— Та ні. Я дивився здалеку на Них, близько не підходив. Вони ходили туди-сюди. Усі такі здорові, жирні, гарно вбрані. А чого? Бо вони чорнуху качають! Качають день і ніч. І чорнуха їх годує, — розвів руками Сава.
— Чого ж ти, танаб’є, не натирив у Них тої чорнухи?
— Тю! Хто за Колючку ходив, уже ніколи не вертався! Кажуть, там з наших шкури роблять для крісел і варять міндобриво.
Нельсон підтягнув знесилені ноги під себе й склав їх по-турецьки. Уява малювала пекельні картини: як Вони повільно здирають із когось шкіру, підвісивши сердегу за ноги, як потім оббілований труп варять у ночвах, виловлюючи в бурому накипі залізні зуби. Нельсон згорбився і вперся очима в долівку.
— Але я одкрив одну штуку, реханакус, — голос Сави задрижав від хвилювання. У погляді читалась одержимість. — Я знаю, як добуть чорнуху у нас, на Кориті!
Сава зробив крок від гамака.
— Ми запасемося самі і продавать будем йухан. Цистерни чорнухи, цистерни! Вони з-за Колючки до нас приповзуть. Приповзуть, будуть просить, купувать, вимінювать на хліб і смалець. Пустять залізницю знов. Буде вся наша автономіка жирувать.
Сава закашлявся, потім, похитуючись, підійшов до стіни. Він ніжно гладив свої креслення, видряпані чимсь гострим по кіптяві, що вкривала штукатурку.
— Усе намальовано отут. Ти поймеш, не дурний же.
Нельсон розгледів на одному з малюнків щось схоже на Корито і трубу, яка стирчала в ньому вертикально, наче димар.
— А я тут до чого? — запитав Нельсон.
— Ти зможеш це совершить. У тебе мозок не скис і руки толкові. Ти майструєш усяке. А ше ти не злий, — Сава майже по-батьківськи окинув оком Нельсона. — Зла душа не може майструвать, а тільки гноїть усе. Або ліпить докупи те, що не ліпиться, як ото доктор Фрезе.
— Доктор зуби всім вставля, торванабой! А Капрону і руку присобачив! А Захуру і Пабло носи приростив, шо ото поодпадали через болячку, — вступився Нельсон.
— Цей його біомех — халтура і глум, — скептично хитнув головою Сава. Він зробив жест сухою рукою, ніби хотів обірвати павутину намарної розмови. Ноги у Нельсона затерпли, він вчепився за гамак, підтягнувсь і сів у нього. Зате голоду вже не відчував. Сава вказав на один із малюнків на стіні.
— Врубайся: чорнуха вурдиться під землею. Вона там бродить і бродить віками. Усе те, що здохло — тварі, люди, стебла зеленки, — стає перегноєм. І воно запада, опускається глибоко і вурдиться там, де гаряче, біля самого пекла землі. Під Коритом такого добра багато! Нам тре’ його тільки підогріть, шоб скоріше вибродило. І не будем ждать. Чорнуха сама потече нагору, по колодязях піде, по шах… шах… тахтах! — тут Сава різко закашлявся і перехнябився. Його хитнуло, руки вперлися в стіну.
— А шо це за йухан? — Нельсон підійшов до малюнка, на якому було накреслено трубу в розрізі. Всередині труби ніби жевріла грань.
— Трубу заповнить тре’ жаром з камінь-дерева, закупорить і загнать поглибше в Корито, хай вона ту жижу скип’ятить, — прохрипів Сава.
— Ти, старий танаб’є, камінь-дерево не горить! — кинув зневажливо Нельсон. Очі Сави розширились від обурення.
— Горить вічним огнем, ханакус! Якщо вміть запалить, кхххе…
Сава кашлянув кров’ю й упав на коліна. Нельсон зауважив, наскільки той недужий і ветхий.
— Слухай, ти нам, як батя, — узявся підводити його Нельсон. — Ти тут усіх читать учив — оте, шо предки на стінах і гаражах пописали. І ми навчились, не дураки ж. Тіки чого ти мелеш такий порожняк: камінь-дерево — і горить. Хто ж повіре!
Сава сукав ногами й намагався показати кощавим пальцем кудись у кут кімнати, але Нельсон уже не слухав. Він сяк-так примостив старого в гамаку і зібрався йти. Цей дім гнітив його.
— Ну, я візьму трохи тирсоплити, ілуха, — скосив очі на пластиковий контейнер з лугом.
— Кхххе. Ти… кххеее, — почув Нельсон замість відповіді.
Сава все ще кудись показував, намагався розтлумачити свій план. Але думки Нельсона заполонив контейнер із тирсоплитою — взяти собі чи лишити? Врешті, совість узяла гору над голодом, і він просто вийшов із цієї обвугленої житлової коробки.
Саву ховали так, як і всіх в останні роки. За труною мовчки дибуляли три десятки коритян. Труну тягли Пабло і Захур, поклавши її на возик. Капрон і Нельсон підпихали її ззаду, точніше підпихав тільки Капрон, а Нельсон радше опирався на неї, щоб не звалитися.
Коли добрели до ангару, виявилося, що половина людей відпала по дорозі — хтось знесилів тілом, а хтось не знайшов у собі жодних відповідних емоцій. Жінки, що залишились і ще йшли, ритуально і скупо плакали на ходу.
В ангарі стояла півтемінь, світло пробивалося тільки крізь вибиті шиби, а на цілих вікнах лежала столітня, непроглядна плівка пилу. Процесія обігнула ангар, прямуючи до бетонного циліндра, який стримів із землі неподалік. Капрон відсунув важку ляду, що накривала колодязь. Усі завмерли. Захур задумливо пошкріб свого плескатого бляшаного носа — звук був, наче від старих завіс. Нельсон хотів було щось сказати, але натомість задумався про те, кому тепер головувати на Кориті. Його думки тут таки озвучив Пабло.
— То хто тепер буде рішать на Кориті? Хто терлó скликать буде?
— Я, — не задумуючись, відповів Нельсон.
— Обіжди, — зиркнув на нього недобре Капрон. — Ше усопшого не пристроїли, а уже мостишся за головного.
Труна у коритян була одна — багаторазового використання — можливо, через те її часом називали «носилками». Тому Саву просто вивернули з дерев’яної коробки в шахту колодязя, як і його попередників.
Уже вдома Нельсон почав клясти себе за те, що так і не зміг вичавити жодного належного слова над труною. От Сава завжди мав що сказати в подібних випадках — про кожного коритянина. Він якось умудрявся тримати всіх у голові, пам’ятати поіменно.
— Спи, Сава. Спи, танаб’є, — прошепотів Нельсон, лежачи на твердій тахті. З віконця пробивалися останні промені дня. Він натягнув на голову ковдру.
Нельсона розбуркав брат. Рідна кровинка. Дуболом із шестернею в голові. Йолоп і задирака.
— Вставай! Туто согока-вогона піймалась, — Гектор тримав за ногу общипану синю тушку і щиро шкірився всіма металевими зубами. Інша нога у тушки була перебита капканом.
— Ти так рано на Корито лазив? — позіхнув Нельсон.
— Та… не так уже й гано, — сховав очі Гектор.
Нельсон знав, що означає ця братова ніяковість — птичка була не їхня, взята з чужої ділянки — але волів не розвивати тему. Він виліз із підвалу водонапірної вежі, який служив йому за головне помешкання. Бетонними сходами вийшов на верхній рівень. Тут у виварці накопичувалась дощова вода, стікаючи з жолоба, виведеного крізь діру в даху. На дерев’яних бантинах біліла павутина; те, що дах і досі тримається без ремонту, скидалося на диво. Нельсон зачерпнув із виварки бідончиком і обережно спустився вниз.
Гектор уже розпалив буржуйку, напхану ламаними меблями. У вогні шипіли ніжки стільця, лак зміїною шкірою тріскав на них. Чорний димок лизав стелю, витікаючи в трубу пічки. Нельсон поставив бідончик на «горб» буржуйки і знову ліг подрімати.
Він отямивсь уже тоді, коли бульйонний запах залоскотав ніздрі. Гектор весело топтався навколо вареної птиці, сортував потрохи.
— Я був у Сави… — заговорив Нельсон. — Старий казав мені, що камінь-дерево можна запалить.
— Матйух, — відрізав Гектор.
— А ше казав, шо чорнуху тре’ видобувать — тоді з голоду не помрем.
— Як не з голоду, так од чогось дгугого… — байдуже відповів Гектор.
Він саме ділив грудинку ворони навпіл з допомогою заточеної викрутки. Нельсон любив свого молодшого брата за реалізм думки і зневагу до абстракцій. Їли мовчки, запиваючи відваром. Пташине серце, печінку й шию Нельсон хотів подарувати Божені. Гектор не заперечував. Те, що далося завиграшки, він умів так само легко відпускати.
Нельсон вибрався зі свого підвалу опівдні, коли вщух дощ. Вулицею текли потічки, брунатне місиво грало під ногами. До Корита ще треба було топтати добрячих півкілометра. Він перескочив через повалений бетонний стовп, порівнявся з руїнами складу і помітив під пощербленою стіною тонку постать. Майя. Вона зробила йому помах рукою, дивлячись ніби кудись повз Нельсона.
— На Корито? — запитала з удаваною байдужістю.
— Ілуха. А ти йдеш? — підтримав розмову Нельсон.
— Я ніколи не ходжу, хіба не знаєш…
Нельсон підійшов поближче до неї. Майя відлипла від стіни. Невисока, з великими сірими очима, вона була вдягнута в завеликий робочий комбінезон із бретельками на голих плечах. На грудній кишені красувалася якась нашивка з зображенням лопати, що символізувала, вочевидь, ту таємничу земляну роботу, яку колись виконували в таких робах. На голові Майя мала червоний блайзер, повернутий козирком назад.
— Як ти ще жива? — подивувався Нельсон.
— Замшевий куртяк варю. Приходь, попробуєш.
— Ой. І не ригаєш після нього?
— Та йухоп. Я уже й підошви хавала… — відчайдушно глянула Майя в очі Нельсону.
Помовчали. Він шукав приводу завершити цю нав’язливо-гастрономічну бесіду, але все не міг нічого придумати. Майя раптом обхопила шию Нельсона й заліпила його рот своїми губами. Він насилу відірвався від неї, відступив на два кроки.
— У тебе там з Божкою… все серйозно? — розчаровано запитала Майя.
— Тобі шо — робить нічого, дялбадзип?!
— А як я спіральки на голові посаджу — і зі мною так буде?
— Оно читать повчися спочатку, — не міг отямитись Нельсон.
— Та вмію я, вмію, ти, рабой чахлий, — скривилась Майя.
— То давай, — Нельсон кивнув на літери, колись давно виведені на облупленій стіні. Майя обернулась, примружила очі.
— ХОЛ… АД-ЗИП… — повільно і вдумливо прочитала вона.
— Ти ба, правильно. А знаєш, чого ми так читаєм і говорим? — екзаменував Нельсон далі.
— Бо Сава так навчив, — стенула Майя плечима.
— А чого він так навчив?
— Я шо, дожна все знать?! — розізлилась Майя.
— Того шо ми — автономіка! У нас своя особа шняга єсть на все, ілуха.
Не прощаючись, Нельсон поспішив до Корита. Чоботи грузли в набухлій твані і виривалися з неї з натужним звуком — «цвок-цвок». Розкисла земля тягнулася за ним, як непотрібна жінка в пошуках розради.
Гектор порпався в макулатурі. Над Коритом після грози розвиднилось і засиніло. Таке траплялося тут рідко й ненадовго. З висоти сміттєвого плато тепер було видно навколишні мертві пустирища. Божена гукнула Нельсона, і він почав вибиратися з нори, яку копав на її ділянці. Нельсон простягнув їй жовту м’ятну жуйку в розірваній упаковці — перший трофей занурення. Божена поклала жуйку на язик і задивилася на довкілля з байдужою лагідністю.
— Диви, як класно стало, — мовила вона до Нельсона.
Гігантським журавлем лежав перевернутий на околиці селища підйомний кран. З його допомогою раніше щось робили там, при залізниці. Але кран врешті втрапив у каналізаційний пролом, похитнувся і встромив свій «дзьоб» у щебінь.
Двоповерхові бараки Соцбуду роззявляли чорні пащі битих вікон. Нельсон подумав про те, що після смерті Сави там уже майже ніхто не живе — в цілому кварталі. У бараках великі розсохлі віконні рами, непрактичні в боротьбі зі сміттєвими завірюхами. Обігрівати тамтешні кімнати також проблематично. Те, що у минулих поколінь вважалося вигодами, тепер лише ускладнювало виживання. Нельсон укотре відчув, як стискається його світ, як він стає дедалі вужчим, тугішим, жорстокішим.
— Монро! Диви, Монро! — раптом загукали на сусідніх ділянках шукачі.
— Монго, Монго! — загорлав і собі Гектор.
Нельсон простежив за поглядами й узрів маленьке диво. З розкошланої поверхні Корита піднімався туманець. За хвильку він оформився в чітку світлу хмарку, витягнувся по вертикалі метрів на три й завис у повітрі. Монро було духом Корита. Його поява завжди викликала у коритян пожвавлення від зустрічі з трансцендентним.
Кілька хвилин усі спостерігали, як мерехтить і сріблиться Монро на тлі далекої блакиті. Потім з улюлюканням взялися кидати в нього все, що траплялося під руку — цеглу, каміння, болти, уламки кухонного начиння, яких було навколо вдосталь. Предмети лишали в хмароподібному тілі Монро рвані діри, що повільно затягувалися. Нельсон не брав участі в цих веселощах. Він лише нудьгував, дивлячись, як коритяни тратять свої скромні сили на боротьбу з невловимою серпанковою істотою.
Помалу грайливий запал розвіявся, і всі знову почали повертатися до своїх скорботних пошуків. Монро спочатку втратило форму, скрутилось у моток вати, а потім випало на сміттєзвалище срібною росою. Ця незбагненна й безрезультатна вистава закінчилась.
Гектор знайшов кілька сторінок кольорового журналу з голими жінками. Він уважно роздивився всі фото. А потім силкувався прочитати фрази, надруковані на сторінках.
— Адзипакус, — невдоволено сичав Гектор, вглядаючись у літери, що ніяк не складалися в зрозумілі слова.
Божена стояла по горло у виритій ямі і ногою промацувала дно.
— Посвіти, туто обувка якась, — попросила Нельсона.
Він клацнув пластиковим ліхтариком, діоди вже на ладан дихали, бо знайти на Кориті батарейки з залишковим зарядом було майже нереально. Божена присіла і витягла з-під спресованого утилю високий жіночий чобіт невизначеного кольору. Потім подала Нельсону і другий. Зіпсуті замки розлізлися й забилися пилом. На підборах чобіт присохла світло-жовта глина. Нельсон задумався про інші землі, на які хотілось би глянути хоча б одним оком, але тут же обірвав потік своєї мислі. Від старших він чув лише одне — що Вони Там занадто ворожі до коритян, тому треба щосили триматися за свій клаптик землі.
Божена підскочила, щоб виважитись на руках і вилізти з ями, але не втрималась і зі сміхом провалилася назад. Зненацька опора під її ногами зникла, і вона посунулась униз, чіпляючись кінчиками пальців за «стіну» своєї нори. Нельсон почув глухий звук падіння маси відходів, що обвалилися в якусь іще глибшу порожнину Корита. Божена застогнала. Він відкинув ліхтарик, подав руку, вхопив її за самі пальці.
— Бро, дуй сюди! — покликав він Гектора на допомогу. Але між ними було півсотні метрів нерівної і нетвердої поверхні.
Божена підтягнула одну ногу і носком обперлася об блок пінопласту, що стримів, як сходинка. Нельсон зміг ухопити її за руку й потягнув. Божена була легенькою, але він не міг похвалитися силою. Плечистий Капрон тут упорався б краще.
Враз десь унизу під завалами застугоніло, звідти долинув чи то грім, чи то рик.
— Ханакус… — в очах Божени надія змінилася страхом.
Шар відходів заворушився, почав надиматися, наче під ним блискавично ріс гігантський гриб. Нельсон напружив жили, боковим зором побачивши, що Гектор уже близько. Відходи під ногами почали вібрувати й розлазитись. Нельсон по коліно провалився в щілину між шматками гіпсокартону. Але Гектор уже схопив Божену за другу руку, і вдвох вони підтягли її з нори майже до пояса. Аж раптом у норі з-під рихлого мотлоху з ревом з’явилася здоровенна паща з частоколом зубів, за нею випнулись дві пласкі лапи-лопати з пазурями. Ніздрі, що стриміли над пащею, різко втягнули повітря. А потім звір гребнув передніми лапами, здоровенні вузли м’язів заграли на його плечах, вкритих темною, лискучою щетиною. Вздовж хребта настовбурчились нарости у формі шипів. Він ривком піднявся ще на півметра, і цього було достатньо, щоби паща капканом замкнулась на правій нозі Божени.
— Не одпускааааай!..
Нельсону її крик здався безконечним.
ІІ
У доктора Фрезе, як завжди, було зимно. Колишнє бомбосховище, де він мешкав і оперував, пахло хімікатами. Коридор упирався в двері операційної. Під стелею з-під порваних клаптів скловати чорніли труби. Стінами скрапувала вода, і від того вони лисніли.