Я прискорив кроки й майже вибіг на узбережжя світлого струмка. І побачив її так несподівано близько, що затріпотіло серце і шалений вихор почуттів запаморочив голову. Фея зійшла з картини і прогулювалася у казковому кришталевому саду, співаючи чарівну пісню. Доля за короткий час подарувала мені дві зустрічі з живими картинами, створеними невідомим майстром: спочатку — побіжно — з однією, тепер — віч-на-віч — з другою.
Дівчина помітила мене і замовкла. Тінь настороженості застигла в глибині великих очей, і вони потемнішали, ніби ввібравши в себе небесний ультрамарин.
— Хто ти?
Від хвилювання мені відібрало мову, і я ледве спромігся на відповідь:
— Мандрівник.
— А я Ізольда, — просто сказала вона і зробила крок до мене, простягнувши руку. Очі її випромінювали тепло, і настороженість розтанула в них. Ізольда посміхнулася, і на щоках з’явилися ямочки, які зробили її раптом такою рідною і близькою, що мені перехопило подих від гарячої хвилі ніжності й захоплення. Не пам’ятаючи себе, я рвонувся назустріч…
Не знаю, скільки тривала ця п’янка мить. Я потопав у сліпучій синяві її очей, переповнений радісним відчуттям чогось надзвичайного, що повинно було статися. Та зненацька погляд Ізольди застигає, притягнутий чимось поза моєю спиною, очі сковує крижана пелена жаху, довгі пухнасті вії тріпочуть, мов крила метелика, тремтячі руки припадають до вуст, тамуючи крик…
Рвучко обертаюсь і на мить німію від подиву і безсилої люті. Карлик! Живий і неушкоджений! Не йму очам віри, але він стоїть у тому ж недоладному сірому балахоні, погойдуючись на коротких ніжках. Бридка посмішка перекривила його жовтаве, зморшкувате, схоже на печене яблуко обличчя. І довгий чорний пістолет дивиться мені просто в груди зяючим безжальним оком.
“Сон! — блискавкою пронизує свідомість рятівна думка.— Злий, кошмарний сон!” Але ноги вже самі запружинили, миттєво відкидаючи тіло вбік від лінії прицілу. І одразу ж, випереджаючи постріл, враз стрибаю у протилежний бік, падаю, перекочуюся далі, а рука вже автоматично шукає під лівою пахвою зброю і — ну й дива! — знаходить там люгер! Але дивуватися ніколи. Карлик стріляє. Куля обпікає мені руку біля ліктя. Я вистрелив у відповідь, але схибив. Пістолет ворога знову вивергає смертоносний свинець, і я продовжую перестрілку. Кулі впиваються у стовбури дерев, і ті озиваються болісним дзвоном.
Раптом поміж деревами, за спиною у карлика, з’явився чорний автомобіль зловісного вигляду. Прозвучала різка гортанна команда, і карлик відступив, все ще відстрілюючись. Ось він порівнявся з розчиненим люком і зник у ньому. Машина рвонула з місця і, безшумно набравши швидкість, помчала геть.
Ховаю у кишеню розпечений люгер і лише тепер помічаю Ізольду. Вона сидить на траві, підібгавши коліна і спираючись на них підборіддям. Дівчина дивиться на мене з жахом і невимовною надією, і сльози котяться по її щоках.
— Усе добре, люба, — захриплим враз голосом заспокоюю її, а руки мої ще дрібно тремтять, і неприємна холодна млість клубочиться десь у грудях. Не знаю, хто з нас двох схвильований більше. Однак слова розради допомагають, і Ізольда довірливо пригортається до мене — ніжна і беззахисна, і це надає мені снаги, і я відчуваю пестримний приплив якоїсь надприродної енергії та відваги.
— Я захищу тебе від усіх злих сил Всесвіту, — збуджено шепочу їй, обнімаючи її за плечі. її трепетні долоні завмирають у моїх руках, і золотава голівка схиляється на моє плече…
Ми йдемо квітучим весняним лугом, і маківки привітно кивають нам, і шлях здається нескінченним і таким щасливим.
Сіра стіна готелю “Континенталь” повертає мене до жорстокої реальності — безжалісно й невідворотно. Квіти в’януть за напиши спинами, і все, що лишилося позаду, оповиває похмурий сірий туман: зворотного шляху немає. Устелений квітами шлях скінчився, бо все має свій початок і кінець: радість і горе, любов і ненависть, і саме людське життя. Нескінченний тільки Всесвіт з безліччю світів — таких різних і таких схожих.
— Ти втомилася і хочеш їсти, — не запитую, а скоріше стверджую дійсний стан речей. Ізольда хитнула головою, з наївним захопленням мовчки вдивляючись у бетонне громаддя готелю. Ми підійшли до нього ближче. Звідси, з тильного боку, вій нагадував величезну похмуру скелю. Проте всередині — розкоші. Йдемо килимовими доріжками. Настінні світлові покажчики вказують дорогу до ресторану. При вході нас зустрічає приємний, увесь ніби бездоганно випрасуваний і ошатний молодий чоловік. Він поглянув на Ізольду, і його обличчя витяглось у безглуздій посмішці.
— Чи можна у вас пообідати? — запитую підкреслено сухо, бо надмірна увага цього молодика до Ізольди викликає у мене і гордість, і ревнощі.
— Так-так, звичайно… — він збентежено ховає очі, намагаючись не дивитися на мою супутницю.
Ми ввійшли до просторого залу. Приглушене жовтувато-лимонне світло. Величезні вікна наглухо зашторені золотистими шовковими завісами. На їхньому тлі біліють ряди столів і мармурових колон, які таємниче відбиваються у численних дзеркалах.
Нас оточують чепурні дівчата, одягнені в ресторанно-елегантну уніформу. Вони схиляються перед Ізольдою у глибоких реверансах. У очах відверте захоплення і водночас прихована заздрість.
— Просимо, просимо! — щебечуть вони і ведуть нас до розкішно сервірованого столу посеред залу. Там уже чекає на нас опасистий метрдотель. Він вклоняється і солодко посміхається. Ізольда відповідає вдячною посмішкою, наче все життя відвідувала найрозкішніші ресторани і загальну увагу до себе сприймає як належне. Мене це дратує, і я відчуваю себе у принизливій ролі статиста. Але не це головне. З’явилося передчуття небезпеки. Я відчував її усім тілом. Здається, чийсь важкий погляд вперся мені у спину, шукаючи точку прицілу… Ні! Я не збираюся бути статистом, а тим паче — живою мішенню.
— Нам не сюди, Ізольдо. Ми сядемо отам у куточку. Відчуваю на собі холодні ввічливо-зневажливі погляди.
Мене сприймають як невігласа, що порушив придворний етикет у присутності королеви. У погляді Ізольди — теж подив. Але, дякувати богу, немає зневаги.
— Тобі мало однієї перестрілки? — шепочу їй на вухо. Вона здригається і слухняно іде за мною. Слідом рушає метрдотель з приклеєною ввічливою посмішкою.
Я підсуваю стільця Ізольді і сідаю поряд — спиною до стіни. Так спокійніше. Але знову відчуваю, що хтось тримає мене на прицілі.
Метрдотель робить комусь знак рукою, і кольорові світлові хвилі линуть через зал у такт із музикою.
— Як красиво! — захоплено шепоче Ізольда.
Так, зручне місце, думаю я: увесь зал як на долоні, прострілюється наскрізь, і спина прикрита. Щоправда, освітлення слабеньке і метушня навколо… Але нічого, дам собі раду.
Офіціантки одна за одною підходять до нашого столу, розставляючи всіляке начиння, питво і наїдки.
Гостро відчуваю голод, але примушую себе їсти не поспішаючи, час від часу оглядаюся навколо: треба пильнувати.
Ресторан щодалі більше наповнюється відвідувачами. Кожного, хто входить, потай обмацую поглядом, але нічого підозрілого не помічаю. Поступово, разом з відчуттям ситості, приходить заспокоєність. Усе частіше дивлюся на Ізольду, пестячи поглядом її обличчя, потопаючи у синій безодні її очей. Розкошуємо, попиваючи з високих кришталевих фужерів терпкий золотавий трунок. І не можемо надивитися одне на одного.
— Розкажи про себе, — зненацька прохає Ізольда.
Напружую пам’ять — але даремно. Розпливчасті й нетривкі образи клубочаться десь у глибинах свідомості. Безпорадно намагаюся відтворити своє минуле.
— Розумієш, маленька, я нічого не можу пригадати. Все, що було раніше, сховане за щільною, майже непроникною завісою. Інколи мозок починає відтворювати якісь картини, немовби крізь сітку дощу або досвітню імлу. Здається, що завіса от-от розірветься. Але наступна ж мить знищує ці видіння, точніше, їхні тіні. І я знову нічого не пам’ятаю.
— Дивно, — відзивається Ізольда, — адже я теж не знаю свого минулого. І навіть видінь ніяких не бачу… Здається, що моя свідомість народилася за мить до того, як я побачила тебе. Я розумію, що не могла з’явитися на світ такою, як тепер, але… може, це сон?
— Я теж так думав… Але хіба оце теж сон? — І я, засукавши прострелений рукав піджака, показую свіжу рану із скипілою кров’ю.— Чи не занадто реальності задля сну?
— Ти поранений! — в її очах тремтять сльози.
— Дрібниці! Дряпнуло трохи… Але, здається мені, що уві сні такого ще не бувало,
— То що ж це насправді? Як це все можна пояснити? — тихо запитує Ізольда, і в її голосі вчувається затаєна тривога.
— Не знаю, не знаю, не знаю! — мені хочеться закричати, але свинцевий тягар лягає на скроні і пекучий біль простромлює мозок, як буває завжди, коли я напружую розум, намагаючись пригадати щось про своє минуле, дотеперішнє життя і зрозуміти сенс і мету власного існування.
Ізольда нервово закушує губу і прикладає прохолодну руку мені до чола. Біль стихає, ніби його всотують її тонкі пальці.
— Не думай про це, — шепоче вона, посміхаючись ніжно і водночас тривожно. — Нехай їм грець, тим загадкам і таємницям. Дійсність чи сон — чи варто над цим замислюватися? Для мене головне зовсім інше: тут я зустріла тебе і пізнала своє щастя… Ти такий сильний… і красивий…
Я відчуваю її погляд на своєму обличчі, і серце падає у щемливу хмільну безодню, і світ — справдешній чи маревний? — перестає існувати для мене. Губи торкаються її ніжних уст і шепочуть слова, найсвятіші в будь-якому з існуючих світів: “Я кохаю тебе!”
“Я кохаю тебе!” — і сонце посміхається, щедро посипаючи нас блискітками променів.
“Я кохаю тебе!” — і ліси, й луговини вкриваються пишною зеленню, розквітають сади й тягнуться до сонця чарівні квіти.
“Я кохаю тебе!” — і земля розкошує у млосних хвилях спокою, ласкаво заколисуючи нас, і все навколо оповиває дивний сонний туман, і ми засинаємо щасливі…
А десь у мороці напівсвідомості жевріє думка: стародавній філософ був правий, коли сказав: “Я мислю, отже, існую”; але тричі буду правий я, коли скажу: “Я кохаю, отже, я живу!”
6
Блакитний буревій підхопив, закружляв нас… Я не міг навіть пригадати, як ми з Ізольдою опинилися на оповитій плющем терасі, що прилягала до ресторану. Головне — ми були там самі, і час зупинився для нас, і навколишній світ зник, розвіяний пекучою безперервною круговертю.
Коли ми трохи опам’яталися і стояли розпашілі й щасливі, тримаючись за руки і посміхаючись одне одному, а очі наші цілувалися безперестанку, двері, що вели до ресторану, раптом розчинилися і звідти вислизнула дівчина-офіціантка. Вона зніяковіло вклонилася й звернулася до мене:
— Прошу пробачити, пане… Вас настійно просять розрахуватися.
Я витяг із кишені пачку кредиток.
— Скільки? — Я ладен був віддати всю пачку, аби мене не чіпали.
— Н-не знаю. Якщо вас це не обтяжить, то зайдіть на хвильку до залу, до старшої офіціантки. Вибачайте, але рахунок у неї.
— Прокляття! — промимрив я собі під ніс.
Я поглядом вибачився перед Ізольдою.
— Ти зачекаєш на мене? Віддам гроші — і миттю назад. Чи підемо разом?
— Йди, я зачекаю, — вона посміхнулася. — Тут так і арію.
Я поцілував її у щоку і поспішив до залу. Відвідувачів помітно побільшало, на майданчику посеред залу в хвилях музики Й світла кружляли пари.
Процедура розрахунку виявилася далеко не такою швидкою, як мені здавалося. Спочатку старша офіціантка — огрядна дама невизначеного віку — скрупульозно перелічила всі подані страви, яких було щось близько двадцяти найменувань, і запитала, чи немає у мене заперечень щодо цього переліку.
— Ні, — коротко відповів я, ледве стримуючи лавиноподібно наростаюче роздратування.
— Дуже добре, — проспівала дама. — Одразу видно, що людина порядна. З вами надзвичайно приємно мати справу. Але не подумайте, чого доброго, що я напрошуюсь на чайові. Щодо цього у нас дуже строго! Здачу — до останньої копійки! Честь ресторану — над усе, самі розумієте. Тим паче що у нас репутація дуже висока, жодної скарги не було на моїй пам’яті. А це період немалий, смію запевнити. Років щось із… аби не збрехати… Ні, краще не казати. Отакими натяками можна і власний вік виказати… а у жінок це таємниця… — вона манірно захихотіла.
У мене аж щелепи хруснули — з такою силою я зціпив зуби. А желеподібна дама продовжувала теревенити, засипаючи все навколо словесним сміттям. Мабуть, у мене помітно змінилося обличчя, бо вона раптом затнулася, перелякано витріщилась на мене і тремтячою рукою простягла рахунок.
— Цього вистачить? — Я кинув на стіл кілька купюр.
— Що ви! Це дуже багато! Зараз… Здачу…
Я мовчки повернувся і закрокував до дверей, що вели на терасу, в душі ганячи себе за нестриманість. Але з кожним кроком дурний настрій розвіювався, адже на мене чекала Ізольда. Моя Ізольда!
Майже бігцем долаючи останні метри, я штовхнув двері і… побачив порожню терасу.
Посмішка поволі згасає на моєму обличчі і, наче в лихоманці, я обмацую поглядом терасу, стіни, підлогу, всі закутки, у яких ховаються тіні, балюстраду, оповиту схожими на змій паростками плюща… Перехилившись донизу, до болю напружую очі, намагаючись хоча б щось розгледіти у суцільній нічній темряві.
Дарма. Ізольда зникла, мовби не існувала ніколи, неначе усе, що було дотепер, насправді виявилося лише казковим сном…
Ні! Це не сон… Адже болить прострелене передпліччя, і губи мої пам’ятають її губи, і руки пам’ятають її руки, і очі не можуть забути сині її очей і золота волосся…
Ізольдо! Золотоволоса, синьоока феє моя! Де ти, чому пішла, чому покинула мене?
Відчай зашморгом стискає горло, і сльози закипають у очах, і майбутнє здається чорним, та й не можу я тепер мати майбутнього, та й не потрібне воно мені тепер…
І я стрибаю з тераси в глуху ворожу пітьму, у мертву беззоряну ніч, і вже не має значення, що падаю я не на квітник під вікнами “Континенталю”, а на випалений кам’янистий грунт, і не ніч уже, а спекотний, просякнутий пилом день, і сірі скелі громадяться навколо, і я йду кудись, спотикаючись і падаючи, йду… йду…
А втім, це вже не має ніякого значення. Тому що я один. Сам-один…
7
Вечоріє. Холодний поривчастий вітер порозганяв хмари, і лише калюжі обіч шляху нагадують, що пройшов дощ.
Широко й пружно крокую кремнистим трактом, рухи мої легкі й вільні, але нерви натягнуті, наче тетива на бойовому зводі. Відчуваю себе мисливцем, що йде по слідах небезпечного і підступного звіра. Серце зігрівають щасливі спогади про світ Рао-Колонте, добрий і чистий світ, такий, як його маленький господар. Там я знайшов порятунок, там зміцнів духом і вже цілком свідомо продовжую свій шлях, бо тепер твердо знаю мету. Рішуче крокую вперед, але серце стискається від спогаду про Ізольду і холоне від тривожного передчуття близької сутички з ворогом.
На темному тлі вечірнього неба заграли пеонові спалахи — мій шлях наближається до кінця. Знову стою поблизу перехрестя, де минуле запекло воює з породженими у собі ж паростками майбутнього. “Континенталь”, як завжди, приваблює помпезною пишнотою, але зараз мені хочеться відвідати “Заїжджий двір пана Мужикова”.
Під перекошеними дверима зупинився і повернувся, підкорений раптовим поривом.
Тьмяно поблискують краплини води на кам’яних плитах, у калюжі тремтить змерзлий місяць, тужливо свищр вітер над безлюддям темного поля, женучи до невидимого обрію обірвані пасма туману. Відчуваю себе нестерпно самотнім; непояснимий приступ ностальгії болісно стискає серце…
І мариться мені, що вже за сліпою стіною ночі замиготіли живі яскраві барви іншого світу, вчувається квиління чайок, що проносяться над сивими океанськими хвилями, привиджується невеличкий білий будиночок на заломі скелі, відкритий сонцю і всім вітрам, а біля нього — тоненька постать дівчини з золотим волоссям, яке тріпоче від вітру…
Я знайду тебе, рідна, знайду, чого б це мені не коштувало!
…Гострий запах смаженої цибулі та м’яса з володінь пана Мужикова повернув мене до дійсності. Йду напівтемним коридором і опиняюсь у просторому приміщенні з низькою закіптявленою стелею. Скрізь — масивні дубові столи з грубо збитими ослінчиками. Майже третину приміщення зайняв здоровенний прилавок із безліччю сулій, за яким монументально засів, очевидно, його вельможність сам пан Мужиков — богатирської статури бородатий чолов’яга у підперезаній тоненьким ремінцем кумачевій сорочці й чорних штанях, заправлених у лискучі хромові чоботи.