Тарас Антипович
Помирана
І
Хмарний ранок висів над дахами. Доріжка вела поміж порожніх скособочених гаражів. Нельсон ішов обережно, щоб не наступити на цвях або скло — підошви кедів геть стерлися. У самому кінці ряду він відчинив металеві двері — руді від іржі, з кривою свастикою, надряпаною посередині. Він навіть знічев’я пошаркав ногами, ніби витираючи багно об хідник. Хоча хідника тут не було, до того ж мешканець цієї житлоплощі аж ніяк не був адептом чистоти. Нельсон постояв у пітьмі гаража, поки звикнуть очі. Головне було не провалитися в ремонтну яму. Він зробив кілька несмілих кроків до протипожежного стенду з великим іржавим ящиком, що колись служив для піску. Нельсон тричі постукав кулаком по кришці ящика.
— Ей, апулаз клепаний! Ти тут?
Кришка піднялася. В очі Нельсону вдарила ріденька цівка світла з діодного ліхтарика. Слідом виткнулась безволоса і лискуча голова Капрона. Одне око у нього було заклепане квадратною мідною пластиною.
— Розбудив, сарадіп… — прошипів Капрон.
— Ти чого в коробку заліз?
— Подумав, якшо будуть бомбить… так мене осколками не порубає.
Нельсон спробував розгледіти вираз обличчя Капрона — жартує чи просто верзе, як це вже бувало в нього у хвилини ментального потьмарення.
— Позич наждаку — зуби одчистить. Нарию — оддам, — перейшов до справи Нельсон.
— Де ти нариєш! На Кориті давно пусто…
— Ну, то перепозичу й оддам, — віджартувався гість.
Капрон сів і звісив з ящика залізну клешню, що служила йому лівою рукою. Він кілька разів клацнув її щипцями, поки додумував свою думку.
— Зубний наждак, значить… до баби потягло, хе-хе? — заскреготав Капрон.
— Ну, потягло, ілуха, — посерйознішав Нельсон.
— А я от із Даною настойку одну попробував. Така любов була…
— Якось і без настойки розберусь, — показав Нельсон іржаві зуби.
Капрон недовірливо оглянув зухвалого гостя своїм єдиним оком. «Кігті» його клешні знову мимохіть заворушились, так наче центр його мислення перекочував у цей металевий протез.
— Так шо, Капа, даси чи ні? — нетерпляче топтався Нельсон.
— Боти мені за те зашиєш? А то роззявились йуханакус.
— Зашию. Пізніш зайду, як врем’я буде.
— I води мені одлий, бо я весь дощ проспав і не наловив, — підвищив ставки Капрон.
— Я наловив цілі ночви. Зайдеш, возьмеш, — наобіцяв Нельсон.
Капрон затис ліхтарик щелепами й насвітив на дно ящика, в якому сидів. Він черпнув живою рукою почорнілий пісок між ногами, просіяв його. Поміж пальцями лишились кілька цвяхів, гайка і сіра абразивна смуга, скручена в рулончик. Нельсон висмикнув наждак і мовчки попрямував до виходу.
— Ей, — кинув Капрон у спину гостеві, — там Сава хотів тебе бачить. Він умирає.
— Ми всі вмираєм, ілуха. Шо ж іще тут можна робить?! — безтурботно грюкнув важкими дверима Нельсон.
Удома Нельсон викупався в ночвах із дощовою водою, а потім півгодини шатирив зуби наждаком, шкірячись в уламок дзеркала. Підвал зруйнованої водонапірної вежі, в якому він жив, мав лиш одне невеличке віконце. Тому доводилось присвічувати пластиковою запальничкою. Врешті зуби зблиснули в широкій усмішці.
Нельсон зазирнув у свій ящик-комод. Нічого пристойного, що відповідало би події, там не було. Тож він поздирав свої обмотки, дістав джинсові шорти. Зверху накинув саморобне брезентове пончо. На ноги взув шкарбани, які беріг для особливих випадків. Нельсон ще раз оглянув себе в дзеркалі. Все було перфектно — голий череп, зуби і нова цератка. Тільки ліве вухо, пошматоване в бійці, знову навернуло його до роздумів — чи не прибрати і його, якщо праве і так повністю відтяте.
Тоді, два роки тому, вони зчепилися з Капроном через жмут зеленки. Нельсон знайшов його на Кориті — кілька стеблин із тонкими шипами й зубчастими листочками. Капрон заявив, що побачив зеленку перший. Але Нельсон уже зірвав жмутик, що стримів із купи мотлоху, й відразу почав їсти. Він відчував приємне поколювання в роті. Раптом Капрон схопив його за вуха. А оскільки замість лівої руки у Капрона стоїть залізна клешня, то праве вухо Нельсона було миттєво «відстрижено». Відчепити Капрона від лівого вдалося тільки тоді, коли нагодився брат Гектор зі своїм штопором, яким він орудував як холодною зброєю. Так Капрон і позбувся ока. А останню стеблину знайденої зеленки одновухий Нельсон віддав Гектору. Життя при Кориті повнилось подібними історіями, тож ніхто ні на кого довго зла не тримав.
Нельсон піднявся на кам’яний насип, наступив на почорнілу рейку (залізниця тут перестала працювати ще до його народження — понад двадцять років тому). Високо над землею птах прорізав клуби диму й пари. Нельсон за звичкою простежив, чи він, бува, не сяде в районі Корита. Не сів — розчинився в свинцевому піднебессі.
Нельсон побіг по насипу вниз, викидаючи голі коліна вперед. Під ногами шарудів шлак, хрустіло скло. Брезент, задравшись, бив його в обличчя. Пробігши зо три десятки метрів, Нельсон закашлявся.
Під насипом лежали кілька перекинутих на бік пасажирських вагонів поїзда, що зійшов з рейок раз і назавжди. Нельсон проминув перші два і підійшов до третього, в якому мешкала Божена. Колеса вагона стирчали паралельно до землі. Нельсон ударив по одному з них молотком, що висів прив’язаний на тросі.
— Боже-е-ен!
— Ханакус, хто там?! — кокетував хрипкуватий жіночий голос.
— Спусти драбину, ялбадзип! Глянь, шо приніс… — взявся інтригувати Нельсон.
Божена звісила з вікна свою голову. Заколихалися її дреди з титанової стружки. Нельсон видобув з-під пончо сплетений з дроту бутон троянди на ніжці й зазирнув у її очі кольору карбонату міді.
— От, рабой… Де взяв? — защебетала Божена.
— Сам зробив, ілуха! — запишався Нельсон. Перед його носом повисла драбинка-трос.
Пізніше, коли відскрипіла поличка в Божениному «купе», переобладнаному відповідно до нової горизонталі, Нельсон зачудовано дивився, як його пасія наводить контур брів. Її тонкі руки, здавалося, були складені з самих кісток. Допотопне сталеве лезо — такими голились чоловіки, коли ще мали що зголювати — і два точні натреновані рухи. Чирк, чирк. І над очима Божени загоряються дві вогняні дуги з кривавих росинок. У цю мить вона була особливо прекрасна.
— Іди до мене жить, — не втримався Нельсон.
— Іди ханакус, — не розгубилася Божена.
Вона сьорбала відвар із голубиних крил, машинально поглядаючи вгору — у вікно вагона, що було над головою. Сіре небо то розпухало від чаду, то розпадалося на клуби. Нудьга в очах Божени межувала з умиротворенням.
Опівдні десятки вихудлих, як мощі, людей тяглися на Корито. Обкладене зусібіч бетонними бортами, воно височіло над селищем, нагадуючи стадіон. Капрон сунув у голові колони. Він першим порівнявся зі щитом і задивився на нього своїм недобрим оком. На щиті колись був напис: «Полігон твердих побутових відходів № 209», проте фарба з літер давно облущилась, як спечена шкіра. Зненацька Капрон підхопив камінюку і жбурнув угору. Він почав бити по опорі щита клешнею, розхитуючи конструкцію. Усі остовпіло дивилися на нього, поки не здогадалися, в чому річ.
— Це ж клейонка, ти, бойобвод! — вигукнув Гектор.
За верхній кут щита зачепився порваний сміттєвий пакет. А Капрону здалося, що то голуб застряг у конструкції і безсило лупить крильми. Усі зареготали. Капрон же вперся своїм оком у Гектора, згадавши його підступне свердло. Гектор не витримав цього погляду — поспішив до естакади, що нею колись сміттєвози звозили на Корито свій мотлох і вивалювали його там. Тепер цим шляхом коритяни потрапляли на закинутий полігон.
Нельсон разом з іншими піднімався дорогою, що лежала на товстих опорах. Естакада переходила в смугу бетонних плит, прокладену поверх сміттєзвалища. Під товщею мотлоху і брухту, муміфікованих недоїдків і стлілого одягу був давній яр, про глибину якого ходили легенди.
Корито було єдиною розвагою і необхідністю, роботою і відпочинком, а головне — засобом виживання. Тут місцеві практикувались у збиральництві й полюванні, відчували себе спільнотою і ділилися новинами. Саме своє селище, прилегле до полігону, вони називали Коритним — усупереч справжній назві, яку вже мало хто пам’ятав.
Звідси, з висоти, Нельсон любив оглядати спорожнілі житлові райони — Депо, Гаражі, Соцбуд. Вони лежали як на долоні — бляшано-іржаві, діряво-шиферні, такі рідні. Навколо Корита їжачились лісосмуги з мертвими палями скам’янілих дерев. Одноманітний простір, обжитий чередою поколінь коритян.
Із північного боку до Корита впритул підступали блоки сортувальної станції, з’єднані коліями з основним залізничним полотном. Один із них — найбільший — мав великий оцинкований купол із пробоїнами від вибуху. Здавалося, що на даху розцвіли велетенські пуп’янки хижих рослин зі шпичаками на пелюстках. З іншого боку темніло штучне озеро для фільтрату, давно вже висохле.
Нельсон озирнувся, щоб відшукати поглядом далекий вагончик Божени, а потім зістрибнув із бетонної стежки у трясовину хламу вслід за іншими шукачами.
Їм із братом Гектором від матері дісталася ділянка Корита, розташована в глибині. Іти до неї доводилось довго, оскільки раз по раз ноги грузнули то в бетонній крихті, то в мотках ганчір’я. В останні роки на Кориті з’явилися небезпечні місця з сипучими воронками. Хто провалювався в них, на поверхню міг уже й не вибратися.
Напередодні вони розставили дротяні сильця на птахів. Нельсон уже уявляв, як він принесе Божені цілого літуна, і вони удвох розкошуватимуть до ранку. Гектор сунув попереду, часом опираючись і на руки, щоб ближче бачити всі елементи в калейдоскопі відходів.
Однак із кожним метром оглянутої ділянки надія танула. Сильця висли порожні й незаймані. У петлях лежали ті ж самі скельця і шматки фольги.
— На Когиті тепег — ялбадзип, — прогаркавив Гектор. Він випростався й почесав голову навколо шестерні, що стриміла у нього в черепі з дитинства — пам’ять про невдалу гру в квача. Усі тоді вважали, що виймати шестерню не можна — почнеться крововилив у мозок. Тому рану доктор Фрезе просто обробив стабілізатором для біомеханічних конструкцій — стандартна медична допомога для тутешнього люду.
— Голяк, ялбакус, — стоїчно погодився Нельсон. Він пам’ятав часи, коли на Кориті можна було знайти півпакета чипсів, попкорну, трохи крупи або протерміновану консерву. Знахідку з’їдали на місці, а якусь крихту лишали, щоб зробити їстівну приманку для птахів. Хоча пернаті й самі тоді полюбляли обсідати Корито — випорпуючи щось принадне. Тепер же вміст біоматеріалу на звалищі наближався до нуля. Ресурси Корита невблаганно танули, і птаство оминало його.
Нельсон потягнув за ручку розпороту жіночу сумочку. Дерматин на ній обліз, оголивши непривабливу текстуру матеріалу. Зате на одному боці вціліли стрази. Якусь хвильку він міркував, чи Божена оцінить такий подарунок. Але потім відкинув знахідку, визнавши її нінащо не придатною.
Вертаючись ні з чим, вони проходили повз ділянку Капрона і Дани. Ці двоє мали впійману галку. До того ж продовжували рити вглиб ділянки, сподіваючись на якісь нові відкриття. Вони робили хід униз крізь кілька пластів: під шаром сміття був прошарок землі, а під тим — знову відходи, перемежовані шаром глини. Із нори ящіркою вигулькнула Дана. Відкинувши штикову лопату, вона підняла над головою якийсь лискучий квадрат.
— Шобла, зацініть! — крикнула вона радісно. Дана притискала до грудей 10-дюймовий рідкокристалічний дисплей. Люди на навколишніх ділянках мовчки витріщались на її знахідку, міркуючи, як можна застосувати в побуті такий крихкий непотріб.
— Ханаврук, ти викопала калорійну пластмаску? — познущався Нельсон, волочачи ноги через купу череп’я.
— Вали собі йухан! — відмахнулась Дана.
Вітер ворушив ошмаття картону, толю, шпалер і драних мішків. Із-під звалища сочилося тепло — десь на глибині ще розкладалась органіка, пускаючи гази. Нельсон озирнувся на брата. Гектор із зубчастою шестернею в голові скидався на людину-півня з якоїсь забутої картинки. Голодний погляд Гектора блукав десь далеко.
З голоду Нельсон так знесилів, що завис у Соцбуді, не дійшовши до Гаражів, де він мешкав. Просто притулився до розбитого трансформатора і провалився в сон. Коли ж він очуняв, уже темніло. Вулиця була мертва, в проломах асфальту зяяла тьма. Із фасаду будинку звисала роздовбана конструкція квадратної форми. «Тамокнаб» — прочитав на ній Нельсон, звично сприйнявши за стару лайку, як і всі написи на стінах.
Він підняв очі на барачні «коробки» Соцбуду. Лише в одній із них світилося. Він раптом згадав, що саме там і мешкає Сава, цей химерний старець. Колись він навчив їх з Гектором читати нашкрябане на стовпі слово «йуханун». І кожному дав з’їсти по жмутку якогось кислого листя, що росло у нього під вікном. Чудний Сава був учителем і старостою у коритян.
Нельсон пірнув у під’їзд, почав підніматися на другий поверх, але бетон в одному місці був провалений, сходи висли в повітрі. Протиснувся під стіною, спіткнувся об тріски розламаних перил. Постукав у двері. Не чекаючи відповіді, увійшов. Через коридор посунув у кімнату. По її стінах, чорних від сажі, раз-по-раз пробігали теплі тіні. Стіни були розписані якимись кресленнями. Нельсон бачив подібні малюнки вперше. У куті стояла невеличка металева піч, зі щілин якої пробивалось гаряче світло. Від неї пашіло теплом. На підвіконні догорала свічка.
— Прийшов таки, рехакус… — голос Сави змусив Нельсона здригнутися.
Сава лежав за ширмою з тюлю — в пружинному гамаку. Він був накритий цератою і майже не дихав. Його очі провалились у череп. Голова зсохлась і, здавалося, зменшилась в об’ємі. Нельсон хапливо, як мародер, зазирнув під гамак, потім погрюкав шухлядами столу. Всюди було порожньо.
— У тебе тут нічого нема, старий танаб’є? Я з ніг валюсь, — Нельсон обіперся об стіл, щоб не впасти.
— Там, у банці… — прошамкав Сава.
Нельсон кинувсь під стіл і видобув пластикову посудину. Він запхав руку в розсіл і витяг щось слизьке, глевке і змилене, як мочалка. Заковтав, не дивлячись. Чомусь обпекло руку. Що ж до нутрощів, то він відчув їх не одразу.
— Ну… набив кишку? — усміхнувся Сава самими очима.
— Шо за… — скорчився Нельсон, тримаючись за живіт.
— Тирсоплита в лужному розтворі. Розм’якає так, шо можна й не жувать.
Нельсон осів на підлогу, прислухаючись до внутрішньої пожежі. У животі клекотіло, поки шлункова кислота боролася з лугом. Сава вичекав стільки, скільки треба було, щоб той зміг трохи оговтатись.
— Я позвав тебе для діла. Чую, скоро понесуть мене йухан…
— Понесуть, — підтвердив Нельсон, переводячи дух. Його порване вухо розчервонілося від надмірних метаболічних зусиль організму.
— От ти… коли ти бачив зеленку на Кориті? — запитав Сава стиха.
— Таке питання, шо твій рех старий! — відмахнувся Нельсон.
— А хоч шкіряний туфель, який можна розпороть, вимочить, зварить…
— Шкіряне поїли аж коли, — буркнув Нельсон, не вміючи означити давність подій.
Сава просопів багатозначну паузу. Потім заворушився, спустив скоцюблені ноги на долівку і сів. Нельсон помітив, яких зусиль цей чоловік докладає, щоб робити елементарні рухи. Голий Сава був схожий на обгризену кістку.
— Із Коритом тре’ шось робить, — виголосив Сава рішуче.
— Тобі-то вже нічо’ не тре’ робить, — скривився Нельсон.
— Слухай мене, реханакус драний! — раптом гаркнув Сава.
Нельсон підняв на нього здивований погляд. Сава обв’язався ковдрою-клейонкою, від чого став схожий на абажур торшера. Його груди здушив кашель.
— Коли я був такий олйух, як оце ти, у мене був бінокль, — почав Сава здалеку. — Я ходив дивиться до Колючки, як там шо.
— Ти був за Колючкою? — шоковано перепитав Нельсон.