Радіо залишили увімкненим. Нат спитав себе, наскільки вистачить батарейки. Зазвичай її заряджали, коли дружина вибиралася до міста на закупи. Якщо батарея розрядиться, вони не почують інструкцій.
— Світає, — шепнула дружина. — Не бачу цього, але відчуваю. І птахи вже так гучно не барабанять.
Вона мала рацію. Скрип і тріск що далі, то слабшав. Так само, як штовханина на підвіконні та на порозі. Настав відплив. До восьмої було тихо, — лише вітер завивав. Діти, заколисані тишею, врешті заснули. О пів на дев’яту Нат вимкнув радіо.
— Що ти робиш? Пропустимо новини, — сказала дружина.
— Жодних новин не буде, — відповів Нат. — Мусимо покладатися самі на себе.
Він підійшов до дверей і повільно розібрав барикаду. Відсунув засув, відіпхнув ногою тіла на східцях за дверима, вдихаючи морозне повітря. Його чекало шість дуже працьовитих годин і необхідно було правильно розподілити сили, не витрачаючи їх намарне. Харчі, світло, паливо, — це їм необхідне в першу чергу. Якщо він зможе цим забезпечитись, вони переживуть ще одну ніч. Вийшов до саду і одразу ж побачив живих птахів. Чайки відлетіли погойдатися на морських хвилях, як вони це робили раніше, — їм треба було підживитися і перепочити, перш ніж знову йти в наступ. Інша річ сухопутні птахи. Ті чекали і пильнували. Нат побачив, як вони сиділи на живоплотах, на землі, юрмилися на деревах, на полях, — стрій за строєм непорушних птахів.
Дійшов до кінця їхнього маленького саду. Птахи не ворушилися. Пильно придивлялися до нього.
— Мушу роздобути харчі, — сказав собі Нат. — Мушу піти на ферму, щоб знайти там харчі.
Повернувся до котеджу. Оглянув вікна й двері. Піднявся нагору і відкрив дитячу спальню. Там порожньо — лише мертві птахи на підлозі. Живі були надворі, в саду, в полях. Він спустився вниз.
— Йду на ферму, — сказав він.
Дружина притислася до нього. З відкритих дверей бачила живих птахів.
— Візьми нас з собою, — заблагала вона, — ми тут самі не витримаємо. Я б воліла померти, ніж залишатися тут сама.
Він подумав і кивнув.
— Раз так, — сказав він, — то принось кошики і візочок Джоні. Завантажимо візочок.
Вони тепло вдяглися, щоб захиститися від колючого вітру, вдягли рукавички, замоталися в шалики.
Дружина посадила Джоні у візочок. Нат взяв Джилл за руку.
— Птахи, — запхинькала вона, — там, у полях.
— Вони нас не зачеплять, — сказав він, — не при денному світлі.
Пішли через поле до перелазу, а птахи не рухалися. Чекали, — з головами, повернутими до вітру.
Коли вони дійшли до повороту на ферму, Нат зупинився і наказав дружині чекати його з дітьми, сховавшись за огорожею.
— Але ж я хочу побачити місіс Трігг, — запротестувала вона. — Якщо вони вчора були на ринку, то стільки всього можна в них попросити, окрім хліба ще й…
— Почекай тут, — перебив її Нат. — Я за хвильку повернуся.
Корови мукали, неспокійно ходячи подвір’ям. Він побачив пролом у паркані, проламаний вівцями, що безладно блукали у палісаднику перед будинком ферми. З димарів не йшов дим. У Ната були недобрі передчуття. Він не хотів, щоб дружина чи діти спускалися до ферми.
— Не впирайся, — жорстко сказав він, — роби, що кажу.
Вона покотила візок під огорожу, сховавшись разом із дітьми від вітру.
Він сам спустився до ферми. Продерся крізь стадо корів, що ревли і товклися на дорозі, страждаючи через переповнені вим’я. Він побачив автівку — чомусь біля воріт, не в гаражі. Вікна будинку ферми були розбиті. У дворі та довкола дому лежало багато мертвих чайок. Живі птахи сиділи на деревах за фермою і на даху будинку. Не ворушилися. Пильнували за ним.
Тіло Джима лежало на подвір’ї…, те, що від нього зосталося. Коли птахи зробили своє, його ще й потоптали корови. Поруч із ним була його рушниця. Двері будинку були зачинені на засув, але через розбиті шибки легко було підняти вікна та пролізти всередину. Тіло Трігга лежало біля телефону. Він, мабуть, намагався додзвонитися до комутатора, коли птахи до нього добралися. Слухавка бовталася, апарат відірваний від стіни. Жодних ознак місіс Трігг. Вона мала б бути нагорі. Піти туди? Стримуючи нудоту, Нат розумів, що він знайде.
— Дяка Богу, — сказав він собі, — дітей у них не було.
Змусив себе піднятися сходами, але на півдорозі обернувся і пішов назад. Побачив її ноги, висунуті з відчинених дверей спальні. Поруч із нею лежали тіла морських мартинів і парасолька, зламана.
— Тут нічого не вдієш, — подумав Нат. — У мене лише п’ять годин, а то й менше. Трігги зрозуміли б. Мушу завантажити все, що знайду.
Пішов назад до дітей і дружини.
— Я хотів би завантажити машину, — сказав він. — Вугілля і гас для примусу. Відвеземо це додому і повернемося за новою партією.
— А що Трігги? — спитала дружина.
— Мабуть, перебралися до друзів.
— Мені піти й допомогти тобі?
— Ні, там справжній бедлам, усюди корови й вівці. Почекай, я піджену машину. Зможете туди сісти.
Він незграбно вивів автівку з двору на вулицю. Звідти його дружина й діти не побачать тіла Джима.
— Залишайтеся тут, — сказав він, — а візок покинь. Візок можна забрати пізніше. Я збираюся завантажити машину.
Вона весь час дивилася на нього. Він вирішив — жінка зрозуміла, бо інакше запропонувала б йому пошукати хліб і продукти.
Вони зробили три ходки між фермою та їхнім будинком, перш ніж він вирішив, що в них є все необхідне. Обдумуючи це, вразився тим, без якої сили-силенної речей неможливо було обійтися. Головне — дошки для вікон. Він усе обійшов, шукаючи деревину. Хотів замінити щитки на всіх вікнах котеджу. Свічки, гас, цвяхи, консерви в бляшанках, — список був нескінченним. Ще він подоїв трьох корів. Решта мусила блукати, мукаючи, бідна худоба.
Під час останнього рейсу він підвів машину до автобусної зупинки, висів і підійшов до телефонної будки. Та дарма. Лінія не працювала. Піднявся на насип і оглянув місцевість довкола, але жодних ознак життя не було, на полях нікого, лише птахи — ті стерегли і очікували. Деякі з них спали, — він бачив занурені в пір’я дзьоби.
— Хтось подумав би, що вони їстимуть, — сказав він собі. — А не просто сидітимуть отак.
Тоді згадав. Вони напхалися їжею. Нажерлися за ніч. Тому сьогодні й не рухаються.
З димарів у муніципальних будинках не виходило ні цівки диму. Подумав про дітей, які бігли ввечері через поля.
— Я мусив знати, — подумав, — мусив забрати їх з собою.
Глянув угору на небо. Воно було безбарвним і сірим. Головний елемент пейзажу, голі дерева, виглядали обшарпаними і вичорненими під східним вітром. Живі птахи, які чекали в полях, не зважали на холод.
— Ось добра нагода дістатися до них, — сказав Нат, — зараз вони нерухома мішень. Мали б зробити це по всій країні. Чому наші літаки не злітають і не розприскують отруйного газу? Що роблять наші хлопці? Мали б знати, мусили б побачити.
Повернувся до машини і сів на місце водія.
— Швидше їдь повз другі ворота, — шепнула дружина. — Там лежить листоноша. Я б не хотіла, щоб Джилл побачила.
Він натиснув на газ. Маленький морріс застрибав і заторохкотів по дорозі. Діти радісно заверещали.
— Гоп-гоп, гоп-гоп! — кричав малий Джоні.
Коли вони дісталися котеджу, була за чверть перша. Зоставалася лише година.
— Я краще пообідаю потім, холодним, — сказав він. — Підігрій щось для себе й дітей, трохи супу. Мені ніколи їсти, мушу розвантажити це все.
Переніс усе всередину котеджу. Пізніше вони це розберуть. Треба всім дати роботу на довгі наступні години. Він насамперед мусить зайнятися вікнами й дверима.
Методично обійшов котедж, перевіряючи всі вікна, всі двері. Забрався на дах і забив дошками усі димарі, крім кухонного. Холод був таким сильним, що він ледь витримував, але це слід було зробити. Він раз у раз дивився в небо, за літаками. Не було нічого. Працюючи, він лаяв нездалу владу.
— Все те саме, — пробурмотів він, — знову нас покинули напризволяще. Балаган, від самого початку балаган. Ні плану, ні організації. Їм плювати на нас, отут. От що. В першу чергу населення з глибини країни. Там, ані хиби, використовують газ, там усі літаки. Ми мусимо чекати і брати, що зосталося.
Зупинився, закінчивши з димарем спальні, і глянув на море. Там щось рухалося. Щось сіре й біле між гривачів.
— Старий добрий флот, — сказав, — ніколи нас не кине. Йдуть у протоку, повертають у бухту.
Напружуючи очі, що сльозилися на вітрі, вдивлявся в море. Але він помилився. Там не було кораблів. Це не флот. З моря здіймалися чайки. Зграї, зібрані в полях, нашорошивши пір’я, загонами здіймалися із землі та, крило при крилі, злітали вгору до неба.
Настав приплив.
Нат спустився вниз драбиною і ввійшов до кухні. Сім’я обідала. Було по другій. Він зачинив і заставив двері, запалив лампу.
— Нічка, — сказав малий Джоні.
Дружина ще раз увімкнула радіо, але воно мовчало.
— Я прокрутила по всій шкалі, — сказала вона, — усі закордонні, багато. Нічого не піймала.
— Мабуть, ті самі клопоти, — сказав він, — може, у всій Європі таке.
Вона налила повну тарілку супу Тріггів, відрізала йому великий окраєць хліба Тріггів і полила скибку їхньою підливкою.
Вони мовчки їли. По підборіддю малого Джоні потекла підливка і капнула на стіл.
— Манери, Джоні, — сказала Джилл, — ти мусиш навчитися витирати рота.
Розпочалося стукання у вікна й двері. Шелест, штовханина, спихання одне одного з підвіконня. Перший глухий удар падіння чайки-самогубиці на сходах.
— Невже Америка нічого не зробить? — сказала дружина. — Вони завжди були нашими союзниками, правда? Напевне, Америка щось робитиме?
Нат нічого не відповів. На вікнах були міцні дошки, на димарях теж. Котедж був заповнений припасами, паливом, усім необхідним на кілька наступних днів. Пообідавши, він розсортує речі і акуратно їх розкладе, щоб було зручно. Дружина зможе йому допомагати, діти теж. Вони мусять бути зайняті відтепер і до за чверть дев’ятої, коли почнеться відплив; потім він вкладе їх на матраци, припильнує, щоб вони добре виспалися до третьої ранку, коли почнеться шум.
Він придумав нову схему укріплення вікон — натягти перед дошками колючий дріт. Приніс великий моток його з ферми. Незручно, що доведеться працювати в темряві, у період затишшя між дев’ятою і третьою. Шкода, що він не подумав про це раніше. Ну що ж, доки дружина й діти спатимуть, це для нього буде головним заняттям.
Менші птахи добивалися до вікон. Він розпізнавав легке постукування їхніх дзьобів та м’який шелест крил. Яструби вікнами не переймалися. Зосередили свої сили на дверях. Нат чув, як тріщало, розриваючись, дерево і думав, скільки мільйонів років пам’яті збиралося у цих маленьких мізках, за колючими дзьобами й гострими очима, аж тепер сформувався інстинкт, який дає їм змогу нищити людство зі справністю й точністю машини.
— Викурю останню сигарету, — сказав він дружині. — От з мене дурень, це єдине, що забув привезти з ферми.
Потягся за сигаретою, переключив німе радіо. Кинув порожню пачку у вогонь та спостерігав, як вона горить.
Старий
Я чув, ви про Старого[10] питали? Отож, отож! Ви тут нові, на відпочинку. Влітку в нас багато таких. Так чи сяк, завжди знаходять дорогу вниз зі скель до цього пляжу, а потім зупиняються і дивляться спершу на море, а тоді знову на озеро. От як ви щойно.
Гарна місцина, авжеж? Тиха і самотня. Не дивуватися старому, що тут поселився.
Не знаю, коли це було. Ніхто не знає. Либонь, багато років тому. Коли я сюди перебрався, задовго до війни, він уже жив тут. Може, втік од цивілізації, як оце я. Або, може, там, де він жив раніше, залили йому сала за шкіру. Важко сказати. У мене з самого початку було почуття, наче він щось таке скоїв або ж проти нього скоєно, що він озлобився на весь світ. Пам’ятаю, вперше його побачивши я собі сказав: «Поб’юся об заклад, що старий — пекельний характер!»
Так, отут він мешкає біля озера зі своєю місіс. Мають щось наче курінь, відкритий усім вітрам, але, схоже, їм це байдуже.
Мене попередив про нього один із парубків на фермі. Радив мені, сміючись, обходити далеким рейдом старого, що мешкає поблизу озера, — він неприхильний до чужих. Тож я ходив із острахом і не залишався там надовго. Та й що з того було б, я його говіркою ні слова не знав. Вперше, коли його побачив, він стояв біля краю озера і дивився на море. З тактовності я не пішов через кладку над потоком, щоб не йти повз нього, а, натомість, перейшов пляжем на інший бік озера. Потім з неприємним почуттям, наче я пхаюся не до свого діла, прикуцьнув за кущем дроку, витяг свою підзорну трубу і примружився на нього.
Він був чималим хлоп’ягою, кремезним і дужим — тепер, звісно, постарів; я розповідаю про те, що було кілька років тому, але й зараз видно, яким він був колись. Що за ореол влади витав над його прекрасною головою, яку він носив із величчю короля. Маю свою думку з цього приводу. Ні, не жартую. Чи не успадкував він королівської крові від якогось далекого предка? Час від часу вона в ньому прокидається — він у цьому не винен — підіймає в ньому все краще і кидає у шал битви. Але тоді я про це не думав. Просто дивився на нього і давав нурка за дрік, побачивши, що він повернувся. Ще й питав себе, чи він знає, що я за ним підглядаю, і як на це зреагує.
Якщо вирішить дістатися до мене через озеро, я виглядатиму геть дурним. Але мусив надумати що іншого, хоча, можливо, взагалі про мене не дбав. Далі дивився на море, спостерігаючи за чайками і підступаючим припливом, а тоді попрошкував на свій бік озера, до свого дому, місіс, і, мабуть, вечері.
А от її я в той перший день і краєм ока не бачив. Не було її й близько. Вони мешкали на лівому березі озера, не було туди властивої стежки, а я зовсім не мав зухвальства підходити туди близько, щоб зіткнутися з нею віч-на-віч. А зустрівши був розчарований. Взагалі ні на що дивитися. Себто, нічого схожого на його характер. Я зміркував, що це спокійна, м’яка і терпляча істота.
Коли я їх побачив разом, вони обоє поверталися з риболовлі та прямували до берега озера. Він, звісно, попереду, а вона плуганилася ззаду. Жодне з них не звернуло на мене найменшої уваги, а я тішився, бо старий міг зупинитися, почекати, сказати їй, щоб поверталася додому, а тоді спуститися до скель, де я сидів. Питаєте, що я сказав би, якби він так зробив? Побий мене грім, якщо знаю. Може, встав би, насвистуючи з робленою байдужістю, а потім із поклоном та посмішкою, — даремною, але завченою, ви ж розумієте, — сказав би добридень і забрався звідти. Не думаю, що він щось би мені заподіяв. Лише дивився б на мене тими своїми дивними вузькими очима і дозволив піти.
Потому я і взимку, і влітку бував там на пляжі чи на скелях, а вони далі вели своє дивне самотницьке життя, інколи рибалячи в озері, інколи в морі. Час від часу я зустрічав їх у гавані в гирлі ріки — вони дивилися там на яхти, що стояли на якорі, та на морські кораблі. При такій нагоді цікаво мені було, хто з них пропонував мандрівку. Можливо, його раптом тягло на суєтне і життя в гавані, і все те, від чого він необачно відмовився або й ніколи не знав, і тоді він казав їй: «Вибираємося сьогодні до міста». А вона, щаслива йому догодити, йшла з ним.
Бачте, певна річ впадала в очі — ця пара була повністю поглинута одне одним. Я не раз спостерігав, як вона його вітала, коли він повертався додому із денної риболовлі, а вона щовечора сходила до озера, на пляж і аж до моря, чекаючи його. Бачила здалека — а я теж — як він обходить ріг затоки. Тоді — просто до пляжу, а вона назустріч йому, і вони обіймалися, не переймаючись, чи якийсь дідько їх не бачить. Це зворушувало, ви ж розумієте. Відчувалося, що в старому мусить бути щось лагідне, раз між ними таке можливе. Для чужаків він міг бути дияволом, але для неї — усім світом. Отож я мав до нього тепле почуття, коли бачив їх разом.
Питаєте, чи мали вони якусь родину? Я до цього й веду! Саме про родину і хочу вам розповісти. Бо, бачте, сталася трагедія — і ніхто, крім мене, про це не знає. Може, розказати про це комусь, але не знаю… Старого, мабуть, забрали б, а їй це зламало б серце, та й, хай там як, коли все вже сказано і зроблено, то це не моя справа. Знаю, що проти старого є вагомі докази, але ж не безперечні, це міг бути і нещасний випадок, ніхто ж не робив жодного слідства, коли хлопчик зник, то хто я такий, щоб пхатися і доповідати?