— Тоді, — розповідав Віктор, — я пройшов через щось схоже на розколину в скелі, всього за футів триста від вершини; і побачив монастир, побудований з каменю між двома піками, простий і неприкрашений; його оточувала стрімка кам’яна стіна, нижче вона обривалася у тисячофутову прірву, а зверху не було нічого крім неба і двох піків Монте Веріта.
То це було правдою. Віктор не збожеволів. Це місце існувало. Це був не нещасний випадок. Він сидів біля газового обігрівача, в санаторії, і те, що трапилося, не було фантазією, породженою трагедією.
Тепер, розповівши мені так багато, він здавався спокійним. Напруження майже спало, руки перестали тремтіти. Більше скидався на давнього Віктора і голос його був рівним.
— Мусив мати сотні років, — сказав він через хвилину-другу. — Бог знає, скільки часу довелося висікати його з такої скелястої маківки гори, як ця. Я ніколи не бачив нічого разючішого, дикішого і, дивним чином, прекраснішого. Здавалося, він висів між горою і небом. Багато довгих вузьких щілин — для світла й повітря. Не справжніх вікон, звичних для нас. Вежа звернута на захід, а нижче прямовисна прірва. Велика стіна оточувала монастир, роблячи його неприступним, немов фортеця. Жодного входу я не помітив. Там не було жодних ознак життя. Жодного сліду бодай когось.
Я стояв, дивився на маківку, а вузькі щілини-вікна дивилися на мене. Не міг нічого зробити, окрім як чекати, доки покажеться Анна. Бо тепер, розумієш, я впевнився, що старий мав рацію, і я знав, що трапилось. Мешканці монастиря побачили Анну з отих щілинних вікон і покликали її. Зараз вона з ними, всередині. Вона мусить побачити, що я стою за стіною, і зараз вийде до мене. Отож я чекав там, увесь день…
Його слова були простими, звичайним викладом фактів. Будь-який чоловік міг би отак чекати дружину, яка під час їхньої відпустки вийшла зранку, покликана друзями. Він сів, пізніше перекусив і дивився на пасма хмар, що закривали світ унизу, розсіювалися і збиралися знову; а сонце з усією літньою силою вдаряло по незахищеній поверхні Монте Веріта, по вежі, по вузьких вікнах-щілинах, по великій довколишній стіні, з-за якої досі не вийшло жодного руху, жодного звуку.
— Я сидів там весь день, — казав Віктор, — але вона не з’являлася. Сонце палило й сліпило, тож я мусив повернутися до ущелини, якою прийшов, і сховатися. Там, лежачи в тіні виступаючих каменів, я далі міг пильнувати за вежею і вікнами-щілинами. Ми з тобою знали в минулому гірську тишу, але її не порівняти з тишею під подвійним піком Монте Веріта.
Години тяглися за годинами, а я далі чекав. Холоднішало, і, разом зі зростанням моєї тривоги, прискорився й час. Сонце швидко хилилось до заходу. Змінився колір маківки. Не було вже того сліпучого блиску. Тоді я почав панікувати. Підійшов до стіни і закричав. Обмацував руками стіни, але не було входу, нічого не було. Мій голос луною повертався до мене, знову й знову. Глянув угору — і побачив там ті ж самі сліпі щілини вікон. Я почав сумніватися в історії старого, у всьому, що він сказав. Це місце було безлюдним, там уже тисячу років ніхто не жив. Монастир був збудований дуже давно і спорожнів. Анна взагалі ніколи сюди не приходила. Вона впала, на тому вузькому виступі, де закінчилася стежина і провідник мене покинув. Вона мусила впасти у глибоченну прірву, там, де біля південного плеча гори починався хребет. Те саме трапилося з іншими жінками, які йшли цією дорогою, з донькою старого, з дівчатами з долини, всі вони упали, жодна не дійшла до маківки, тут між піками.
Цю непевність легше було б витримати, якби до голосу Віктора повернулася первісна напруженість та ознаки нервового розладу. Але це було так: він сидів у лондонському санаторії, у простій, нічим не примітній кімнаті, серед рутинних медичних баночок і пігулок на столі поруч із ним, із Вігмор-стріт долинав вуличний шум, а його голос був таким самим монотонним, як цокання годинника. Природніше було б, якби він раптом обернувся і закричав.
— Але я не зважувався повертатися, доки вона не вийшла. Я мусив далі чекати там, під стіною. Хмари наді мною згустилися й посіріли. Добре знайомі мені вечірні тіні виповзли на небо. Якусь мить маківка, стіна, вікна-щілини були золотими, а тоді сонце раптово зникло. Сутінків узагалі не було. Холодно, ніч.
Віктор розповів, що залишився біля стіни до світанку. Не спав, ходив туди-сюди, щоб зігрітися. Коли настав світанок, він геть перемерз, усе тіло стерпло, а голова паморочилась від голоду. Він мав з собою лише їхню обідню перекуску.
Здоровий глузд підказав йому, що чекати ще день було б божевіллям. Йому слід повернутися до села по харчі та воду, і, якщо це можливо, зібрати там людей для пошукової групи. Коли сонце зійшло, він змушений був покинути маківку. Все, як і раніше, огортала тиша. Тепер він упевнився, що за стіною не було нікого живого.
Він обійшов довкола гори, вийшов на стежку і, у ранковому тумані, пішов униз до села. Його зустрічали. Так, наче очікували його приходу. Старий стояв біля входу до своєї хатини, а довкола нього зібралися сусіди, переважно чоловіки й діти.
Першим Вікторовим питанням було: «Моя дружина повернулася?» Попри все, коли він спустився з вершини, до нього повернулася надія. Можливо, вона взагалі не підіймалася на гору, пішла деінде і повернулася до села якоюсь іншою дорогою. Але, коли він побачив їхні обличчя, ця надія розвіялась.
— Вона не повернеться, — сказав старий, — ми ж вам казали, що вона не повернеться. Вона пішла до них, на Монте Веріта.
Віктору вистачило розуму попрости їсти й пити, перш ніж вступати в суперечку. Йому все дали. Стояли поруч із ним, співчутливо приглядаючись. Віктор казав, що найболіснішим для нього було побачити Аннин багаж, її матрац, пляшку для води, усілякі особисті дрібнички, яких вона не взяла з собою.
Доки він їв, вони стояли поруч, чекаючи, коли він заговорить. Він усе розповів старому. Як чекав увесь день і всю ніч. Як не почув жодного звуку, не помітив ані знаку життя із вікон-щілин на маківці Монте Веріта. Час від часу старий перекладав усе, сказане Віктором, сусідам.
Коли Віктор закінчив, старий сказав:
— Усе так, як я говорив. Ваша дружина там. Вона з ними.
Нерви Віктора не витримали, він закричав:
— Як вона може бути там? Там немає нікого живого. Там мертво, там порожньо. Це місце мертве вже багато століть.
Старий нахилився вперед і поклав руку Вікторові на плече.
— Воно не мертве. Раніше багато хто так казав. Вони пішли туди й чекали, як і ви. Двадцять п’ять років тому я робив те саме. Цей чоловік, мій сусід, чекав три місяці, день за днем, ніч за ніччю, багато років тому, коли покликали його дружину. Вона ніколи не повернулася. Ніхто з покликаних на Монте Веріта не повертається.
То вона впала. Вона загинула. Ось як це було. Віктор казав це їм, наполягав, прохав, щоб вони негайно пішли з ним і шукали в горах її тіло.
Старий похитав головою, — лагідно, співчутливо.
— Колись ми вже так робили. Серед нас є дуже вмілі скелелази, що знають у горах кожен дюйм. Вони спустилися на південну сторону, аж до краю льодовика, за яким не можна жити. Там немає тіл. Наші жінки не падали. Їх там не було. Вони на Монте Веріта, у «sacerdotesse».
Все було марно. Даремно їх переконувати. Віктор знав, що мусить спуститися в долину, а, якщо не знайде допомоги там, рушити ще далі, до тієї частини краю, де його знали, де він міг би знайти провідників, які згодилися б повернутися з ним.
— Тіло моєї дружини на цій горі, — сказав він. — Я мушу його знайти. Якщо тутешні мешканці мені не допоможуть, я знайду інших.
Старий глянув через плече і сказав якесь ім’я. З групки безмовних глядачів вийшла дитина, дівчинка років дев’яти. Старий поклав руку їй на голову.
— Ця дитина, — сказав він Віктору, — бачила і розмовляла зі «sacerdotesse». Інші діти, колись давно, теж бачили їх. Вони показуються лише дітям, та й то рідко. Вона розповість вам, що бачила.
Дитина почала декламувати високим наспівним голосом, її очі були втуплені у Віктора і, як він казав, схоже, що вона стільки раз повторювала цю оповідь тим самим слухачам, аж це стало піснею, уроком, вивченим напам’ять. Говорила на патуа, Віктор не розумів жодного слова. Коли вона закінчила, старий взявся перекладати. Через звичку, він продекламував так само, як і дитина, тим самим наспівним тоном.
— Я з подружками була на Монте Веріта. Почалася буря, мої подружки втекли. Я йшла і заблудилася, і вийшла до місця, де стіна й вікна, і я плакала; я боялася. Вона вийшла зі стіни, висока й дуже гарна, а з нею ще одна, також молода й прекрасна. Вони мене втішали, а я хотіла зайти за стіну до них, коли почула спів із вежі, але вони сказали, що це заборонено. Коли мені буде тринадцять, я зможу повернутися і жити з ними. Вони були одягнені в білий одяг до колін, їхні руки й ноги були голі, волосся обтяте при самій голові. Вони були гарнішими, ніж люди цього світу. Вони відвели мене з Монте Веріта, вниз до стежки, де я могла знайти дорогу. Тоді вони мене залишили. Я розповіла все, що знала.
Закінчивши свою декламацію, старий дивився на обличчя Віктора. Віктор сказав, що віра, якою була сповнена дитяча розповідь, його приголомшила. Він вирішив, що дитина заснула, побачила сон, а потім перевела його у дійсність.
— Даруйте, — сказав він перекладачеві, але я не можу повірити дитячій розповіді. Це все фантазія.
Дівчинку покликано ще раз, щось їй наказано, вона одразу ж вибігла з дому і щезла.
— Там, на Монте Веріта, їй дали низку камінців, — сказав старий. — Батьки тримають їх під замком, від лихої пригоди. Вона пішла їх попросити, щоб показати вам.
Через кілька хвилин дитина повернулася і поклала Вікторові в долоню поясок, короткий, — щоб носити довкола тоненької талії або ж як намисто. Камені, схожі на кварц, були вирізані й оброблені вручну і щільно зчіплювались між собою завдяки видовбаним канавкам. Робота була майстерною, навіть ювелірною. Зовсім не те, що грубі селянські вироби, вирізувані для розваги довгими зимовими вечорами. Посеред тиші Віктор віддав дитині оздобу.
— Вона могла знайти це на схилі гори, — сказав він.
— Ми такого не робимо, — відповів старий, — ні люди з долини, ані навіть у тих містах, де я був. Все було так, як вона казала: це їй подарували ті, що живуть на Монте Веріта.
Віктор знав, що далі переконувати даремно. Вони були надто впертими, а їхнє марновірство було сильнішим за здоровий глузд. Він спитав, чи може залишитися в домі на ще один день і ніч.
— Можете залишатися, доки не довідаєтесь правди, — відповів старий.
Сусіди поступово розходилися, відновлювався звичайний денний лад. Наче нічого й не трапилось. Віктор вийшов знову, на цей раз до північного схилу гори. Трохи пройшовши, зрозумів, що цей схил неприступний, у всякому разі, без кваліфікованої допомоги і без спорядження. Якщо Анна пішла сюди, то на вірну смерть.
Він повернувся до села на східному схилі вже як зайшло сонце. Увійшов до вітальні і побачив, що йому наготували їжу, а його матрац лежить на долівці перед вогнищем. Був надто втомленим, щоб їсти, — упав на матрац і заснув. Назавтра встав рано, ще раз піднявся на Монте Веріта і просидів там увесь день. Чекав, пильнуючи за вікнами-щілинами, доки гаряче сонце впродовж довгих годин палило маківку, а потім опустилося на захід. Ніщо не ворухнулося, ніхто не вийшов.
Він думав про того селянина, що кілька років тому чекав три місяці, день за днем, ніч за ніччю. Віктор питав себе, наскільки вистачить його терпіння і чи дорівняється він тому селянинові силою духу.
Третього дня, коли сонце було найсильнішим, він не міг витримати спеки і сховався в ущелині, в тіні та блаженній прохолоді під виступом скелі. Змучений напруженим чеканням і відчаєм, що заполонив його повністю, Віктор заснув.
Враз він прокинувся. Стрілка годинника показувала п’яту, в ущелині похолоднішало. Він вибрався з неї і глянув на маківку, золотаву в призахідному сонці. Тоді він її побачив. Стояла під стіною, на виступі всього кілька футів у окружності, а під нею прямовисна скеля, тисячу футів чи й більше.
Вона чекала, дивлячись на нього, а він побіг до неї, скрикуючи: «Анно… Анно…» Казав, що чув своє власне ридання і думав, що серце йому розірветься.
Підійшовши ближче, він побачив, що не дотягнеться до неї. Їх розділяла глибока прірва. Вона була за дванадцять футів від нього, а він не міг її торкнутися.
— Я стояв на місці, дивлячись на неї, — казав Віктор. — Мовчав. Здавалося, — щось здушило мій голос. Відчував, як сльози течуть по моєму обличчі. Я плакав. Бачиш, я ж переконав себе, що вона померла, зірвалася й упала. А вона була там, жива. Звичайні слова не приходили. Я намагався сказати: «Що трапилось? Де ти була?» — але це було марно. Бо, дивлячись на неї, я раптом зі страшною сліпучою певністю збагнув, — усе, що казали старий і дитина, це не фантазія і не марновірство. Це правда. Хоча я нікого, крім Анни, не бачив, уся місцевість раптом ожила. Бозна скільки очей дивилися, спостерігали за мною з тих вікон-щілин. Крізь стіну я відчував їхню близькість. Це було дивно, жахливо і реально.
Голос Віктора знову напружився, руки затремтіли. Він потягся за склянкою води і жадібно випив.
— Вона була не в своєму власному одязі, — сказав він. — Мала на собі щось наче сорочку, наче туніку, довжиною по коліна, а довкола стану таку саму низку камінців, як мені показала дитина. Босоніж, руки оголені. Найбільше мене вразило те, що волосся її було коротко обстрижене, коротке, як у нас із тобою. Це її дивно змінило, вона виглядала молодше, але якось жахливо суворою. Тоді вона озвалася до мене. Говорила зовсім природно, наче нічого й не сталося:
— Вікторе, любий, я хочу, щоб ти повернувся додому. Не треба тобі більше гризтися через мене.
Віктор сказав: він насилу вірив, що от вона стоїть там і каже це йому. Це нагадало йому так звані психічні послання, які медіуми виголошують родичам померлих під час спіритичних сеансів. Не вірив, що зуміє відповісти.
Можливо, вона загіпнотизована і говорить під чиїмсь навіюванням?
— Чому ти хочеш, щоб я повернувся додому? — сказав він, дуже лагідно, щоб не вразити її розуму, вже й так, видно, розладнаного цими людьми.
— Бо це єдино можлива річ, — відповіла вона. А тоді, сказав Віктор, вона посміхнулася, звичайно, щасливо, наче вони вдома обговорюють плани. — Зі мною все гаразд, милий, — сказала вона. — Це не божевілля, не гіпноз, жодна з тих речей, які ти собі уявив. Зрозуміло, в селі тебе налякали. Це понад сили більшості людей. Але я завжди знала, що десь це існує, і всі ці роки чекала. Коли чоловіки стають схимниками, коли жінки замикаються в монастирях, їхні родичі дуже страждають, я знаю це, але з часом звикають. Я хочу, щоб і ти зробив це, Вікторе, будь ласка. Я хочу, щоб ти зрозумів, якщо зможеш.
Вона стояла там, цілком спокійна, цілком сумирна, усміхаючись йому згори.
— Ти хочеш сказати, — озвався він, — що залишишся тут назавжди?
— Так, — відповіла вона, — для мене не може бути жодного іншого життя, ніколи. Мусиш цьому повірити. Я б хотіла, щоб ти повернувся додому, жив, як досі, господарював у домі та маєтку, а якщо ти закохаєшся в когось, то одружуйся і будь щасливим. Будь благословен за твою любов, твою доброту і відданість, найдорожчий, я ніколи їх не забуду. Якби я померла, ти б вірив, що я упокоїлася в раю. Для мене це місце — рай. Я воліла б кинутися в цю прірву, на каміння за сотні футів піді мною, ніж повернутися до світу з Монте Веріта.
Віктор сказав, що дивився на неї, коли вона говорила — і вона променилася, як ніколи не було з нею, навіть у дні найбільшого задоволення.
— Ми з тобою, — сказав він, — читали колись у Біблії про Преображення. Це єдине слово, яке я можу використати для опису її обличчя. Не істерика, не емоційне збудження — Преображення. Щось — з-поза нашого світу — наклало на неї руку. Благати її було марно, силувати — неможливо. Анна справді радше кинулася б зі скелі, ніж повернулася у світ. Я б нічого не вдіяв.
Він казав, що його охопило почуття цілковитої безпорадності, розуміння, що він нічого не може вчинити. Це було так, наче він і вона стоять на пристані, і вона збирається ступити на корабель, що відпливає невідомо куди, минають останні хвилини і ось-ось заревуть корабельні сирени, попереджаючи, що трап буде піднято і вона мусить іти. Він запитав, чи має вона все потрібне, чи дають їй достатньо їжі, чи має чим вкритися, чи є тут щось на випадок хвороби. Нехай би він знав і зумів прислати їй усе, що вона забажає. Вона посміхнулася йому і запевнила, що за цими стінами вона має все, чого потребує.