Ольша зітхнула:
— Я бачила…
Наслідки Пахиної стрілянини дотепер стояли перед очами.
— Ти поспи краще, — порадив Сеня м’яко.
Ольша заперечно захитала головою — заснеш після такого, як же! Але Сеня раптом простягнув руку, заговорив про щось тепле і знайоме…
… І прокинулася вона тільки наступного ранку. Ні Сені, ні Єнота в кімнаті не було; Паха валявся на своїй улюбленій веранді, немов манекен. Із учорашнього дня він не рухався й начебто б навіть не дихав.
Потягнувшись так, що хруснув хребет, Ольша прислухалася до себе. Голова була легкою і свіжою, а ще страшенно хотілося їсти. І не мармеладу якого-небудь, а бажано м’яса. Смаженого. І побільше.
До котеджу, жалібно скрипнувши протекторами, підкотила іномарка, але не Сенина. Вискочила вона з-за рогу зовсім зненацька, Ольша навіть здригнулася. Дверцята полізли вгору точно так само, як і на «Північному вітрі».
Перед очима з’явився хлопець — високий, сухорлявий, природно — у темних окулярах.
— Доброго ранку, — привітався він доброзичливо. — Ти — Ольша, так?
Ольша кивнула.
— Де Сеня?
Відповісти вона не встигла: Бісмарк і Єнот стрімголов вирвалися з іншого кута. На лицях їх змалювався вираз близький до легкої паніки.
Незнайомець відкрив було рота, але його перебили.
— Проблема, Артуре. Вони зчесали супутника-сторожа.
Імовірно, це було недобре. Ольша згадала, як учора щось із піднебесся присмажувало особливо запопадливих бойовиків, і зметикувала, що краще мати над головою такого сторожа, ніж не мати.
— Не кипи, Сеню. А ти чого чекав — що вони співати й танцювати стануть? Я б на їхньому місці вчинив так само.
— Але це ж війна! Неприкрита!
Говорили чомусь російською.
— Ходімо-но в будинок…
«Розвідка! — вирішила Ольша. — Це західна розвідка. Сузір’я Змієносця, а як же… Морочать голову. От нарвалася!»
Яким чином утекти Ольша навіть боялася уявити. Та й знайдуть же, це точно — вчора Сеня так солідно обіцяв знайти слизького й невловимого Завгороднього. Відшукати перелякане дівчисько не складе для таких спеців ніяких труднощів. Документи її давно вже вивчені — ідіоти вони, чи що?
Хотілося вити від страху. Рання смерть зовсім не входила в Ольшині плани.
Тим часом ця контора радилася, навіть не намагаючись сховати що-небудь від Ольші.
— Завгороднього треба брати. Перебити цих його підручних, засідку влаштувати…
— Не клюне він. Та й куди ми без сторожа? Куля сліпа, як тут кажуть.
Єнот нервово тарабанив пальцями по столу.
— Нашому Пасі кулі не страшні.
«Це чому ж? — подумала Ольша. — Залізний він, чи що?»
— А може плюнути на угоду? Викличемо модуль, нехай сядуть, оточать усе навколо. Га? — запропонував Єнот, але особливої впевненості в його голосі не відчувалося.
— Не мели дурниць, — перервав його Сеня. — Справжньої війни хочеш?
— Пусти Паху з Хасаном, — чи то попросив, чи то наказав Артур. — Вони вже відрівняють усе як треба, незважаючи на тубільні пукалки…
«Їхньому Хасанові, як видно, кулі теж до фені…» — розгублено вирішила Ольша.
— Я за Хасаном. Біля «Лазурного», хвилин за десять, — Артур відразу ж вислизнув.
— Ходімо, — звелів Сеня Ольші.
Вона слухняно встала, тому що суперечити на її місці насмілилася б або Мата Харі, або повна дурепа.
— Я їсти хочу… — жалібно зітхнула вона.
— Ходімо, ходімо…
Єнот узяв її за руку. Долоня його була тверда й напрочуд суха. Паха вийшов останнім, замкнувши будиночок.
Вони завернули за ріг; біля Сениної машини тупцювали двоє поліцейських і троє у цивільному. Віддалік виднівся жовто-блакитний джип із блимавкою.
«Знайшли вбитого, і хтось згадав машину, бо таких тут більше нема», — здогадалася Ольша. Чомусь здавалося, що цього разу вбивств не буде.
Сеня скрушно зітхнув:
— Тьху ти… Поліції якраз і не вистачало…
Він нагнув голову й вперто й незалежно пішов до «Північного вітру». Долоня лягла на ручку дверей.
— Хвилиночку, — сказав один з поліцейських.
Сеня невдоволено обернувся. Єнот незворушно відкрив задні дверцята й запхнув Ольшу всередину.
— Інспекторе, у мене мало часу, — тон Сені був цілком миролюбним і в міру непривітним. — Ми поїдемо.
— Не раніше, ніж ми вас відпустимо, — настільки ж миролюбно й непривітно виголосив поліцейський.
Сеня поліз на рожен:
— От уже не збираюся з вами тріпатися.
— Ти тихіше, — втрутився раптом цивільний на вигляд — начальник. — Ти в убивстві замішаний, зрозумів?
— Та пішов ти, — процідив Сеня з таким презирством, немов перед ним був останній покидьок. — Фраєр хріновий. Так-так, це образа при виконанні…
Цивільний спалахнув:
— Взяти!
Поліцейські ворухнулися, але тут Єнот двічі вистрілив у напіввідчинене вікно; цивільний і один з полісменів важко осіли на вигорілу траву. Сеня тим часом зарядив другому цивільному в обличчя, та так, що бризнула кров, і відразу ще одному, начебто ногою. І знову: Ольша готова була заприсягтися — так не б’ються! Рух скоріше нагадував спробу встояти, зберегти рівновагу.
Полісмен, що залишився, схопився за кобуру, але Сеня потряс біля його носа казна-звідки виниклим пістолетом з великим чорним глушителем.
— Стули писок, друже!
Друг замовк, як ошпарений. У ворота бази на повному ходу увірвався автомобіль Артура. Скрипнула гума, завили гальма. Артур і ще один хлопець східної зовнішності миттю вискочили, ляснувши дверцятами.
— Перед «Лазурним» кордон, не проїдеш…
— Тут теж, — пробурчав Сеня. — Заворушилися, робітнички… Гаразд, їдьмо, подивимося.
Артур оглянув повалені тіла правоохоронців; уцілілий поліцейський, піднявши руки, боязко переминався з ноги на ногу біля джипу.
— Товстий, — розпорядився Сеня, — зіпсуй їм машину. І рацію не забудь.
Паха похмуро дістав вінчестер.
«Ду-дут!»
Хрускіт затвора.
«Ду-дут!»
Хрускіт затвора.
І так кілька разів. Він прострелив колеса й розтрощив панель кермування. Наостанок тицьнув у бік поліцейського, що з жахом дивився на це свавілля, і той приречено влігся поруч із розгромленим джипом.
Вінчестер зник, немов льодинка в полум’ї. Паха його засунув начебто в кишеню штанів. Такенну машину — і в кишеню, р-раз! І все. А кишень у штанях у нього просто не було, це Ольша знала точно. Кілька раз придивлялася.
Вони з’їхали на дорогу й ковзнули за ворота. Біля «Лазурного» справді вистачало поліції. Сеня з Артуром припаркувалися неподалік, спостерігаючи за метушнею біля корпуса.
— Товстий, — скомандував Сеня. Паха слухняно штовхнув дверцята нагору. Виліз. Хасан теж вибрався з машини.
Ольша витріщила очі. Щойно Паха сидів перед нею у своїх коричневих штанах, футболці й кедах, а коли ступив на асфальт, на ньому вже красувалася форма лейтенанта поліції — новенька, хрустка, від гарних туфель до хвацької кепки з кокардою-тризубцем.
Хасан був у формі сержанта.
«Чортівня! — Ольша до болю прикусила губу. Так і справді доведеться повірити в сузір’я Змієносця. Ніякі шпигуни-американці не зможуть переодягтися швидше ніж за секунду. І потім — літаюча машина. Для Землі це теж занадто круто. Невже справді чужинці?»
От тепер стало по-справжньому моторошно. Ольша стислася в грудку й забилася в кут, подалі від Єнота. Той на неї навіть не глянув.
У спину їй упилася якась рукоятка на дверцятах, але Ольша немов намірилася втиснутися в тісну щілину між сидінням і обшивкою.
За хвилину-другу долинули начебто приглушені постріли. Сеня, не обертаючись, запитав:
— Здається, взяли когось?
Єнот стис скроні, посидів секунду й ствердно замукав.
Незабаром з’явилися Паха з Хасаном; заламавши руки за спину одному з громил Завгороднього, вони вели його до машин. Поліцейський з оточення попхався до них, але Хасан потряс у нього перед очима жетоном, що блиснув на сонці, і той миттю відстав, навіть козирнув наостанок.
Громила посадили в автомобіль Артура. Ольша думала, що Сеня бажатиме забратися подалі від кордону; так і сталося, правда Ольша чекала поспіху, а від’їхали за хвилину й без зайвої метушні. Проїхалися майже до причету й зупинилися в тіні біля парку атракціонів. Сеня з Єнотом пересіли до Артура, з Ольшею залишився тільки Паха. Він знову вирядився у звичайні свої штани, футболку й кеди. Шорти, як Сеня і Єнот, носити він чомусь не бажав. Тепер вона не пропустила момент перевдягання: коли Паха сідав у машину, поліцейський мундир на мить придбав дзеркально-сталевий колір і за дві секунди «перетік», ставши футболкою й штанами. Кепка немовби розповзлася й розчинилася на голові, що вразило Ольшу найбільше.
Поки в машині Артура радилися, Паха мовчки сидів спереду, зрідка тихенько постукуючи нігтями по лобовому склу. Ольшу він повністю ігнорував.
Сеня і Єнот повернулися хвилин за сім, ведучи полоненого громила.
— Ольшо, сядь наперед, — наказав Сеня й вона слухняно пересіла. Узагалі, вона старанно грала слухняну дитину, хоча підмивало рвонути від «Північного вітру» з тією ж швидкістю, благо місце людне. Але не зважилася.
Артур з Хасаном поїхали вглиб молдавської зони; Сеня повернув назад до кордону. Але біля «Лазурного» вони не затрималися, поїхали далі. За «Кристалом» Сеня пригальмував.
— Проведи його, Товстий, — звелів він неголосно.
Паха виліз, витяг з машини громила й похмуро дістав вінчестер. Як завжди — незрозуміло звідки. Виразно махнув головою. Громило неохоче заглибився в посадку; сосни, що вимахали за три десятки років, поглинули їх, заслонивши від очей бронзовою колонадою стовбурів.
Повернувся Паха один, голіруч. Буквально через хвилину. Спокійно сів поруч із Єнотом.
— Усе? — поцікавився Сеня.
Паха без виразу кивнув.
Сеня натис на газ. Асфальт, стертий тисячами босих і взутих ніг, стелився під колеса; гаряче полуденне повітря співало в розкритих вікнах.
— Сеню, — боязко запитала Ольша, — а де той тип?
— Паха його застрілив, — байдуже відповів Бісмарк. І глянув з-під окулярів на Ольшу. — А що?
Ольша втягнула голову в плечі.
Пригальмували біля «Чорноморця». Ольшине серце завмерло — її черга? Чи вирішили відпустити?
Ні. Сеня заглушив двигун і повернувся до неї.
— Зараз ти підеш до себе. Заспокоїш Риту, ну, і Гліба з Юрієм, якщо зустрінеш. Бери всі свої речі й повертайся. Зрозуміло?
Вони все про Ольшу знали. Де живе, друзів та інше. Ну, звичайно, професіонали… Чи варто дивуватися?
— Навіщо? — не сподіваючись на відповідь запитала вона.
Але Сеня з готовністю пояснив:
— Завгородній уночі втік. До Криму — у Ялту. Ми їдемо туди ж. Негайно.
«Так-так. Одісея триває».
Ольшу проводжали Єнот і Паха. Ритки в будиночку не було, але двері були незамкне— ні. Ольша ввійшла; провідники сіли на лавку неподалік від входу. Єнот невимушено молов Пасі якісь небилиці про Антарктиду.
Вона майже вже зібралася, коли Єнот замовк на півслові, а за секунду в будиночок увірвалася Ритка.
— Де тебе носить? — без дипломатії почала вона. — Що за приколи — два дні бозна-де, незрозуміло з ким? Я тут божеволію… — в голосі Ритки звучало праведне, нічим не прикрите обурення.
— Я їду в Ялту, — тихо сказала Ольша.
Ритка вмить відчула щось недобре.
— Хто ці двоє — на лавці? — понизивши голос запитала вона.
Ольша змовчала. Не казати ж — інопланетяни?
— Та поясни ти, — не вгамовувалася подруга.
— Вони обіцяли мене відпустити.
У стіну делікатно постукали, фіранка відсунулася, й у щілину просунулася, поблискуючи окулярами, голова Єнота.
— Час!
Ольша взяла сумку й, на секунду зустрівшись поглядом з Риткою, вийшла.
Не встигли вони відійти й тридцять кроків, як з-за будиночків показався десяток хлопців; Гліб і Юра-Панкрат, зрозуміло, сю процесію очолювали. Цього Ольша й боялася.
— Хвилиночку…
Єнотові й Пасі перегородили шлях. Декого з «рятувального загону» Ольша знала — волейболістів із МКІ, Максима Саєнка, Боцмана, Вовчика Наумова… Усередині щось обірвалося: двоє із сузір’я Змієносця просто не вміли зупинятися. Язик прилип до гортані, Ольша хотіла втрутитися, але раптове заціпеніння скувало її, немов гамівна сорочка.
Поправивши окуляри, Єнот кивнув Пасі. Той похмуро дістав вінчестер. Два неголосних постріли, заглушених розпачливим Риткиним лементом; з Юри-Панкрата й одного з волейболістів зірвало однакові жовті кепки з «кемелом». Ольша смертельно зблідла; але ніхто не падав, усі продовжували стояти.
Паха наступив ногою на гільзи й сховав свою зброю. Єнот підхопив Ольшину сумку.
Її друзів чомусь пощадили. Дотепер валили всіх неугодних направо й наліво, а тут — полякали і все. Вона ніяк не могла зрозуміти — чому? Не через неї ж?
Коли Паха рушив геть, Ольша помітила, що гільз на асфальті вже не було.
До машини вона дійшла як у тумані.
— Якщо тобі щось треба — скажи, ми купимо.
Сеня недбало вів машину й говорив з Ольшею; Єнот читав свіжий «Спорт-експрес». Паха як завжди спав.
Ольша в’яло кивнула. Її супутники були похмурі, як Чорне море в бурхливу зимову ніч. За винятком завжди безтурботного Пахи.
Після стрілянини по кепках вони ненадовго заскочили у свій котедж, Єнот приніс звідкись дві велетенські піци, а коли з ними впоралися, відразу ж стартували в Ялту. Удень літати команда Бісмарка не зважилася, тому поїхали як усі, по дорозі. Правда, надзвичайно швидко, обганяючи навіть прилизані «Мерседеси» з одеськими номерами.
Неприємності почалися вже на півдорозі до основної траси: ліворуч, увіткнувшись зім’ятим капотом у штабель бетонних плит, незручно прилаштувалася червона машина Артура. Усередині нікого не було; Сеня, зв’язавшись із якимсь Сластом, сказав, що Артур важко поранений, його відніс Хасан на реабілітацію. Автомобіль хтось пошкодив. Грішили, звичайно, на Завгороднього і його бойовиків.
Із цієї хвилини Сеня і Єнот зціпили зуби й поринули в незрозумілий транс — лише за Нечаяним до Ольші вперше звернулися. А вона все ще бачила біле, немов костюм тенісиста, обличчя Юри-Панкрата, який втупився в ствол Пахиного вінчестера. Найпарадоксальнішим було те, що вона відмовлялася сприймати цю трійцю як ворогів, хоча вони вже вбили кількох людей — її, Ольшиних співвітчизників. І співпланетників. Найнеприємнішим їй був Паха-Товстий. Скеля, закрита книга, замкнені наглухо двері, а ключ викинутий багато років тому невідомо куди. Від нього віяло холодом і безоднею. Іноді їй здавалося, що це взагалі не людина, а маніпулятор Сені, бездушний і слухняний. Товстий, зроби те, Товстий, забери це. Не їсть, не розмовляє… Сеня з Єнотом виглядали зовсім звично, як сотні й тисячі людей навколо, якби не їхні витівки. Втім, це якраз і не дивно: агент не повинен виділятися з юрби, інакше це мертвий агент. Закон, єдиний для усіх планет.
— Ти що, злякалася? — запитав Сеня, якось дивно, по-батьківськи переймаючись. Турбується, чи що? Зіграти таке не всякий актор зумів би. Ольша запитально вп’ялася в нього.
— А ви на що чекали?
— Не треба нас боятися. Ми не приносимо зла людям.
Ольша мерзлякувато стислася.
— Як же… Я бачила.
Поклали чоловік десять і бровою ніхто не повів. І це називається «не приносимо зла!»
— Якщо ти маєш на увазі бойовиків Завгороднього, то їх ми до людей не відносимо. Хто підняв руку на собі подібного заслуговує лише смерті.
— А поліцейські? Вони що, теж не люди?
Сеня усміхнувся:
— Можеш не продовжувати. Мовляв, родини в них, дружини, діти, батьки… Я знаю. Та поліцейских ми не вбивали!
Він спритно добув з-під тонкої джинсової сорочки знайомий пістолет з набалдашником глушителя. Все-таки ховати зброю вони були великі майстри.
— Це біопаралізатор. Він не вбиває, тільки знерухомлює на якийсь час. Поліцейські біля нашого будиночка давно прочухалися й, напевно, бідкаються біля уламків свого джипу.
Сеня помовчав.
— Справжня зброя тільки в Пахи.
— Цей його вінчестер? — запитала Ольша.
Сеня уточнив, знову роблячи непроникне обличчя:
— Якщо ти маєш на увазі його пушку, то вона виглядає під «снайдер», а не під справжній «вінчестер».
— Яка різниця! — перебила Ольша. — Стріляє як снайдер, так і вінчестер, однаково — на смерть!
Сеня знову замовк.
— Послухай, дівчинко, — сказав він по хвилиннім роздумі. — Ваше суспільство хворе. А коли хвороба вчепиться в організм, настає час скальпеля. Ніхто не плаче, коли сталь вирізує уражені тканини. І ніхто не сміє називати хірурга вбивцею.
Ольша дивилася Сені прямо у вічі.
— Ваша хірургія більше змахує на ампутацію.