— Ось твоя кімната, — продовжував Сеня, розкриваючи одну з дверей. — Нагадую: як щось знадобиться, відразу кажи.
Паха, що нечутно виник за спинами, поставив її сумку біля ліжка й вийшов.
Кімната Ольші сподобалася. Невелика, затишна, вся завішана килимами, товстими, як пухова ковдра. Велике і на вигляд досить звабливе ліжко в кутку. Величезне дзеркало. Вікно з видом якраз на схил — за склом величаво погойдувалися зелені лаписька кипариса.
Поки Ольша влаштовувалася, у сусідній кімнаті радилися. З-за напівпрочинених дверей чітко долинав низький голос Римаса.
— … двічі проявлявся один фрукт на ймення Сергій Затока. Хто такий — неясно. Треться серед серферів біля Фороса, там якийсь хвилегін минулого року запустили, вони туди й сповзлися із усього узбережжя. Приїхав із друзякою на «Смузі» зеленого кольору.
— Із Завгороднім зустрічався? — Сенин голос.
— Першого разу — ні, не застав. Відсидівся у підвальчику, знаєш, поруч із канаткою, у провулку? Внизу?
— Знаю.
— Потім знову в «Ореанду» приперся. До цього моменту Завгородній уже добряче нажлуктився. Затока отримав дипломат і відразу виїхав. Уміст — усе, що завгодно, крім металевих предметів. Вважаю, гроші.
— Куди він подівся далі?
— Повернувся до Фороса. За ним Кейсі доглядає.
— Гаразд. Сьогодні ні до чого не приступаємо. Сходимо в ресторан, розвіємося. Вина тут непогані, кажуть, — Сеня чимсь дзвякав весь час, схоже ключами.
«Цікаво, мене візьмуть?» — подумала Ольша. Хотілося б. Ялта, літо, ресторан…
Її взяли. Вечеря вийшла на славу — затишний зал, ненав’язливий тапер на крихітній сцені, шикарна кухня. Сеня, Єнот і Римас улаштували справжнісіньку дегустацію: замовили всі двадцять шість сортів вин, які були наявні в ресторанчику. Здається, Сеня з Єнотом всерйоз цікавилися виноробством — офіціанта вони просто замучили вузькоспеціальними питаннями. Той невдовзі розчулився й досить дешево викотив запилену пляшку «Алеатико Партеніт» тридцять якогось року з власних запасів.
— Запам’ятайте, панове, це вино не роблять більш ніж півстоліття…
Ольша по черзі танцювала з усіма; нарешті вона зрозуміла, чому Єнот не знімає темних окулярів — у нього були зовсім нелюдські очі. Темно-пурпурного кольору, більші, ніж у землян до того ж незвичайного розрізу. Щілиновидні, як у кішки, зіниці, але не вертикальні, а трохи похилі, як літера V. Побачивши це, Ольша здригнулася і знову надягла на Єнота його дзеркальця. Як вона насмілилася їх зняти, і сама не зрозуміла. Танець, мабуть, зблизив. Єнот не противився, тільки поправив зачіску, що приховувала вуха.
Без окулярів він виглядав чужим, але не відразливим, у вигляді його почувалася своя неповторна гармонія.
Танцював він краще за всіх — через півгодини Ольша і Єнот втяли такий рок’н’ролл, що за іншими столиками дружно зааплодували, підпила парочка в кутку залу все хапалася за відеокамеру, хоча, що вони там назнімали в напівтемряві, Ольша не розуміла, а хтось навіть надіслав пляшку новосвітівського брюта.
До півночі всі помітно захмеліли — дегустація видалася пишною, та й реліктове вино виявилося надзвичайно підступним. Ольша неясно запам’ятала зворотну дорогу. За кермо сів, здається, Римас, але відразу же, начебто б, задрімав, засунувши руки в кишені. Ранком її розбудив Сеня.
— Їдемо на пляж, — повідомив він. — Не забудь купальник.
Ольша помітила, що голова, незважаючи на вчорашнє, на диво ясна.
На кухні шкварчала велетенська яєчня — хлопці-хірурги з дивним спокоєм міняли вишуканість ресторанів на домашню холостяцьку невибагливість. Ольшу до готування вони не залучали, очевидно, з принципу. А може, і ще чомусь.
Людні міські пляжі їх не цікавили. Сеня гнав «Оксо» на південний захід, уздовж узбережжя. Дорога петляла, як налякана мурашка. Зелень, скелі, море — все це змінювалося з калейдоскопічною швидкістю. Доглянуті ряди виноградників, свічки кипарисів, сірі вежочки Ластівчиного Гнізда… Лівадія, Гаспра, Місхор, Алупка, Сімеїз…
Сеня пригальмував, коли погляду відкрилася зовсім незвичайна для південного Криму картина: пряма берегова лінія. Жовтуватий пісок устеляв довгий, добрих два кілометри, пляж. Гори величаво застигли на відстані. Незважаючи на досить спокійне море, на берег обрушувалися круті метрові хвилі; темна синь води цвіла білопінними бурунчиками. І стояв нескінченний гул — це співало море, як співало воно вже мільйони років. Кожна хвиля мала свій голос, вела свою партію в споконвічному концерті природи. Машину вони залишили прямо на узбіччі. Ольша справедливо вирішила, що вкрасти її, швидше за все, непросто. І згвинтити щось типу дзеркальця — теж. Гвардія Сені, у всякому разі, нітрохи не турбувалася, залишаючи «Оксо» біля траси.
На нескінченній стрічці пляжу купками засмагали люди. Вільного місця вистачило б, щоб розмістити ще не одну сотню курортників. Напевно, сюди могли добратися лише ті, хто мав власні колеса. І гроші на бензин. Або друзів з колесами й грішми на бензин. Уздовж пляжу тяглася курна дорога, там і сям стирчали, як гриби-дощовики, зачохлені автомобілі. Ольша знала, що на Південний беріг приватний транспорт з-за меж Криму не пускали вже років вісім. Сеня пояснив, коли міняв номерні знаки на «Оксо».
Майже ніхто не купався, зате на гребені хвилі ковзали кілька серферів, окутаних райдужним ореолом бризок і жмутами піни. Зіваки на березі подбадьорювали їх незлагодженим вереском і розбійницьким свистом, але, ймовірно, даремно, тому що море шуміло голосніше.
Тільки-но вони ступили на жовтий, як масло, явно привізний пісок, Сеню окликнув стрункий мускулистий хлопець у строкатих плавках і темних окулярах. Здавалося, він тільки зліз із дошки й сяючі в променях сонця бризки так і залишилися в нього на плавках, «їхня людина», — негайно вирішила Ольша й не помилилася. Звали його Кейсі.
Не пройшло й п’ять хвилин як Ольша, Сеня, Римас, Єнот і Кейсі в компанії десятка серферів і їхніх подружок — просолених, засмаглих до синюватого блиску хлопців і дівчат — уже реготали, спілкувалися, пили коблевський мускат і пиво, якого Єнот приніс цілу сумку, купалися, грали у волейбол, обговорювали якісь внутрішні, малозрозумілі стороннім серферовські проблеми — одним словом, вели себе, як будь-яка нормальна молодіжна компанія на пляжі. Ольша плюнула на всі земні й космічні прикрощі й відверто розважалася, тим більше, що біля неї негайно стали упадати відразу троє аборигенів. Поступово тусовка росла й ширилася, підходили нові люди, все більше з портвейном; раз у раз хто-небудь хапав яскраво розфарбовану пластикову дошку, біг до моря й сковзав на очах у всіх уздовж пляжу. Аси демонстрували стрибки. Народ утішався з берега. Ольшу намагалися навчити триматися на дошці — у результаті вона разів п’ятнадцять шубовснула у воду й нареготалася на кілька років уперед. Потім їх викликали на змагання сусіди, що розташувалися за півмилі лівіше. На верхівці хвилі відбулося таке видовище, що Ольша більш як на годину забула, хто вона й де вона. До цього часу вітер з моря зміцнів і хвилі виросли ще на півметра, що серферів неабияк потішило. Таких, що програли, виявити не вдалося, тому справу обмили черговою дозою пива.
Наближався вечір, коли Кейсі й Римас звернули увагу Сені на світловолосого хлопця з дошкою в руках. Він ішов, загрузаючи в піску, з боку Фороса.
— Це дружок Сергія Затоки, — шепнув Римас.
Сеня неквапливо й немов би навіть знехотя обернувся. Ольша сиділа так близько, що розчула слова Римаса теж.
Єнот устав і перевальцем пішов назустріч. Смаглява шкіра, драні джинси, які зсохли— ся від довгого й важкого життя до шортів з торочками внизу, і довга шевелюра, що приховувала вуха, робили його схожим на завсідника дикого пляжу.
Побачивши його, незнайомець із дошкою завмер.
— Агов, Куню! — крикнув хтось. — Де тебе носило весь день? Ми мало понизовським не продули!
Той, кого назвали Кунею, насторожено позадкував, потім став бочком відступати до моря. Сеня підхопився, Єнот додав ходу, а праворуч, від дороги, з’явився Паха, який успішно таївся із самого ранку.
Куня з усіх ніг кинувся до прибою, усім пузом завалився на дошку й щодуху погріб від берега. Єнот, що загальмував біля самого краю мокрого піску, обернувся до Пахи.
— Корса-а отра-а! — крикнув він протяжно.
Утікач відгріб уже метрів на сорок.
Паха метнув Єнотові щось подібне до короткої тростини. — Швидше! — тихо процідив Сеня, косячися то на Єнота, то на Куню. Той уже встиг стати на дошку і неймовірно швидко заковзав геть, у бік Симеїза і Ялти.
«Тростина» в руках Єнота розкрилася на зразок віяла, перетворившись в незамкнутий диск-напівбублик. Не вистачало сектора градусів у сорок-сорок п’ять. Єнот жбурнув його пласким боком під ноги; розкрите віяло дивним чином зависло в двадцяти сантиметрах над мокрим піском. Під вагою Єнота він просів ще сантиметрів на п’ять.
Серфери з усього пляжу давно вже стояли на ногах, перетворившись у глядачів. Встала й Ольша. Віддалік, ні у що не втручаючись, застигли Римас і Кейсі.
Єнот, являючи собою щось середнє між серфером і скейтбордером, нісся над хвилями. Пінні верхівки хльостали віяло, розсипаючись світлими бризками, від чого воно танцювало під ступнями Єнота, наче норовистий кінь.
— Ч-чорт! — тихо лайнувся Римас. Ольша перехопила його погляд — удалині стояв чоловік з відеокамерою і знімав погоню на плівку. Напевно із самого її початку. Секундою пізніше його помітив і Сеня, і пронизливо свиснув.
Чоловік з камерою припинив зйомку і кинувся навтьоки. Сеня, Паха й Єнот, що заковзав напереріз до берега (мабуть, камера була важливішою від втікача Куні) спробували наздогнати його, та марно: неподалік стояла зелена «Смуга», машина, як відомо, потужна й швидкохідна. Чоловік з камерою блискавично стрибнув за кермо, і тільки його й бачили. Куню, що благополучно втік разом з дошкою, він підібрав за кілька хвилин у всіх на очах.
Лиця в Сені і Єнота стали наче кам’яними (у Пахи воно інакшим не бувало). Компанія серферів якось раптом відразу витягнулася півкільцем, повільно насуваючись.
— Що ви з ними не поділили, хлопці? — не без погрози пролунало перше запитання.
Перше й останнє. Інших не виникало — Паха похмуро дістав вінчестер. Хрускіт затвора мав властивість миттєво протвережувати.
Сеня взяв Ольшу за руку, Єнот підхопив одяг і спустілі сумки. Ні на Римаса, ні на Кейсі ніхто навіть не глянув, видно, їм нічого було розкриватися.
Ольша обернулася й безпомічно глянула на засмаглу строкату юрбу. Так і не вдалося стати частиною неї. А хотілося.
Ще здалеку стало помітно, що «Оксо» понівечили до невпізнанності. Скло й фари, щоправда, лише покрилися дрібного мережею тріщин, але вціліли, зате по корпусу 1 мов кувалдами молотили. І шини порізали І на жмути.
— Так! Чудово… — процідив Сеня. — Хвилин І на двадцять, не менше. Тепер їх точно не І наздогнати.
Квапитися хірурги відразу перестали. Взагалі, навіть зробивши помилку, Сеня з Єнотом ніколи не злилися й не ремствували. Намагалися виправити по можливості швидше й докладали до цього всіх зусиль.
Покалічені дверцята спільними зусиллями вдалося трохи відчинити, точніше підняти. Усередину просочився Паха, зробившися пласким, як дошка. Він торкнув щось на пульті й поспішно покинув машину.
Поранена «Оксо» ожила. Мутними плівками «потекло» скло, з покришок лахміттям почала відвалюватися ушкоджена гума, захрумтів, випрямляючись, метал. Вм’ятини пропадали. Автомобіль відновлювався на очах.
— Що це Паха там сотворив? — буденно запитала Ольша. Здивування цього разу не було.
Сеня пояснив:
— Задіяв програму машинної регенерації…
От так. Машинна регенерація. Ніби в ящірки: відтоптали хвіст, ну й дідько з ним. Новий виросте.
Ольша зітхнула. Адже насправді перед нею стояла втілена смерть усіх станцій техобслуговування. У вигляді кнопки на панелі кермування і якоїсь крихітної коробочки в надрах інопланетного автомобіля.
Сеня не помилився з часом: за двадцять дві хвилини «Оксо» знову став як новенький.
— Їдьмо…
Незважаючи на видимий спокій і незворушність, настрій у хірургів було надзвичайно огидний.
— Скажи, Сеню, — запитала Ольша, дивлячись просто в бісмаркові окуляри, — чому з «горіха» машина виростає повністю за десять хвилин, а регенерує вдвічі повільніше?
Сеня помовчав, потім буркнув:
— Це до Єнота. Він спец…
— Програми різні, — зітхнув Єнот. Напевно, він не міг второпати, як можна не знати таких простих речей. — Різний рівень складності: чи рости за готового програмою з форсажерами, чи відслідковувати ушкодження й заново створювати програму. Та й енергії на регенерацію разів у сім більше йде…
Ольша зітхнула. Ембріомеханіка… Слово якесь неживе.
Зелену «Смугу» дорогою вони так і не наздогнали. Що, власне, й очікувалося.
У Ялту в’їхали вже затемна. Нічне небо атакували міріади вогнів по всьому узбережжю, темінь висіла тільки зверху, над горами, а в місті потоки електричного світла захльостували кожну вулицю.
— До «Ореанди»? — запитав Єнот.
Сеня кивнув.
«Оксо» звернув на вулицю Гоголя й покотив уздовж канала, куди люди сховали жваву гірську річечку Учансу.
Вони припаркувалися на стоянці між «Фордом-Венера» і низенькою пальмою біля тротуару. Пальма дуже була схожою на дитячу іграшку.
— Товстий! Перевір номер і ресторан. Потім повертайся.
Ольші Сенин наказ нагадав шкільні задачки з програмування. «Взяти кулю зі смугастої урни…»
Паха безмовно пішов до шикарного порталу, дорогою «переодягтись» в денді-стилягу, аж до хризантеми в петлиці. Швейцар на дверях поклонився йому, немов арабському шейхові, набитому нафто доларами.
Ольша хихикнула: якщо Паха сотворив кредитку із власної тканини, швейцар пошиється у дурні, бо Паха тканинами не розкидався, навіть гільзи після стрілянини втягував у себе.
Повернувся він дуже швидко. Похитав головою — мовляв, немає ніде.
Єнот рушив машину. Емоції вони із Сенею стримували.
Майданчик перед будинком на Манагарова освітлював стародавній ліхтар на металевому стовпі а-ля Лондон, дев’ятнадцятий вік. Тільки не газовий, а електричний. І яскравий, наче галогенна фара.
Тільки-но вони покинули «Оксо», не встигнувши навіть опустити двері, збоку, з— за дерев, хтось прокричав:
— Руки! Ви оточені. Стріляємо без…
— Ліхтар! — шепнув Сеня. Паха похмуро дістав вінчестер. Тихе «Пок!» замість звичайного «Ду-дут!» потонуло в гуркоті трьох пострілів з вогнестрілки. Ліхтар бризнув осколками матового скла й відразу запала напівтемрява, ледь розсіювана світлом у кількох вікнах.
Ольшу миттєво й дбайливо вклали на асфальт. «Не ворушися», — прошептала їй на вухо неясна тінь голосом Сені й зникла. Немов би хтось чаклував. Щойно була поруч, а наступної секунди вже нікого не залишилося.
«Пок, пок», — пролунало праворуч. Потім глухо й дуже голосно заговорили земні пістолети. Шум бійки, лайки (теж земні), і раптом — тиша. Довго-довго. Ще шум бійки, і знову тиша. Цього разу назовсім.
Голову від асфальту Ольша ще довго не зважувалася підвести. Нарешті, насмілилася, підняла й побачила, як квапливо йдуть від сусідньої дев’ятиповерхівки Сеня і Єнот. З іншого боку наближався Паха.
Сеня поставив її на ноги, немов важила вона не більше плюшевого ведмедя. Потягнувся до своїх окулярів, поправив. Два скельця віддзеркалювали перелякану Ольшу.
— Хто це був?
Сеня зітхнув:
— Їдьмо… Не бійся, все вже гаразд.
«Оксо» так і стояв з піднятими дверцятами й зараз дуже нагадував птаха, що здійняв на зльоті крила.
Ольша подумала, що справи в хірургів раптом ускладнилися. Наркоз перестав діяти, пацієнт небезпечно заворушився.
Ночували вони в готелі «Південний» навпроти морвокзалу.
Вранці Сеня з Єнотом одержали по зв’язку прочухан і мали відповідний вигляд. Замовили сніданок прямо в номер (Ольші, що жила в одномісному за стіною — теж) і безрадісно поглинали «Піно Грі Ай-Даніль», куплений у вестибюлі.