Нельсон відволікся від своїх футуристичних стратегій під вечір, коли спала спека. Рівна траншея, на дні якої лежав трубопровід, тішила його око. Зопрілі коритяни витрушували зі шкарбанів пісок і розбирали свою зароблену продовольчу норму під наглядом Гектора. Нельсон зістрибнув у траншею і штиком лопати почав здирати пінополіуретановий «кожух». Він швидко намацав найближчий стик труб із фланцем, привареним по окружності і стягнутим болтами й гайками. Конструкція цього «хомута» не видалась Нельсонові надмірно складною, і його інженерні тривоги відступили.
— Гей, шобла! — почувся скрипучий голосок Дани десь поруч.
Нельсон виважився на руках і вибрався з траншеї. Мовчання, з яким копачі споглядали Дану, здалося йому дуже незвичним. І тільки наблизившись до гурту впритул, він побачив, від чого всіх заціпило. Дана розвела поли кольорової клейонки, яка висіла в неї на плечах. На місці грудей у неї було імплантовано екран плаского десятидюймового монітора, шар шкіри під ним було знято.
— Е, рабой, заціни гламур! — задерикувато кинула вона Нельсону.
На дисплеї, за плетивом оголених ребер і тонких темно-червоних м’язів, стугоніло збуджене дівоче серце.
* * *
Тепер Нельсон розгадав хитрий маневр доктора Фрезе. Він поставив Божені амортизатор, якого ніхто з місцевих ампутантів досі не мав, щоб підживити в коритянах імплантаційний ажіотаж і на ньому нажитися. І ось уже заздрісна Дана знайшла застосування монітору, знайденому на Кориті. Уся птиця, яку виділив Нельсон Капрону за участь у приборканні крадіїв, перекочувала в бункер доктора як «кладь» за операцію. Можливо, Фрезе був божевільний, але не без практичної жилки.
— Грудак здувся з голодухи, самі ребра тирчать, — торочила Дана у хвилину своєї публічної слави. — А екран дівать нікуди. Так я й думаю: хай він мене показує.
— А Капрон шо на те? — запитав хтось із натовпу.
— Та Капрону в кайф! Сказав, шо тепер і бить не буде — екрану ж ціни нема, берегти його тре’! — погладила поверхню дисплею Дана.
Коритяни зазирали в грудний монітор Дани, чудувалися побаченому і самі таємно подумували про сякий-такий тілесний редизайн. Фрезе, котрий на людях з’являвся не набагато частіш, ніж кротодил, істотно посилив свою незриму присутність у житті спільноти.
Нельсон чи не єдиний був здатен по-справжньому оцінити силу технологій. Уміння проводити біомеханічні зрощення давало доктору не лише зиск, а й захист. Він спромігся показати свою цінність, інакше його бункер давно б уже обнесли, розікравши не лише калорійні запаси, а й відвертий непотріб, який коритяни звикли цупити з принципу або заради розваги. Більш того, без навичок застосування гелю для біомеханічного синтезу доктор Фрезе просто не дожив би до свого поважного віку.
Походження тих його запасів також обросло народними домислами. Нельсон чув, що Фрезе ще молодим працював сортувальником на Кориті, і саме там натрапив на цілий контейнер дивного ядучо-зеленого гелю. Схильний до експериментів, він буцім випробовував речовину на собі й на інших — то як їжу, то як засіб для гігієни. Гель розводили водою, кип’ятили, випаровували на сонці, змішували з сипучими речовинами і пташиним послідом, мазали на рани, піддавали всіляким іншим реакціям. І нарешті суто випадково відкрили його властивість зрощувати живе з неживим.
Втім, були й інші версії щодо появи гелю. Ходили чутки, нібито Фрезе отримав його з-за Колючки від недружніх сил — як плату за шпигунство на їхню користь або навіть як засіб прихованого поневолення чи повільного винищення коритян. Тому деякі старші люди боялися віддавати себе в «нечисті» руки доктора й остерігалися біомеханічних операцій як таких, чиї наслідки не до кінця зрозумілі й можуть бути використані ворогом у своїх інтересах.
День починався паскудний і тьмяний. Зловонний вітер шмагав Корито і його залюднені околиці. Майже очищену трубу теплотраси знову обсипало піском. На засушеному розтрісканому ґрунті вилися маленькі вихри. Але Нельсон не відступав від плану. Разом із братом та ще кількома затятими ланцями вони вовтузились коло «хомута», що з’єднував одну з секцій трубопроводу.
Гайки й болти на фланцях обросли іржею, а ключ до них знайшовся в ангарі тільки один. Гектор простукував кріплення на стиках труб молотком, потім Захур і Пабло шурували їх металевими щітками. І лише тоді Нельсон брався розкручувати гайки. Деякі болти розсипалися у нього в руках, інші доводилося збивати ломом. Роз’єднавши перший фланець, Нельсон глибоко задумався над тим, як він буде монтувати труби знову, коли їх піднімуть на Корито.
— Буря буде, тре’ валить відсіль, — зауважив Пабло, ганяючи язиком крупинки піску на металевих зубах.
— Ше часинка єсть, — заперечив Нельсон і повернувся до Гектора. — Бро, ти бачив такі болти в ангарі?
— Усякі гізні бачив, — ухильно відказав Гектор.
— Дялбакус, нам не різні, а точно такі тре’!
— Точно — не точно… Я не дивився, ялбухан!
Суперечку перервав голос Тузихи. Вона, як привид у хустці, виринула нізвідки й нависла над робочим людом.
— Туза не бачили мого туто? — запитала вона тривожним голосом.
— Тобі ше чого, ханаврук? — озлився Нельсон.
— Думаєш, твій рабой устав і робить до нас прийшов? — заіржав Захур. — У нього ж параліч!
— Параліч-то параліч, а взяв і пропав. Здимів Туз, — осіла Тузиха на земляний вал. Усі подивилися на її розгублене несиметричне лице.
— Коли пропав? — обізвався Нельсон після паузи.
— Не знаю, чи вчора, чи сьогодні. Я ж не кажний день до нього дивлюсь! — розкисла Тузиха. — Лежав собі за ширмою і їдла не просив. А це зайшла — а його нема.
— Мо’, помег? — недоречно вставив Гектор.
— Та якби помер, то не було б і клопоту — лежав би на місці! А койка ж пуста! — заскиглила Тузиха. — Пішла шукать, обійшла все, шо можу. Та куди мені бігать — «прогрес» он уломиться скоро. Поможіть, криком прошу! Якщо упав десь, буря його прикида так, шо й по запаху не найдем, пізно буде, криком прошу! А бувало ж уже таке, шо приверзеться комусь Монро і зове його, і дрочить. А чоловік устане й за ним іде — не зна, куди, а Монро — сюп-сюп — і в землю стекло, йуханакус, і нема його, а чоловік так і стоїть там день і ніч, як стояк, і з місця не сходе, поки не розсиплеться в труху…
— Ану закрийся! — обірвав її Нельсон діловито. — Мислю мені перебиваєш.
Сірі бараки в районі Депо обшукали швидко, але залишалося стільки покинутих будівель, що обшарити все просто сил не було. Мешканців тут лишилося зо два десятки, більшість спорожнілих халуп попадали без головної опори — людської присутності. Шиферні стіни й дахи, які від ударів вітру складалися, наче картонні коробки, утворювали тут філію сміттєвого полігону, що розросталася день у день. Туза тут ніхто не бачив. Принаймні, так запевняв Гена на правах місцевого аборигена.
З порогу своєї сторожки на пошукову команду понуро поглядав Кальман, притримуючись за одвірок. На животі у нього була пов’язка з бинта. Не питаючи дозволу увійти, Гектор протиснувся повз нього всередину дому, позирив у закутки.
Над Депо вже витали зграї поліетиленових і паперових відходів — найлегшого сміття, яке перед бурею здіймалося в повітря першим.
— Не зависай там, бро! — крикнув Нельсон, уникаючи непотрібної розмови з Кальманом. — Тре’ далі маслать, поки очі не замело!
Коли вернулися до Соцбуду, назустріч вибігли двоє невгамовних «перців» із бляшаними носами — Захур і Пабло. Доповіли, що обійшли район Гаражів. Про Туза й там ніхто нічого не чув. Утім, далеко не кожен пам’ятав, як сердешний Туз виглядає, тож навіть узрівши цього сомнамбулу, його могли не впізнати.
Небо тим часом почало темніти й вирувати, подекуди закручуючись у низхідні спіралі. Повітря пахло, як кров у розбитому носі — мокрою іржею, солоним металом. За ногами подорожніх увивався дрібний усюдисущий порох. Скрипіли стовбури скам’янілих худих тополь обіч вулиць.
— Прочешем Соцбуд — і харе, — постановив Нельсон, глянувши вгору.
— Стійте! — озвалася Тузиха, непомітно пришкутильгавши до гурту. — Я здумала: його коли паралізувало, то все за Коритом тужив. Казав мій Туз, шо ше піде туди.
— Йуханун. Він би не перся аж на Корито! — заперечив Веня, зав’язуючи шнурування на своєму тупоносому черевикові.
— Він же там життя проробив. Мо’, й помирать туди поплівся! Ясно, шо не сам. Монро взяло і повело, гадость така.
— Ой, не придумовуй! Монро поза Коритом не літа! — нагадав Нельсон.
Однак тричі вислухавши її коронне «криком прошу», він раптом подумав, що на звалище справді варто піднятися — поки видимість ще не втрачена, з висоти можна оглянути велику територію.
Наближатися до Корита в такий день було справою відчайдушною, і з Нельсоном пішли не всі. Лише четверо чоловіків піднімалися естакадою. Їхні обмотки шматував вітер. Одяг — переважно саморобний, із витривалої церати — то надимався, то ляскав по спинах. Відчуття драйву не полишало Гектора, котрий збуджено торував шлях до самого серця бурі.
— Ононо! — вказав він пальцем на металевий щит, що помітно розгойдався на своїх опорах.
— Тре’ трохи розійтись. Дивіться всі кругом — мо’, Туза дурного набачите, — гукнув Нельсон. Він обернувся лицем до селища. Але руда імла вже сідала на Соцбуд, як сепія часу обволікає старі фотографії. Неоковирні й викличні конструкції Депо взагалі стали розмитим потойбічним маревом. Залізниця порваною павутиною лежала на насипі. Сортувальна станція з її хламом лишилася праворуч, коли вони піднімалися естакадою на Корито.
Під ногами потріскували уламки сантехнічного фаянсу, сунув пластиковий утиль. Звалище немов би детонувало, народжуючи ураган. Цю безглузду виправу слід було припиняти, натомість Нельсон, пригнувшись, ішов усе далі. Цікавість до природи Корита все ще перемагала в ньому здоровий глузд. На поверхні звалища ворушилися листи гіпсокартону й уламки меблів, мішки з будівельним сміттям поривалися злетіти вгору. Над головою просвистів солом’яний плафон і зник десь унизу.
— Ей, туто шняга єсть! — долинув голос Гектора крізь завивання вітру. Нельсон зістрибнув з естакади на бетонну дорогу серед сміття, підійшов до брата, втискаючи голову в плечі. Цівка крові червоніла на бетоні. Нельсон провів пальцем — кров уже встигла присохнути, хоча їй не було й доби. Пил набивався в очі й рот, потоки вітру терзали барабанні перетинки. Нельсон відчув себе центром якоїсь героїчної ситуації. На його крик зійшлися й інші учасники пошуків.
— Дивіться кругом, шоб нічого не пропустить, — гукнув Нельсон.
Вони йшли по бетону посеред Корита, а буря ревла навколо дедалі гучніше. На одній із плит також був слід крові, але її вже заносило мотлохом.
— Мо’, це Божени кгов, іще з того дня, — припустив Гектор.
Нельсон узявся розгрібати купу сміття на плиті. Відкинув обривок гумового килимка, залитого синьою фарбою, потім — сплутаний ком бобінної стрічки, шмат ковроліну. І врешті з-під пінопластової коробки від іграшок вигулькнуло те, заради чого вони всі тут опинилися — відірвана нижче ліктя рука, зсушена, з темним плетивом вен і жовтими нігтями, що давно не знали ножиць.
Нельсон розгорнув целофановий пакунок на хиткому столі. Тузиха глянула й кивнула так, наче впустила мозок додолу.
— Його? — перепитав Нельсон для певності.
— Його, — підтвердила Тузиха.
Нельсон зазирнув за ширму, де чахло пружинне ліжко Туза. Матрац із нього сповз на долівку. Пилинки танцювали над свічкою, що сполохано тремтіла. На тумбі стояв порожній слоїк з-під одеколону.
— На краю Корита найшли, — загорнув Нельсон пакунок. — Всі думають, шо кротодил порвав. А я от розмишляю… чи не ти сама його угрохала, раз знала, де шукать.
Тузиха кинула спокійний погляд на Нельсона. Ганчір’я в рамі вікна плямистим черевом напнулося від протягу.
— Ти молодий іще, не знаєш, як воно єсть. Ми повмирали одне для одного давніше. Колись на сортувальній одкопали прес-підборщик, що целофан у тюки пресує, і гуртом пробували запустить, так мені не повезло — ногу тоді й розмололо в барабані. Туз тоді, рабой дурний, до Кет побіг. А потім як Кет згорбило, то він до мене вернувся і сам зліг. Бач, здоровля на Кориті не викопаєш, а закопать кажний може. Чого б я його, такого мертвого, та й убивала другий раз…
— Хтось провідував його туто? — знітився Нельсон.
— Та хто ж? Монро провідало, ясний рех! Воно завело.
— А ти бачила те Монро?
— Не бачила, а знаю!
— Як не бачила, так язиком не чвакай! — скипів Нельсон від цих народних забобонів. — Коли ти виходила? Коли його могли витягти?
— Та я ото все хожу, туди-сюди, туди-сюди, то те, то се, — розважала Тузиха апатично.
— Руку будеш хоронить?
— Не буду. Однеси назад на Корито, — холодно мовила, поправляючи хустку. — Він же ж був там передовик-сортувальник, поки одходи ще підвозили. Хай рука собі далі сортує.
Коли Нельсон уже виходив, Тузиха окликнула його:
— Держися за одну жінку, — додала журливим тоном: — За двох ухватишся — ні одної в тебе не буде.
Майя дістала пакет із зображенням хитрої котячої мордочки, зсипала трохи сухого корму в кишеню комбінезона, щоб хрумтіти гранулами протягом дня. Вона знайшла запаси корму в кіоску, поряд із Депо. У ньому ж тепер і мешкала, на безпечній відстані від решти мешканців району, але з можливістю підглядати за їхнім відчайдушним побутом.
Вийшовши з домівки, вона опустила металеві ролети на вікні. Наслідки бурі були помітні повсюди, але Майю анітрохи не турбувала руйнація споруд і засмічення вулиць. Якась вроджена розважливість змушувала її вважати, що цей світ уже неможливо зробити гіршим, тож йому нічого не залишається, крім як розвиватися в правильному напрямку.
Шлях їй раптом перегородив Гена. Його сутула постать і жагучий поклик очей укотре справили на Майю гнітюче враження.
— Погуляєм, ялбакус? — натиснув Гена.
— Гуляй, сарадіп! — зашипіла Майя, обійшовши його.
— Ну, шо тобі на копанці робить?! Трешся там, як халява. Хоч, шось покажу? — ув’язався за нею залицяльник.
— Та шо ти можеш показать! — чмихнула Майя.
— Єсть один прикол у мене, цедзип! — Гена стишив голос до змовницького шепоту.
— А, «колеса» десь намутив… — висловила здогад Майя і наддала ходи.
— Нє. Диви! — спинив її Гена.
Він задрав свій гостроносий стертий черевик. Із носака стримів довгий сталевий шип.
— Ну й шо? — зморщила носик Майя.
— А то, шо дохтор мені це шило до пальця приварив — як дам комусь… Ну, і в штанях у мене штир не хуже. Побачиш — упадеш.
Але Майя вже не слухала. До того ж назустріч плівся неприкаяний Кальман, бовтав руками, голодно витріщався навкруги. Крізь майку-сіточку виднілася пластмасова кругла шайба, що нею була «запаяна» рана в животі.
— Викопали трубу, і шо в тій трубі?! Дірка, йухан! Дірка! Хе-хе! — риторично зареготав Кальман, ляснувши себе по нозі. Він подав Гені п’ятірню, упізнавши сусіда по району, і привітально затряс його руку. На ногах у Кальмана були закороткі спортивні штани з боковими лампасами, що до половини відірвалися і майоріли, як декоративні стрічки.
— От умієш ти кайф обламать, — буркнув Гена печально, дивлячись Майї вслід.
Першу частину труби виволокли з траншеї ушістьох — двоє підважували ломами, двоє тягли за пропущені під нею петлі вірьовки, двоє скеровували, тримаючи по краях. Пабло поспішив перевірити, чи пролізе його кістлявий організм всередину цього циліндра й залишився задоволений результатом. Утім, більшість коритян могли би без зусиль це повторити, а дехто спромігся б навіть роками жити в трубі такого діаметру, побивши всі рекорди древніх кініків.
— Шо ти сказав Тузисі? — запитав Веня між двома жадібними ковтками води.