Дафна дю Мор'є
Монте Веріта
Оповідання
Монте Веріта
Пізніше вони сказали мені, що не знайшли нічого. Жодного сліду, ні живих, ні мертвих. Безтямні від гніву і, я підозрюю, від страху, вони нарешті зуміли прорватися крізь ці заборонені стіни, яких боялися й уникали впродовж незліченних літ, — і були зустрінуті мовчанням. Обмануті, розгублені, перелякані, ошалілі від вигляду цих порожніх келій, цього голого двору, мешканці долини вдалися до примітивних засобів, що багато століть слугували багатьом селянам: вогню та руйнування.
Я думаю, що такою була їхня єдина відповідь на щось незбагненне. Потому, коли їхній гнів проминув, вони мусили збагнути, — те руйнування було марним. Тліючі почорнілі стіни, що постали перед їхніми очами на зоряному й морозному світанку, все-таки їх обдурили.
Звісно ж, розіслали пошукові партії. Найдосвідченіші їхні альпіністи, не боячись голої скелі на вершині гори, обнишпорили весь хребет, з півночі на південь, зі сходу на захід, усе даремно.
І це кінець історії. Нічого більше невідомо.
Двоє чоловіків із селища допомогли мені знести тіло Віктора в долину, і він був похований біля підніжжя Монте Веріта. Думаю, я заздрив йому, упокоєному там. Він зберіг свою мрію.
Що ж я? Давнє моє життя знову зголосило свої права на мене. Друга війна ще раз перемісила світ. Нині, наближаючись до сімдесятки, я зберіг небагато ілюзій, але часто думаю про Монте Веріта і мізкую, що могло бути розгадкою.
Маю три теорії, можливо, всі неправильні.
Перша і найфантастичніша: Віктор усе-таки мав рацію, тримаючись своєї віри, що мешканці Монте Веріта досягли якогось дивного стану безсмертя і це дало їм спромогу, — коли настала година потреби, — подібно до пророків давнини, зникнути в небесах. Давні греки вірили, що так могли чинити їхні боги, іудеї вірили, що на небо був забраний Ілля, християни — у вознесіння їхнього Засновника. Впродовж тривалої історії релігійних забобонів та вірувань постійно поверталося переконання: деякі особи досягли такого рівня святості й потуги, що здолали смерть. Така віра є сильною на Сході та в Африці; це лише нашим змудрілим західним очам видається неможливим зникнення відчутних на дотик предметів і людей з плоті та крові.
Релігійні вчителі не погоджуються між собою, намагаючись показати різницю між добром і злом: те, що для одних є чудом, для інших стає чорною магією. Добрих пророків каменували, чаклунів — теж. Богохульство певного століття стає святим словом наступного віку, сьогоднішня єресь — завтрашнім кредо.
Я не великий мислитель і ніколи ним не був. Але ще зі своїх давніх альпіністських днів я знаю: в горах ми найсильніше наближаємося до того Буття, що керує нашою долею. Великі проповіді давнини були проголошені з гірських вершин: пророки завше підіймалися на пагорби. Святі, месії єдналися зі своїми батьками у хмарах. Бувши у піднесеному настрої, я вірю, що чудотворна рука опустилася тієї ночі до Монте Веріта і забрала їхні душі в безпечне місце.
Пам’ятайте, — я ж бачив, як місяць уповні сяяв над горою. А ополудні я бачив сонце. Те, що я бачив, чув і відчував, було не від цього світу. Я пізнаю маківку гори під місяцем; я чую спів за недоступними стінами; я бачу чашоподібну ущелину між здвоєними піками гори; я чую сміх; я бачу голі, бронзові від засмаги руки, простягнуті до сонця.
Згадуючи це, я вірю у безсмертя.
Тоді, — можливо, тому, що мої альпіністські дні скінчилися і магія гір втрачає свою владу над старіючою пам’яттю, так само як над старіючим тілом, я згадую: очі, які я бачив того останнього дня на Монте Веріта, були очима живої дихаючої істоти; руки, яких я торкався, були з плоті.
І навіть промовлені тоді слова були людськими. «Будь ласка, не переймайся нами. Ми знаємо, що слід зробити». А тоді ще останнє, трагічне: «Нехай Віктор збереже свою мрію».
Отоді з’являється моя друга гіпотеза, і я бачу, як спадає ніч, бачу зорі та мужність тієї душі, що вибрала наймудріший вихід для себе та для інших — доки я повертався до Віктора, а мешканці долини лаштувалися йти на приступ, невеликий гурток вірних, останні шукачі Істини піднялися до тієї розколини між піками і зникли там.
Третя моя теорія приходить до мене, коли я перебуваю в стані більш цинічному і самотнішому, коли, добре пообідавши з друзями, які небагато для мене важать, я опиняюся вдома, у своїй нью-йоркській квартирі. Дивлячись із вікна на фантастичне світло й кольори мого блискучого краю чудесної реальності, де нема ні спокою, ні лагідності, я раптом прагну миру та розуміння.
Тоді я кажу собі, що, можливо, мешканці Монте Веріта давно вже збиралися відійти і, коли настала мить, вона застала їх готовими не до смерті чи безсмертя, а до світу чоловіків і жінок. Крадькома, таємно, ніким не помічені, вони спустилися в долину і розділилися, змішавшись із людьми. Дивлячись униз із моєї квартири на круговерть і шум мого світу, я задумуюсь, чи дехто з них не блукає зараз цими багатолюдними вулицями та підземкою-метро, і чи, коли б я зараз вийшов та пильно придивився до облич тих, що проходять повз мене, то пізнав би когось і здобув би свою розгадку.
Інколи, під час подорожі, при зустрічі з якимсь чужоземцем, мені видавалося, наче є щось незвичайне у повороті голови, у виразі очей, щось одночасно нездоланне й дивне. Я хотів заговорити, втягти цю людину в розмову, але, — можливо, це лише моя фантазія, — їх наче попереджає якийсь інстинкт. Секундна пауза, вагання, — і вони відходять. Це може трапитися в поїзді, на тлумній вулиці і лише впродовж короткої миті я усвідомлюю щось більше за звичайну красу та людську грацію, мені хочеться простягнути руку та швидко, тихо сказати: «Чи були ви серед тих, кого я бачив на Монте Веріта?» Але часу завжди бракує. Вони щезають, відходять, а я знову зостаюся сам зі своєю третьою, досі недоведеною теорією.
В міру того, як я старішаю, — близько сімдесятки, я вже казав, і пам’ять коротшає разом із подовшанням віку, — історія Монте Веріта стає в моїй уяві все тьмянішою та неймовірнішою, тому я дуже хочу записати її, перш ніж пам’ять підведе мене остаточно. Можливо, читач любитиме гори, як і я любив їх колись, та привнесе своє власне розуміння оповіді, свою власну інтерпретацію.
Слівце попередження. В Європі багато гірських вершин і безліч їх може зватися Монте Веріта. Можна їх знайти у Швейцарії, у Франції, в Іспанії, Італії, Тіролі. Я волію не називати точного місця моєї Монте Веріта. Нині, після двох світових воєн, жодна гора не видається недоступною. На будь-яку можна забратися. Ні, при належній обережності немає ніякої небезпеки. Моя Монте Веріта ніколи не була недоступною через надмірну висоту чи сніг, чи лід. Стежкою, що веде до вершини, будь-хто може піднятися певним кроком, навіть пізно восени. Не звичайна небезпека стримувала альпіністів, а трепет і благоговіння.
У мене майже немає сумнівів — сьогодні моя Монте Веріта, як інші гори, нанесена на карту. Мабуть, біля самої вершини розбили туристичний табір, у маленькому селищі на східному схилі спорудили готель і туристи підіймаються до здвоєних піків фунікулером. Але мені хочеться думати, що не все було осквернене, що опівночі, коли здіймається місяць уповні, вершина гори усе ще залишається недоступною, незмінною, що взимку, коли сніг, лід, сильний вітер і сунучі хмари роблять сходження неможливим для людини, маківка Монте Веріта, її двійнята-піки здіймаються до сонця, мовчки й співчутливо дивлячись униз, на засліплений світ.
Ми від хлоп’яцтва були разом, — Віктор і я. Обидва вчилися у Мальборо і до Кембриджа пішли в один рік. У ті дні я був його найкращим другом і якщо ми не надто часто бачилися, закінчивши універ, то це тому, що опинилися в різних світах: моя робота вимагала частих поїздок за кордон, а він енергійно керував своїм маєтком у Шропширі. Коли ми бачились, то наша дружба воскресала і не було ніякого почуття відчуженості.
Моя робота поглинала мене майже повністю, його теж; але ми мали досить коштів і дозвілля для нашої улюбленої розваги — альпінізму. Сучасний фахівець, зі своїм обладнанням і науковою підготовкою, назвав би наші експедиції вкрай аматорськими, — я кажу про ідилічні дні перед першою світовою війною, — і, озираючись у минуле, я вважаю, що вони такими й були. Звичайно, не було нічого професійного у двох молодиках, які, чіпляючись руками і ногами, підіймалися на скелі Камберленду та Вельсу, а потім, здобувши певний досвід, спробували свої сили у небезпечніших гірських сходженнях на півдні Європи.
З часом ми стали дещо обачнішими, більше зважали на погоду і навчилися ставитися до гір з повагою — не як до ворога, що його слід подолати, а як до союзника в перемозі. Ми з Віктором піднімалися на гори не через прагнення небезпеки і не тому, що хотіли додати гірську вершину до нашого списку здобутків, а через бажання і тому, що любили речі, які перемогли.
Настрої гір мінливіші та швидкозмінніші, ніж у будь-якої жінки, і приносять радість, страх, а ще — глибокий спокій. Прагнення підійматися на вершини ніколи не буде пояснене. Колись, можливо, воно було прагненням дістатися зірок. Сьогодні кожен може придбати місце в літаку і вважати себе господарем неба. А все ж у нього не буде відчуття каменю під ногами, вітру на обличчі, він не знатиме тиші, що приходить лише у верховині.
Найкращі години мого життя, — коли я був молодим і в горах. Цю жадобу вилити всю свою енергію, всі думки, стати нічим, розмазаною плямкою на тлі гір, ми з Віктором називали гірською лихоманкою. Після таких пригод він оговтувався швидше, ніж я. Він оглядав усе довкола, методично й ретельно планував спуск, а я тим часом був загубленим у подиві, замкненим у мрії, якої не міг збагнути. Витривалість випробувана, вершина здобута, але зоставалося щось непевне, яке чекало, щоб його перемогти. У цьому досвіді, якого я так бажав, мені було відмовлено і щось начебто підказувало — винуватий у цьому лише я. Але то були добрі дні. Найкращі, які я знав…
Якось улітку, невдовзі після того, як я повернувся до Лондона з ділової поїздки в Канаду, надійшов дуже піднесений лист од Віктора. Він заручився. Насправді він дуже скоро одружиться. Вона найчарівніша дівчина, яку він тільки бачив, і чи згоджуся я стати його весільним дружбою? Я відписав так, як заведено в таких випадках, — висловлюючи свою радість і бажаючи йому всього щастя світу. Хоча, бувши сам переконаним кавалером, я вважав, що втратив ще одного друга, найкращого з усіх, який загруз у домашньому житті.
Його наречена була валлійкою і жила при самому кордоні з маєтком Віктора у Шропширі. «Чи ти повіриш, — писав Віктор у другому листі, — вона ніколи не підіймалася на Сновдон[1]. Доведеться взяти її освіту в свої руки». Я не міг уявити собі нічого неприємнішого за недосвідчену дівчину, яку волочать в гори, хоч би які.
Третій лист попередив про приїзд Віктора до Лондона разом із нею, щоб залагодити всі передвесільні справи і клопоти. Я запросив їх обох на ланч. Не знаю, кого я очікував. Думаю, якусь маленьку, хоч кремезненьку жіночку з гарними очима. Але, звичайно, не ту красуню, що вийшла мені назустріч, подала руку і промовила: «Я Анна».
У ті часи, перед першою світовою війною, молоді жінки не робили макіяжу. Анна не мала помади на губах, її золоте волосся було закручене у «баранячі роги», опущені на вуха. Пам’ятаю, як я дивився на неї, на її неймовірну красу, а Віктор, дуже задоволений, розсміявся і промовив:
— Що я тобі казав?
Ми сіли їсти, усі трійко, почуваючись дуже легко і невимушено розмовляючи. Частиною її чарівності була деяка відстороненість, але оскільки вона знала, що я кращий друг Віктора, я відчув, — мене прийняли ще й схвалили.
Віктору пощастило — подумав я, — а сумніви, що їх я відчував при звістці про шлюб, щезли, як тільки я на неї глянув. Посеред ланчу розмова, як звичайно у нас із Віктором, перейшла на гори й гірські сходження.
— Отож, ви збираєтесь заміж за чоловіка, хобі якого — альпінізм, — сказав я їй, — і ви ніколи не підіймалися на ваш власний Сновдон?
— Ні, — відповіла вона, — ні, ніколи.
Певне вагання в її голосі змусило мене здивуватися. Маленька насуплена хмарка з’явилась між її прекрасними очима.
— Чому ж? — спитав я. — Це злочин — бути валлійкою і не знати вашої найвищої гори.
Віктор перебив нас.
— Анна боїться, — сказав він. — Щоразу, коли я пропоную їй вилазку в гори, вона вигадує відмовку.
Анна швидко до нього обернулася.
— Ні, Вікторе, — відповіла вона, — це не так. Ти просто не розумієш. Я не сходження боюся.
— Чого ж тоді? — промовив він. Простяг руку і накрив її долоню на столі. Я бачив, як він їй відданий і якими щасливими, ймовірно, вони будуть. Вона глянула крізь мене, наче промацуючи очима, і раптом я інстинктивно вгадав, що вона збирається сказати.
— Гори дуже вимогливі, — сказала вона. — Ви мусите віддати їм усе. Тому таким, як я, краще триматися від них подалі.
Я зрозумів, що вона мала на увазі; принаймні тоді вирішив, що зрозумів; але, оскільки Віктор кохав її, а вона його, мені видалося — найкраще, щоб вони мали спільне хобі, як лишень її початковий страх буде подолано.
— Але ж це чудово, — озвався я, — саме це є правильним підходом до альпінізму. Звичайно, ви повинні віддати їм усе, але разом ви зможете це зробити. Віктор не дозволить вам перенапружуватися. Він куди обережніший за мене.
Анна посміхнулася, а потім вивільнила свою руку і забрала її зі столу.
— Ви обидва дуже вперті, — промовила вона, — і ніхто з вас не розуміє. Я народилася в горах. Я знаю, про що кажу.
А потім якийсь наш спільний із Віктором друг підійшов до столу, щоб бути представленим Анні, і більше ми вже про гори не розмовляли.
Шість тижнів потому вони побралися і я ніколи не бачив нареченої, прекраснішої за Анну. Віктор був блідий від хвилювання; я ж думав, добре це пам’ятаю, яка велика відповідальність лежить на його плечах — він мусить зробити все життя цієї дівчини щасливим.
Я часто бачив її впродовж шести тижнів їхніх заручин і, хоча Віктор ніколи про це не здогадався, покохав її так само, як він. Не її природна привабливість, не її краса привернули мене до неї, а дивне поєднання того й того, своєрідне внутрішнє сяйво. Лише одного я боявся в їхньому майбутньому: що Віктор трохи занадто галасливий, занадто легковажний і безжурний, — він мав дуже відкриту, просту вдачу, — і що вона через це може сховатися в собі. Звичайно, була з них прегарна пара, коли вони від’їжджали з прийому, влаштованого старенькою тіткою Анни, — батьки її померли, — а я сентиментально заглядав у майбутнє, мріючи замешкати в них у Шропширі та стати хрещеним батьком їхнього первістка.
Одразу ж після весілля мене закрутили справи і не відпускали аж до наступного грудня, коли я отримав од Віктора запрошення на Різдво. Я охоче погодився.
Тоді вони вже близько восьми місяців були подружжям. Віктор виглядав здоровим і дуже щасливим, Анна, натомість, видалася мені прекраснішою, ніж будь-коли досі. Від неї важко було відвести очі. Вони дуже радо прийняли мене і я мав провести мирний тиждень у Вікторовому гарному старому домі, добре знайомому мені ще з попередніх відвідин. Одразу ж було видно, що їхній шлюб виявився вдалим. І хоча виглядало, що про спадкоємця ще не йшлося, вони мали багато часу для цього в майбутньому.
Ми прогулювались маєтком, трохи полювали, ввечері читали, і були найбільш задоволеною трійкою людей.
Я помітив, що Віктор пристосувався до спокійнішої вдачі Анни, хоча слово «спокійний», либонь, не надто точно відтворює її дар притишеності. Ця притишеність — бо іншого слова для цього немає — виходила з якоїсь її внутрішньої глибини і сповнювала чаром весь будинок. Скільки я його знаю, він завжди був приємним місцем із високими, безладно розкиданими кімнатами та вітражними вікнами-шпросами; але тепер мирна атмосфера в ньому немов якось посилилась і поглибилася — виглядало це так, неначе всі кімнати просякли дивною задумливою тишею, як на мене, дуже прикметною, куди більш значущою, ніж їхня давніша відпочинковість.