Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть - Шаров Володимир Миколайович 9 стр.

Трохи помовчавши, додала:

— Я не фізик, звичайно. Але я жінка. Жінка, що ко­хає. І мені хочеться вірити, що той факт мас не лише теоретичний інтерес.

— Зрозумій, Ірино, мені боляче думати, що я заро­нив марну надію в твою душу.

— Ні, Валентине. Хоч би якою марною, нехай навіть безглуздою, не була ця надія — однак вона зігріває сер­це. Нехай через сто років, через двісті…

Вона відвернулася.

— Ти мешкаєш там само? — запитав Валентин, аби якось відволікти Ірину від тяжких думок.

— Так, на узбережжі. Вікторові тут дуже подобалося. Та й синові теж. Він дуже схожий на батька, мій Віктор Вікторович. Ти не впізнав би його — витягся, мені вже по плече. Навідайся коли, бо не дає мені спокою: чому та чому Валентин Андрійович до нас не їде?

— Обов’язково приїду. Не пізніше наступного тижня.

— От і добре. Бо якийсь дивний він став — усе тікає на берег, мріє… Ну, ось уже мій гравіплан.

Вони спустилися на невеличкий посадочний майдан­чик, вирубаний у скелях.

— Щасти тобі, Ірино, — сказав Валентин, відчуваючи якусь щемну порожнечу в грудях. — Моє шанування Вік­торові Вікторовичу. Перекажи, що незабаром буду.

— Обов’язково, — Ірина ледь усміхнулася. — А знаєш, Валентине, у мене виникло незвичайне передчуття: я по­вернуся додому, а там на мене чекатиме щось дуже приємне.

— Просто завтра буде гарна погода. — Він допоміг їй піднятися у кабіну й поцілував на прощання руку.

Гравіплан безшелесно ковзнув у нічне небо, і за хви­лю його вогні розтанули у мерехтливих розсипах зірок.

1

Десь у глибинах підсвідомості заворушилося відчуття пронизливого холоду. Що це: хтось стогне? Це ж мій сто­гін. Губи не слухаються, якісь чужі. Треба підвестися. Але ж який біль! Треба розплющити очі… Дивно: чому сонце іржаве? Хмари руді. Чому таке важке й вологе повітря? Голова наче свинцем налита… Де ж це я? О боже: а хто я такий? Що це за смердюче ганчір’я? Невже моє? Далі від нього! От і добре — вже сиджу. Встав. Нічого, ноги тримають.

Ого! Непогана бруківка. Далеченько вона тягнеться. Але що це? Чому за мною нема дороги: вона починається з-під самісіньких ніг… Але біс із ним: шляхи існують для того, щоб по них пересуватися. Вперед. Хоча б до тієї напівзруйнованої будівлі!

Сіро-іржаву імлу розірвав жовтий спалах пострілу. Куля просвистіла біля вуха. Метнувся вбік, правою ру­кою вихопив люгера. Що за чортівня? Звідки в мене зброя і такі професійні навички?

З-за купи валунів визирнула зморщена фізіономія карлика. Стріляю двічі, майже не цілячись. Карлик смик­нувся й застиг, впавши обличчям у багнюку. Підходжу ближче. Перевертаю тіло у дивному сірому балахоні. На мене дивляться мертві очі. Шлунок зсудомило, і я швид­ко відвернувся.

Я переміг у сутичці! Але чому не відчуваю радості? Тільки огида в душі. Огида не до мертвого карлика, а до смерті взагалі, до власного вчинку. Це неймовірно: як я міг убити людину? Але ж він вистрілив перший! Ну, то й що? Може, мав на те свої причини. Може, сам не ві­даючи, я порушив якісь тутешні закони? Врешті, він міг мене з кимось сплутати. І тепер ніколи не дізнається про свою помилку. Та годі себе картати! Скоєного вже не виправиш… Зціпивши зуби, щосили кидаю пістолет у болото і поспіхом рушаю далі.

2

У свідомості клубочилися якісь химерні образи, уривки розпливчастих спогадів: “Чи довго, чи пі йшов слав­ний козак, аж раптом бачить — стоїть хатинка на куря­чих ніжках…”

Будівля, до якої привела дорога, нічим не нагадувала хатинку на курячих ніжках. Вона більше скидалася на старезну занедбану повітку, що наполовину вросла в зем­лю. Над її просілим струхнявілим дахом, здійнявши галас, кружляла розтривожена вороняча зграя.

“Дух смерті й запустіння витав над покинутим бу­динком”, — з глибин пам’яті зринули десь прочитані сло­ва. Цікаво: що ж там усередині? Якась внутрішня не­збагненна сила настирливо штовхала мене туди.

Завернувши за ріг, я побачив масивні двері — такі само чорні, як стіна. Штовхнув їх ногою, і вони прочи­нилися з моторошним рипінням. В обличчя війнуло віль­гістю, як із підземелля. Я ступив уперед, і двері з таким же рипом зачинилися за мною. Навколо — непроникний морок. Я рвонувся було назад, але руки памацали по­рожнечу. Огидний, липкий страх стиснув серце. Кидаюсь в один бік, у другий! Скрізь порожнеча. Зла, жахлива порожнеча. Земля! Єдина міцна й надійна опора! Впав­ши на коліна, обмацую долівку: раптом і вона щезає… Але що це? Грунт вислизає з-під ніг! Рвуся вперед, ша­леніючи від жаху.

“Стій! — долинув здалеку спокійний голос. — Ти ж лю­дина!”

Це не голос. Це я сам, мій розум, мій дух, якому со­ромно стало через втрату людської гідності. Зупиняюся, завмираю, паче наштовхнувшись на невидиму перешко­ду. Поволі прояснюється свідомість. Годі! Так не можна. Адже я справді людина. А людина навіть помирати по­винна з гідністю.

І темрява відступає. Навколишній простір наповню­ється примарним бузковим світлом. Не йду, а пливу крізь нього, оточений імлистим мерехтінням. Ось і стіна. Нарешті! Певно, й двері десь поруч. Бачу на стіні три великих прямокутники. Ллє це не двері. Підходжу, при­дивляюсь. Картини прості, без рамок. Бузковий напів­морок раптом прорізає білий промінь і освітлює картину. Це — як спалах блискавки!

…Не знаю, скільки минуло часу, доки я усвідомив, що на полотні зображене велелюдне місто, точніше, одне з його жвавих перехресть. Людський натовп, залитий яскравим світлом ліхтарів та неонових реклам, і обличчя людини — стрункого, високого молодого чоловіка. Облич­чя бліде, натхненне. У виразі очей, які вдивляються у щось понад натовпом, вражаюче поєднувалися смуток і напружена болісна увага. Він був смертельно самотнім у тому багатоликому строкатому юрмиську, у величез­ному гамірному місті. Я дивлюся довго-довго і раптом пізнаю у цій людині себе!

Промінь не дає навіть опам’ятатися. Він роздвоюється і освітлює дві інші картини. На них — дві жінки. Жінка-ангел та жінка-диявол! Чарівна фея, що кличе до вершин Кохання і Краси, і відьма, що спокушає у пекло Пристрас­ті й Розпусти! Дивлюся — не можу зрозуміти: чи різних жінок зобразив художник, чи то дві іпостасі однієї жін­ки. Вражаюча схожість. І водночас несхожість.

Зненацька спалахнув ще один промінь, і на мить усі три картини ожили у дивовижній нерозривній триєдності. І зникли, залишивши по собі болісний щем нерозгаданої таємниці.

Переді мною була тільки гола стіна, що простягалася ліворуч й праворуч, аж до самого обрію. Зовсім розвид­нілося. Довкола — неозора одноманітна площина. Сонце сходило. Його промені потворно вималювали на стіні мою тінь…

Безглуздя, абсурд! Навіщо я викинув пістолета? Ви­кинув — то й нема. Зате маю чудову стіну! Я знайду її кінець. Вперед. Але йти важко, чорт забирай, наче до ніг пудові гирі поприв’язувані…

3

“…Все одно, що пробивати лобом стіну. Все одіто, що пробивати лобом стіну”,— вже котру годину лізуть у го­лову ці слова. А може, спробувати… Бо не видно цій клятій стіні кінця-краю. А це що за з’ява? Не бійся, тваринко! Я тобі нічого поганого не вдію. Куди ти ті­каєш? До нори? Зрозуміло: коли на поверхні небезпечно, то треба сховатися під землю… Ну, спасибі, байбаче, на­поумив мене. Годі вздовж стіни плентатися: спробую про­братися попід нею! Маю ножа, тож є чим копати.

Піщаний грунт піддавався легко, і незабаром під сті­ною вже була яма на половину мого зросту. Але диво: під землею стіни взагалі не було. Я продовжував копати з подвоєною енергією. Раптом ніж провалився кудись, і очі засліпило яскраве світло. Мружачись, я переповз на протилежний бік стіни.

Огледівся довкола. Виявляється, я опинився на чу­дернацькому перехресті: суперсучасна бетонна автостра­да пересікалася з бруківкою часів царя Гороха. Автостра­дою раз у раз проносилися розкішні різнобарвні ліму­зини, а на бруківці стояла охляла шкапина, запряжена у пошарпаний візок, у якому сидів такий само охлялий візник.

Трохи віддалік виднівся не менш дивовижний буди­нок з двома фасадами. Один — почорнілий, облуплений, дивився підсліпуватими віконцями на старезну бруківку; над вузенькими дверима невизначеного кольору гойдала­ся вивіска: “Заїжджий двір пана Мужикова”. Другий фа­сад виходив на автостраду, скло та бетон надавали йому респектабельного вигляду, він потопав у неоновій веселці, серед якої виділялися величезні літери: “Готель “Континенталь”. Скляні двері охороняв швейцар.

Самий вигляд оцих закладів нагадав, що я вже давно не мав ані крихти у роті, ані даху над головою. Лиша­лося вибрати, куди податися: до розкішного готелю чи до заїжджого двору пана Мужикова. І головне: чим платити?

Доки я вагався, до готельної стоянки підкотило при­земкувате чорне авто. З нього випурхнуло чарівне ство­ріння у серпанковому сіро-блакитному платтячку. Дів­чину супроводжував худий чоловік, вдягнений в усе си­не. Хоча здалеку важко було розгледіти його обличчя, він одразу ж справив на мене неприємне враження. Дів­чина заспішила до входу в готель. Коло самих дверей озирнулася і на мить застигла у граціозній і водночас визивно-зухвалій позі. І тут я впізнав її. Так, це її зо­бразив невідомий художник на одній із картин того са­мого триптиху, що так мене приголомшив…

Потім, перебуваючи у якомусь ейфоричному стані, я проходжу повз швейцара, що завбачливо відчинив переді мною височенні двері з блакитного рифленого скла. Щось запитує портьє. Я вкладаю йому в руку зібганий райдужний папірець, а в нього очі лізуть на лоба, губи почи­нають тремтіти. Він квапливо ховає папірця до кишені і, щосекунди вклоняючись, з неприємною догідливою пос­мішкою простягає мені ключі від номера. Я йду по за­стелених килимами сходах та коридорах у супроводі того самого портьє. Він улесливо забігає наперед, щось бель­коче і нарешті зупиняється перед високими дверима, ін­крустованими химерними візерунками, з театральним жестом запрошує увійти.

Нарешті залишаюся сам. Клацання замка за спиною повертає мене до дійсності. Оглянув номер. Передпокій, дві кімнати, ванна, туалет. Килими, кришталь, меблі з червоного дерева. Що ж, цілком пристойно. Підійшов до великого, в повний зріст дзеркала у передпокої, глянув на себе.

Високий, атлетично складений чоловік років тридця­ти. Тверді, трохи грубуваті риси обличчя. Волосся темне, хвилясте. Високий лоб з двома глибокими зморшками над переніссям. Тонкий рівний ніс. Нічого спільного з тим молодиком, що на картині триптиха. Швидше — тип штам­пованого кіногероя. А втім, деяка схожість є. Найбіль­ше — в очах. Мої — такі ж світлі, майже прозорі. У пог­ляді — напруга і чекання.

Продовжую розглядати свою віддзеркалену копію. Костюм, здається, пречудовий. От тільки звідкіля він у мене? Витягаю все, що є у кишенях. Гребінець, носови­чок, гаманець з товстелезною пачкою райдужних банкно­тів. Гроші. І, напевно, чималі, якщо один такий папірець викликав у портьє подив та захват. Втім, це не так важ­ливо. Знову дивлюся у дзеркало. Солідний молодий чо­ловік? А біс його, тобто мене, знає. Вважаймо, що так. Так би мовити, “апріорі”. Але навіщо потрібні ці апріор­ні домисли? Вони мене цікавлять так само, як і сума цих чудернацьких грошей у моїй кишені. Так само, як і моя власна думка про свою особу. Браво, мій хлопче, ти стаєш самокритичним! І правильно робиш. Бо зараз тебе мусить хвилювати тільки одне…

Ні. Рано про це думати. Та й привидітися могло…

Зриваю елегантну краватку. Все. На сьогодні досить! Годі цього хаосу, безглуздої мішанини слів, образів і понять. Іду до спальні. Не роздягаючись, падаю на роз­кішне ложе. Спати!

4

Перше, що я побачив, коли прокинувся, було глибоке й холодне осіннє небо. Чомусь я опинився в парку, на широкій, елегантно вигнутій лаві. Вітер шурхотів опалим листям.

Неподалік на колінах стояв опецькуватий чоловічок і з незвичайною спритністю пхав до кишень та за пазуху різнобарвне листя. Деякий час я спостерігав за ним, по­тім не витримав і запитав:

— Гей, приятелю, що це ти виробляєш?

— Чи ти не бачиш? Гербарій збираю,— сердито оз­вався він.

Я рвучко підвівся і схопив товстуна за комір.

— Щось ти не дуже схожий на лицаря ботаніки. Ну-бо, викладай, чим це ти тут займаєшся!

— Д-добре, — затремтів чоловічок і злякано закліпав маленькими очицями. — Тільки відпустіть, бо й мені не­зручно, і вам зайвий клопіт. — Він зиркнув униз, на свої коротенькі ніжки, що теліпалися у повітрі.

Я поставив його на землю і знову сів на лаву. Гладу­на це помітно підбадьорило.

— Передусім хочу вас запитати, шановний, що це таке? — Він показав на строкатий килим з опалого листя.

— А хіба не видно? Опале листя.

— Тож слухайте, шановний! — Товстун випростався і менторським жестом підніс руку з витягнутим вка­зівним пальцем. — Для вас це, може, й листя. А в деяких міс­цях — це гроші. Розумієте? Гроші! Ви топчете скарби й не підозрюєте цього.

Я дивився на нього, як лікар-психіатр на безнадійно хворого.

— Я не ідіот, — пихато заявив товстун. — Я мандрів­ний король фінансів. В усіх світах, де мені довелося по­бувати, я був і залишаюся найбагатшою людиною.

Це мене насторожило.

— Ти щось сказав про світи. Які ти маєш на увазі?

Він замислився.

— А кат його знає! Крім фінансів, я ні в чому до пуття не тямлю. Знаю, що світів дуже багато, і всі вони різні. І як птаха перелітає з гілки на гілку, так і люди, подібні до мене, можуть подорожувати з одного світу до іншого.

— Справа в тому, що я теж можу це робити, — наго­лосив я.

— Невже? Тоді ми колеги. А яка в тебе ця… ну, спе­ціальність, так би мовити?

— Не знаю. Поки що принаймні. Я пройшов тільки перші свої світи.

— Нічого! — авторитетно заявив король фінансів. — Я теж не знав, що робити, поки не побачив грошей.

— А навіщо ти все-таки збираєш листя?

— Потрапив я нещодавно в один із світів. Також осінь. Парк, подібний до цього. Тільки замість листя — гроші. Я мало не збожеволів: мільярди під ногами! І рап­том бачу — хлопчик іде і плаче. А я, мушу сказати, не тільки гроші люблю. Дітей теж… Запитую в нього, чому він плаче. “Осінь погана, — відповідає, — ані листочка не­має, лише папірці паскудні валяються”. Я мало не впав — ноги підкосилися. “Як ти посмів, — кричу, — негіднику та­кий, гроші паскудними папірцями назвати!” А він здивовано-здивовано на мене дивиться й питає: “А що таке гроші?” У мене серце так і обірвалося. Великий уже хлопчик, і не знає такого! “Зачекай, синку, — лагідно так кажу, — а у вас є магазин? Ну, такий будинок, де їжу та одяг продають?” Каже, що є. “А за що ж ви оце все купуєте?” — питаю. А він відповідає: “Як “за що”? Звичайно ж, за опале осіннє листя. Чим красивіший ли­сточок, тим більше можна купити. Тільки навіщо ви кепкуєте, наче нічого не знаєте? Навіть найменша малеча це знає!” Отож я й збираю листя, щоб повернутися у той світ і зайняти у ньому належне місце…

Товстуна так розхвилювала власна розповідь, що об­личчя його вкрилося великими краплинами поту.

— Добре, — не витримав я. — Забирай своє листя і йди геть звідси. Теж мені знайшовся колега…

Я вмостився зручніше на лаві й знову задрімав.

5

Коли я прокинувся вдруге, сонце сяяло в зеніті. Я обдивився довкола: сиджу на лаві у тому ж парку. От тільки дивовижно змінилися дерева — віття іскрилося міріадами краплин сонця і було напівпрозоре, райдужно переливчасте. Тонкий ніжний дзвін линув від дерева до дерева, немовби сонми ельфів бавилися кришталевими дзвіночками. Опалого листя вже не було. Натомість бла­китна, майже прозора трава шовково стелилася під но­гами і казкові білі квіти тяглися до сонця.

Здалеку було чути спів. Чистий, прозорий жіночий голос виводив пісню, що відлунювала в душі солодким хвилюванням. Голос то злітав ввись, ширяючи у сяючо­му безмежжі неба, то знижувався до альтових тонів і плавно струменів понад землею.

Ноги самі понесли мене назустріч пісні. І ось уже легенька, майже ефірна постать у біло-серпанкових ша­тах майнула перед очима і знову сховалася за кришта­левим переплетінням вітів.