— Ні, — Сеня похитав головою. — Ампутація робить людину інвалідом. А якщо ми пристрілимо кількох покидьків, бандитів і вбивць, суспільству буде тільки ліпше. Ми не збираємося оздоровлювати все ваше суспільство — тут у вас такий смітник, що, боюся, вже пізно. Але тим, кого ці вже не пограбують, не вб’ють, не принизять — їм буде ліпше.
— Круто, — констатувала Ольша. — Всесвітні судді. Але вас сюди ніхто не кликав, між іншим, на наш смітник.
Сеня поморщився:
— Тільки не кажи, що ми не маємо права, і так далі.. Маємо. Знищувати тих, хто будує своє благополуччя за рахунок інших, вважається обов’язком. Це закон усього космосу. Тому ми й надалі будемо їх знищувати.
У голосі Сені не було злості, і це Ольша вважала головним. У чомусь він навіть мав рацію.
— А решта? Якщо у вас на шляху випадково стане зовсім стороння людина? Як мої друзі годину тому?
Сеня знизав плечима:
— Сьогодні ти вже могла наочно переконатися у нашій реакції на таку ситуацію. Пристрашимо… У крайньому разі, — він потряс паралізатором, — це. Малоприємно, звичайно, зате ніякої шкоди. Гарантія.
Тепер задумалася Ольша. Ловко це у вас виходить, панове хірурги! Та з іншого боку, ця погань, ці молодчики з тупими поглядами, але з тугими м’язами отримують саме те, на що заслуговують. Діалог ведеться їхньою мовою, і нехай, чорт забирай, вони хоч раз, хоч перед смертю дізнаються, як доводиться їхнім жертвам.
Якщо тільки Сеня не бреше.
Та Ольші здавалося, що він каже правду.
— Скажи, — понизивши голос запитала вона. — А чому Паха не їсть і не розмовляє?
Позаду делікатно захихотів €нот, шелестячи газетою. Сеня теж усміхнувся:
— Розмовляти він не може, тому що він не людина. Ну, а харчується він по-своєму.
— Не людина? — запитала Ольша зі здивуванням. — Невже робот?
— Ні. Колонія кристалічних мікроорганізмів, які дружні з нами. Точніше, крихітна частина колонії. Вони утримують форму, подібну до людини, зберігають видимість одягу, стріляють зі «снайдера», але насправді все це, аж до кулі, що вилітає зі стволу, плоть. Вони можуть прийняти вигляд чого завгодно — хоч куща, хоч автомобіля. Коли прийде час, ця частина зіллється з головною колонією. Тут Паха всього лише посол. Як і Хасан, до речі.
Ось вони, відповіді, розгадка безглуздя й багатьох таємниць. Невразливість для куль, перевдягання в рекордний строк, вінчестер, що невідомо звідки виникає… Чи як його там — снайдер…
Сеня обігнав колону румунських вантажівок і знову повернувся до Ольші, в очах якої застигло цілком закономірне запитання.
— Ну, а ми з Єнотом — звичайні люди. Правда, різних рас. І для нас, як і для тебе, вогнепальна зброя смертельна.
— Люди? Із сузір’я Змієносця?
— Я — так, Єнот — із зірки, що має поки тільки номер у ваших астрономічних каталогах. Із Землі її не видно. Це в сузір’ї Риб.
— Із зірки?
— З однієї із планет, звичайно, — фиркнув Сеня. — Так кажуть тільки, що із зірки. Адже коли ти кажеш, що ти з України, це не значить, що ти живеш і в Києві, і в Львові, і в Донецьку?
Ольша зітхнула. Чомусь вона сприймала це як належне — ніби друзі-іноземці розповідають про свою далеку Америку. Адже все одно дурне дівчисько там ніколи не було й не буде, і не відрізнить правду від посередніх байок.
— Що ж вас сюди привело?
— На Землю? Чи в Коблеве?
— На Землю.
Сеня знизав плечима:
— За всіма населеними планетами ведеться спостереження. Ви не виняток.
— І скрізь ви займаєтеся такою… хірургією?
Сеня з повагою глянув на неї — зовсім не зрозуміло чому, немов вона сама дійшла до якоїсь прихованої істини.
— Ні. Тільки там, де доводиться втручатися.
— Хіба в нас щось не так? — поцікавилася Ольша з ревнощами в голосі.
— Та все у вас не так! — роздратовано стукнув по баранці Сеня. — Ви стали небезпечними. Природу нищите, себе не щадите… А зброї скільки нагромадили — це ж з глузду з’їхати можна! І це притому, що третина населення голодує, а ще третина ледь зводить кінці з кінцями.
Ольша жадібно слухала. Напевно, вона була першою із землян, хто слухав думку про себе з боку.
— І разом з тим дивно здібна раса! За якихось шість тисяч років піднятися з бруду, з дикості в космос. Але в той же час багато в чому так і залишитися в бруді. Ваші вчені навпомацки, інтуїтивно збагнули те, до чого нам довелося доходити сторіччями, набиваючи без ліку ґуль на лобі. Ми вже втомилися дивуватися. Ви начисто вбили в собі екстрасенсорику — середні віки, інквізиція — проте раз у раз заганяєте наших фахівців у глухий кут.
Сеня замовк. Та Ольші було мало.
— Що ж змусило вас утрутитися?
Сеня, не відриваючись, дивився на дорогу. Минули Половинки — до Миколаєва залишалося хвилин десять їзди.
— Загинуло два наших агенти. У Коблевому. Дванадцять днів тому. Якраз коли «сторож» перебував у тіні вашого метеосупутника протягом двох хвилин.
— Завгородній?
— Не особисто, звичайно. Але, схоже, він за цим стоїть.
— А хто він? Теж ваш? Із сузір’я?
Сеня знову глянув на неї з повагою.
— Здогадалася? Молодець. Ні, він не має стосунку до нашої служби. Земля, безумовно, зацікавить будь-яку високорозвинену цивілізацію. Схоже, ми зіштовхнулися з конкурентами, про яких дотепер не підозрювали. Причому, хлопцям пальця в рот не клади. І поступитися ми не можемо просто так, і на рожен не полізеш… Піди взнай, хто вони? А нам оголосили війну, поки тиху: «сторожа» зчесали, Артура намагалися усунути. Коротше — незавидне становище.
— Виходить, Завгородній не землянин?
— Напевно. Хоча, може й землянин. Його могли завербувати.
— А чому ви вирішили, що він має стосунок до смерті ваших агентів?
Сеня покосився на Єнота.
— В одного з них спрацював аварійний прилад для фіксації зображень. На кшталт фотоапарата, тільки мініатюрний. На останньому знімку Завгородній і один з його громил. За секунду до смерті.
Сеня важко зітхнув.
— Він був співвітчизником Єнота. Вони готувалися в одному центрі…
Якийсь час чувся тільки шелест покришок по асфальту, сильно приправленому гудроном. «Чому вони мені все це розповідають? — подумала Ольша й сама ж собі відповіла: — А чого їм боятися? Мені ж бо й стукнути нікуди. Альо, це служба безпеки? Тринадцятий відділ по боротьбі з нечистою силою? У мене тут інопланетяни-розвідники. Люди — дві штуки й колонія кристалічних мікроорганізмів — одна штука… Заїкнешся лиш — у психушку запроторять. Мені навіть Ритка, краща подруга — і та не повірить. Батько — не повірить. Не тягти ж із собою Паху з вінчестером як доказ?»
Перериваючи її думки, замиготів тривожний червоний вогник на пульті. Сама собою вискочила коротка трубочка антени й зазвучала незнайома мова. Сеня відповів тією ж мовою. Напевно, це була його-рідна мова. Ольша ніколи не чула нічого подібного.
Уже за хвилину Сеня, не припиняючи слухати, звернув з траси й поїхав курним путівцем уздовж куцої смужки чи то високого чагарника, чи то дерев-недоростків.
Голос не вгавав ні на секунду; було в ньому щось від скоромовки темпераментного футбольного коментатора-італійця. Неодмінно італійця — ніхто так не захлинається, не ковтає закінчень і не тараторить, намагаючись спресувати інформацію, як гарячі жителі Апеннінського чобота.
Трохи згодом Сеня зупинив машину. Антена втяглася в приладову дошку, голос затих. Єнот відчинив дверцята, вибрався й негайно поліз у багажник. Паха допомагав йому діставати вміст — кілька невеликих валізок, два ящики вина та Ольшину сумку. Сеня спустошував бардачок.
— Що трапилось? — запитала Ольша про всяк випадок.
Сеня вигріб стос тисячегривневих банкнот товщиною з цеглу, в кишеню навіть не лізла. Ще два таких же він віддав Єнотові.
— Шукають нас, — просвітив він. — Поліція, відділ по боротьбі з тероризмом. Машину розпізнали, треба змінити.
«Ага, — догадалася Ольша. — Цю кинуть, а на шосе кого-небудь загальмують. Убити не вб’ють, напевно, але залишать посеред дороги з роззявленими ротами, це точно».
Але, помізкувавши, вирішила: ні. Не стануть вони цього робити. Не можна. Здобута в такий спосіб машина дуже швидко стане «гарячою», тому що потерпілі негайно повідомлять у поліцію. А Сені енд компані така реклама ні до чого. Як вони умудряться викрутитися Ольша навіть не уявляла.
Тим часом Єнот з Пахою віднесли нечисленні пожитки метрів на двадцять убік.
— Ходімо, — сказав Сеня. У руках його чорнів предмет, що нагадував пульт дистанційки від відика.
Відійшли до речей; Пахасів на ящики, Єнот, схрестивши руки на грудях, приготувався спостерігати. Сеня відкрив капот, покопався усередині й витяг чорну плескату шухлядку розміром з дипломат. На верхній її площині красномовно скалився череп з кістками.
Сеня приєднався до решти, дбайливо водрузивши шухлядку на гору валіз. Ольша нервово переминалася з ноги на ногу. Нарешті на машину був спрямований пульт і натиснута одна з кнопок. Спочатку нічого не змінилося. Потім почувся неголосний хрускіт і корпус «Північного вітру» став повільно зминатися, немов його з усіх сторін здавлював гігантський прес. Метал обшивки пішов складками, машина згорталася в округлий зморшкуватий клубок, швидко зменшуючись у розмірах, немов провалювалася всередину себе. Останніми стислися покришки коліс.
Хвилин за десять усе було закінчено: замість машини на утрамбованій дорозі спочивала поїдена каньйонами звивистих впадинок кулька, схожа на волоський горіх, тільки більша. Рази у два. Пульт тихенько пискнув і висвітив неяскравий у світлі дня червоний вогник. За якийсь час пульт пискнув удруге й вогник змінив колір на зелений.
Єнот негайно підібрав кульку й присів біля однієї з валіз. Ольша витягнула шию, вдивляючись: у валізі в спеціальних нішах таких кульок налічувалося більше десятка.
— Що візьмемо? — запитав Єнот, оглянувшись на Бісмарка.
— Ммм… «Оксо», мабуть.
Єнот вийняв іншу кульку, схожу на колишню й відніс її на дорогу, закривши попередньо валізу.
Усе повторилося у зворотному порядку: кулька розпухла й перетворилася в новенький автомобіль, що блискав лаком. Іншої моделі. Кольору мокрий асфальт.
Писк, червоний вогник.
Ольша заворожено ступнула до цього чотириколісного дива.
— Куди! — схопив її за лікті Єнот. — З глузду з’їхала, чи що? Там же випромінювання!
Ольша здригнулася.
— А тут?
— Тут екран… — пояснив Єнот.
Незабаром на пульті зазеленів веселий дозволяючий вогник. Єнот одразу схопився за валізи, Паха — за ящики. Сеня взяв «дипломат» з черепом і відкинув кришку капота. Ольша підійшла й глянула: ніякого двигуна там не було. Навіть у згадці. Порожнеча, наче у старорежимного «Запорожця». Але двигун не міг розміщуватися й позаду, як у того ж «Запорожця», — Єнот з Пахою саме вантажили пожитки в багажник.
А Сеня спритно закріпив «дипломат» у спеціальних затискачах і приєднав єдиний роз’єм. Чорна в’язь провідків губилася в надрах корпуса.
«Ця коробка, мабуть, і є двигун», — вирішила Ольша. Паха з Єнотом уже сіли всередину.
Земля поблизу новонароджені машини була теплою, Ольша відчувала це навіть крізь пластмасові підошви туфельок-мильниць.
— Прошу, — запросив Сеня, відкриваючи дверцята. Ольша не без задоволення сіла: машина їй подобалася й вселяла якийсь неясний захват. Здавалося, під іскристим металом дрімає пружна, але покірна водієві міць.
Сеня взявся за кермо, прилади ожили, «Оксо» ледь відчутно завібрував і піднявся над ґрунтом, одночасно розвертаючись. А потім земля одразу поринула вниз, і в кабіну увірвалося шалене сонце — дотепер вони стояли в невеликій тіні. Вони йшли в невідчутну блакить неба, залишаючи під собою і польову дорогу, і асфальтову трасу, і близький уже Миколаїв. Сеня брав курс на Крим, на Ялту. Напевно, він поспішав.
— Скажи, — звернулася до нього Ольша, — а що означає «Оксо»?
Сеня, залишивши кермо, позіхнув, прикриваючись долонею. За нього відповів Єнот:
— Птах такий. Типу орла.
Гори зачаровували: суцільно покриті лісом вони нагадували сплячих їжаків. З висоти на них можна було дивитися нескінченно. Втім, «Оксо» летів зовсім низько. Унизу вигадливим серпантином вилася ниточка дороги.
Сеня вибрав момент, коли на короткій ділянці, затиснутій між двома крутими поворотами, не було жодної машини, знизився, сів і як ні в чому не бувало покотив до Ялти. При цьому він дуже спритно пірнув під тролейбусні проводи, дряпнувши днищем об верхівки кипарисів. Гурзуф і Ведмідь-гора вже лежали позаду, невдовзі проїхали ботанічний сад і Масандру з її новими багатоповерхівками. Спереду розкинулася Ялта — галаслива багатобарвна Мекка курортників-товстосумів. Про тутешню дорожнечу ходили легенди, але Ольша не бентежилися: хірурги-розвідники явно не відчували браку коштів. Так що, дивись, ще й вигорить гульнути на халяву.
Місто зустріло їх строкатим вбранням тисяч відпочивальників, скупо розріджених діловитими аборигенами. Сеня впевнено обігнув автовокзал і повів машину по Київській, ніби бував тут сотні разів. Єнот ліниво п’ялився у вікно.
— Та-а-ак… — протягнув він багатозначно.
Перед майданом Сеня звернув праворуч і проскочив колишню вулицю Маркса, нині Платанову, потім скерував на Садову, проїхав під канаткою, повз собор Олександра Невського, і майже відразу знову звернув праворуч, на вулицю Манагарова. «Оксо» йшов угору легко, без надриву.
Вони зупинилися біля сірої девятиповерхівки часів горбачовської перебудови. Поруч стовбичила ще одна. Дорога, звиваючись, ішла вгору, піднімаючись по схилу гори. На наступному «витку» вона проходила уже на рівні четвертого поверху. Біля єдиного під’їзду стояло двійко «Жигулів» та одна іномарка. Ольші здалося, що вона теж гіанська (треба ж, запам’ятала!). Відчувався якийсь єдиний стиль, неповторний і своєрідний — і в «Північному вітрі», і в машині Артура, нині розбитій, і в «Оксо», і в цій, що кольором скидалася на переспілий лимон.
— Ага, Хасан уже тут, — із задоволенням відмітив Сеня. — Чудово.
Ольша вийшла й солодко потягнулася — тіло жадало рухів. Захлопнула. дверцята з жалем і погладила «Оксо» по опуклому даху. Ідеально рівна поверхня приємно холодила руку.
— Так, чудові у вас тачки! І що радує, при нагоді легко поміщаються у валізу. По кілька штук.
Сеня серйозно кивнув:
— Мені теж подобаються. У вас, на жаль, ембріомеханіка ще тільки зароджується як наука. Думаю, ви швидко нас обставите, якщо тільки не поскубетеся на той час.
Увійшли в під’їзд.
— Яка квартира? — запитав Єнот діловито.
— Шістнадцята. Це на четвертому.
Стугонливий і скреготливий ліфт підніс їх на потрібний поверх. Квартира була трикімнатна.
Їх зустрів високий блакитноокий блондин — вилитий швед в уяві пересічного обивателя. Перший із ЦИХ, побачений без окулярів із самого початку.
— До незі… Він осікся, побачивши Ольшу, і заговорив по-російському: — Добрий день.
Сеня і Єнот обмінялися з ним хитромудрим, із зачепом, рукостисканням, Паха стримано кивнув і відразу пішов у кімнату. У щілину Ольша угледіла Хасана, що валявся на дивані.
«Швед» з ходу взявся доповідати, не чекаючи поки Сеня почне його смикати.
— Клієнт осів у готелі «Ореанда», це недалеко, на набережній. Прибув о дев’ятій ранку.
— Чим займався?
— Сидів у кабаку й клеївся до всіх дівок без розбору. І не без успіху, повинен відмітити.
«Звичайно, з такою грошвою… Певно, шампанського перевів не один ящик…» — подумала Ольша. Втім, одних тільки грошей особисто їй завжди було мало. Навіть під шампанське.
Сеня зітхнув.
— Як тут узагалі?
«Швед» усміхнувся:
— Як у нас на Саніті. Але загалом спокійно.
Паха з Хасаном тим часом спустилися за речами. Сеня відрекомендував блакитноокого:
— Ольшо, це наша людина, звати Римас. Про тебе він усе знає.
«Так уже й все», — фиркнула про себе Ольша.
«Швед», який косив під прибалтійця, з гідністю кивнув.