— Оце заживем! — потирав руки Гектор.
— Згорни губу! Це не тільки нам, — кинув Нельсон.
Гектор озирнувся на нього, наївно посміхаючись.
Він думав, що Нельсон планує поділитися з Боженою, і був неправий. У голові його брата Савин план видобутку чорнухи обростав практичними подробицями. Копчене птаство було всього лиш епізодом того трудового подвигу, котрий має прославити Корито, збороти злигодні й покінчити з нуждою.
Нарешті під руками Гектора спалахнула газета, просякнута жиром, і враз зайнялося паліччя, нагромаджене посеред кімнати. Від їдкого диму Гектор пустив сльозу.
Нельсон прошкував до свого підвалу на Гаражах, щоб змити з себе запах коптильні. Сонце вряди-годи моргало, проміння обпікало чорні скам’янілі палі дерев, що частоколом стриміли вздовж вулиці, їжачились у лісосмугах довкола Корита. Він любив це жовто-чорне літо — за те, що воно завжди так несподівано вислизало з рук. Нельсон не знав, коли точно народився, але був переконаний, що то була тепла пора — років двадцять тому.
Він уже побачив рідний шпиль водонапірної вежі. Звернувши за першим рядом гаражів, здійняв куряву, що лежала товстим шаром на землі, і незлостиво вилаявся. Назустріч йому з купи піску піднявся Гена. Замість привітання він, як завше, прицмокнув губами, порухавши гострим кадиком. Плечі Гени, здавалося, ось-ось продірявлять вицвілу майку із зображенням черепа на грудях.
— Гуляєш, нудзип… — промимрив Гена.
— Здоров, ойлух. Ніколи балду ганять. Шо хотів? — по-діловому почав Нельсон.
Гена у відповідь схопив Нельсона за брезентову накидку обома руками.
— До Майї не сунься, пойняв?! Вона моя! — зашкварчав Гена від хвилювання.
— Та нашо вона мені! Сама, дялбадзип, з приколами!
Нельсон був і старший, і вищий за нього, тому без великих зусиль відчепив його худі руки від свого пончо. Гена ніяково порухав кадиком і почервонів від натуги. Він лишився стояти посеред вулиці — розгублений підліток, котрий ще не все довів самому собі і хотів поставити сяку-таку крапку в розмові.
— Я все сказав, ханакус! — крикнув Гена у спину Нельсону. Він заніс було ногу, щоб піддати зім’яту банку з-під фарби, але підошва кросівки й без того багато пережила на своєму віку. — Сцикло… — додав Гена ледве чутно, але з переможною інтонацією.
Божена блискавично прикінчила копченого голуба. Витерла пальці, дещо соромлячись свого тваринного голоду. Жадібно запила водою з пластикової колби.
— Чого так довго не приходив?! — визвірилась на Нельсона.
Йому подобалось, коли вона сердиться. Йому все в ній подобалось. Хіба що за винятком амортизатора.
— Роботу робив, ілуха, — відмахнувся Нельсон.
— Яку роботу?! — накручувала себе Божена.
— Готуємся чорнуху добувать, — наважився зізнатись Нельсон. — У старого Сави план був… Ніхто ще не зна, тобі от першій кажу.
Божена нахилила голову набік, саркастично скрививши губи.
— Шо ти париш мені, рабой! Шо за чорнуха?! Просто я тобі уже не така…
— Не яка? — стрепенувся він.
— Не така, як була, — опустила вона погляд.
— Ой, не придумовуй! — підвищив голос Нельсон.
У відповідь Божена мовчки почала скидати з себе одяг. Нельсону геть не подобався її істеричний стан. Водночас, він відчув у собі готовність прийняти її прямолінійний любовний виклик. Але в цю мить знадвору пролунало кілька ударів об колесо вагона. Божена, не вдягаючись, скочила на саморобну драбину, відсунула раму вагонного вікна у себе над головою, вилізла на «дах». Внизу стовбичили Захур і Пабло — обоє зі своїми бляшаними носами, хлопи-нерозлийвода (про те, що вони і сплять в одному ліжку, знали всі).
— Чого, йуханакус, приперлись? — вишкірилася гола Божена.
— Ми тут… Тузиху привели, — зам’явся Захур.
— Хоче стара побачить твою обновку, — докинув Пабло, примруживши одне око.
З-під коліс перекинутого набік вагона вигулькнула Тузиха, немолода жінка, запнута хусткою. Вона глянула на Боженин протез.
— Ич яке! — видихнула Тузиха заздрісно. — А мені шо, гад, поставив!
Тузиха показала свій протез ноги, змайстрований із ніжки розкладачки — скривлена алюмінієва труба з пластмасовою заглушкою на кінці. Божена не знала, як реагувати.
— Так тобі ж давно той «прогрес» втулили, а тепера от яка технологія! — заперечив Захур Тузисі.
Поруч із роздратованою Боженою на даху з’явився Нельсон. Він накинув їй на плечі клейончасту сорочку.
— Ану пішли відсіль! — процідив він.
— Та не шипи. Ми шкандибали оно звідки, шоб поглядіть, — виправдовувалась Тузиха.
— У Коритному всі тільки про пружинку твою й говорять, — повідомив Пабло.
— Шо то ви гаду дали? Яку-таку «кладь» за той модний прибамбас? — не вгавала Тузиха.
— Не твоє діло, ханаврук, — відказав Нельсон.
А тим часом у нього зародилась надія, що тепер Божена вже не сприйматиме свою втрату так трагічно. Серед коритян, «відремонтованих» доктором Фрезе, справді ніхто не мав кінцівок, зрощених з амортизатором. Якщо вже на Боженин «прогрес» ішли дивитися аж із віддалених трущоб, то ця метаморфоза чогось та була варта. Скоро жіноча частина спільноти запалає заздрістю до Божени, думав Нельсон. Неважко було уявити, як казитиметься Дана, що віддавна веде уявну конкуренцію з Боженою, дарма що та не помічає цього змагання. Єдине, чого Нельсон не розумів — навіщо все це самому Фрезе і звідкіля така щедрість на операційні матеріали? Адже доктору за роботу вони так нічого й не заплатили.
Серед ночі Нельсон прокинувся поруч із Боженою. Спала вона неспокійно, вчепившись одною рукою в зім’яту ватяну подушку, а іншу поклавши йому на груди. Над ними, у квадраті вікна, плавали зорі. Щось тягуче й невимовне пульсувало в серці Нельсона. Вмить сирітську відлученість від світу змінило чуття якогось абсолютного зв’язку всього з усім. І його участь у роботі космічних тіл уявилася такою ж незаперечною, як і здатність пересувати земні предмети. Нельсон подумав про невипадковість свого існування, і прямим доказом цієї невипадковості йому здалося те, що він зараз є саме тут, де йому і слід бути.
— Толково живу, ілуха, — сказав собі Нельсон.
— Ти хто? — прошепотіла Божена крізь сон.
Буря вкрила ангар шаром непотребу, грайливий вітерець смикав його дах за «чуприну» з шиферу. Нельсон переступив поріг ангару якось сторожко і невпевнено. Так первісні люди остерігалися незнайомих печер і їхніх мешканців. Нерозважливий Гектор із пониженим інстинктом самозбереження був авангардом цієї експедиції. Він уже встиг дослідити, що в одному кутку лежали штабелями шини і металеві диски для коліс. В іншому — валялися поїдені корозією каністри. Ключі для гайок різного розміру зберігалися в ящиках. Переважно ж тут громадився різноманітний інвентар і брухт невідомого призначення. Долівка була всіяна покрученими цвяхами, шайбами й болтами.
Під ногами у Гектора хруснуло скло. Така кількість недослідженої матерії викликала у Нельсона відчуття, близьке до натхнення, але давній страх усе псував. Із рами високого склепіння ангару зірвався кажан і пролопотів у Нельсона над головою — аж він перелякано присів.
— Торванабой! Нічого не бери, поки я не скажу, — крикнув братові, що допитливо роздивлявся вміст цієї гігантської споруди.
— Туто шняга якась, — відгукнувся Гектор.
Перед ним була брила висотою метрів зо три, накрита брезентом. Гектор потягнув за край матерії, пропахлої мастилами. Нельсон підійшов поближче. Крізь пил і сутінь на нього глянуло блідо-сіре «око» машини, і спогад обпік його, як кислота. Вони з Капроном лазили тут іще малими. Щойно побачивши цей старий бульдозер, Капрон забігав навколо нього, вдерся в кабіну й почав навмання смикати важелі. Ледь помітно машина зрушила з місця, з’їжджаючи з ремонтного помосту. Нельсон з переляку закричав. Бульдозер посунувся під власною вагою дещо швидше. Аж тоді Капрон вискочив із кабіни, але приземлився ногами на гусінь, що оберталась і вищала. Він завалився на землю, як підкошений, а звестися не зміг — його рука втрапила між гусеничною стрічкою й опорним катком.
Нельсон накрив машину брезентом. Він волів би загнати моторош цих спогадів кудись углиб, у свій внутрішній схрон для безрадісного досвіду.
— Лопати шукай і валим. Воняє тут! — гарикнув на Гектора.
Нельсон визирнув із вікна Савиної кімнати. Небесна ртуть відкочувалася за обрій, лишаючи по собі сиве перисте клоччя. Останні краплі зливи бились об землю. Ґрунт спрагло всотував воду.
— Вставай, холопут, — штовхнув він Гектора, що сонно сопів у гамаку.
Гектор перевернувся на бік, почухав голову, торкнув свій металевий «ірокез», наче вмикач живлення. В останні дні він жив у Савиній квартирі, сторожуючи коптильню, облаштовану в сусідньому помешканні, а у свою спальню-коробку навіть не потикався.
Нельсон присів коло пічки, в якій жевріло камінь-дерево. Літо видалося похмурим, а тут, у кімнаті, було навіть занадто парко. Укотре оглядаючи Савині мальовидла, він зупинився поглядом на людській фігурці, і в нього зародився новий здогад.
— Тачку бегем? — спитав Гектор, позіхаючи.
— Йуханун. Тіки лопати і лом, — відказав Нельсон, не відриваючи очей від розписаної стіни.
Неподалік бовваніла щербата стіна теплопункту — цинковий дах зірвало вітром, у щілинах між цеглою темніла цвіль.
— Тут! — скомандував Нельсон і увігнав лом у землю. Вони спинилися обіч дороги на Депо, приблизно в тій точці, яку Сава на малюнку позначив фігуркою людини.
Лопати врізались у багно легко, зрідка скрегочучи об камінці щебеню. Вимазаний по коліна Гектор із дитячим завзяттям вергав цю чорну багнюку. Невдовзі він першим дістався сухого жовтого піску. Із кількох вікон на краю Соцбуду на них позирали допитливі очі коритян. Загалом же селище було наче мертве. Усі назбирали дощу в свої ємності і тепер займалися хатніми процедурами, ховаючись у ці малі турботи від великих.
Нельсон увійшов у ритм примітивної праці і враз позбувся всіх думок. Біль у тілі примирив його з руїною довкілля. Відчуття задоволення досягалося методом безкінечних повторів. Одні й ті самі рухи відповідали поведінці самої Землі, котрій для розвитку потрібно лише обертатися. Нельсона вивів із рівноваги крик Вені.
— Ей!.. У нас на Гаражах буза! Тебе просять розрулить… — Веня відсапувався після бігу, упершись руками в коліна.
— Я тут діло робить зібрався, — заговорив Нельсон гонорово, але, глянувши в перелякані очі Вені, відклав лопату. — Шо, Капрон?
Навколо гаража Дани стовбичило з десяток місцевих роззяв у різнобарвному лахмітті. Двоє з них тримали напоготові кількаметровий обрізок сітки-рабиці, але через свою нерішучість виглядали найжалюгідніше з усіх присутніх. Уламки шиферу і бите скло недвозначно натякали на те, що відбувається всередині.
— Ханадзип! — долинув надтріснутий голос Капрона крізь глухі удари, тріск дерева й металічний скрегіт.
— От. З самого ранку таке, — прокоментував Веня.
Нельсон заскочив у гараж і миттєво зорієнтувався. З усього було видно, що Дана, тікаючи від побоїв, пірнула в ремонтну яму, але Капрон провалив дерев’яний настил над ямою і дістав свою жінку там. Він притис її в кутку і тримав клешнею за горло. З носа в Дани цебеніла кров, щелепа починала набрякати від отриманого удару. Навколо валялися розкидані речі, перевернутий стіл розчавив банку з водою.
— Ану харе витворять, апулаз упоротий! — крикнув Нельсон.
Капрон навів на нього своє око, налите кривавими іскрами.
— Вона не вірить! Не вірить, шо я на міні підірвався… — бубонів Капрон.
— Та вірить вона! По морді ж видно! — заперечив Нельсон лукаво. Дана зробила вимучений, ледь помітний кивок головою.
— То хай скаже! — зажадав Капрон.
— Так ти ж не даєш їй сказать, тапок-таб’є! Пусти горло, ханакус, — і скаже! — наполіг Нельсон.
— Шо я бабу слухать буду?! — відрубав Капрон, ще більше стиснувши лещата клешні. Жила-трос на його металевому передпліччі напнулась.
— То я скажу. Я ж бачив! — схитрив Нельсон.
Капрон глибоко вдихнув і видихнув, потім обернувся до Нельсона:
— Скажи, яка міна була!
Кілька сусідів наважилися зайти в гараж, і тепер Нельсон міг апелювати до цілої аудиторії, що було вкрай важливо для лютого Капрона з його раптовим прагненням пошани.
— Якби не Капрон, то когось би точно, рехан, розірвало. Він дорогу розміновував — того і без руки оставсь!
— Скажи іще, як рвонуло! — кип’ятився Капрон.
— Ага… — затнувся Нельсон.
— Шо «ага»?! Скажи: горіло ж усе чорним і оранжевим! — закричав Капрон.
— Чорним і оранжевим. Горіло день і ніч, — додав Нельсон, закотивши очі вгору.
— І око мені вийняло осколком! Шоб знали, дялб! — тріумфально підсумував Капрон.
Він відпустив Дану — так, наче щось липке струсив з руки, і Нельсон попід пахви витяг її з ремонтної ями. Дана застогнала й осіла на долівку, синяки на ногах наливалися кольором. Капрон виліз сам, гордо випростався, похитуючись. І тоді ззаду на нього накинувся Веня з двома іншими лахмітниками. Капрона повалили долілиць, притиснувши зверху рабицею.
— Вихолонь, чорт кособокий! — топтався по Капроновій спині Веня.
Той уривчасто дихав, не виказуючи жодного опору, а потім кілька разів сьорбнув носом і заплакав. Нельсону відлягло: Капрон випустив пару, отже, далі буде легше.
— Бідний, — підповзла до лежачого Дана. — Ану пустіть його!
— Та подивися на себе, як олаб’є тобі розорав! Якби не ми… — Веня наступив черевиком на Капронів карк.
— Пусти його! Одвали, покусаю! — заголосила Дана, ще не втерши кров на своєму лиці. Нельсон уже не міг це бачити, хоча було йому й не вперше. Він здогадувався, що на вмінні жінки в усьому виправдовувати свого чоловіка може триматися їхнє співжиття, але таке блискавичне перетворення з жертви на захисницю свого кривдника вдавалося тільки Дані. Нельсон вийшов з гаража з важкою головою.
— Шо там? — запитав хтось надворі.
— Ханадзип, — абстрактно промимрив Нельсон.
Капрон був не єдиним, хто від нудьги життя при Кориті вигадував собі фальшиву біографію з героїчними колізіями. Відгомін давніх подій, про які ніхто допевна нічого не знав, спокушав багатьох. Війни, про яку так часто згадували, жоден не бачив, але це не заважало багатьом коритянам час від часу тішити себе «спогадами» про неї. Капрон же через свою впертість так увірував у власну байку, що кидався її захищати навіть від жінки, яка знала його, як облупленого.
Вечоріло. Гектор розвалився на купі виритої землі й дрімав. Нельсона завжди дратувала ця його здатність засинати в різних непридатних для того місцях.
— Шо розлігся! — крикнув Нельсон.
— Ти ж сказав до тгуби копать.
— Ну.
— Так я вже, — розплющив одне око Гектор.
Нельсон поглянув на плоди братової праці і вперше за день усміхнувся. Труба чорніла на дні короткої траншеї, яку вирив брат. Вона залягала в бетонному лотку тепломагістралі на півтораметровій глибині. Нельсон зістрибнув униз, зірвав ногою струхлявілу пінополіуретанову ізоляцію, оголивши сталь.
— І шо воно? — Гектор допитливо навис над ним.
— По цих трубах колись тепло гнали, — пояснив Нельсон.
— Вони шо, землю ггіли?
— Без поняття. А от Сава казав, шо якшо дно Корита сильно підогріть, то чорнуха потече. А чорнуха прогодувать може всіх.
— Сава її пробував? — висловив сумнів Гектор.
— Не знаю. Казав: хто її лигає, тому ні води не тре’, ні їдла — ситий, жирний ходе, як пупс.
— Ух, оце шняга! Скип’ятить би і заникать ту чогнуху! Самим пить, а нікому не давать, — замріявся Гектор.
Нельсон поблажливо глянув на нього:
— Холопут. Чорнухи на всіх стане. Ше й продавать будем.
Неподалік перекинутий кіоск ворушив віялом тріснутої вагонки. Земля під ногами помалу холонула. З-поза Корита наступали сутінки.