Він сказав їй:
— Я щороку приїжджатиму сюди о цій порі та проситиму тебе повернутися. Я ніколи цього не забуду.
Вона відповіла:
— Для тебе ж це буде тільки важче. Це як класти квіти на могилу. Я воліла б, щоб ти залишався вдома.
— Я не можу залишатися вдома, — промовив він, — знаючи, що ти тут, за цими стінами.
— Я не зможу знову вийти до тебе, — сказала вона, — ти востаннє мене бачиш. Пам’ятай, однак, що я завжди виглядатиму так, як зараз. Це частина віри. Такою збережи мене у своїй пам’яті.
Тоді, сказав Віктор, вона попросила його піти. Не могла повернутися за стіну, доки він не пішов. Сонце низько стояло на небі і маківка була вже в тіні. Віктор довго дивився на Анну; потім повернувся до неї спиною, стоячи на виступі, і, не оглядаючись, відійшов од стіни до ущелини. Діставшись ущелини, він почекав кілька хвилин і знову подивився на маківку. Анна вже не стояла на виступі. Там не було нічого, крім стін, вікон-щілин і вище, але не в тіні, — піків-двійнят Монте Веріта.
Я щодня викраював півгодини чи близько того, щоб відвідати Віктора в його санаторії. З кожним разом він виглядав усе сильнішим, більше схожим на себе. Я розмовляв із його лікарем, старшою медсестрою та доглядачками. Вони казали мені, що нема й мови про психічну ненормальність, що, потрапивши до них, він страждав од сильного потрясіння та нервового зриву. Зустрічі й розмови зі мною дуже йому допомогли. Через два тижні він уже почувався досить добре, щоб покинути санаторій. Тоді на якийсь час поселився в мене у Вестмінстері.
Упродовж тих осінніх вечорів ми знову й знову поверталися до того, що трапилось. Я розпитував його детальніше, ніж досі. Він запевняв, що в Анні не було нічого дивацького. Їхній шлюб був звичайним щасливим шлюбом. Погоджувався, що її неприязнь до власництва, її спартанський спосіб життя були незвичайними, але це не здавалося йому нічим винятковим, — бо це була Анна. Я розповів йому, як побачив її вночі, коли вона стояла босоніж на морозному травнику. Так, згодився він, вона таке робила. Але була надто мімозною, дещо потайною, а він це шанував. Ніколи не ліз їй у душу.
Я спитав, що він знав про її життя до їхнього одруження. Він відповів — не надто багато було того, що б можна знати. Батьки померли, коли вона була дитиною, росла у Вельсі в тітки. Нічого особливого, ніяких скелетів у шафі. І виховання її було з усіх боків звичайним.
— Це все дарма, — казав Віктор, — ти не збагнеш Анни. Вона сама по собі, унікальна. Не можеш пояснити її так само, як раптової появи музиканта, народженого звичайними батьками. Чи поета, чи святого. Цього не можна розрахувати. Те, що я її знайшов, було моїм великим щастям, даром Божим, а її втрата — моїм особистим пеклом. Хай там як, житиму далі, бо вона цього хотіла. І щороку повертатимусь на Монте Веріта.
Таке покірне сприйняття краху всього його життя дивувало мене. Я відчував, що не зміг би подолати свого відчаю, якби то була моя трагедія. Мені здавалося жахливим, що якась невідома секта на схилі гори за кілька днів здобула таку владу над інтелігентною жінкою з сильною особистістю. Зрозуміло, що неосвічені сільські дівчата легко піддавалися емоційній омані, а їхні засліплені марновірством родичі ніяк цьому не протистояли. Я казав це Віктору. Казав, що можна через звичайні канали нашого посольства звернутися до уряду тієї країни, добитися всенародного зацікавлення, привернути пресу, забезпечити підтримку нашого уряду. Я казав, що готовий привести це все в рух. Адже ми живемо у двадцятому столітті, а не в середньовіччі. Таке місце, як Монте Веріта, не повинне існувати. Я б постарався, щоб ця історія стала відомою всій країні, здобула міжнародний розголос.
— Але чому? — тихо спитав Віктор. — Навіщо?
— Щоб повернути Анну, — відповів я, — та звільнити решту. Щоб уберегти життя інших людей від катастрофи.
— Але ж, — сказав Віктор, — ми не руйнуємо монастирі. Їх сотні, у всьому світі.
— Є різниця, — твердив я. — Це організовані групи побожних людей. Вони існують багато століть.
— Ймовірно, що Монте Веріта теж.
— А як вони живуть? Що їдять, що відбувається, коли вони хворіють чи помирають?
— Не знаю. Намагаюся про це не думати. Чіпляюся за Аннині слова — що вона щаслива, знайшла те, чого шукала. Я не збираюся руйнувати її щастя.
Потім він глянув на мене, наполовину здивовано, наполовину розуміюче, і сказав:
— Дивно, що саме ти це кажеш. Ти мав би розуміти Аннині почуття краще, ніж я. Адже в наші альпіністські дні ти завжди ходив з головою в хмарах і цитував мені:
Пам’ятаю, як вставав, підходив до вікна і дивився на туманну вулицю, аж до набережної. Не казав нічого. Його слова дуже вразили мене. Я не міг на них відповісти. І знав у глибині душі, чому я ненавидів історію Монте Веріта й хотів знищити це місце. Бо Анна знайшла свою Істину, а я ні.
Ця розмова між мною та Віктором стала коли не розривом, то, принаймні, поворотним моментом нашої дружби. Ми досягли півшляху свого земного світу. Він повернувся додому в Шропшир, а потім написав мені, що збирається передати своє майно юному небожеві, ще школяреві, і кілька наступних років забиратиме хлопця до себе на канікули, щоб познайомити його з місцевістю. Що буде пізніше, не знав. Не будував планів для себе. А от моє майбутнє у той час принесло великі зміни. Робота вимагала від мене перебратися на два роки до Америки.
А тоді виявилося, що весь світ повернув у іншому напрямку. Наступним роком був 1914.
Віктор пішов до війська одним із перших. Можливо, думав, що це вихід. Можливо, думав, що загине. Я не міг вчинити за його прикладом, доки не закінчився мій американський період. Це, звичайно, не було моїм виходом і мені неприємна була кожна хвилина моїх армійських років. Впродовж усієї війни я жодного разу не бачив Віктора, ми воювали на різних фронтах і не зустрічалися навіть під час відпусток. Якось я отримав від нього звістку. Ось що він писав:
«Попри все, мені вдалося цього року побувати у Монте Веріта, як я обіцяв. Ночував у старого в селі, а наступного дня вибрався на гору. Вона не змінилася. Безживна й мовчазна. Я залишив лист для Анни під стіною і весь день сидів там, дивлячись на монастир і відчуваючи її близькість. Я знав, що вона не вийде до мене. Назавтра пішов туди знову і не тямився від радості, знайшовши листа від неї. Якщо це можна назвати листом. Він був вирізаний на пласкому камені, гадаю, це їхній єдиний спосіб зв’язку. Писала, що здорова, сильна і дуже щаслива. Посилає мені своє благословення, тобі теж. Щоб я ніколи за неї не хвилювався. Це все. Як я тобі казав у санаторії, це наче спіритична звістка з краю мертвих. Я мусив цим удовольнитися, що й зробив. Якщо я переживу цю війну, то, напевне, виїду й поселюсь у тому краю, щоб бути ближче до неї, навіть якщо ніколи її не побачу і нічого не почую, крім кількох видряпаних на камені слів раз на рік.
Хай тобі таланить, старий. Цікаво, де ти зараз.
Віктор
Коли було укладене перемир’я, я демобілізувався і почав відбудову нормального життя, то однією з перших зроблених мною речей було довідатися про Віктора. Я написав йому в Шропшир. Одержав чемну відповідь від небожа. Він перебрав дім і маєток. Віктор був поранений, але не тяжко. Покинув Англію і кудись виїхав, до Італії чи Іспанії, небіж достеменно не знає. Але він вважає, що дядько вирішив там поселитися назавжди. Якщо отримає звістку від нього, сповістить і мене. Більше ніяких новин не було. Що ж стосується мене, то я вирішив, що не люблю повоєнного Лондона і його мешканців. Розірвав усе, що в’язало мене з домом і переїхав до Америки.
Відтоді минуло майже двадцять років, перш ніж я знову побачив Віктора..
Те, що звело нас разом, не було випадком. Я в цьому певен. Такі речі визначені наперед. У мене є теорія, що життя кожної людини схоже на колоду карт і ті, кого ми зустрічаємо та кого любимо, перемішуються разом із нами. Тих, що мають ту саму масть, рука Долі тримає разом. Гра триває, а нас скидають і здають. Та комбінація подій, що за два-три роки до початку Другої Світової війни привела мене, п’ятдесятип’ятирічного, до Європи, не стосується цього оповідання. Але трапилося так, що я повернувся.
Я летів із однієї столиці до іншої — назви обох несуттєві — і мій літак здійснив вимушену посадку в дикому гірському краю. На щастя, обійшлося без жертв. Два дні екіпаж та пасажири, а з ними і я, були відрізані від зовнішнього світу. Ми отаборилися в частково розбитій машині й чекали порятунку. Ця пригода втрапила до заголовків тодішньої світової преси, навіть на кілька днів відібравши першість у репортажів про киплячу ситуацію в Європі.
Труднощі, які ми пережили за ті сорок вісім годин, не були надмірними. Дяка долі, серед пасажирів не було жінок чи дітей, отож ми, чоловіки, зберігали спокійний вираз обличчя в очікуванні рятівників. Були впевнені, що допомога невдовзі надійде. Наша рація функціонувала аж до вимушеної посадки, а радист устиг передати наші координати. Зоставалося набратися терпцю і підтримувати тепло.
Що стосується мене, то свою місію в Європі я виконав, а нитки, які зв’язували мене зі Штатами, були не настільки сильними, щоб вірити, наче мене там нетерпляче чекають. Те що я раптово опинився в краю, схожому на ті, які гаряче любив багато років тому, було дивним переживанням. Я став уже великоміським жителем, звичним до комфорту. Жвавий пульс американського життя, темп, життєздатність, невтомна енергія Нового Світу об’єдналися, щоб змусити мене забути все те, що раніше прив’язувало мене до Старого.
Тепер, дивлячись на розкішне пустків’я довкола, я розумів, чого мені не вистачало усі ці роки. Забув про своїх супутників, забув про сірий фюзеляж розбитого літака — геть недоречного на тлі цієї столітньої пустелі — забув про мою сиву голову, обважніле тіло і весь тягар моїх п’ятдесяти п’яти років. Я знову був хлопчаком, повним надії, нетерплячим, у пошуках відповіді на вічні питання. І ця відповідь була тут, чекала за далекими вершинами. Я стояв там, недоречний у своєму міському одязі, а гірська лихоманка знову пульсувала в моїй крові.
Мені захотілося відійти від розбитого літака та запалих облич моїх супутників; я хотів забути згайновані роки. Чого б я не дав, щоб знову стати молодим, юнаком, що, не переймаючись наслідками, рушає в гори і піднімається до слави. Я знав, яке це відчуття — підійматися на найвищі гори. Повітря гостріше й холодніше, тиша глибша. Дивно обпікаючий лід, пронизливе сонячне проміння і та мить, коли серце пропускає удар, якщо нога, послизнувшись на вузькому виступі, шукає безпеки; руки вчеплені за мотузку.
Я знизу дивився на них, — на гори, які я любив, — і почував себе зрадником. Я зрадив їх заради низин, комфорту, легкості, безпеки. Коли рятувальники доберуться до мене і до моїх супутників, я надолужу згайнований час. Ніщо не змушувало мене поквапом повертатися до Штатів. Я міг би взяти відпустку, — тут, у Європі, — та знову піти в гори. Куплю належний одяг, спорядження, візьмусь за це. Рішення прийнято, я почувався легким, безтурботним. Здавалося, ніщо більше не має значення. Я повернувся до свого гуртка людей, які тулилися біля літака та сміявся і жартував кілька наступних годин.
Допомога прийшла вже завтрашнього дня. Ми впевнились у порятунку, побачивши на світанку на висоті сотень футів над нами літак. Пошукова група складалася зі справжніх альпіністів і провідників, це були хлопці прості, грубуваті, але симпатичні. Принесли одяг, речі та їжу для нас і, як зізналися, були вражені, що все це згодилося. Думали, що не застануть жодного з нас живим.
Допомогли нам зробити кілька легких переходів у долину, тож ми зійшли туди вже наступного дня. Уночі стали табором на північній стороні великого гірського пасма, яке нам, з нашого непридатного літака, здавалося таким далеким і недоступним. На світанку виступили знову, в чудовий ясний день, і вся долина нижче нашого табору постала перед нашими очима. На схід від нас гори ставали прямовисними і, наскільки я міг судити, непрохідними, аж до засніженої вершини чи, можливо, двох, які проколювали сліпуче небо, наче суглоби пальців стиснутої долоні.
Як тільки ми почали спускатися, я сказав старшому в групі рятівників:
— Колись, замолоду, я часто ходив у гори. Але цього краю зовсім не знаю. Багато експедицій приходить сюди?
Він похитав головою. Сказав, що умови важкі. Він сам і його товариші не місцеві. Люди у східній долині темні й відсталі, для туристів та мандрівників тут мало що є. Якщо я хочу підійматися, він може забрати мене в інші місця, там я матиму добрий спорт. Хоча зараз надто пізня пора року для гірських походів.
Я далі дивився на той східний хребет, далекий і дивно красивий.
— Як називають, — спитав я, — ті два піки на сході?
— Монте Веріта, — відповів він.
Тепер я знав, що повернуло мене до Європи.
Я розлучився зі своїми супутниками в маленькому містечку, миль за двадцять від місця, де розбився літак. Їх повезли до найближчої залізниці, до цивілізації. Я відстав. Забронював номер у невеличкому готелі і залишив там свій багаж. Придбав міцні черевики, бриджі, шкіряну куртку і пару сорочок. А тоді повернувся до міста спиною і рушив у гори.
Як і казав мені провідник, було вже надто пізно для гірських походів. Але я чомусь не переймався цим. Був сам і знову в горах. Я забув, якою цілющою може бути самотність. Давня сила повернулася до моїх ніг та легень, часточки холодного повітря пронизали мене всього. Попри мої п’ятдесят п’ять, я міг би кричати від захвату. Зникли метушня та напруга, клопітлива багатомільйонна колотнеча; щезли вогні та нудотні міські запахи. Божевіллям було так довго це терпіти.
У такому збудженому настрої я дістався долини біля східного підніжжя Монте Веріта. Вона не надто змінилася, якщо порівнювати з Вікторовим описом багато років тому, ще до війни. Містечко було малим і примітивним, мешканці тупими і впертими. Була там якась груба подоба заїзду — назва готелю була надто пишною для цього закладу, — де я планував переночувати.
Прийняли мене байдуже, хоча і без грубощів. Після вечері я запитав, чи прохідна ще дорога до вершини Монте Веріта. Мій інформатор за своєю барною стійкою — це був бар і кафе водночас, а я там їв, бувши єдиним відвідувачем, — дивився на мене без жодного інтересу, попиваючи вино, яке я йому поставив.
— Думаю, прохідна, принаймні до села. А далі не знаю, — відповів він.
— А чи є якийсь зв’язок між вашими в долині і тими в селі у горах? — спитав я.
— Та ходимо інколи. Але не в цю пору року.
— А туристів багато?
— Туристів мало. Вони йдуть на північ. Там краще.
— А я міг би завтра переночувати в селі?
— Не знаю.
Я на хвильку замовк, стежачи за його важким похмурим обличчям, і сказав:
— А «sacerdotesse» досі живуть на вершині Монте Веріта?
Він стрепенувся. Повернувся до мене, широко розплющивши очі та перегнувшись через стійку.
— Хто ви такий? Звідки ви про них знаєте?
— То вони все ще там? — спитав я.
Він підозріливо дивився на мене. Багато чого відбулося в його країні за останні двадцять літ: насильство, революція, ворожнеча між поколіннями, — і навіть цьому віддаленому закутку дісталася його пайка. Можливо, це зробило мешканців такими замкненими.
— Кажуть таке, — повільно вимовив він. — Я волів би до цього не пхатися. Небезпечно. Якогось дня можуть бути клопоти.
— Для кого клопоти?
— Для тих із села, для тих, хто може мешкати на Монте Веріта — я нічого про них не знаю — та й для нас у долині теж. Якщо я нічого не знаю, то й ніхто мене не чіпатиме.
Допив своє вино, сполоснув склянку і протер стійку ганчіркою. Прагнув мене позбутися.