Дивно, але, озираючись назад на цей різдвяний тиждень, я зовсім не можу згадати самого традиційного свята. Не пам’ятаю, що ми їли й пили, чи заходили до церкви, що, безумовно, мусили робити, адже Віктор був місцевим сквайром. Пам’ятаю лише цілком неймовірний спокій вечорами, коли віконниці зачиняли і ми сиділи перед каміном у великій залі. Моя нещодавня подорож стомила мене більше, ніж я це усвідомлював досі, отож, сидячи у домі Віктора й Анни, я не мав жодного іншого бажання, окрім як розслабитися і віддатися цій благословенній цілющій тиші.
Інша зміна в домі, яку я не цілком усвідомлював у перші дні, полягала в тому, що він став куди порожнішим, ніж досі. Численні дрібнички та колекції меблів, успадковані від предків Віктора, схоже, зникли. Великі кімнати спустіли, а у великій залі, де ми сиділи, не було нічого, крім довгого обіднього стола і крісел перед коминком. Це видавалося дуже доречним, але дивно, що такі зміни зробила жінка. Зазвичай наречена купує нові завіси та килими, щоб внести жіночність у кавалерський дім. Я ризикнув натякнути про це Віктору.
— О, так, — сказав він, непевно оглядаючись, — ми позбулися безлічі речей. То була Аннина ідея. Знаєш, вона з природи не власниця, це їй байдуже. Ні, ми не влаштовували розпродажу чи чогось схожого. Просто все роздали.
Відведена мені гостьова кімната була тією ж, де я жив раніше, і там мало що змінилося. Я мав усі давні вигоди — пляшки з гарячою водою, ранковий чай і печиво, що подавалися у ліжко, скринька, повна сигарет, — усе точнісінько так, як належить у дбайливої господині.
Але якось, проходячи довгим коридором до сходового майданчика, я помітив, що зазвичай зачинені двері Анниної кімнати були відкритими. Я знав, що колись то була кімната матері Віктора, обставлена масивними меблями та чудовим старовинним ліжком із балдахіном на чотирьох колонах, — відповідно до стилю будинку. Звичайна цікавість змусила мене зазирнути туди, оглянувшись через плече, коли я проходив повз відкриті двері. Кімната була порожньою, без меблів. На вікнах не було фіранок, на підлозі — килима. Прості дерев’яні дошки, на них — стіл, стілець і довгий тапчан, застелений не покривалом, а ковдрою. Вікна широко розчинені в наповзаючі сутінки. Я відвернувся і пішов униз сходами, зустрівшись із Віктором, який саме піднімався. Він мусив бачити, як я зазирав до кімнати, а мені не хотілося щось приховувати.
— Даруй, — сказав я, — але я випадково помітив, що кімната виглядає геть не так, як за твоєї матері.
— Так, — коротко відповів він, — Анна не терпить витребеньок. Ти готовий до обіду? Вона послала мене по тебе.
Ми пішли вниз, більше не розмовляючи. Хай там як, я не міг забути цієї голої порожньої спальні, порівнюючи її з вишуканою розкішшю моєї. Неприємно було відчувати: Анна мусить вважати мене кимсь таким, хто не може обійтися без вигод і прикрас, як це — з незрозумілих причин — легко чинила вона.
Того ж вечора я придивлявся до неї, коли ми сиділи біля коминка. Віктора викликали з зали у якійсь справі і ми з нею на кілька хвилин зосталися самі. Як завше, я відчував у її присутності спокій і мир, що зійшли на мене разом із тишею; я був оповитий ними повністю і це так відрізнялося від усього, що я знав у своєму звичайному буденному житті; ця притишеність, походячи від неї, була, проте, наче з іншого світу. Я хотів це сказати їй, але не міг дібрати слів. Врешті я сказав:
— Ви щось зробили з цим домом. Не можу цього збагнути.
— Не можете? — відповіла вона. — Думаю, що можете. Врешті-решт, ми обоє шукаємо того ж самого.
Не знати чому, я злякався. Притишеність усе ще була з нами, але сильніша, майже всевладна.
— Я й не знав, — мовив я, — що я чогось шукаю.
Мої банальні слова були кинуті на вітер і одразу ж загубилися. Досі мої очі вдивлялися у вогонь, але чомусь, наче під примусом, звернулися до неї.
— Хіба? — сказала вона.
Пам’ятаю, що мене охопило відчуття глибокої тривоги. Я вперше побачив себе як когось, хто живе намарне і вкрай тривіально, подорожує сюди-туди без усякої мети та займається нікому не потрібними справами разом з іншими такими ж даремними людьми і що все це не має жодного іншого сенсу, окрім бути ситими, вдягненими і жити в комфорті аж до смерті.
Я подумав про власний будиночок у Вестмінстері, обраний після довгих роздумів та дбайливо обставлений. Побачив свої книги, фотографії, колекцію порцеляни, а ще двох хороших слуг, які дбали про мене і завжди тримали дім чистісіньким, готовим до мого повернення. Досі і цей будиночок, і все, що в ньому було, приносили мені велику втіху. А тепер я не був певним, чи це мало бодай якесь значення.
— А що б ви запропонували? — я почув, як питаю Анну, — Я мушу продати все, що маю, і відмовитися від своєї роботи? Що тоді?
Згадуючи нашу коротку розмову, я розумів — ніщо, сказане нею, не виправдовує мого раптового питання. Вона мала на увазі, що я чогось шукав, і замість просто відповісти їй так чи ні, я спитав, чи маю я відмовитися від усього, що в мене було. Але тоді я цього не усвідомив. Лише розумів: це мене глибоко зворушило, кілька хвилин тому я був спокійним, а тепер стурбований.
— Ваша відповідь не може збігатися з моєю, — сказала вона. — Хай там як, у своїй власній я досі не певна. Колись я її знатиму.
Звісно ж, подумав я про неї, вона вже має відповідь — з її красою, ясністю, розумінням. Чого вона ще може досягти, якщо тільки причиною її відчуття нереалізованості є те, що зараз у неї немає дітей?
Віктор повернувся до кімнати й мені здалося, що його присутність принесла в атмосферу надійність і тепло; було щось свійське та зручне у його старому смокінгу з вечірніми штанами.
— Підморозило, — сказав він. — Я вийшов надвір глянути. Термометр показує нижче 30[2]. Але ніч прекрасна. Місяць уповні.— Він присунув своє крісло до вогню і чуло посміхнувся Анні. — Майже так само холодно, як тої ночі, котру ми провели на Сновдоні. О Небо, як же це я забув? — зі сміхом звернувся він до мене. — Я ж не сказав тобі, що Анна, врешті-решт, зволила піти зі мною в гори?
— Ні, — здивовано сказав я. — Я думав, що вона проти цього.
Я глянув на Анну і помітив, що її очі стали дивно порожніми, безвиразними. Інстинктивно відчув, що тема заведеної Віктором розмови не була тією, яку вибрала б вона.
— Вона темна конячка, — сказав він. — Знає про гори стільки ж, як ми з тобою. Насправді вона весь час мене випереджала і врешті я її загубив.
Він вів далі, напівжартома, напівсерйозно, переповідаючи кожну деталь того сходження, вкрай небезпечного, бо вони вибралися надто пізньої пори року.
Видавалося, що погода, яка зранку, коли вони почали підйом, була багатообіцяючою, посеред дня змінилася на бурю з громом і блискавками, а там і хурделицею, отож темрява застала їх при спусканні і вони змушені були ночувати під відкритим небом.
— Ніколи не розумію, — промовив Віктор, — як це я її загубив. От щойно була при мені, а за мить — вже її нема. Зізнаюся, наступні три години були тяжкими для мене, — цілковита темрява, майже шторм.
Доки він розповідав, Анна не зронила й слова. Так, наче була геть деінде. Нерухомо сиділа у своєму крісла. Мені було ніяково, тривожно. Я волів би, щоб Віктор припинив цю розмову.
— Хай там як, — сказав я, щоб підігнати його, — ви успішно спустилися і нічого поганого не сталося.
— Так, — з жалем промовив він, — близько п’ятої ранку, я був мокрий до нитки і геть переляканий. Анна вийшла до мене з туману, — в сухому одязі, здивована моїм гнівом. Сказала, що сховалася від дощу під кам’яною брилою. Чудо, що не скрутила в’язів! Я сказав їй, що, коли ми наступного разу піду в гори, вона може бути провідником.
— Можливо, — сказав я, глянувши на Анну, — наступного разу не буде. Одного досить.
— В жодному разі! — радісно відповів Віктор, — Знаєш, ми вже зібралися піти влітку наступного літа. Альпи, Доломіти чи Піренеї, ще не вирішено. Краще б і ти пішов з нами, — ми мали б таку команду, як слід.
Я з жалем похитав головою.
— Я б охоче, якби міг, але це неможливо. У травні мушу бути в Нью-Йорку і не повернуся до вересня.
— Та ще багато часу попереду, — сказав Віктор, — до травня щось може змінитися. Ми ще про це поговоримо, ближче до часу нашої мандрівки.
Анна досі й слова не промовила і я спитав себе, чому Віктора не дивує її мовчазність. Несподівано вона попрощалася й пішла нагору. Я не сумнівався, що ця розмова про альпінізм не була їй приємною. Мені захотілося налаяти Віктора.
— Слухай, — сказав я, — двічі подумай про ті гірські канікули. Я певен, що Анна проти.
— Проти? — здивувався Віктор. — Адже це повністю її ідея.
Я глянув на нього.
— Ти певен?
— Звісно ж певен. Кажу тобі, старий, вона не тямиться від гір. Вони для неї як фетиш. Думаю, це її валлійська кров. Я напівжартом розповів тобі про ту ніч на Сновдоні, але, між нами кажучи, я був вражений її відвагою і витривалістю. Зізнаюся, що через ту хуртовину і страх за неї я вранці був ледь живим; але вона вийшла з туману наче дух з іншого світу. Я ніколи не бачив її такою, як тоді. Спускалася з тієї клятої гори, наче провела ніч на Олімпі, а я тупцював за нею, мов дитина. Вона дуже прикметна людина, розумієш?
— Так, — повільно мовив я, — згоден. Анна дуже прикметна.
Незабаром ми пішли спати. Знявши одяг і надягнувши піжаму, залишену для мене перед вогнем, щоб нагрілася, я помітив термос із гарячим молоком на нічному столику, — на випадок безсоння. Ступаючи ногами у м’яких тапочках по товстому килиму, я ще раз подумав про дивну голу кімнату, де Анна спала на вузькому тапчані. Безглуздим жестом я відкинув убік важке атласне покривало, що лежало поверх моїх ковдр, і, перш ніж лягти, широко розчинив вікна.
Хоча я й потребував відпочинку, але заснути не міг. Вогонь вигорів і ледь жеврів, до кімнати проникло холодне повітря. Я чув, як мій старий зношений дорожній годинник відцокує години ночі. О четвертій я вже не міг витримати і з вдячністю згадав про термос із молоком. Перед тим, як випити, я вирішив — потуратиму собі ще трохи й зачиню вікно.
Виліз із ліжка і, тремтячи, пішов через кімнату, щоб зробити це. Віктор мав рацію. Білий іній покривав землю. Місяць був уповні. Якусь мить я постояв біля зачиненого вікна, і серед дерев у тіні побачив постать, що підійшла і стала внизу, на травнику. Не ховаючись, як заброда, не крадькома, як злодій. Хай хто б це був, — стояв він нерухомо, з обличчям, звернутим до Місяця.
Тоді я зрозумів, що це була Анна. Вона була одягнена в халат, оперезана шнурком, її розпущене волосся падало на плечі. Безмовно стояла на замерзлому травнику і я вражено помітив, що вона була босоніж. Стояв і дивився, тримаючись рукою за завісу, і раптом відчув, що дивлюсь на щось інтимне й таємне, яке мене не стосується. Отож я зачинив вікно й повернувся до ліжка. Інстинкт підказував мені не говорити про те, що я бачив, ні Вікторові, ні самій Анні, і це сповнювало мене тривогою, майже страхом.
Наступного ранку світило сонце, ми вибралися погуляти маєтком із собаками, Анна та Віктор обоє були такими нормальними й веселими, аж я вирішив, що даремно так перейнявся попередньої ночі. Якщо Анна вирішила ходити босоніж у години світанку, то це її справа, і я поводився недобре, підглядаючи за нею. Решта мого візиту пройшла без інцидентів, ми всі троє були щасливими й задоволеними і мені дуже не хотілося покидати їх.
Через кілька місяців, перш ніж я від’їхав до Америки, ми ненадовго зустрілися. Я зайшов у Дім Карт на Сент-Джеймс[3], аби купити кілька книг для читання під час довгої подорожі через Атлантику, — в ті дні така подорож викликала певне вагання, трагедія «Титаніка» ще була свіжою в пам’яті, — та помітив Віктора й Анну, що пильно вдивлялися в карти, розкладені де тільки можна.
Ми не могли зустрітися по-справжньому. Решту дня я був зайнятий, вони теж, отож ми лише привіталися й попрощалися.
— Ти застав нас, — сказав Віктор, — за плануванням літніх канікул. Маршрут намічений. Передумай і приєднайся до нас.
— Неможливо, — відповів я. — Коли все буде добре, буду вдома у вересні. Зголошуся до вас, як тільки повернуся. Ну й що ж ви напланували?
— Це Анна вибирала, — сказав Віктор. — Думала тижнями і натрапила на місце, яке виглядає цілком недоступним. У всякому разі, ми з тобою там ніколи не лазили.
Він тицьнув у великомасштабну карту перед ним. Я побачив, що його палець вказав на точку, яку Анна вже відмітила крихітним хрестиком.
— Монте Веріта, — прочитав я.
Я підняв голову і зустрівся поглядом з очима Анни.
— Наскільки я розумію, геть незнайома територія. Впевніться і порадьтесь, перш ніж йти. Знайдіть місцевих провідників і все таке. Що змусило вас вибрати саме це гірське пасмо?
Анна посміхнулася і я почувся дріб’язковим, незначним порівняно з нею.
— Гора Істини, — сказала вона. — Ходімо з нами!
Я похитав головою і пішов своєю дорогою.
Впродовж кількох місяців я думав про них обох і ще — заздрив їм. Вони підіймалися, а я був затиснутий, не горами, які любив, а тяжкими справами. Не раз мені хотілося набратися сміливості та відсунути свою роботу, покинути цивілізований світ з його сумнівними принадами й піти шукати істину разом із двома моїми друзями. Але мене стримували умовності, відчуття, що я робив успішну кар’єру і нерозумно було б її обривати. Моє життя усталилось. Пізно було щось міняти.
У вересні я повернувся до Англії й здивувався, що в купі листів, яка мене чекала, не було нічого від Віктора. Він обіцяв написати й розповісти мені про все, що вони бачили й робили. У них не було телефону, отож не можна було з ними зв’язатися, а я занотував собі написати Віктору, як тільки розберу свою ділову пошту.
Через кілька днів, вийшовши зі свого клубу, я зіткнувся з одним чоловіком, нашим спільним другом, який на мить мене затримав, щоб розпитати про мою подорож, а потім, коли я вже спускався сходами, кинув через плече:
— Кажу, — яка трагедія з бідним Віктором. Ти з ним побачишся?
— Про що ти? Яка трагедія? — спитав я. — Невже нещасний випадок?
— Він дуже хворий і зараз у санаторії, в Лондоні. Нервовий зрив. Ти знаєш, що його покинула дружина?
— Мій Боже, ні, — скрикнув я.
— О так. Ось причина всіх бід. Це його геть зламало. Ти ж знаєш, що він любив її без тями.
Я був приголомшений. Стояв і дивився на приятеля, моє обличчя застигло.
— Ти маєш на увазі, — сказав я, — що вона пішла з кимсь іншим?
— Не знаю. Думаю, так. З Віктора нічого не можна витиснути. Хай там як, він там уже кілька тижнів, із цим зривом.
Я попросив адресу санаторію і одразу ж, не зволікаючи, стрибнув у таксі й поїхав туди.
Коли я спитав, спершу мені сказали, що Віктор нікого не хоче бачити, але я витяг свою візитку і нашкрябав рядок на звороті. Напевне ж він не відмовиться побачитись зі мною? Медсестра повернулася і повела мене вгору, до кімнати на другому поверсі.
Коли вона відчинила двері, я жахнувся, побачивши змарніле обличчя, що дивилося на мене з-над крісла поряд із газовим обігрівачем, так він схуд, так змінився.
— Любий хлопче, старий, — сказав я, йдучи до нього. — Я лише п’ять хвилин тому почув, що ти тут.
Медсестра зачинила двері і залишила нас удвох.
На мій жах, очі Віктора наповнилися слізьми.
— Все гаразд, — сказав я. — Не зважай на мене. Ти ж знаєш, що я все розумію.
Здавалося, він не міг говорити. Просто сидів, згорбившись, у халаті, а по його щоках текли сльози. Ніколи ще я не почувався таким безпорадним. Він вказав на стілець і я присунув його до Віктора. Чекав. Якби він не захотів розповісти мені, що трапилося, я б на нього не тиснув. Хотів лише заспокоїти його, якось допомогти.
Врешті він заговорив і я насилу пізнав його голос.
— Анна пішла, — сказав він. — Ти знаєш? Вона пішла.
Я кивнув. Поклав руку йому на коліно, наче він знову був маленьким хлопчиком, а не чоловіком за тридцять, мого віку.