Залунав національний гімн. Більше не було нічого. Нат вимкнув радіо. Глянув на дружину. Вона дивилася на нього.
— Що це таке? — спитала Джилл. — Що сказали в новинах?
— Що цього вечора вже передач не буде, — відповів Нат. — Там, на BBC, щось поламалося.
— Птахи? — спитала Джилл. — Це птахи наробили?
— Ні, — відповів Нат. — просто всі дуже зайняті, ну і, звичайно, мусять позбутися птахів, вони чимало безладу наробили там у містах. Нічого, один вечір можна обійтися і без радіо.
— Я б хотіла, щоб ми мали грамофон, — сказала Джилл, — це краще, ніж нічого.
Обличчя її було повернуте до креденса, що затуляв вікна. Попри всі старання, вони не могли не зважати на човгання, стукіт, постійне биття і шелест крил.
— Повечеряємо раніше, — запропонував Нат, — для розваги. Попросимо мамусю. Смажений сир, добре? Таке, що ми всі любимо?
Підморгнув і кивнув дружині. Хотів, щоб з обличчя Джилл зник вираз тривоги й остраху.
Він допоміг з вечерею, при цьому посвистуючи, наспівуючи та роблячи стільки гуркоту, скільки міг; йому здалося, що човгання і стукіт стали трохи тихішими, ніж досі. Підійшов до спалень і прислухався, але більше не чув штовханини на даху.
— Вміють зміркувати, — подумав він. — Знають, що тут їм нелегко пробитися. Спробують деінде. Не гаятимуть часу на нас.
Вечеря пройшла без пригод, а потім, коли зі столу вже було прибрано, вони почули новий звук: гудіння. Звичайний звук, який усі вони знали й розуміли.
Дружина подивилася на нього, її обличчя просвітліло.
— Літаки, — сказала вона, — проти птахів вислали літаки. Я ж казала, що це треба зробити. Тепер їм покажуть. Це не постріли? Чуєш постріли?
Це й справді могли бути постріли — у відкритому морі. Нат не знав, що сказати. Великі корабельні гармати справді могли стріляти у чайок в морі, але ж чайки зараз були всередині країни. Берег обстрілювати не можна, через населення.
— Як добре чути літаки, правда? — казала жінка.
Джилл, розділяючи її ентузіазм, підстрибувала разом із Джоні.
— Літаки покажуть птахам! Літаки їх усіх повбивають!
Тоді десь милі за дві вони почули вибух, потім другий, третій. Гудіння віддалилося, відійшло у відкрите море.
— Що це було? — спитала дружина. — На птахів скидали бомби?
— Не знаю, — відповів Нат. — Не думаю.
Не хотів їй казати, що звуки, які вони почули, — це авіакатастрофа. Не сумнівався, що уряд вирішив вислати літаки на розвідку, але ж могли там збагнути, що ця авантюра — самогубство. Що може літак проти птахів-смертників, які кидаються на пропелер і фюзеляж, окрім як сам упасти? Він припустив, що таке зараз діється у всій країні. Які втрати. Хтось там угорі втратив голову.
— Куди полетіли літаки, татку? — спитала Джилл.
— Назад на базу, — відповів він. — А тепер пора стрибати в ліжко!
Дружина була зайнята, роздягаючи дітей при вогні, стелячи їм постелі, те й се, а він тим часом обійшов котедж, аби впевнитись, що ніде нічого не пропущено. Літаки вже не гули, корабельні залпи припинилися. «Марнування життів і зусиль, — сказав собі Нат. — Ми жодним чином не можемо достатньо їх знищити. Занадто дорого це обійдеться. Хіба що газом. Можливо, спробують розпорошувати газ, гірчичний газ. Звичайно, спершу попередять. Певно, кращі мізки країни міркують над цим уже цього вечора.
Чомусь така думка його заспокоїла. змалював собі картину, як науковців, натуралістів, техніків і всіх тих парубків — хлопців із задньої кімнати[7], — викликали на нараду, щоб вони негайно почали працювати над проблемою. Це робота не для уряду, не для начальників штабів, — всі вони просто виконуватимуть накази вчених.
— Мусять бути безжальними, — думав він. — Щоб уникнути гірших бід, доведеться ризикувати людьми, якщо використають газ. І худоба теж, і земля — все буде заражене. Але доки це все триватиме — без паніки. Оце біда. Під час паніки люди втрачають голови. BBC мало рацію, застерігаючи нас від цього.
Нагорі в кімнатах усе було тихо. Ніхто більше не шкрібся і не стукав у вікна. Затишшя під час бою. Перегрупування сил. Адже так це називали у старих воєнних повідомленнях? Хоча вітер не послабшав. Він усе ще чув, як той реве в димарях. Море билося об берег. Тоді згадав про припливи й відпливи. Зараз відплив прийде на зміну припливові. Можливо, затишшя в бою трапилося через відплив. Мусив існувати якийсь закон, котрому підкорялися птахи, — і це все було пов’язане зі східним вітром та припливом.
Глянув на годинник. Майже восьма. Пік припливу пройшов годину тому. Це пояснює затишшя: птахи нападають під час припливу. Може, всередині країни це не працювало, але на узбережжі, здавалося, це було саме так. Нат подумки розраховував час. У них буде шість годин без нападів. Коли знову настане приплив, приблизно двадцять по першій ночі, птахи повернуться…
Були дві речі, які він міг би зробити. Перше — відпочити, і йому, і дружині й дітям, нехай би вони перехопили стільки сну, скільки вдасться, до передранкових годин. Друге — вийти на вулицю, глянути, як справи на фермі, перевірити, чи працює там телефон, чи не могли б вони довідатися новин з комутатора.
Тихо покликав дружину, яка щойно вклала дітей. Вона пройшла півдороги вгору сходами і він зашепотів до неї.
— Не підеш, — одразу відповіла вона, — не підеш і не залишиш мене з дітьми саму. Я цього не витримаю.
В її голосі наростала істерика. Він утихомирив, заспокоїв її.
— Гаразд, — сказав він, — усе гаразд. Почекаю до ранку. А тоді послухаємо новини о сьомій. Але вранці, коли настане відплив, я спробую дістатися ферми. Там нам можуть дати хліба, картоплі, ще молока.
Його думка знову запрацювала, плануючи, як уникнути непередбачуваного. Звичайно ж, вони цього вечора не доїли худобу. Корови, напевне, стоять біля воріт, чекаючи на подвір’ї, а господарі сиділи всередині, за забитими вікнами, як вони тут у котеджі. Звісно, якщо в них був час удатися до таких заходів безпеки. Згадав про фермера, Трігга, як той усміхався йому з автівки. Не було жодної стрілецької вечоринки, не цього вечора.
Діти спали. Дружина, все ще одягнена, сиділа на матраці. Дивилася на нього неспокійними очима.
— Що ти збираєшся робити? — прошепотіла вона.
Він похитав головою, — мовчи! Легко, крадькома, відкрив задні двері і виглянув назовні.
Темно, хоч в око стрель. Вітер дув сильніше, ніж досі, регулярними крижаними поривами з моря. Вдарився об щось ногою на першому ж кроці за дверима. Все було завалено птахами. Всюди мертві птахи. Під вікнами, біля стін. Самогубці, смертники, що, кидаючись униз, зламали собі в’язи. Де б він не подивився — всюди мертві птахи. Жодного сліду живих. Живі з відпливом відлетіли вглиб моря. Чайки мали б гойдатися на хвилях, як вони це робили опівдні.
Там далеко, де два дні тому працював трактор, щось горіло. Один із розбитих літаків, рознесений вітром вогонь перекинувся на скирту.
Глянув на пташині тільця і подумав, що коли їх поскладати одне на одне на підвіконні, то це буде додатковим захистом від наступної атаки. Може, невеликим, а все ж. Тіла треба буде роздряпати, розклювати і відтягти вбік, перш ніж живі птахи знайдуть точку опори і накинуться на шибки. Напотемки взявся за роботу. Трясця, як же неприємно до них торкатися. Тіла були ще теплими і кривавили. Пір’я злиплося від крові. Він відчув, як його шлунок підступає до горла, але далі працював. Похмуро зауважив, що всі шибки побиті. Лише дошки не дали птахам увірватися. Він заткнув діри у шибках скривавленими тільцями птахів.
Закінчивши, повернувся в будинок. Забарикадував двері до кухні, забезпечив подвійно. Зняв бинти, цього разу клейкі від пташиної крові, а не з його власних порізів, та наклав свіжий пластир.
Жінка приготувала йому какао і він жадібно випив. Дуже втомився.
— Все гаразд, — сказав він, посміхаючись, — не бійся. Проб’ємся.
Ліг на матрац і заплющив очі. Одразу ж заснув. Сон його був неспокійним, бо все йому снувалася думка, наче він щось забув. Пропустив якусь справу, що її конче слід було зробити. Якийсь захист — він добре про нього знав, але забув і уві сні не міг згадати назви. Це було якось пов’язано з палаючим літаком та скиртою на пагорбі. А все ж не сам прокинувся. Це дружина врешті його розбудила, торсаючи за плече.
— Вже почали, — хлипала вона, — всю цю годину. Я не можу їх слухати сама. І чимось тхне, чимось горілим.
Тоді він згадав. Забув докласти до вогню. Він ледве тлів. Нат устав і швидко засвітив лампу. Стукали у вікна й двері, але не це привернуло його увагу. Тхнуло смаленим пір’ям. Запах заповнив кухню. Він одразу ж зрозумів, що це. Птахи пробралися крізь димар, протискаючись вниз, до кухні.
Схопив щіпки, папір, поклав їх на тліюче вугілля і потягся до банки з гасом.
— Відійди, — гукнув він дружині, — мусимо ризикнути.
Вилив гас у вогонь. Полум’я з ревом шугнуло димарем угору. До плити впали обгорілі, почорнілі трупи птахів.
Діти прокинулися з плачем.
— Що таке? — питала Джилл. — Що трапилося?
Нату ніколи було відповідати. Вигрібав тушки з димаря, виволікаючи їх на підлогу. Полум’я все ще ревло і залишалася небезпека займання димаря, але він мусив. Вогонь відігнав би живих птахів від димаря на даху. Але з нижнім коліном недобре. Воно геть забите тліючими безвладними тілами птахів, спійманих у вогненну пастку. Майже не зважав на стукіт у вікна й двері; хай вони б’ють крилами, ламають дзьоби, гинуть, намагаючись проламати собі вхід до його дому. Не вламаються. Подякував Богу за їхній старий котедж із маленькими вікнами та товстими стінами. Йому не подобалися нові муніципальні будинки. Хай небеса охороняють тих у нових муніципальних будинках.
— Годі плакати, — звернувся він до дітей. — Нічого боятися, годі плакати.
Далі вигрібав тліючі обсмалені тіла, щойно вони потрапляли до плити.
— Це їх зупинить, — сказав він собі, — тяга і полум’я вкупі. З нами все буде гаразд, доки димар у порядку. Розстріляти мене за це. Це все я завинив. Останнє, що я мав би зробити, — підкласти до вогню. І знав же, — щось занехаяв.
Серед дряпання і тріску дощок у вікнах раптом затишно пробив кухонний годинник. Третя ранку. Зосталося трохи більше чотирьох годин. Він не зовсім точно знав час піку припливу. Прикинув, що це десь о пів на восьму, за двадцять восьма.
— Розпали примус, — сказав він дружині. — Зроби нам чаю, а дітям какао. Чого нам сидіти склавши руки?
Оце правильна лінія. Вона має бути чимось зайнята, а діти теж. Рухатися, їсти, пити; завше краще бути при ділі.
Приглянувся до плити. Полум’я стихло. Але з димаря більше не падали почорнілі тіла. Він просунув кочергу так далеко, наскільки зумів, і не знайшов нічого. Чисто. Димар чистий. Витер піт із чола.
— Ходи сюди, Джилл, — сказав він, — принеси мені ще щіпок. Ми зараз влаштуємо справжнє багаття!
Але вона не могла підійти. Втупилася в купу обгорілих пташиних тіл.
— Не переймайся ними, — промовив він, — ми їх викинемо до коридору, коли вогонь добре розгориться.
Небезпеки для димаря більше не було. Якщо вогонь горітиме вдень і вночі, то вона й не повториться.
«Завтра мені треба буде взяти побільше палива з ферми, — подумав він. — Цього надовго не вистачить. Що ж, якось викручусь. Зроблю все потрібне під час відпливу. Все, що нам потрібно, слід робити під час відпливу. Якось до цього пристосуватися та й все.
Вони пили чай і какао та їли скибки хліба з боврілом[8]. Нат зауважив, що зосталося всього пів буханця. Ну нічого, вони обійдуться.
— Геть, — казав малий Джоні, ложкою вказуючи на вікна, — геть, старі погані птахи.
— Правда, — промовив Нат, посміхаючись, — нам старі жебраки непотрібні. Досить з нас.
Били браво, почувши глухий звук, з яким гинув черговий птах.
— Ще один, татусю, — кричала Джилл, — ще один здох.
— Так йому й треба, — казав Нат, — туди йому й дорога, бандюзі.
Отак вони мусять триматися. Зберігати дух. Якщо вони протримаються так до сьомої, до перших новин, то це буде незле.
— Дай мені сигарету, — попросив він дружину. — Трохи диму переб’є запах смаленого.
— У пачці зосталася лише дві, — відповіла вона. — Я збиралася купити тобі в кооперації.
— Я лише одну, — сказав він, — другу на чорний день.
Не було сенсу заганяти дітей спати. Під це дряпання і стук у вікна ніхто б і ока не склепив. Він сидів, обнявши одною рукою дружину, іншою — Джилл, малий Джоні у мами на колінах, ковдри купою звалили на матрац.
— Можна не пропадати за цими жебраками, — сказав Нат, — але завзяття у них є! Вже б мали втомитися від цієї гри, та ба!
Але недовго птахи їх тішили. Стук тривав і тривав, аж вухо Ната вловило нову скрипучу нотку, наче хтось із дзьобом гострішим, ніж у його попередників, приєднався до побратимів. Нат спробував згадати назви птахів, намагався уявити, хто б до цього надавався. Це не стукіт дятла. Той легший і частіший. Це хтось серйозніший, коли довбтиме так далі, то деревина розколеться, — як раніше скло. Тоді згадав яструбів. Невже яструби перейняли чергу чайок? Чи, може, на підвіконнях були канюки, орудуючи кігтями і зубами? Яструби, канюки, боривітри, соколи, — він забув про хижих птахів. Забув, які вони сильні. Залишилися три години — а доти вони мусять чекати під тріск дерева, яке ламали кігті.
Нат оглянувся довкола, вирішуючи, які меблі можна розламати, щоб зміцнити двері. Завдяки креденсу вікна були в безпеці. Стосовно ж дверей він певності не мав. Піднявся нагору, але, коли дістався сходового майданчика, зупинився і прислухався. Почув легеньке дріботіння з дитячої спальні. Птахи прорвалися… Притулив вухо до дверей. Йому не причулося. Чути було шелест крил і дріботіння — вони перешукували підлогу. У другій спальні все ще було чисто. Він увійшов туди і почав витягати меблі, навалюючи їх купою на сходовій площадці, якби так піддалися двері дитячої спальні. Про всяк випадок. Може, й не придасться. Не міг підперти меблями двері — вони відкривалися всередину. Усе, що можливо, — стягти їх на верхній майданчик сходів.
— Нате, спускайся, що ти робиш? — гукнула дружина.
— Я вже недовго! — відгукнувся він. — Дещо тут підлаштовую.
Не хотів, щоб вона приходила, не хотів, щоб чула дріботіння пташиних ніг у дитячій спальні і шелест цих крил за дверима.
О пів на шосту він запропонував поснідати — смажений хліб із шинкою, — аби тільки вгамувати зростаючий переляк в очах дружини і заспокоїти дітей, що розвередувалися. Дружина не знала про птахів нагорі. На щастя, спальня була не над кухнею. А то б вона не могла не почути, як вони там, угорі, шумлять, намагаються клювати підлогу. А ще дурний і безглуздий стукіт падіння птахів-самогубців, «смерть і слава хлопців[9]», що влітали у спальню, розбиваючи голови об стіни. Він знав, що це старі сріблясті мартини. У них зовсім немає мізків. Інша річ морські мартини, ті знали, що роблять. Ну й канюки, яструби…
Помітив, що дивиться на годинник, пильнуючи за стрілками, які повільно повзли по циферблаті. Якщо його теорія неправильна, якщо атака не припиниться зі спаданням припливу — їм кінець, це він добре розумів. Недовго витримають без повітря, без перепочинку, без більшої кількості палива, без … його мозок працював зі всіх сил. Знав — щоб витримати облогу, їм потрібна сила-силенна речей. Вони не встигли забезпечитися. Не були готові. Може ж бути, що в містах усе-таки безпечніше. Якби ж він міг через телефон на фермі зв’язатися зі своїм кузеном — лише коротка подорож поїздом углиб країни, вони могли б взяти авто напрокат. Було б швидше, якщо взяти напрокат автомобіль, — між припливами.
Голос дружини, що повторювала його ім’я, прогнав раптовий і непереборний потяг до сну.
— Що? Що трапилося? — різко спитав він.
— Радіо, — сказала дружина. — Я пильную за годинником. Вже майже сьома.
— Не крути ручку, — він вперше роздратувався, — вона настроєна на внутрішнє мовлення. Передаватимуть звідти.
Вони чекали. Годинник на кухні пробив сьому. Ані звуку. ні сигналів часу, ні музики. Чекали ще чверть години, переключили на Лайт. Те саме. Жодних новин не передавали.
— Ми, певно, зле почули, — сказав він, — вони не передаватимуть до восьмої.