить у животі.
«Твоє серце — волоцюга», — говорила завжди Роксана. Інколи, коли вона переїжджала з іншими шпільманами, йому доводилося її шукати. Якийсь час вони жили разом у лісі, в покинутій вуглярні, тоді знову в наметі з іншими шпільманами. Вони навіть якось перезимували за міцними омбрійськими мурами. Але він завжди хотів іти далі. Коли народилася їхня перша донька і Роксана захотіла лишитися з іншими шпільманками біля мурів, він ішов сам. Він завжди повертався до неї і до дітей, на велике роздратування всіх тих багатих чоловіків, які крутилися навколо Роксани й хотіли зробити з неї порядну жінку.
Що вона думала всі ці десять років, коли його не було? Думала, як і Хмароходець, що він помер? Чи, може, що просто залишив її, без жодного слова, навіть не попрощавшись?
На Роксаниному обличчі він не побачив відповіді. Він бачив розгубленість, гнів… можливо, і любов. Можливо. Вона щось прошепотіла хлопцеві, взяла його за руку і потягла з собою. Роксана йшла повільно, наче стримуючи кроки. Вогнерукий хотів побігти їй назустріч, лишаючи позаду роки, але його сміливість зникла. Він як укопаний стояв і дивився на неї. Вогнерукий мав лише одне пояснення своєї відсутності, але вона не повірить.
За кілька кроків Роксана зупинилась, поклала руку хлопцеві на плече, але той зсунув її. Звичайно. Він не хотів, щоб рука матері нагадувала йому, що він ще малий.
Вона завжди так гордо виставляла підборіддя. Перше, що йому сподобалося в Роксані, — її гордість. Вогнерукий не стримав усмішки й опустив голову, щоб вона її не побачила.
— Як бачу, перед тобою ще й досі не встоїть жоден звір. Моя гуска проганяє всіх. — Коли Роксана говорила, в її голосі не було тієї сили і краси, яку вона випромінювала, коли співала.
— Так, усе, як і колись, — сказав він. — Попри всі ці роки.
Раптом він по-справжньому відчув, що повернувся додому. Те відчуття виявилось таке сильне, що йому обм'якли коліна. Вогнерукий був неймовірно щасливий, що знову бачив її — жахливо, страшенно щасливий.
«Спитай мене! — подумав він. — Спитай, де я був».
Але він не знав, як пояснити свою відсутність.
Роксана лише сказала:
— Здається, тобі добре велося там, де ти був.
— Так лише здається, — відповів Вогнерукий. — Я був там не з власної волі.
Роксана вдивлялася йому в обличчя, наче забула, як воно виглядає, і провела хлопцеві по волоссю. Волосся у сина чорняве, як і у матері, проте очі не Роксанині. Хлопець дивився на Вогнерукого так, ніби не приймав його.
Вогнерукий потер руки і шепотів пальцям вогненні слова, поки з них дощем не западали іскри. На кам'янистій землі розквітали квіти, червоні квіти, кожна пелюстка — полум'яний язичок.
Хлопець витріщився з сумішшю захвату і страху. Тоді присів і простягнув руку до вогняних квіток.
— Обережно! — попередив Вогнерукий, та вже було пізно. Хлопець знічено застромив обпечені пальці в рота.
— Отже, вогонь тебе ще також слухається, — сказала Роксана, і вперше він помітив усмішку в її очах. — Ти голодний? Ходи.
І мовчки пішла до хатинки. Хлопець і далі вдивлявся у вогняні квіти.
— Я чув, ти вирощуєш трави для цілителів. — Вогнерукий нерішуче зупинився у дверях.
— Так. Навіть Кропива в мене закуповується.
Кропива, маленька, як мохиня, постійно непривітна і неговірка, як жебрак без язика. Але кращої цілительки у цьому світі не знайдеш.
— Вона так само живе у старому ведмежому барлозі на краю лісу? — Вогнерукий нерішуче протиснувся у двері. Йому довелося втягнути голову. В кімнаті пахло свіжоспеченим хлібом.
Роксана поклала буханець на стіл, дістала сир, олію, оливки.
— Так, але буває там вона рідко. Вона все чудніша, тиняється по лісу, балакає з деревами і сама з собою, шукає рослини, яких іще не знає. Часом пропадає тижнями, тому люди частіше йдуть до мене. Кропива дечого мене навчила за ці роки. — Роксана не подивилась на нього. — Вона показала, як вирощувати на полі лісові трави. Конюшина метеликова, дзвіночки, червоні вітрогонки — з їхнього цвіту вогняні ельфи роблять свій мед.
— Я не знав, що вітрогонкою лікують.
— Нею й не лікують. Я її вирощую, бо вона мені когось нагадує. — Цього разу Роксана подивилась на нього.
Вогнерукий простягнув руку до оберемка трав під стелею, розтер висохлі квіти: лаванда, сховок для гадюк, але й допомагає від їхніх укусів.
— Трави ростуть тут, певно, тому, що ти їм співаєш, — сказав вогнедув. — Хіба ж не казали колись: як співає Роксана, навіть каміння розквітає?
Роксана відрізала шматок хліба, налила олії в мисочку.
— Я співаю тільки їм, — сказала вона. — І моєму сину.
Роксана підсунула Вогнерукому хліб.
— Їж. Учора спекла. — Вона повернулась і підійшла до вогню.
Вогнерукий умочив шмат хліба в олію і потайки роззирнувся. Два мішки з соломою, кілька ковдр на ліжку, лавка, стілець, стіл, горнятка, кошики, пляшки і мисочки, висушені оберемки трав під стелею, один біля одного (вони так завжди висіли в печері Кропиви), і скриня, на диво розкішна, як для цієї скупої кімнати. Вогнерукий добре пригадував того крамаря, який подарував її Роксані. Його слугам було важко нести скриню, по вінця завалену шовковими сукнями, вишитими перлами, рукави всіяні мереживом. Вони ще в скрині? На полі від них жодної користі.
— Я вперше пішла до Кропиви, коли захворіла Розана. — Роксана не оберталася. — Я нічого не знала, навіть як збити температуру. Кропива розповіла все, що знала, але нашій доньці нічого не допомагало. Тому я показала малу Болотяникові, але температура росла. Я відвезла її в ліс, до фей, але й вони не допомогли. Можливо, якби ти був з нами, вони й допомогли б. Але тебе не було.
Вогнерукий побачив, як Роксана витерла очі.
— Хмароходець розповів мені.
Він знав, це не ті слова, але кращих просто не знайшов.
Роксана кивнула і знову витерла очі.
— Люди кажуть, тих, кого любиш, бачитимеш і після їхньої смерті, — прошепотіла вона. — Вони приходитимуть до тебе вночі або у снах. Кажуть, наш смуток кличе їх назад, вони повертаються, та ненадовго… Розана не повернулась. Я ходила до жінок, які розмовляють з мертвими, палила трави, їхній запах мав повернути її. Ночами я лежала без сну, сподівалася, що вона повернеться… Але це все неправда. Дороги назад нема. Чи, може, ти знайшов цю дорогу?
— З царства мертвих? Ні. — Вогнерукий сумно всміхнувся. — Ні, так далеко я не був. Але повір мені, навіть там, де був, я шукав шлях до тебе…
Роксана довго дивилась на нього. Ніхто ніколи так на нього не дивився. Він знову шукав слова, які б пояснили, де він був, та не знаходив.
— Коли Розана померла… — Роксанин язик затнувся від цього слова, наче воно знову могло вбити доньку. — Коли вона лежала мертва на моїх руках, я заприсягнулася, що більше ніколи не буду така безпомічна, коли смерть захоче забрати близьку людину. Відтоді я багато чого навчилася. Можливо, сьогодні я б її вилікувала, а може, й ні.
Вони подивилися одне на одного. Цього разу Вогнерукий не ховав свій біль.
— Де ти її поховала?
Роксана кивнула в бік подвір'я.
— За хатою. Там, де вона завжди бавилася.
Вогнерукий повернувся до відчинених дверей, хотів принаймні подивитися на землю, під якою вона лежала, та Роксана стримала його.
— Де ти був? — прошепотіла вона і схилила чоло йому на груди.
Він провів рукою по її волоссю, пронизаному, мов павутинням, маленькими сивими пасмами, і сховав у ньому обличчя. Роксана домішувала померанцю до води, коли мила волосся. Запах повернув стільки спогадів, аж у голові запаморочилось.
— Дуже далеко, — сказав він. — Я був неймовірно далеко.
Він стояв і міцно тримав її, не міг повірити, що вона знову тут, не лише спогад, розмитий і нечіткий, а з плоті і крові… І не проганяла його.
Як довго вони так простояли, він не знав.
— А що зі старшою? Як справи в Бріани? — запитав він.
— Вона давно живе в замку, прислужує Віоланті, князівській невістці. Її всі називають Бридкою. — Роксана відійшла від Вогнерукого, провела по туго зібраному волоссю. — Бріана співає для Бридкої, доглядає її розпещеного сина і читає вголос. Віоланта до безтями закохана в книжки, але в неї поганий зір, тому сама вона читати не може. Читати треба потайки, князь невисокої думки про жінок, які читають.
— Бріана вміє читати?
— Так, сина я також навчила.
— Як його звати?
— Єган, як його тата. — Роксана підійшла до столу і провела рукою по квітах на столі.
— Я його знав?
— Ні. Він залишив мені цей хутір — і сина. Наш сарай підпалили, чоловік забіг досередини, щоб урятувати худобу, і вогонь з'їв його. Хіба не дивно: кохаєш двох чоловіків, одного вогонь оберігає, а другого він убив? — Роксана на мить замовкла. — Рудий Лис керував вогнепалими. За нього вони бушували ще гірше, ніж за Каприкорна. Баста і Каприкорн зникли тоді ж, коли і ти, ти знав це?
— Так, я чув, — пробурмотів він і не зміг відвести від неї очей. Яка вона неймовірно гарна, було боляче дивитися на її красу. Роксана підійшла до Вогнерукого, кожен її порух нагадував день, коли він уперше побачив її танець.
— Феї добре зробили свою справу, — сказала вона тихо і торкнулася його обличчя. — Якби я не знала, що сталося насправді, то подумала б, ніби хто намалював тобі рубці срібним олівцем.
— Дуже приємна неправда, — прошепотів Вогнерукий. Ніхто краще за Роксану не знав, звідки ті рубці. Вони не забудуть той день, коли Змієголов наказав їй танцювати і співати для нього. Каприкорн теж там був, з Бастою і рештою вогнепалих. Баста витріщався на Роксану, як кіт на масло. Він її постійно підстерігав, обіцяв золото і прикраси, погрожував і підлещувався. Та Роксана відмовляла, віч-на-віч і при свідках. Тоді Баста довідався, хто їй подобається. По дорозі до Роксани він підстеріг Вогнерукого. Два розбійники тримали Вогнерукого, а Баста різав йому обличчя.
— Після того як твій чоловік помер, ти не одружилася знову?
«Ну й дурень, — подумав він собі, — ревнуєш до мертвого».
— Ні. Єдиний чоловік на цьому хуторі — Єган.
Хлопець з'явився у відчинених дверях раптово — наче підслуховував і лише чекав, коли нарешті про нього згадають. Мовчки посунув повз Вогнерукого і сів на лавку.
— Квіти виросли, — сказав він.
— Ти обпік пальці?
— Трохи.
Роксана підсунула горнятко з холодною водою.
— Ось, застроми пальці. Як не допоможе, розіб'ю яйце. Білок найкраще помагає проти опіків.
Єган слухняно засунув пальці в горнятко і розглядав Вогнерукого.
— Йому що, ніколи не пече? — запитав він маму.
Роксана не втримала усмішку.
— Ніколи. Вогонь його любить. Він пестить й цілує його пальці.
Єган зиркнув на Вогнерукого, наче Роксана зрадила таємницю, що у венах Вогнерукого тече не людська, а феїна кров.
— Не вір, це неправда! — сказав Вогнерукий. — Звісно, вогонь мене кусає.
— Рубці на твоєму обличчі не від вогню.
— Ні.
Вогнерукий відламав ще трішки хліба.
— Ця Віоланта, — сказав він, — Хмароходець сказав, що Змієголов її батько. Вона теж ненавидить шпільманів?
— Ні. — Роксана провела по чорному волоссю хлопця. — Якщо Віоланта когось ненавидить, то лише батька, їй було сім, коли тато відіслав її в Омбру. Коли їй стало дванадцять, вона вийшла заміж за Козимо, а за шість років овдовіла. Тепер сидить у замку свого свекра і дбає про підданих, бо князь через тугу забув, що це таке. Віоланта милосердна до слабких. Жебраки, каліки, вдови з голодними дітьми, селяни, які не можуть сплатити податки, — всі йдуть до неї. Але Віоланта — жінка. В неї небагато влади, бо навіть по цей бік лісу всі бояться її батька.
— Бріана охоче живе в замку. — Єган витер пальці об штани і стурбовано подивився на почервонілі кінчики. Роксана занурила його руку у воду.
— Так, на жаль, — сказала вона. — Нашій доньці подобається вдягати поношений Віолантин одяг, спати в м'якому ліжку з балдахіном і слухати компліменти від вишуканого товариства. Але я не схвалюю такого, і вона це знає.
— Мене Бридка теж інколи забирає! — В Єгановому голосі вчувалася гордість. — Щоб я бавився з її сином. Він заважає їй і Бріані, коли та читає, з ним ніхто більше не хоче бавитися, бо він одразу кричить, якщо його зачепити. А якщо його переможеш, то кричить, що відрубає голову.
— Ти дозволяєш йому бавитися з князівським дітваком? — Вогнерукий кинув на Роксану схвильований погляд. — Князі ніколи не стануть тобі друзями, байдуже, скільки їм років. Хіба ти забула? Те саме стосується і їхніх дочок, а вже точно, коли Змієголов їхній тато.
Роксана мовчки пройшла біля Вогнерукого.
— Не треба мені нагадувати, які князі, — сказала вона. — Твоїй доньці п'ятнадцять років, вона давно не слухає моїх порад; можливо, вона послухається свого батька, хоча не бачила його десять років. Наступної неділі Тлустий князь святкує день народження внука. Піди туди, якщо хочеш. Після Воронових виступів вони дуже зрадіють доброму вогнедуву.