— Шо кротодил, — відповів Нельсон, примощуючись на розстеленій клейонці.
— А як Туз туди доліз? Неходячий же, — поцікавився Захур.
— Мо’, поміг хто… — витер піт зі скроні Нельсон.
— Хто поміг? — обернувся Пабло, перебираючи пальцями тонкі голубині кістки на імпровізованій скатертині.
— Може, й ти, ілуха. Звідки мені знать? — задумливо мовив Нельсон.
З ангару повернувся Гектор зі жменею болтів і гайок. Знайденого було явно замало, щоб замінити прогнилі кріплення на фланцях під час нового монтажу труб на Кориті.
— От, не густо, — розтиснув долоні брат. Нельсон був радий змінити тему.
— Значить, усі «хомути» розбирать не будем, бо потім назад не зберем, — оголосив він своє технологічне рішення.
— Отадзип, — саркастично відгукнувся Веня.
— Один кусень-то ми можем із ями вирвать, а три-чотири ціляком — хребти розваляться, — песимістично кинув Кабигроб.
— Тре’ людей більше. Чого вони сидять по норах? — потряс повітря Нельсон.
— Вони думають, шо луччє з голоду здохнуть і не робить, чим робить і потім здохнуть, — поділився психоаналітичним спостереженням Пабло.
— Ми для того й робим, шоб не здохнуть, тапок-таб’є! Чорнуху будем пить до кінця віку, — гарячково запевнив Нельсон.
— І мені наллєш? — пролунав у нього за спиною дзвінкий голос Майї. — Якшо я робить буду.
— Яким місцем ти хочеш робить, ханадзип? — уточнив Захур.
— Не тим, куди тебе Пабло дрючить, — кинула Майя.
Усі заіржали, але водночас присутність жінки, хоч і такої юної, відігнала гірке шумовиння їхніх думок і змусила поглянути на свої марноти по-чоловічому.
Торба за плечима холодила спину. На півдорозі до Корита Нельсон подумки визнав, що холодок цей — не що інше як страх перед незвичним мертвим вантажем, який він ніс. Під ногами він помітив уламок циліндричної люмінесцентної лампи і не відмовив собі в задоволенні бахнути ним об стіну розваленого будинку.
— Цить, не бушуй! — долинув обурений голос.
Горбата Кет сиділа під стіною, склавши ноги по-турецьки. У такій позі вона ніби вросла в землю і була геть непримітна. Хустка колись червоного кольору накривала очі. Нельсон підійшов ближче і розгледів, що на плечі вона тримала чорну коробочку з антеною, настовбурченою в бік Корита.
— Радіво робе, не мішайся, — пояснила Кет.
— Де ж воно робе, як мовчить. Воно ж шипіть повинне, — не зрозумів Нельсон.
— Це радіво мовчки робе, — витягнула черепашаче підборіддя Кет.
— І шо ж воно робе?
— Хвилі невидимі пуска — кротодила проганя, а птичку приманює.
— Тупа ти ханаврук, — поставив діагноз Нельсон.
— Де тобі техніку пойнять! — натягнула хустку на лоба Кет.
Вона піднялася і повернулась дуговидною спиною до нього, з виразом утаємниченості крутячи коліщатко на приймачі, котрий не видавав ані звуку.
— Знаєш про Туза? — змінив тему Нельсон, і мурашки в нього побігли по шкірі від думки, що фрагмент загиблого лежить у торбі за плечима.
— Знаю. Того і радіво кручу, — поправила антену Кет.
— Міг він сам на Корито залізти?
— Коли я його знала, Туз усяке різне міг, — усміхнулась Кет. — А тепер уже не знаю.
— Чого ти рішила, шо так кротодила налякаєш? — вказав Нельсон пальцем на чорну коробку в руках жінки.
— Старі казали, його радіво бісить. А чує він з-під землі все. І те, шо ми самі коло себе не почуєм. Ше казали, він на людину напада, тіки коли дітей висижує. Потім діти вилупляться і одне одне жеруть, а матка тіка од них, шоб не з’їли.
— Кажеш, так і жеруть одне одне? — перепитав Нельсон.
— Шо ж їм іще жрать… А ти чого тут лазиш, волну перебиваєш? — підкрутила вона коліщатко приймача. Однак запитання повисло в повітрі. Нельсон уже хутко прямував назад до селища. Клейонка на його плечах надималася, як парашут.
— Мутний який, — зітхнула Горбата Кет.
Доктор Фрезе жестом вказав на операційний стіл. Нельсон вивалив на його лискучу поверхню продовгуватий пакунок. Підвішена до стелі гасова лампада мерехтіла, пускаючи кволий вогник. По кутах бункера громадилась пітьма. Фрезе натягнув на обличчя пожовклу марлеву пов’язку і рвучко розгорнув целофан. Поправив окуляри.
— Рука Туза. На Кориті найшли. Опізнали, — Нельсон відступив, щоб менше чути запах. Доктор тим часом повертів знекровлений обрубок руки, придивився до рваних тканин вище кисті. Він дістав із полички лупу й крізь неї оцінив темні знаки на шкірі. На зморшкуватому лиці проявилась схвильована гримаса. Фрезе відклав лупу, потер очі так, наче намагався зняти з них вантаж побаченого. Він розкрив тумбу з інструментарієм, дістав звідти велику металеву коробку, добре знайому багатьом коритянам. У ній задзвеніли зубні протези, зроблені з різних тонких металевих предметів. Переважно це були ручки ложок і виделок, розпиляні на сантиметрові заготовки. Доктор дістав плетену дротяну капу для формування зубного ряду, яку він використовував у зубопротезних операціях, і вставив у неї кілька заготовок. Він приклав цю «щелепу» до руки Туза в місці, де вона була відірвана.
— Коркодим но-ні, — скрушно похитав головою ескулап.
— А хто, як не кротодил? — здригнувся Нельсон, хоча доктор лише підтвердив його власні підозри.
— Лютодер. Нямуть-нямуть… — важко ковтнув повітря Фрезе.
— Це точняк, старий танаб’є?!! — схопив його Нельсон за плече.
— Кабанал, — підшукав Фрезе синонім, який, як йому здавалося, звучав більш переконливо.
Вони подивилися одне на одного. Ринви обличчя доктора Фрезе викривились від страху, нижня губа відвисла. Нельсон волів отримати якісь докази сказаного.
— Геля, — вказав доктор пальцем на прокушену шкіру обстежуваної кінцівки. — Тубопрогрес.
Нельсон розгублено кліпав очима.
— Тре’ всім сказать. Це ж… Це ж ханадзип!
— Казан — но-ні! Дин — кабанал, да — кабанал, ри — кабанал… Нямуть-нямуть-нямуть… — загинав пальці Фрезе.
— Ти про шо? Нам людожера хапать тре’! Якшо всім не сказать, то шо ж буде… — не міг збагнути Нельсон.
— Лютодер — цхап, — частково погодився доктор. — Казан — но-ні. Цссс.
Фрезе застиг із притуленим до рота пальцем.
Під розлогими пальмами було затишно і свіжо. Море розминало пісок своїми аквамариновими долонями. Листя погойдувалося у верховітті, але вітру Нельсон майже не відчував. Це були радше дотики місцевих духів. Над гладінню кружляла чайка, білосніжна, з димно-сизим заломом крила. Вона легко сіла на воду, і дрібна хвиля заколисала її.
Нельсон зробив кілька кроків по гарячому піску. Увійшов спочатку по коліна, відчуваючи, як лагуна вбирає його задавнену змору, потім ліг на груди й поплив — майже полетів над водою, виконуючи невимушені рухи, не занурюючи обличчя. Сонце вигравало на плесі, билось об дзеркало золотого дна. Світлотіні куйовдилися на невисоких скелях.
До чайки лишалася одна мить. Ось-ось він розітне плівку теплого моря і дотягнеться до її ніжного пуху, вправним рухом скрутить шию, а далі… Нельсон раптом згадав, що не вміє плавати, і зробив панічний мах плечем. Його голову накрили солоні бризки. Чайка стрілою злетіла увись. Він замолотив руками по воді, судомно хапаючи повітря…
Під стелею Савиної кімнати бовталась давня пожовкла павутина. Сон розійшовся по швах, напоровшись на колючки ранку, але голод залишився, як незаповнена внутрішня прірва. Нельсон зіперся на лікті в гамаку й помалу приходив до тями. Він дивився на план-схему видобутку чорнухи, і креслення здавалися повною нісенітницею, маренням ідіота, порівняно з реальністю сну, котрий виріс із пейзажу, баченого на принесених бурею фотошпалерах.
— Раз, два, три! — гаркнув Нельсон. Заскрипіли мотузки і кості. Труба подалася вгору, зависла на рівні з ґрунтом, вдарилась об край рову, але таки перевалилась через нього й прокотилася кілька метрів по землі. Із десятка грудей вирвалося натужне «Хуф».
— Чого так мало вас приходе? — обурився Нельсон, дивлячись на ріденьку бригаду, що з такими зусиллями вирвала ділянку трубопроводу з ями.
— Бо гогобцями платим. Шо було побільше, то вже погоздавали. Кінчається птичка, — розвів мозолистими руками Гектор.
— Зажиріли на голубах, — дорікнув Нельсон не надто справедливо. — Врем’я паршиве. І його у нас мало.
— Ага, зажигієш тут…
— Я Капрона сторожем поставив. А мо’, він підкрадає… — запідозрив Нельсон.
— Нє. У мене вся бухгалтегія отуто, — постукав себе пальцем по лобі Гектор. — Інтегесно, шо не кгаде. Чесний.
— Чесний, ага! Просто я йому за службу штуку обіцяв одну.
— Шо за хан?
— Та чоботи у нього кончились. Я сказав, що нові пошию. Як доробим усе — аж тоді оддам, — ошкірився Нельсон лукаво.
— Ти й таке умієш, цедзип!
— Ілуха, шо ж там уміть?! Береш шкури якоїсь…
— Можеш не казать, я однак не пойму, — відмахнувся Гектор.
Згори звисало набубнявіле вим’я неба. Нельсон придивився до коритян, що покинули надриватися біля теплотраси й чекали на «пайки». Рахуби. Голодранці. Мотивовані лише власним голодом. Опуститись до непоправного міг кожен із них. Під підозрою були всі, за винятком хіба літніх жінок, які не послуговувалися зубопротезним сервісом Фрезе, та Майї, котра на диво довго умудрялась не втратити свої зуби. Ось Базука, що водиться з Кальманом, облизав пошерхлі губи (чомусь і він врешті-решт попросився попрацювати на толоці). Ось Захур ласкаво шкіриться до Пабло, а той чи то прицмокує, чи то обдуває своє плече від піщинок. Ось смурний ґевал Кабигроб надкусує зламаний ніготь. Роти. Роти. Роти. Однакові металеві ряди, припаяні до щелеп. Крицевий частокіл, що ріже, шматує, перемелює. Базука… ні, він — просто велика сопля. Гектор… ні, він у душі добряк, він не міг. Божена… ні. Божена прекрасна. Божена прекрасна… Туза викрали — висмикнули з ліжка, наче неживий предмет. Руку потім викинули на Корито, щоб збити зі сліду — тепер це було ясно, як день. І кротодил тут ні до чого.
Нельсон відчув себе безкінечно самотнім. Знання справжніх причин смерті Туза отруїло його, і мовчання здавалося найгіршим варіантом поведінки. Він почав думати, що не витримає. Він мусить сказати всім. Просто зараз. Щоб кожен мешканець цієї сонної діри здригнувся і вийшов на лови звіра. Щоб усі нарешті зацікавилися власним життям, яке давно вже стоїть на місці.
Під хмарами зненацька зарокотало. Нельсон давно чекав дощу і вирішив, що до Корита дісталася луна далекого грому. Але звук не лише не розчинився в повітрі, а й щомиті наростав. Потім з-за Корита вилетів сріблястий гелікоптер, замелькали довгі лопаті, розганяючи повітря.
— Лягай! — крикнув Гектор і завалився у рів. Туди почали скакати й інші коритяни.
— Бомбить буде! Стріляйте по ньому! — звомпив Кабигроб, командуючи якимось своїм уявним військовим підрозділом. Нельсон звалив Кабигроба з ніг, і вони розпласталися на купі піску. Черевата небесна машина з ревищем зависла в надцятьох метрах над ними. Одяг на спинах лежачих шматувало вихром, який вона здіймала. Усі припали до землі й не наважувалися підняти очей. Проте за мить шум мотора вже почав віддалятись, «дихання» машини перестало відчуватися на обличчях. Нельсон підняв голову. Гвинтокрил тепер нагадував блискучу голку, що врешті проколола пелену між горизонтом та низькими хмарами і зникла за нею.
Хата Туза стояла на белебні коло Депо. Будована з добротної цегли невідомо ким, вона, проте, давно вже не була взірцем міцності. Половина будівлі просіла, тріщиною в стіні означивши свою окремішність. Нельсон зупинився неподалік і бачив, як у віконці заблимав вогник — це Тузиха запалила недогарок свічки.
Тіні росли й загусали до чорного, відпущені на волю заходом сонця. Потягнуло серпневим холодком. Нельсон думав про те, що ця хата почала валитися, коли тріснуло співжиття її господарів. Від дому Туза до найближчих сусідів було метрів двісті. Навряд чи нападник мав силу і час, щоб тягнути паралізованого кудись далеко. Все відбулося десь тут, у цих трущобах. Нельсон і досі не міг вирішити, чи варто оголосити про це всім і підняти загальну тривогу. Щось підказувало йому, що найменш урівноважені з коритян використають ситуацію для взаємних порахунків і, чого доброго, в паніці переб’ють одне одного, тим самим скоротивши кількість робочої сили, необхідної для видобутку чорнухи. Цього не можна було допускати. З іншого боку, він не вірив, що здатен самотужки впоратись із підступами «кабанала».
Нельсон перетнув пустирище, зазирнув у покинутий шалаш, оббитий толем. На долівку намело мініатюрні дюни сірого пороху. Сюди давно не ступала людська нога. Ще одна перекошена будівля стовбичила поруч — сарай із зірваним дахом. Всередині, на прогнилому в багатьох місцях дерев’яному помості лежало груддя глини, що відвалилося зі стелі й стін. Стебла соломи стирчали з нього, як святкові свічечки з бісквіта. Нельсон обережно наступив на дошку — чи витримає — і по діагоналі пройшов до кутка, в якому поміж обривків газет і зотлілих столітніх екскрементів білів яийсь комочок. То була туго зім’ята ганчірка — кляп. Нельсон підняв її, щоб розгледіти. На пожованій матерії засохла цятка крові. Він оглянув увесь сарай, боячись ходити по ненадійному помості. Ні слідів екзекуції, ні решток тіла не помітив і повернув додому.
Замість страху в ньому знову, як повінь, почало розливатися усвідомлення самотності. Чомусь згадалося, як мати вперше повела його, чотирирічного, на Корито. Схил естакади тоді здавався безконечним, його верх губився десь у хмарах. Нельсон страшенно хотів дістатись «аж до неба», але знесилів і поліз рачки. Так вони і йшли: мати, задумавшись про своє, впевнено піднімалася попереду, а він, соромлячись своєї слабини, мовчки повз на подертих колінах.
Чергова секція трубопроводу вивалилася з рову. Нельсон відігнав злі думи і навіть усміхнувся, дивлячись на зморених трудовим подвигом односельців, що вишикувались перед мішком із крилатими «пайками». Поки людина при ділі, нічого страшного вона не натворить, заспокоював він себе.
— Давно Отих тут не бачили. А тепер розліталися в лиху годину, — згадав Захур учорашню появу гелікоптера.
— Було б чим по Них пульнуть, а так… Добра не жди, — підхопив Базука.
— Автономіка наша їм очі коле. Видивляються, шо захватить та шо украсти. Уххх, — стиснув кулаки Кабигроб.
Нельсон слухав гомін упіввуха і не збирався ні заперечувати, ні погоджуватися. Він був упевнений, що тільки чорнуха, добута в достатній кількості, убереже коритян від будь-яких ворожих підступів. Приліт машини означав лише те, що процес треба було прискорювати, бо невідомо, що у Тих на умі.
— Шо за шняга, фуфлижники?! — почувся голос Вені.
Веня потрясав перед носом у Гектора чимсь сірим і пухнастим.
— Це шо, птичка? Матрех! Поміняй мені!
— А шо ж то, як не птичка! — парирував Гектор.
— З такими вухами?! Без пір’я! І морда страшна! — Веня продемонстрував перед гуртом копченого кажана, тримаючи його за довге перетинчасте крило.
— Все, шо літає, то птичка, — зневаживши класифікацію видів, наполягав Гектор.
Веня вчепився в мішок із «пайками» і рвонув на себе.
— Одвали, бойобвод. Пегебигать він буде! — відштовхнув його Гектор. Він спритно затиснув носа Вені пальцями і закрутив набік. Веня загарчав і ногою тикнув суперника в пах. Нельсон підоспів, коли вони покотилися по краю викопаного рову. Лопата в руках з’явилася сама собою. Але через те, що Гектор і Веня каталися, звиваючись, як змії, допомогти брату не виходило. Нельсон відчув, як наливається злобою все його єство. Він був готовий вкласти в один удар весь свій знагла пробуджений відчай, усю ненависть і страх перед майбутнім. Потилиця Вені опинилася згори, поки він тлумив Гектора. «Шо я роблю? Шо я роблю?..» — подумки запитував себе Нельсон, стискаючи держак лопати. Цієї миті Гектор зібрався з силами й умудрився буцнути головою Веню в обличчя, зубці «ірокеза» прорізали щоку, і Веня відкотився, затуляючи рану рукою. Нельсон, схаменувшись, згадав, як важливо зберегти хоча б цю малу шопту людей, готових працювати з ним.